Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.
Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити зал засідання до закінчення розгляду справи за згодою сторін.
Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд (ст.180 ЦПК).
Таким чином, показання свідка складаються з чотирьох частин: 1) встановлення особистості свідка, його відношення зі сторонами; 2) попередження свідка про відповідальність за відмову або ухилення від дачі показань, за давання свідомо неправдивих показань; 3) показання у вільній формі про те, що свідкові відомо в справі; 4) постановка питань.
Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях (ч. 12 ст. 180 ЦПК). Іншими словами, мова йде про проведення очної ставки. Проведення очної ставки є правом, а не обов'язком суду.
Серед учених немає єдиного погляду на процесуальну природу очної ставки. Одні розглядають очну ставку як різновид особливої форми допиту свідків, інші вважають очну ставку самостійною процесуальною дією, що відрізняється за своїми цілями, процесуальним порядком проведення.
На нашу думку, очна ставка має багато спільних рис із допитом, але на відміну від нього характеризується цілим рядом тільки одній їй властивих процесуальних, тактичних і психологічних особливостей. Поперше, в очної ставки і допиту різні цілі. Метою очної ставки є усунення істотних протиріч у вже даних раніше показаннях допитуваних, тоді як мета допиту — одержання відомостей про фактичні обставини цивільної справи. По-друге, предмет допиту свідків значно ширше предмета очної ставки. Предмет очної ставки — усунення конкретного протиріччя — стосується лише невеликої частини інформації, отриманої в ході допиту від свідків. Предмет допиту обумовлений більшим колом передумов. Потретє, викликаний на допит свідок дає показання у формі вільної розповіді. Дана форма неприйнятна на очній ставці. Інші цілі, умови та обстановка очної ставки виключають можливість застосування в процесі її проведення загальної форми вільної розповіді. На очній ставці вільна розповідь знаходить прояв тільки у зв'язку
163
з відповіддю допитуваного на конкретно поставлене йому питання. Почетверте, очна ставка є засобом не тільки перевірки наявних доказів, але і одержання нових.
Поряд із встановленням істини по спірних обставинах у ході очної ставки можуть бути вирішені наступні конкретні завдання: 1) подолання сумлінної омани допитуваного; 2) викриття неправди одного з допитуваних; 3) викриття самообмови або обмови одного допитуваного іншим; 4) перевірка зібраних у справі доказів; 5) одержання нових доказів; 6) з'ясування причин походження істотних протиріч.
Отже, очну ставку варто віднести до самостійної процесуальної дії. Правильне розуміння сутності очної ставки, ретельний психологічний аналіз осіб, які беруть у ній участь, продуманий і спрямований вплив суду — все це значно підвищує результативність даної судової (процесуальної) дії в цивільному судочинстві України.
Свідок, даючи показання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК).
Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків провадиться в присутності педагога або батьків, усиновлю-вачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.
Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'ясняє обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджаючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.
У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути вилучена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє їй про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.
Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту видаляється із залу судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст.182 ЦПК).
Згідно зі ст. 183 ЦПК показання свідків оголошують у судовому засіданні:
— зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання;
— дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою.
Закон встановлює обов'язкову усну форму показань свідків. Це забезпечує безпосередність їх сприйняття, дає можливість суду за допомогою питань одержати від свідка найбільш повні відомості, правильно оцінити, наскільки показання свідка правдиві та достовірні.
Оцінка показань свідків. Суд повинен дати оцінку показань свідків як з боку позивача, так і з боку відповідача, перевірити їх у сукупності з іншими поданими доказами в справі і на основі викладеного дійти достовірного висновку. Висновки суду про вірогідність доказів складаються протягом усього процесу судового доказування.
Оцінка доказів — завершальна стадія процесу доказування, де суд на основі зібраних доказів підбиває загальний підсумок про їх вірогідність і достатність.
Предметом показань свідків звичайно можуть бути не тільки обставини зовнішні, матеріальні, що спостерігалися свідком, але також обставини внутрішні, як різні емоції та почуття — симпатії та антипатії, гнів і любов, переляк, хвилювання, екстаз тощо. Але оскільки свідок призивається до передачі суду особисто відомих йому обставин, а не своїх суджень і думок про них, то від нього вірніше вимагати, щоб показання його про нематеріальні обставини підкріплювалися приведенням обставин матеріальних, що складають ознаки і прояв перших, так, щоб сам суд мав підґрунтя для оцінки правильності показання свідка про обставини нематеріальні[66].
Отже, предметом допиту свідків є встановлення достовірних відомостей про сутність розслідуваної події, про обставини, що перебувають у причинних зв'язках із цією подією, одержання відомостей, що дозволяють перевірити та оцінити наявні докази і виявити джерела нових доказів.
Завдяки показанням свідків можуть бути отримані як відомості про фактичні дані, так і оцінні судження. Оцінні судження неминуче виникають при характеристиці свідком окремих психічних властивостей особистості позивача і відповідача. При цьому нерідко проявляються індивідуально-настановна позиція свідка, його соціально-перцептивні стереотипи.
Доказову силу мають лише повідомлення свідка про факти. Однак факти відтворюються у формі суджень і умовиводів.
Справжня обстановка досліджуваних подій відтворюється судом на основі аналізу ряду показань, зняття з них можливих су-
б'єктивних нашарувань. Тільки знання суддею (судом) психологічної природи образних подань, факторів, що впливають на їхню особистісну реконструкцію, дозволяє йому дати показанням свідків адекватну оцінку.
З урахуванням позиції свідка і його ставлення до виконання обов'язків свідка юридична теорія і практика виділяють різні категорії свідків: заінтересованих у справі та незаінтєресованих, сумлінних і несумлінних, а показання, що надаються ними, кваліфікують як помилкові або правдиві.
Однак наведений розподіл свідків на заінтересованих та незаінтересованих і тим більш на сумлінних та несумлінних має сугубо попередній і орієнтовний характер. Більш обґрунтованим це стає на завершальних стадіях процесу при заключній оцінці всієї сукупності зібраних у справі доказів.
Для більш детального з'ясування розходжень між щирим, помилковим і неправдивим висловленням у літературі по судовій психології рекомендується кожне показання розглядати щонайменше з п'яти позицій: а) чи був дійсно описуваний у показаннях факт, або його не було; б) знає або не знає допитуваний про існування (неіснування) цього факту; в) відповідає або не відповідає його висловлення знанню (незнанню) цього факту; г) чи оцінюється у світлі усього попереднього це висловлення як істинне або неістин-не; д) чи кваліфікується воно при цьому як щире або нещире, тобто помилкове[67].
Таким чином, при розгляді надійності показань свідків необхідно розрізняти дві групи питань, які досить легко змішуються і підмінюються одна одною.
По-перше, це питання про правдивість або неправдивість показань. По-друге, це питання про істинність або помилковість показань. Розбіжність понять правди і неправди з одного боку, істини і омани — з іншого дуже важливо враховувати в судовій практиці для успішного одержання правильної оцінки та ефективного використання показань свідків.
Судова практика констатує, що при дослідженні показань свідків у судовому засіданні варто встановити зв'язок між показаннями свідків, поясненнями сторін і спірними правовідносинами. Закон також не допускає спиратися в рішенні на суперечливі показання свідків, оскільки в остаточному підсумку це відображається на істині при вирішенні суперечки, що виникла. Проведені узагальнення, огляди судової практики дозволяють виявити недоліки й порушення закону та прийняти відповідні рекомендації з їхньої ліквідації.