Поруч із класичними (президентською та парламентарною) формами республіканського правління, у розвинутих зарубіжних країнах є окремі гібридні або, що не зовсім вдало, змішані форми правління, які нерідко ще називають президентсько-парламентарними (парламентарно-президентські і навіть напівпрезидентські). Зауважимо, що вчені не дійшли згоди щодо загальноприйнятого найменування таких гібридних форм правління. Тривалий час у науці конституційного права вони розглядалися не як самостійна форма правління, а як перехідні (або до президентської, або до парламентарної республіки), М.Дюверже на основі аналізу практики функціонування напівпрезидентської республіки, насамперед у Франції, прийшов до висновку про самостійне існування подібної форми правління. Тепер цей висновок отримав визнання в наукових колах. Інший, не менш відомий сучасний фахівець у галузі конституційного права – Ф.Ардан пише про те, що такі гібридні форми поєднують елементи як парламентарних, так і президентських форм. Від першої вона запозичає подвійність виконавчої влади, співробітництво уряду і парламенту, політичну відповідальність виконавчої влади перед законодавчою, право президента на розпуск парламенту. З іншого боку, зверхність президента, його обрання шляхом загального голосування, власні повноваження, домінуюче становище стосовно Кабінету міністрів, практично повна відсутність політичної відповідальності перед Національною Асамблеєю характерними ознаками президентської форми. П’ята Республіка одночасно є і парламентською, і президентською (риси парламентарної республіки, однак, мають домінуючий характер[143].
Аналіз текстів конституцій країн, які сприйняли ці форми правління, дозволяє поділити їх на три групи залежно від конституційних прерогатив глави держави: 1) країни із відносно невеликим обсягом прерогатив президента (наприклад, Франція); 2) країни із середнім обсягом прерогатив глави держави (Португалія); 3) країни із сильними президентськими прерогативами (Фінляндія). У навчальних цілях такі форми правління можна було би позначити відповідно термінами "напівпарламентарна", "парламентарно-президентська" і "напівпрезидентська".
Водночас, як слушно зауважує відомий вітчизняний фахівець у галузі конституційного права зарубіжних країн професор В.М.Шаповал, сутність тієї чи іншої гібридної (змішаної) форми правління визначається не арифметичними підрахунками ознак, що відрізняють її від інших сучасних форм, а співвідношенням конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем’єр-міністр. До того небхідно врахувати і те, що реальний їхній статус може змінюватися залежно від суспільнополітичних обставин і навіть від авторитету політиків, які займають відповідні посади[144].
Існують і інші варіанти форми правління у зарубіжних країнах. Радянська республіка – як форма правління застосовується тільки в соціалістичних країнах (КНР, СРВ, Куба та ін.). Її юридичними ознаками є:
1) верховенство і повновладдя рад або "представницьких" органів під іншими назвами – усі інші державні органи, крім прокуратури, формуються радами відповідного рівня, відповідальні та підзвітні їм; 2) ради усіх ступенів утворюють єдину вертикальну систему, всередині якої існують відносини керівництва і підлеглості; 3) оскільки депутати усіх рівнів виконують свої функції на громадських засадах, у позаробочий час, їхні поточні повноваження здійснюються виконавчими органами рад у центрі і на місцях, рішення яких підлягають наступному затвердженню на сесіях; 4) влада побудована на принципі єдності влади; ради поєднують у своїх руках і законодавчі, і виконавчі функції; 5) реальна влада належить на всіх рівнях апарату партійного комітету (партократії).
Своєрідна гібридна (змішана) республіка як форма правління встановлена у Швейцарії. З конституційно-правової точки зору визначити її дуже складно. Одні вчені говорять про існування в цій країні змішаної республіки з вираженим дуалістичним державним режимом[145]. Другі таку форму визначають як директоріальну республіку[146]. Треті – республікою безпосередньої демократії[147]. Якщо виходити з тих ознак, якими характеризуються республіканські форми правління, то, мабуть, доцільно сприйняти точку зору перших авторів. Адже у Швейцарії колегіальний орган – Федеральна рада – поєднує функції її уряду, а також і глави держави. Він обирається парламентом, і не несе перед ним політичної відповідальності.
Зауважимо, що незважаючи на цю класифікацію типових "моделей" організації державної влади, все ж мусимо констатувати: не існує в світі абсолютно ідентичних монархій або республік, кожна відображає у своїй організації своєрідність тієї країни, в якій вона діє.
§ 3. КОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ ФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНО-
ПОЛІТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВИ
Запропонований нами термін "територіально-політична організація держави" для позначення даного інституту умовний. У повсякденній мові, а іноді і в політичній літературі тривалий час вживається термін "державний устрій" у занадто широкому значенні цього слова: для характеристики державного ладу країни, системи державного управління. В спеціальній юридичній літературі термін "державний (національно-державний) устрій" використовується лише у вузькому розумінні цього слова для характеристики політико-
територіальної та адміністративно-територіальної організації держави, визначення співвідношення держави у цілому з її складовими частинами (штатами; провінціями; землями), автономними утвореннями, адміністративно-територіальними одиницями). Зарубіжні конституції також використовують різні поняття для позначення цього інституту. Так, термін "структура держави" застосовується в конституціях Греції 1975 (розд. 1 частини 3), Ефіопії 1994 р. (глава ІV) та Перу 1993 р. (розд. 4). Але під цією назвою в основних законах цих країн розміщений нерівнозначний за змістом нормативний матеріал: у конституції Греції говориться про структуру державних органів; у конституції Ефіопії мова йде про форму правління і територіальний устрій держави; в конституції Перу – про законодавчу та виконавчу влади, виборчу систему, регіони та виконавчу влади, виборчу систему, регіони та муніципалітети. Невдалими є і терміни "Публічні влади" (розд. ІІІ Конституції Молдови), "територіальна організація публічної влади"1, оскільки їх неоднозначне тлумачення може призвести до змішування державної влади і місцевого самоврядування, а трактування федеративного устрою до адміністративного – територіального устрою. Інакше кажучи, адекватний узагальнюючий термін поки ще не знайдено.
У формі територіально-політичної організації держави відбиваються юридичні особливості її політичного ладу. Тому територіально-політичну організацію країн потрібно розрізняти насамперед за формальними критеріями та ознаками.
Такими критеріями є:
– склад територій, які володіють державністю, та їх правовий статус;
– законодавче закріплення права на сецесію, тобто виходу з територіально-політичного утворення;
– правовий статус територіальних органів та нормативних актів, які видаються ними;
1 Див.: Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – Т.
2. – С. 352.
– юридичне визначення статусу особи в її взаємовідносинах з територією (наявність громадянства одного чи двох державоутворень);
– система розподілу повноважень між територіями і центральним територіально-політичним утворенням, до якого вони входять;
– система фінансово-бюджетних відносин між центром і територіями, що утворюють державу[148].
Виходячи з вищезазначеного, можна запропонувати таке визначення. Конституційний інститут форми територіально-політичної організації держави – це сукупність принципів і норм, які визначають політико-правовий статус держави і територій, що її утворюють, систему взаємовідносин між ними, територіальну структуру влади, а також політична і державна практика відповідної країни.
Насамперед, у конституціях зарубіжних країн можна знайти норми, які регулюють питання території та кордонів держави. Так, в Основних законах Бразилії, Канади, ФРН, Швейцарії територія держави окреслюється шляхом переліку її складових частин (штатів, провінцій, земель. Розгорнуте визначення державної території дається у ст. 42 Конституції Мексики, в якій є таке формулювання: "Державна територія включає: 1) територію складових частин федерації; 2) територію островів, включаючи рифи (скелі) і острівки у прилеглих морях; 3) територію острова Гваделупе й островів Ревіл’я-Хіхедо, розташованих у Тихому океані; 4) континентальний шельф і зону морського дна островів, островків і рифів; 5) води територіальних морів у межах, установлених міжнародним правом і внутрішнім морським правом; 6) повітряний простір над державною територією у межах, установлених міжнародним правом. Докладні положення про склад території дають конституції Коста-Ріки, Колумбії, Куби, Нікарагуа (Латиноамериканський регіон), – Намібії (Африка), Азербайджану та інших держав світу. Звичайно, включення до тексту конституції положень про територію держави має принципове значення: воно засвідчує про відмову від будьяких територіальних зазіхань, про стабільність кордонів, про миролюбний характер держави.
При всій важливості конституційних норм, які стосуються території держави, серцевину цього інституту, безперечно, складають принципові положення про унітаризм, федералізм, автономію. У даному ракурсі небхідно зазначити, що хоча наука і виділяє дві основні форми, – унітарну і федеративну, це зовсім не виключає існування змішаних форм територіальнополітичної організації держави. Як засвідчує аналіз конституційних норм і державно-правової практики, такі форми у зарубіжних країнах різноманітні та сугубо індивідуальні.