2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;
3) якщо у справі про спадщину спадкодавець — громадянин України і мав у ній місце проживання;
4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в
Україні;
5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців;
405
6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;
7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України;
8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;
9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;
10) в інших випадках, визначених законами України (ст.77 За
кону). - ,
У відповідності зі ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються в суд за місцем її проживання незалежно від її громадянства. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням незалежно від того, у якій країні була заснована дана організація.
Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені (ч.Ю ст.110 ЦПК).
Як і в законодавстві більшості держав, в Україні допускається договірна підсудність. Сторони можуть письмовою угодою встановити підсудність справи суду України або іноземному суду. Угоди, що встановлюють таку договірну підсудність, називаються пророгаційними і дерогаційними. Пророгаційною є угода, згідно з якою непідсудний за загальними нормами визначення компетенції даного суду спір стає йому підсудним. Дерогаційною називається угода, згідно з якою спір, який підлягає вирішенню даним судом, на підставі загальних правил вилучається зі сфери його юрисдикції та передається іншому суду[139]. Необхідно враховувати, що угода сторін про підсудність спору не може змінювати виняткову підсудність.
Іноземні особи оплачують позовну заяву судовим збором і несуть інші судові витрати нарівні з громадянами України.
Іноземні держави та їх дипломатичні представництва мають судовий імунітет, що означає вилучення однієї держави з-під юрис-
дикції іншої. В основі судового імунітету полягає суверенітет і рівність держав.
Як закріплює ст.79 Закону, пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Судовий імунітет держави у широкому сенсі складається з декількох елементів:
— непідсудність однієї держави суду іншої держави (судовий імунітет у вузькому сенсі);
— імунітет від попереднього забезпечення позову;
— імунітет від примусового виконання рішення суду.
Без згоди держави неможливий ні розгляд пред'явленого до неї позову в суді іншої держави, ні застосування до неї примусових заходів щодо попереднього забезпечення позову, а також мір по виконанню судового рішення.
Виділяють кілька видів судового імунітету держави:
— абсолютний імунітет, суть якого полягає в тому, що держава користується імунітетом у повному обсязі незалежно від характеру своєї діяльності, тобто не тільки у випадках здійснення нею функцій публічної влади, але і у випадках, коли держава виступає в приватно-правових відносинах;
— функціональний імунітет, в основі якого лежить розмежування діяльності держави як носія суверенної влади та діяльності держави як приватної особи. Держава може посилатися на судовий імунітет тільки в тому випадку, коли вона здійснює публічно-правові функції. Виступаючи як приватна особа, займаючись підприємницькою діяльністю, держава судового імунітету не має.
Дипломатичний імунітет регулюється внутрішнім законодавством і міжнародними конвенціями. Згідно з ч.2 ст.413 ЦПК акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Одним з найважливіших міжнародних договорів, що зачіпає питання судового імунітету, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961р. Згідно зі ст.31 Конвенції дипломатичний агент
407
користується захистом від цивільної юрисдикції, крім: 1) речових позовів, що пред'являються до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки він не володіє ним від імені держави, що акредитується для цілей представництва; 2) позовів, що стосуються спадкування, по відношенню до яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, піклувальника над спадкоємним майном, спадкоємця або відказоотримувача як приватна особа, а не від імені держави, що акредитується; 3) позовів, що пред'являються до будьякої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної дипломатичним агентом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій.
Відкриття справи дипломатичним агентом або іншою особою, яка користується імунітетом від юрисдикції, позбавляє її права посилатися на імунітет відносно до зустрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом. Але відмова від імунітету щодо цивільної або адміністративної справи не означає відмову від імунітету щодо виконання рішення; для останнього потрібна окрема відмова.
Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах у межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України (ч.З ст.413 ЦПК).
У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий самий судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права (ч.4 ст.79 Закону).
При розгляді цивільної справи в суді України може виникнути необхідність зробити ті або інші дії за її межами, на території іноземної держави. Оскільки судова влада поширюється тільки на територію своєї держави, виникає необхідність надання їй правової допомоги в здійсненні таких дій, а також і допомоги сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі. У цьому випадку необхідно звернутися з дорученням про виконання певної процесуальної дії до іноземного суду.
408
Відповідно до ч.З ст.415 ЦПК суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Питання судових доручень регулюються статтями 1-16 Гаазь кої конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р., Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових до кументів у цивільних або торговельних справах від 15 листопада 1965 р.[140], Конвенцією про збір за кордоном доказів по цивільних та торговельних справах від 18 березня 1970 р.[141], статтями 4-19 Мін ської конвенції про правову допомогу та правові відносини у ци вільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 г., а також консульськими конвенціями. '~^
При зверненні суду однієї держави до суду іншої держави застосовуються чотири історично сформовані процедури: 1) безпосереднє звернення суду однієї держави до суду іншої держави; 2) звернення суду до міністерства закордонних справ своєї держави, що через посольство або консульство звертається до міністерства закордонних справ відповідної держави з нотою. Після цього дане міністерство направляє доручення суду своєї держави; 3) виконання доручень в одній державі спеціально уповноваженою особою, призначеною судом іншої держави; 4) виконання доручень шляхом передачі їх центральним органам юстиції3.
Судові доручення виконуються судами, в межах юрисдикції яких повинні бути вчинені ті або інші процесуальні дії. Однак правила направлення судових доручень встановлюються міжнародними договорами про надання правової допомоги.' Доручення судів іноземних держав направляються судам України, як правило, через Міністерство юстиції України. Міжнародним договором про надання правової допомоги можуть встановлюватися й інші способи взаємодії (наприклад, шляхом прямої взаємодії установ юстиції двох держав).
Згідно зі ст.415 ЦПК суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли: 1) виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України; 2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.