Значення -та необхідність інституту цивільної процесуальної відповідальності підтверджує і той факт, що в Модельному кодексі цивільного судочинства країн СНД у розділ загальних положень включена глава «Підстави і міри цивільної процесуальної відповідальності». Згідно з главою 17 Модельного кодексу до мір цивільної процесуальної відповідальності віднесені заходи щодо забезпечення порядку та безпеки в суді (ст. 327), привід (ст. 328) і накладення штрафу (ст.329)2.
Крім того, Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів від 10 травня 2006 року, закріплює, що відповідальність учасників процесу за несумлінне використання процесуальних прав і за невиконання процесуальних обов'язків необхідно підсилити (наприклад, за навмисне затягування процесу). Формами відповідальності можуть бути не тільки існуючі примусові заходи, але й застосування судом стягнень за невиконання вимог суду, покладання на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.
Учасники цивільного судочинства повинні сумлінно користуватися належними їм процесуальними правами і виконувати процесуальні обов'язки. У випадку зловживання процесуальними правами або навмисного невиконання процесуальних обов'язків до учасників процесу можуть бути застосовані заходи процесуального примусу.
Примусовими заходами є встановлені ЦПК дії, які застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені у суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.
Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлений ухвали (ст.90 ЦПК).
Заходами процесуального примусу є:
1) попередження — це примусовий захід, що застосовується су дом до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засі дання або невиконання ними розпоряджень головуючого.
Попередження не містить у собі додаткового обтяження і не пов'язане з позбавленням процесуальних прав, але попередження являє собою несприятливий наслідок, у якому закладена осудлива оцінка поводження порушника.
З винесенням попередження нерозривно пов'язана можливість наступного застосування більш суворих заходів впливу, тому «попередження — це проміжна міра, а точніше — припинювальна»[57];
2) видалення із залу судового засідання — примусовий захід, що застосовується судом до учасників цивільного процесу та ін ших осіб, присутніх у судовому засіданні, за повторне порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпо ряджень головуючого.
У випадку застосування зазначеного примусового заходу має важливе практичне значення статус вилученої особи. Якщо це «інша особа, яка присутня у судовому засіданні», наприклад перекладач, то згідно з ч.2 ст.92 ЦПК суд оголошує перерву і надає час для його заміни.
Якщо ж віддаляється учасник цивільного процесу, наприклад сторона, то тут необхідно роз'яснити наступне. В правовому розумінні сторона продовжує брати участь у процесі, не вибуває з нього, навіть фактично не будучи присутнім у залі суду. На ім'я сторін ухвалюється судове рішення, вони можуть робити інші процесуальні дії (знайомитись з технічним записом судового засідання, журналом судового засідання; подавати апеляційну, скаргу тощо). Особа, вилучена із залу судового засідання, у випадку відкладення судового розгляду, має право брати участь у наступних судових засіданнях у справі.
Першим питанням, що виникає у зв'язку з видаленням сторони із залу суду, є питання про можливості розгляду справи за її відсутності. Тут можливі два варіанти: 1) якщо доказовий потенціал
сторони вичерпаний, то немає потреби відкладати слухання справи; 2) якщо ж доказовий потенціал сторони повністю не реалізований, то суддя відкладає розгляд справи. У цьому випадку відкладення буде відігравати роль превентивної міри проти прийняття неправосудного рішення;
3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом — це примусовий захід, що застосовується судом у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання.
В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення (ст.93 ЦПК);
4) привід. Згідно зі ст. 94 ЦПК привід свідка — це примусове по ставлення свідка в зал судового засідання для дачі ним показань.
Приводу може бути підданий свідок, належно викликаний до суду, але який без поважних причин не з'явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки.
Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу.
Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу.
Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані як свідкі (ст.51 ЦПК), а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів.
Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує.
Відповідно до ч. 2 ст. 146 ЦПК у разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи.
У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання (ч. 6 ст.94 ЦПК).
До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення (ст.91 ЦПК).
Рекомендована література:
Бутнев В.В. Гражданская процессуальная ответственность. — Ярославль, 1999.
132
Бутнев В.В. Сущность и порядок реализации гражданской процессуальной ответственности: Текст лекций. — Ярославль: Изд-во Яросл.ун-та, 1989.
Ветрова Г.Н. Санкции в судебном праве. — М., 1991.
Зайцев И.М. Гражданская процессуальная ответственность // Государство и право. — 1999. — № 7.
Кузнецов Н.В. Санкции в гражданском процессуальном праве. — Саратов, 1981.
НохринД.Г. Меры защиты в гражданском процессуальном праве РФ // Арбитражный и гражданский процесс. — 2005. — № 10. — С.4-8.
Чечина НА. Категория ответственности в советском гражданском процессуальном праве // Вестник Ленинградского университета. — 1982. — Вьш.З. — № 17.
Штефан М.И. Гражданская процессуальная ответственность // Повышение роли гражданской правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций. — К., 1988.
Розділ 12
ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ
У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Питання теми:
1. Поняття та мета судового доказування.
2. Поняття судових доказів та їх класифікація.
3. Предмет доказування. Підстави звільнення від доказування.
4. Обов'язок доказування і подання доказів.
5. Належність і допустимість доказів.
6. Оцінка доказів.
1. Поняття та мета судового доказування
Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування.
Судове доказування охоплює процесуальну діяльність всіх суб'єктів процесу, незважаючи на те, що їх функції у доказуванні різні. Крім того, правильна оцінка фактів і рішення у справі є результатом процесуальної діяльності не тільки суду, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Інший підхід веде до недооцінювання ролі осіб, які беруть участь у справі, у процесі формування у суддів правильних висновків про правову кваліфікацію фактів і про сутність справи. Встановлення дійсних фактичних обставин справи — це обов'язок суду, виконанню якого сприяє активна діяльність всіх інших суб'єктів доказування. Отже, судове доказування є різновидом пізнання, що включає діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, їх представників.
У судовому доказуванні органічно поєднуються дві рівноцінні сторони — розумова та практична[58]. Розумова (логічна) сторона доназування підпорядкована законам логічного мислення, практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування, підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу, законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки.