Отже, наголос усе більше робиться на природу відносин між правлячими і керованими, політичну роль правлячих інститутів, на реальний характер опозиції. Крізь призму цих "критеріїв-фільтрів" французький учений-державознавець Р.Арон ще понад 30 років тому виділяв політичний плюралістичний режим, або "конституційно-плюралістичний", який характеризувався вільною загальністю та легальністю багатьох партій, а також однопартійний або монопольний режим, що характеризував тоталітарні держави.
На основі сукупності окреслених вище критеріїв, західна конституційна доктрина класифікує політичні режими на три категорії: політичний плюралістичний режим; політичний тоталітарний режим; змішані політичні режими[156]. Така класифікація є звичайно формальною і грунтується на характер способів норм і принципів владування, які визнаються в залежності від обставин як демократичні або, навпаки, тоталітарні.
Подібний кардинальний поділ режимів на демократичні та тоталітарні у цілому сприймається і конституційною доктриною пострадянських держав із деякими застереженнями. І це цілком правильно. Багато народів у сучасному світі знаходяться у перехідному, несталому політичному стані, які містять тоталітарні та демократичні риси владування одночасно. Існують поняття "обмеженої", "контрольованої", "консіліаторної" (примиренської) демократії. Вони характеризують політичні режими, де використання влади передбачувано спрямовано на утвердження демократизму, але здійснюється із застосуванням тоталітарних методів, із обмеженням свобод у країнах, внутрішньо не готових до безболісного сприйняття демократів. Проф. С.Ю.Кашкін (Росія) називав режими такого, проміжного, типу авторитарними, передліберальними, ліберальними[157].
Звичайно, політичні режими розрізняються. Політична влада в одних державах у певній мірі підконтрольна населенню, обмежена і співіснує із широкими громадянськими правами і свободами. В інших – особи слабо впливають на владу і погано захищені від неї правом: "влада, знаходячись нібито поза суспільного організму, впливає на неї та примушує її йти по тому чи іншому шляху розвитку"[158]. В одних країнах влада зосереджена, монополізована, в інших – розсіяна між різними соціальними групами, політичними партіями та рухами. Тому, при всій його умовності, поділ політичних режимів на демократичні та тоталітарні відображає дійсність, реальні тенденції та етапи конституційно-правового регулювання. При цьому небхідно обов’язково враховувати, що демократичні режими менш різноманітні, тоді як тоталітарні – мають різні варіації.
Демократичний різновид політичних режимів у найбільш узагальненому вигляді характеризується такими рисами:1) визнання політичних прав і свобод у повному обсязі; 2) політичний плюралізм; 3) визнання і застосування принципу розподілу влад; 4) обов’язкова і реальна участь у здійсненні державної влади органу народного представництва – парламенту; 5) свобода пропаганди будь-якої політичної ідеології, крім тих, що зазіхають на конституційний лад та права інших громадян.
Історично склалися дві форми демократичного політичного режиму: режим ліберальної демократії і режим соціальної демократії. Відмінності між ними виявляються в характері взаємовідносин держави з суспільством. Для ліберальнодемократичного режиму (встановленого, наприклад, у Індії, постсоціалістичних державах Європи та деяких інших країнах світу) характерне обмеження ролі держави адміністративно-територіальними функціями, невтручання в економічне і соціальне життя суспільства, формальне проголошення демократичних прав і свобод тощо. Політичний режим соціальної демократії означає, що держава у своїй діяльності керується інтересами всього суспільства, намагається вплинути на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості. Такий режим властивий Австрії, Бельгії, Австралії, Великобританії, Данії, Італії, Канади, Нідерландів, Франції, ФРН, США, Норвегії, Швеції, Швейцарії, Японії та деяких інших країн.
Тоталітарний різновид політичних режимів має такі характеристики:1) на чолі тоталітарних режимів знаходиться політичний лідер, який нав’язує "ручне управління" і не поділяє владу ні з ким: їх деспотичне правління застосовано на принципі "закон сили" замість загальноприйнятого "сила закону";2) політична програма тоталітарного правління має ідеологічним фундаментом одну офіційну і пануючу доктрину, інші – заборонені; 3) прийняття політичних рішень концентрується у руках верхівки піраміди партійних структур, які набувають риси "партії – держави"; 4) повна заборона опозиційних партій та організацій;5) загальна негарантованість формально проголошених прав і свобод;6) широке застосування політичного терору проти інакомислячих;7) принизливе становище суду в державному механізмі.
Тоталітарний різновид має чимало форм політичних режимів, зокрема такі, як: а) комуністичні політичні режими (КНР, Куба, КНДР); авторитарні політичні режими (Лівія); військово-диктаторські режими (Гана, Нігерія, М’янма, Того), теократичні політичні режими (Судан, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія, Іран).
Важливо звернути увагу на те, що в умовах будь-якого політичного режиму, хоча і в неоднаковій мірі, при здійсненні державної влади використовуються методи стимулювання (підтримки), нейтралізму, лібералізму та насильства. Якщо в умовах демократичного політичного режиму стимулюється політична активність громадян, існує порівняно нейтральне ставлення до партій, які представляють інтереси різних соціальних верств, допускається опозиція, а заходи насильства застосовуються тільки до тих угрупувань і осіб, які порушують конституцію, то в умовах різного роду антидемократичних режимів навпаки: стимулюється пропаганда реакційної політичної ідеології (наприклад, расизм та ін.); методи нейтралізації майже не використовуються; лібералізм також застосовується тільки вибірково (стосовно до організацій правлячої еліти; домінує насильство щодо будь-яких політичних опонентів).
Аналіз основних законів і державно-правової практики зарубіжних країн свідчить про те, що інститут політичного режиму як цілісне явище рідко регламентується на конституційному рівні. Можна навести тільки декілька прикладів. Конституція Португалії у ст. 2 містить такі положення: "Португальська Республіка – демократична правова держава, яка заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на поважанні та на гарантіях здійснення основних прав і свобод, і яка має метою втілення демократичних принципів у економічному, соціальному та культурному житті і поглиблення демократії участі". А в ст.ст. 48, 49, 50, 51, 52 доповнює зміст поняття політичного режиму такими його складовими елементами, якими є: участь громадян у громадському житті, правом на участь у виборах, право на зайняття державних посад, правом вільного утворення політичних партій, а також правом на подання петицій та народні акції.
Досить докладно регулює змістовну характеристику політичного режиму Форма правління Швеції 1974 р.: "§ 1… Правління шведського народу базується на формуванні думок і на загальному і рівному виборчому праві. Правління здійснюється за допомогою державного ладу, побудованого на представницькій та парламентській системі, і шляхом комунального самоврядування. Державна влада здійснюється відповідно до закону. § 2… Суспільство повинно потурбуватися про те, щоб демократичні ідеї залишалися спрямовуючими в усіх суспільних сферах…".
Із конституції пострадянських держав укажемо на Основний закон Узбекистану, де цьому питанню відведено розділ ІІ "Народовладдя". Зафіксувавши у ст. 9, що найважливіші питання громадського і державного життя виносяться на обговорення народу (референдум) і що від імені народу можуть виступати тільки обрані ним Олій Мажліс і Президент (ст. 10), Конституція далі проголошує у ст. 11, що система державної влади базується на принципі поділу влад, у ст. 12 промовляє, що у республіці громадське життя розвивається на основі різноманітності політичних інститутів, ідеологій і думок; що демократія в Республіці базується на загальнолюдських принципах і що демократичні права і свободи захищаються Основним законом (ст. 13) і, нарешті, що держава будує свою діяльність на принципах соціальної справедливості та законності в інтересах благополуччя людини і суспільства (ст. 14).
Переважна більшість конституцій зарубіжних країн, звичайно, обмежуються констатацією факту, що держава є демократичною, не розкриваючи при цьому змісту політичного режиму (наприклад, ст. 1 Конституції Австрії, ст. 5 Конституції Ірландії,, п. 1 ст. 1 Конституції Іспанії, п.1 ст. 1 Конституції Замбії, п. 3 ст. 1 Конституції Румунії, п. 1 і 2 ст. 1 Конституції Намібії та ін.).
Але найчастіше предметом конституційного регулювання є окремі елементи політичного режиму.
Визначальним елементом конституційного інституту політичного режиму, безумовно, є принципи та норми, що встановлюють джерела влади у тій чи іншій державі.
Аналіз конституційних установлень дозволяє говорити про те, що ідея народовладдя знайшла конкретне втілення у відповідних положеннях Основних законів різних країн. Наприклад, ст. 3 Конституції Франції містить положення про те, що "національний суверенітет належить народові, який здійснює його через своїх представників і за допомогою референдуму. Ніяка частина народу, ніяка окрема особа не можуть привласнити собі його здійснення". Конституція Словацької Республіки (п. 1 ст. 2) містить припис: "державна влада належить громадянам, які здійснюють її безпосередньо або через своїх обраних представників". Аналогічні положення існують і в конституціях Бельгії (ст. 33), Люксембургу (ст. 32), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Мексики (ст. 39), Естонії (ст. 1), Латвії (ст. 2) та інших держав.