1) юридично зацікавлені в результаті справи особи, що пропустили процесуальні строки, втрачають права на здійснення процесуальної дії (ч.І ст.72 ЦПК);
2) документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку;
3) для інших осіб, зобов'язаних виконати припис суду (судді), обчислення процесуального строку, протягом якого особа зобов'язана зробити конкретну процесуальну дію (подати наявні в неї письмові докази, виконати рішення суду тощо), не звільняє від виконання покладеного на неї процесуального обов'язку і служить підставою для застосування передбачених законом процесуальних санкцій;
4) недотримання судом процесуального строку не припиняє його права (і обов'язку) зробити необхідну процесуальну дію. Суд зобов'язаний, хоча й із запізненням, зробити відповідну дію і вирішити справу по суті.
Зупинення процесуальних строків. Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків. Зупинення цих строків починається з моменту настання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження (ст.71 ЦПК).
Перелік обставин, з якими закон пов'язує припинення прова-дженя по справі, закріплений у ст.ст. 201-202 ЦПК (смерть або оголошення фізичної особи померлою; злиття, приєднання, поділ, перетворення юридичної особи; перебування сторони у тривалому службовому відрядженні; розшук відповідача тощо).
Особливості зупинення процесуальних строків полягають в наступному:
1) зупиняються лише такі процесуальні строки, які не минули до того моменту, коли виникла обставина, що послужила підставою зупинення провадження по справі;
2) зупинка в обчисленні процесуальних строків відбувається в момент виникнення обставини — підстави зупинення провадження, а не в момент постановлення судом або суддею ухвали про зупинення провадження по справі;
3) якщо початок зупинення процесуальних строків збігається з моментом виникнення обставини, що викликала зупинення провадження по справі, то закінчення зупинення процесуальних строків (продовження їхнього обчислення) визначається по даті постановлення судом ухвали про поновлення зупиненого провадження;
4) при обчисленні строків, ускладнених зупиненням прова дження по справі, до уваги приймається лише строк, що минув до моменту настання відповідної перешкоди. Час, що минув за період зупинення провадження по справі, юридичного значення не має, тому що не приймається до уваги при обчисленні процесуального строку. Тому з моменту поновлення припиненого провадження мова може йти тільки про продовження перебігу строку і, отже, про право зацікавленої особи вчинити процесуальні дії в строк, що залишився.
113
Продовження процесуального строку означає надання суддею (судом) нового строку для здійснення процесуальної дії, не виконаної з поважної причини в призначений строк.
Продовженню підлягають лише строки, встановлені судом (суддею). Строк, встановлений законом, може бути продовжений лише у випадку прямої вказівки ЦПК. Так, згідно з ч.2 ст. 157 ЦПК у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більш ніж на один місяць.
Процедура розгляду і вирішення питання про продовження процесуального строку регламентується статтею 73 ЦПК.
Поновлення процесуального строку означає визнання судом юридичної дійсності за процесуальною дією, зробленою після закінчення процесуального строку.
Особливості поновлення процесуальних строків полягають в наступному:
1) поновленню підлягають тільки строки, встановлені законом;
2) юридичною підставою поновлення процесуального строку є пропуск його з поважних причин;
3) питання про поновлення пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ (ч.2 ст. 73 ЦПК);
4) про місце і час розгляду питання про поновлення процесуального строку сповіщаються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою;
5) одночасно з клопотанням про поновлення строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно до якого заявлено клопотання (ч.З ст.73 ЦПК);
6) відповідь суду (судді) на заяву про поновлення строку дається в ухвалі, якою цей строк або поновлюється, або в його поновленні відмовляється (ч.4 ст.73 ЦПК);
7) згідно зі ст.293 ЦПК окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк.
Рекомендована література:
Исаева Е.В. Процессуальные сроки в гражданском и арбитражном процессе. — М.: Волтерс Клувер, 2005.
Смирнов А. Спорные вопросы исчисления сроков // Законность — 2001. — № 9. — С.30-34.
Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права. — Екатеринбург, 1992.
Питання теми:
1. Поняття та види судових витрат.
2. Судовий збір.
3. Витрати, пов'язані з розглядом справи.
4. Розподіл судових витрат.
Уперше про судові витрати йдеться вже в Руській Правді (ст. 108) і знаходить своє продовження в судових грамотах і судебниках. Судове мито було значним джерелом доходу держави, її посадових осіб. Передбачалися різноманітні види мита: пересуд, правий десяток; упорядковується збір мита і надходження його до скарбниці.
У Статуті цивільного судочинства 1864 р. судовим витратам присвячений його розділ IV, головною метою якого було одержання від осіб, які зверталися за захистом порушених прав і законних інтересів, певних грошових сум на покриття хоча б частини витрат уряду для утримання судових місць. Разом з тим законодавець прагнув, щоб такі збори по змозі були б співрозмірні з матеріальним становищем тих, хто шукає правосуддя.Після жовтневої революції 1917 року постало питання про доступність суду та правосуддя. Одним з факторів, що впливали на рішення цього питання, було судове мито і судові витрати взагалі. У вересні 1924 р. був прийнятий Цивільний процесуальний кодекс УРСР, що встановив наступні види витрат по веденню справи: судове мито, гербовий збір, канцелярський збір і витрати по провадженню справ (ст.34). Однак постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 лютого 1933 р.[52] були скасовані різні види зборів і було введено «єдине державне мито», що стягувалося при пред'явленні позову. Радянським законодавством були встановлені цілі та порядок стягнення судо-
вих витрат, а також специфічне коло осіб, що звільнялися від їхньої сплати.
Наступним кроком у розвитку законодавства про судові витрати стало прийняття 18 липня 1963 року ЦПК УРСР, який вніс істотні зміни до норм інституту, що розглядається: було розширене коло осіб, що звільняються від сплати судових витрат; досить повно були регламентовані питання витрат, пов'язаних з розглядом справи. Так, наприклад, новелою стало віднесення до судових витрат витрати на розшук відповідача, а також витрат, пов'язаних „ виконанням рішення суду. Безсумнівно, позитивним кроком законодавця треба визнати прийняття Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р., що заклав основу правового регулювання інституту судових витрат у сучасному законодавстві.
На даний момент різноманітність цивільних процесуальних відносин, що функціонують з приводу та у зв'язку з інститутом судових витрат, регулюється ЦПК України 2004 р.
Судові витрати — це витрати держави, що покладаються на державний бюджет України, а також на заінтересованих у справі осіб, з приводу та у зв'язку з розглядом і вирішенням цивільної справи у суді загальної юрисдикції.
Введення судових витрат передбачає досягнення наступних цілей:
1) кошти, що одержуються від судового збору, дуже незначні у своїй мірі, але усе ж таки сприяють покриттю тих витрат, які супроводжують судову діяльність. Разом з тим відшкодування витрат по здійсненню правосуддя не надходить безпосередньо до суду, тому фінансування судів не залежить від суми, яка одержується як судовий збір; , 2) існування судових витрат покликане дисциплінувати громадян, юридичних осіб, тим самим запобігаючи появі необгрунтованих позовних вимог;
3) судові витрати повинні стимулювати добровільне виконання процесуальних обов'язків.
Таким чином, розрізняють компенсаційну, превентивну та соціальну функції судових витрат. Компенсаційна функція полягає у відшкодуванні коштів, витрачених державою на здійснення правосуддя з цивільних справ, а також коштів, витрачених особами, які звертаються до суду, або тих, хто здійснює певні процесуальні дії. Превентивна функція полягає в запобіганні необгрунтованих звернень до судів, у забезпеченні виконання юридично заінтересованими у вирішенні справи особами своїх процесуальних обов'язків. Соціальна функція проявляється в тому, що судові витрати покликані забезпечити фактичну доступність правосуддя.
Щодо інституту судових витрат повинен застосовуватися принцип процесуальної економії; вимоги даного принципу знаходять свій прояв у цілій низці процесуальних норм правового явища, що розглядається, внаслідок якого економиться час, сили і кошти суду та учасників судового процесу. Причому, стосовно до інституту судових витрат даний принцип можна визначити як нормативно встановлені основоположні засади, що відображають реалізацію компенсаційної та превентивної функцій і які стосуються як суду, так і інших учасників процесу[53].
Згідно зі ст.79 ЦПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відмінність судового збору від судових витрат полягає в наступному: