регистрация / вход

Цивільний процес

ВасильєвС.В. ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС Навчальний посібник Харків Одіссей 2008 ББК67.3 Рецензент Руденко М.В. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри правосуддя Харківського

ВасильєвС.В.

ЦИВІЛЬНИЙ

ПРОЦЕС

Навчальний посібник

Харків

Одіссей

2008

ББК67.3

В12

Рецензент

Руденко М.В. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри правосуддя Харківського

національного університету ім. В.Н. Каразіна.

В12 Васильєв С.В.

Цивільний процес: Навчальний посібник. — X.: ТОВ

«ОдіссеіЬ, 2008. -480 с.

ЩВЬ 978-966-633-675-3

V ппн'иі ні.йому посібнику розкривається встановлений законом процє-• - ч

> 1111.111111 яорддок |)Озгляду і вирішення цивільних справ у формі цивільно-іп судочинства. Розглядаються інститути цивільного процесуального пращі, н також загальні положення міжнародного цивільного процесу, нотаріального процесу та третейського судочинства.

Для студентів юридичних вузів і факультетів.

©Васильєв С.В.,2008

©ТОВ «Одіссей», підготовка

ШВИ 978-966-633-675-3 до друку, 2008

Вивчення правил судочинства це не просто елемент професійної підготовки фахівців, а вагомий внесок в загальну систему умов, що

забезпечують нормальну участь як громадян,

так і юридичних осіб у правовому обороті.

Професор Ю.К.Осипов

Відтепер правосуддя не може обмежуватися оголошенням права, воно повинне, крім того, виховувати і ухвалювати рішення, бути

ближче і зберігати дистанцію, примиряти і

розділяти, судити і служити засобом спілкування

Гарапон Антуан

ПЕРЕДМОВА

Процесуальна наука динамічно розвивається. Зовсім недавно набув чинності новий Цивільний процесуальний кодекс України, прийняті нові процесуальні закони.

У травні 2006 року Указом Президента України була схвалена

Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, що ставить перед собою такі завдання як створення цілеспрямованої, науково

обґрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя в Україні на

найближчі десять років; визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері; якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу.

Концепція закріплює, що для високого професійного рівня суддів, прокурорів, адвокатів вирішальне значення має система юридичної освіти в Україні, що вимагає корінного вдосконалювання. Вищою

юридичною освітою, яку відповідно до закону необхідно мати для того,

щоб зайняти відповідні посади, варто вважати освіту рівня магістра права (з огляду на зміст Болонської декларації міністрів освіти Європи).

З

Реалізація вищевикладених завдань вимагає крім системного підходу до аналізу і реформування відповідних процесуальних норм і інститутів, подальшого вдосконалювання механізму викладання правових дисциплін, особливо спеціальних, до яких належить і цивільне процесуальне право.

При підготовці цього підручника автор, з одного боку, не виходив за рамки традиційного підходу викладу курсу цивільного процесу, але з інпюго — спробував запропонувати таке розуміння структури навчального курсу, яке б найбільш оптимально відповідало новому цивільному процесуальному законодавству.

Автор вводить певний стандарт подачі навчального матеріалу, що передбачає формулювання основних понять, виділення ключових питань і підзаголовків, короткий список основної літератури до кожної глави. При висвітленні теоретичних питань показана розмаїтість наукових поглядів на те або інше положення. Такий підхід повинен створити в студента більш повне розуміння сучасної системи цивільного процесу, дати більш широке бачення та цілісний погляд на систему права.

Розділ 1

ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА ЦИВІЛЬНОГО

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Питання теми:

1. Поняття і сутність судової влади.

2. Форми захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян і організацій.

3. Поняття, предмет і система цивільного процесуального права.

4. Джерела цивільного процесуального права.

5. Співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями права.

6. Види і стадії цивільного судочинства.

7. Цивільна процесуальна форма.

1. Поняття і сутність судової влади

Судова влада — це реалізовані судом владні повноваження, якими він наділений для вирішення справ, віднесених до його компетенції, в суворій відповідності із установленими процесуальними формами шляхом застосування як процесуального, так і матеріального закону.

Чим відрізняється судова влада від інших галузей влади?

1) ідеологічною, теоретичною і юридичною передумовою здійснення судової влади повинно бути визнання необхідності такого державного устрою, який би зводив до мінімуму небезпеку тиранії і сваволі. При цьому потрібно мати на увазі наступне. Спрощеним ідеалом подібного устрою влади вважався такий, при якому легітимний законодавець, відображаючи волю більшості народів, приймає закони, виконавча влада точно і неухильно проводить їх у життя, а суди вирішують конфлікти, суворо дотримуючись приписів законодавця;

5

2) автономне функціонування судової влади. Це означає, що реалізація забезпечувальних функцій (матеріально-технічної, кадрової, інформаційно-аналітичної та інших) повинна здійснюватися під керівництвом вищих органів судової влади і не залежати від довільних рішень іншої влади. У той же час «автономність» судової влади може бути тільки відносною, оскільки вона не існує изольовано від іншої влади. Коло конфліктів, що вирішуються судом, окреслюється законом (тобто рішеннями законодавчої влади), реалізація загальнообов'язкової сили судових рішень вимагає в значному числі випадків певних дій органів виконавчої влади;

3) особливість судової влади — здійснення своїх повноважень у суворо регламентованій законом процесуальній формі;

4) особливе значення при здійсненні судової влади має внутрішнє переконання суддів, до якого вони прийшли в ході судового процесу, при вивченні і оцінці доказів, представлених сторонами, а в деяких правових системах — добутих і самим судом;

5) особливість судової влади як незалежної гілки влади припускає наявність суддівського самоврядування — створення спеціальних органів для вирішення кадрових, дисциплінарних і інших питань членів суддівського корпусу.

Таким чином, основне призначення судової влади — охорона членів суспільства від будь-якої сваволі громадян і від неправильних дій самої держави, її органів, посадових осіб. Без здійснення подібної діяльності держава не може вважатися правовою.

Ознаки судової влади:

1) народовладдя. Воно забезпечує відповідні форми і методи організації повновладдя народу в специфічній сфері його здійснення та включає суспільні відносини, які мають особливу, підвищену цінність для держави. Це виражається в створенні механізму реалізації прав громадянського суспільства і кожної окремої особи, захисту від зазіхань на встановлений в державі правопорядок, утвердження соціальної справедливості. Саме зазіхання на них служить підставою застосування судової влади;

2) організаційна ознака судової влади, оскільки за її допомогою забезпечується соціальне управління в особливому середовищі: щодо здійснення правосуддя, а також щодо забезпечення конституційного і судового контролю в державному управлінні. Саме в такій якості судова влада являє собою необхідний фактор соціальної діяльності, цивілізовані засоби соціально-правового регулювання у сфері налагодження погодженого поводження суб'єктів у рамках законності;

3) судова влада має універсальний характер, оскільки функціонує скрізь, де є людські колективи, чия діяльність урегульована

6

законом. Для виконання й застосування закону потрібні не тільки організуючі й координуючі, але і контролюючі дії держави;

4) за своїм суб'єктивним складом судова влада характеризується високим професіоналізмом посадових осіб, які її здійснюють. Це забезпечується за рахунок особливих освітньо-кваліфік.ацій-них вимог до фахівця з погляду оцінки державою можливості для нього займати певну судову посаду.

Принципи судової діяльності. Принципи визначають основні напрямки формування та реалізації судової влади. Значну частину принципів організації і функціонування судової влади закріплено в Конституції України. До них належать: 1) незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону; 2) незмінюваність суддів; 3) недоторканність суддів; 4) вільний доступ до суду; 5) принцип відповідальності держави за судову помилку; 6) законність; 7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 8) колегіальність при розгляді Справ судом і винятки із цього правила; 9) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 10) забезпечення обвинувачуваному права на захист; 11) змагальність сторін; 12) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 13) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 14) забезпечення доведеності вини; 15) обов'язковість рішень суду.

До функцій судової влади належать правосуддя і контроль. Функція правосуддя — визначальна, оскільки органи судової влади переважно розглядають по суті всі правові конфлікти.

Правосуддя — одна з форм державного управління, засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціальним органом державної влади — судом — цивільних і кримінальних справ.

Ознаки правосуддя: 1) здійснення його тільки спеціально створеним органом — судом; 2) правосуддя здійснюється шляхом розгляду та вирішення в судових засіданнях цивільних і кримінальних справ; 3) передбачений законом порядок (процесуальна форма); 4) можливість застосування засобів державного примусу; 5) наявність спеціальних цілей.

Поняття правосуддя повинно інтерпретуватися в єдності із судовою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту та сфери правосуддя взагалі й щодо цивільних справ, зокрема.

Виходячи з єдності судової влади і правосуддя, слід зазначити, що правосуддя — це форма реалізації судової влади. Судова влада, як влада державна, крім як у правосудді втілюватися не може і не повинна.

7

Сутність правосуддя, насамперед, полягає в тому, що в ньому втілюється виключність судової влади в державі. Тому зрозуміло, чому демократичні зміни в політичній, економічній, соціальній сферах суспільства нерозривно пов'язані із судово-правовою реформою і послідовним здійсненням виключності судової влади.

Крім виключності, у правосудді повинна втілюватися і повнота судової влади. Вона виражається в тому, що в правовій державі правосуддя повинне бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право громадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її виключністю і повнотою вимагає визначення не тільки функціональної, але й предметної ознаки судової влади. Це втілюється в певному напрямку функціонування правосуддя, що сприяє шляхом вирішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод особи в суспільстві, реалізації законності й справедливості в державі.

Соціальна функція здійснення правосуддя по цивільних справах повинна зводитися тільки до виріїпення справ, інші функції на суди покладатися не повинні.

Судова влада не зводиться тільки до правосуддя, їй властиві і інші соціально значущі функції. Функція контролю своїм призначенням має здійснення конституційного і судового контролю за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів і посадових осіб.

Судова влада в Україні за своїм якісним розвитком наприкінці сторіччя помітно відстала від судової влади цивілізованих країн. Цією обставиною і була викликана розробка цілої концепції реформування цього виду влади, що передбачає: забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції; посилення гарантій незалежності суддів; якісне підвищення професійного рівня суддівського корпусу; підвищення статусу суддів у суспільстві; істотне поліпшення умов професійної діяльності суддів; радикальне поліпшення стану виконання судових рішень; створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв'язання спорів[1] .

2. Форми захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян і організацій

При порушенні прав громадян або організацій з боку інших осіб, а також при будь-якій загрозі порушення права в майбутньому й при відсутності добровільного відновлення порушеного права в потерпілого завжди виникає об'єктивна потреба застосування певних засобів або способів захисту стосовно зобов'язаної сторони[2] .

Способи захисту права звичайно встановлюються нормами матеріального (регулятивного) права. Так, основні способи захисту цивільних прав перелічені в Цивільному кодексі України. Стаття 16 ЦК України говорить, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовіднопіен-ня; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Крім «способу захисту права» існує також і «форма захисту права», що є категорією процесуального характеру.

Під формою захисту права в цивільному судочинстві варто розуміти обумовлену законом діяльність компетентних органів щодо захисту права, що полягає у встановленні фактичних обставин цивільної справи, застосуванні відповідних норм права, визначенні способів захисту права й винесенні рішення.

Чинне законодавство передбачає громадську, адміністративну і судову форми захисту права, установлюючи пріоритет судового захисту права.

При встановленні форм захисту права враховується характер прав і інтересів, їхня спірність або безспірність, необхідність опера-

тивного захисту й інші фактори. Велике значення при цьому мають правові традиції, а також прагнення до дотримання загальноприйнятих демократичних стандартів у забезпеченні права на захист.

До громадської форми захисту прав належить самозахист і врегулювання спору про право. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК). Це найдавніша форма правового захисту. Вона найбільш проста, але результативна. Разом з тим при самозахисті велика небезпека вчинення неправомірних дій, прояву незаконності з боку суб'єкта, що захищається. Тому ЦК спеціально підкреслює, що «способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням».

Самозахист правомірний у деяких передбачених законом випадках: необхідна оборона; крайня необхідність; безакцентне списання кредитором з банківського рахунку боржника суми заборгованості.

Для самозахисту характерна та обставина, що правозахисні дії вчинює сама зацікавлена особа без і поза будь-якою нормативно-правовою регламентацією.

Урегулювання спору про право — це спільні дії сторін, що сперечаються, щодо ліквідації існуючого конфлікту. Суть урегулювання спору зводиться до того, що особа, чиї права дійсно чи уявно порушені чи оспорюються, у нормативно встановлений строк у писемній формі доводить свої вимоги з долученням відповідних документів до відома другої сторони. Остання, розглянувши заяву, повинна в певний строк або задовольнити претензію, або надіслати вмотивовану відмову.

Переваги врегулювання спору полягають у простоті й швидкості, його доцільності й ефективності.

Адміністративний порядок захисту права полягає в тому, що у випадках, передбачених законом, органи державного управління або місцевого самоврядування можуть без виклику зацікавлених осіб і поза діючою процедурою ухвалити рішення щодо відновлення порушеного права або про усунення юридичних невизначеностей.

Кожна з названих форм захисту ефективна в певній сфері і має свої переваги, а також деякі недоліки. Так, перевага адміністративної форми — швидкість захисту, а в числі недоліків називають непристосованість до вирішення складних спорів і схильність відомчому впливу.

Перевага громадської форми (наприклад третейського судочинства) — здатність оперативно, з урахуванням згоди сторін і при мінімальному сприянні державних органів захистити приватноправові інтереси. Основним недоліком її застосування на сьогодніш-

10

ній день є відсутність традиції її використання громадянами і юридичними особами для захисту своїх цивільних прав, за винятком захисту прав у сфері зовнішньої торгівлі, де така практика вкоренилася.

Отже, несудові форми захисту права мають потребу в значному вдосконаленні. Адміністративна і громадська форми захисту суб'єктивних прав можуть бути досить ефективні лише за умови судового контролю за діями адміністративних і громадських органів як гарантії законності їхньої діяльності.

Загальновизнано, що найбільш досконалою формою захисту права є судова форма.

Характер судового захисту дозволяє вважати його універсальним, а тому найбільш ефективним способом захисту порушених прав і свобод особи. Основною рисою судового захисту є його необмеженість, або загальність.

Судова форма захисту характеризується наступними перевагами:

1) судовий захист поширюється на необмежене коло осіб;

2) судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, що належать індивідові, як в силу прямої вказівки Конституції України й інших законів, так і тих, що не мають нормативного закріплення, але не суперечать закону;

3) захист здійснює спеціальний орган — суд, створений тільки для розгляду спорів про право;

4) суд вирішує заявлені вимоги на основі застосування норм цивільного, сімейного, трудового та іншого права в порядку цивільної юрисдикції;

5) обставини справи досліджуються в режимі цивільної процесуальної форми, що гарантує законність і обґрунтованість вирішення спору;

6) захист здійснюють неупереджені судді;

7) у розгляді справи беруть активну участь сторони спору й інші заінтересовані особи. Це підвищує ефективність судової процедури і, як результат, сприяє правовому вихованню громадян.

Таким чином, судова форма захисту найбільш пристосована до вирішення спірних і складних правових питань через наявність детального регулювання порядку розгляду справ за участю заінтересованих осіб, закріплення всебічних гарантій ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Слід зазначити, що в силу цього вона не може забезпечити оперативність захисту. Це є однією із причин існування інших форм захисту права й удосконалення судової форми, введення форм спрощеного судового захисту, наприклад наказного провадження.

11

3. Поняття, предмет і система цивільного

процесуального права

Цивільне процесуальне право займає особливе місце в системі права. Цивільний процес є своєрідною функцією держави, видом чисто державної діяльності. Норми матеріального права (наприклад, цивільного, сімейного) в основному регламентують відносини, що складаються між суб'єктами права в громадянському суспільстві. На відміну від них норми цивільного процесуального права регулюють один з видів державної діяльності, оскільки здійснення судової влади є функцією держави. Цивільне процесуальне право входить у систему процесуальних галузей права (поряд із кримінально-, адміністративнопроцесуальним, а також господарським процесуальним). Його соціальне призначення полягає в тому, що за допомогою цивільного процесу примусово реалізується норма матеріального права.

Цивільне процесуальне право — сукупність правових норм, що регулюють порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, тобто правосуддя в цивільних справах.

Таким чином, предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, що виникають у сфері цивільного судочинства, тобто цивільні процесуальні відносини. Ці відносини виникають у результаті діяльності суду, осіб, що приймають участь у процесі, органів виконання судових постанов, здійснюваної відповідно до норм цивільного процесуального права.

У науці існує вузьке й широке розуміння цивільного процесу. Прихильники вузького тлумачення відносять до цивільного процесу тільки діяльність суду щодо здійснення правосуддя в цивільних справах. Широке розуміння було запропоновано в 60-х роках (Зей-дер Н.Б.). Через єдність цілей і предмет діяльності, спільності принципів, подібності окремих інститутів і процесуальної форми прихильники широкого тлумачення цивільного процесу включають у нього діяльність як суду, так і інших органів (нотаріату, третейських судів і ін.) з вирішення цивільно-правових спорів.

Однак широке розуміння предмета цивільного процесуального права не відповідає законодавству про цивільне судочинство, що регламентує лише судову діяльність в цивільних справах. Крім того, за своєю юридичною природою здійснення правосуддя в суді в цивільних справах докорінно відрізняється від розгляду справ у несудових органах. Цивільне процесуальне право не може регулювати діяльність всіх юрисдикційних органів по захисту цивільних прав.

Таким чином, відповідно до чинного законодавства, яке наділяє суд владою здійснювати правосуддя в цивільних справах, ци

12

вільний процес правильніше розуміти у вузькому змісті, тобто як судочинство.

Метод правового регулювання, характерний для цивільного процесуального права, визначений двома обставинами: з одного боку, виникнення цивільного процесу, його розвиток, перехід з однієї стадії в іншу залежить від волі заінтересованих осіб; з іншого боку — обов'язковим і вирішальним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин є суд, що приймає від імені держави владне рішення, яке у необхідних випадках підлягає примусовому виконанню.

Ця специфіка відображає способи впливу цивільного процесуального права на регульовані відносини, обумовлює своєрідність його принципів. Виходячи із цього, метод цивільного процесуального права можна визначити як диспозитивно-імперативний

Імперативні основи методу цивільного процесуального права проявляються в наступному:

— процесуальні норми забезпечують чільне положення суду як органу влади;

— у якості основних юридичних фактів виступають владні процесуальні дії суду;

— цивільне процесуальне право забезпечує суду право контролю за діями сторін;

— цивільний процес ґрунтується на суворо визначеному процесуальному порядку здійснення правосуддя — цивільній процесуальній формі.

Диспозитивні основи проявляються в основному в наступному:

— рівність сторін у тих можливостях, які надані ним для захисту своїх прав і інтересів;

— свобода використання цих прав. Суб'єкти цивільного процесуального права вправі здійснювати або не здійснювати свої права; — система гарантій прав суб'єктів цивільного процесу.

Система цивільного процесуального права — сукупність цивільних процесуальних норм, що регулюють правосуддя в цивільних справах, і завдань цивільного судочинства, що забезпечують виконання, і складається із двох частин: загальної й особливої. Загальна частина включає основні положення: склад учасників, систему захисту їхніх процесуальних прав, предметну компетенцію суду, строки, видатки, судове доказування і його засоби. Загальна частина будується в точній відповідності із Загальними положеннями ЦПК України. Особлива частина регламентує рух справи по процесуальних стадіях судочинства від порушення до завершення цивільної процесуальної діяльності. У цій частині виділяються позовне, наказне і окреме провадження суду першої інстанції, а також провадження по перегляду судових рішень, ухвал

13

і постанов у апеляційних, касаційних провадженнях і у зв'язку з винятковими чи нововиявленими обставинами.

4. Джерела цивільного процесуального права

Джерела цивільного процесуального права — правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, у яких виражається й функціонує норма цивільного процесуального права.

Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативноправовий акт — це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює або скасовує правові норми[3] . Нормативний акт приймається компетентним органом у певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права.

Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного за юридичною силою, за суб'єктами видання тощо. В найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна подати в такий спосіб: закони й підзаконні нормативні акти.

До першого виду джерел цивільного процесуального права належать:

1. Конституція України, що закріпила найважливіші принципи судочинства. Конституційні норми мають пріоритет при нор-мотворчості й правозастосуванні.

2. Цивільний процесуальний кодекс України, що є основним джерелом норм цивільного процесуального права, оскільки містить норми, що визначають завдання і принципи цивільного процесу, положення загальної частини статичного характеру, а також розгорнуті процесуальні регламенти, що відображають динаміку діяльності суду й інших учасників судочинства.

3. Інші закони України, що містять процесуальні норми («Про судоустрій», «Про статус суддів», «Про міжнародне приватне право», «Про прокуратуру», «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Для даного виду джерел цивільного процесуального права характерно наступне: а) перевага серед джерел цивільного процесу законів. Посилення ролі суду в здійсненні й захисті конституційних прав приводить до того, що його діяльність регулюється в основно-

му нормативними актами у вигляді законів, а не підзаконних актів; б) розширення кола законодавчих актів, що містять норми цивільного процесуального права. Законодавець, приймаючи закони, що регулюють матеріально-правові відносини, значну увагу приділяє посиленню механізму захисту прав суб'єктів цих відносин і інших осіб1 .

До другого виду джерел цивільного процесуального права належать:

4. Укази Президента України й постанови уряду України (наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 1993 р.)-

5. Рішення Конституційного Суду України. Згідно зі ст. 150 Конституції України «Конституційний Суд України постановляє рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні й не можуть бути оскаржені»2 .

6. Міжнародні угоди і договори, що визначають взаємну правову допомогу держав по цивільних справах, згода на обов'язковість

1 Фархтдинов Я.Ф. Виды источников гражданского процессуального права // Российский ежегодник гражданского и арбитражного процесса № 1. (2001 год) — М.: Норма, 2002. — С.20.

2 Котов О.Ю. вважає, що умовно можна говорити про три основні напрями впливу рішень Конституційного Суду на цивільне судочинство. Першим є діяльність, що направлена на розширення сфери судового за хисту цивільних прав. В діючій Конституції не передбачена можливість відмови зацікавленій особі в судовому захисті її прав і свобод. Отже, галузеве законодавство не має права довільно регулювати даний процес, встановлюючи локальні заборони або доповнення. Всі обмеження права на судовий захист, тобто права на звернення до компетентного суду за захистом прав і інтересів, неконституційні. Другим напрямом є діяльність щодо усунення процесуальних положень, які не можуть належним чином гарантувати належну реалізацію права на судовий захист. Тому положен ня ЦПК, що вступають в суперечність з Конституцією і міжнародними до говорами, не можуть гарантувати реалізацію права на судовий захист. Третім напрямом впливу є діяльність по усуненню колізії процесуальних норм. Дуалізм, утворюваний колізією процесуальних норм, є неприпу стимим. При виникненні колізії процесуальних норм застосуванню підлягає та з них, яка виходить з пріоритету прав людини і громадянина, сприяє належній реалізації права на судовий захист (Котов О.Ю. Влияние решений Конституционного Суда России на гражданское судопроизводство. — М.: Городец, 2002. — С.173-174).

Думка про те, що рішення Конституційного Суду слід розглядати як джерело цивільного процесуального права, підтримують не всі правознавці. Так, Коршунов Н.М. вважає, що «рішення Конституційного Суду не замінюють собою джерел права, оскільки, припиняючи дію законів у частині, що суперечить Конституції, вони не підміняють собою законодавчої влади і не усувають необхідності внесення змін у відповідні закони або навіть прийняття нових законів» (Коршунов Н.М., Малеев Ю.Л. Гражданский процесс. — М.: Норма, 2004. — С.40).

15

яких надана Верховною Радою України (наприклад, Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року).

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч.5 ст.8 ЦПК).

Крім того, суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ч.б ст.8 ЦПК).

Слід також звернути увагу на Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., який закріплює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17).

Не є джерелом цивільного процесуального права роз'яснення Пленуму Верховного Суду України.

Зазначені роз'яснення містять узагальнені положення, призначені для багаторазового застосування з тієї або іншої категорії цивільних справ або при виникненні однорідних випадків. За змістом вони являють собою результат аналізу судових помилок і неправильних тенденцій у застосуванні судами процесуальних норм з певної категорії справ у зв'язку з відсутністю норми, що регулює те або інше процесуальне питання, й на цій основі роз'яснення того, як слід правильно застосовувати відповідні норми права[4] .

Постанова Пленуму Верховного Суду України, як і будь-який судовий акт, є підзаконним актом. Однак іменувати його нормативним актом і джерелом права ми не можемо, тому що на відміну від підзаконних нормативних актів, виданих у порядку правотвор-чості компетентними органами, що є самостійними регуляторами суспільних відносин, необхідно мати на увазі, що правила, установлені Пленумом, перебувають в іншій площині, ніж підзаконні норми. Ці нормативні приписи складаються в рамках практики й для практики[5] . Ті нормативні формулювання, які іноді включаються в керівні роз'яснення Пленуму, у юридичній літературі прийнято іменувати не нормою права, а правоположеннями, що являє проміжне явище, яке наближається до правових норм, але не співпадає з ними повністю.

Постанови Пленуму Верховного Суду України відрізняються від законодавчих актів тим, що вони: 1) приймаються вищим судовим органом; 2) офіційно є актами роз'яснення з питань судової

практики, тобто застосовуваних судами нормативних актів; 3) засновані на обов'язковості закону, зміст якого відображають; 4) не можуть змінити, скасувати закон або інший нормативний акт, застосовуваний судом.

Таким чином, постанови Пленуму Верховного Суду України не входять ні в систему права в цілому, ні в систему джерел цивільного процесуального права. Однак вони є складовою частиною правової системи України й відіграють значну роль у розвитку цивільного процесуального законодавства.

Аналогія закону і аналогія права. Відповідно до ч.7 ст.8 ЦПК якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Необхідність у застосуванні аналогії (закону або права) обумов лена неповнотою в чинному законодавстві, вираженою у відсут ності конкретного нормативного припису відносно фактичних об ставин, що перебувають у сфері правового регулювання[6] . /

Слід зазначити, що прогалини в праві завжди були, є й будуть навіть у найбільш стабільних законодавчих системах, оскільки об'єктивно неможливо передбачити все, що вимагає правового регулювання[7] .

Крім того, матеріальне право, що передбачає судовий порядок захисту прав, розвивається значно швидше процесуального права. Законодавець не встигає вчасно внести виправлення і доповнення в цивільний процесуальний закон.

Прогалини в цивільному процесуальному законі повинні заповнюватися шляхом правотворчості компетентними державними законодавчими органами. Однак варто також мати на увазі, що суд не може відмовити в правосудді, пославшись на відсутність процесуальної норми, що регулює провадження по даній категорії справ (ч.8 ст.8 ЦПК), і тоді він зіштовхується із проблемою розгляду й вирішення справи при відсутності відповідних норм права. У цьому випадку він приймає рішення на основі аналогії закону або за аналогією права. При аналогії закону складається наступна ситуація: а) є відносини, що вимагають правового регулювання; б) відсутні процесуальні норми, що регламентують ці відносини; в) є процесуальні норми, що передбачають регламентацію подібних відносин.

У той же час аналогію закону і права не можна віднести до джерел цивільного процесуального права, тому що вони офіційно не визнані державою як такі.

Джерела цивільного процесу як явища об'єктивного світу існують і функціонують у відомих межах: протягом відповідного часу, на певній території (у просторі) і поширюються на певне коло осіб.

Дія процесуальних норм у часі визначається правилом, відповідно до якого незалежно від часу порушення цивільної справи в суді при здійсненні процесуальних дій застосовується процесуальний закон, що діє на цей момент. Згідно з ч.З ст.2 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Закон, який встановлює нові обов'язки, що скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч.4 ст.2 ЦПК).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначає правило, відповідно до якого при розгляді цивільної справи, здійсненні окремих процесуальних дій і виконанні рішень суду діє процесуальний закон за місцем здійснення відповідної процесуальної дії.

Дія цивільного процесуального права за колом осіб. Цивільні процесуальні норми мають обов'язкову силу для всіх громадян, державних підприємств, установ, організацій, громадських організацій і їхніх об'єднань. Цивільний процесуальний закон поширюється також на іноземців, іноземні підприємства й організації, що перебувають на території України.

Розглядаючи питання про дію цивільних процесуальних нормативних актів на іноземних громадян, необхідно мати на увазі особливості правового положення іноземних громадян, що володіють дипломатичним імунітетом (ч.2 ст.413 ЦПК).

5. Співвідношення цивільного процесуального

права з іншими галузями права

Цивільне процесуальне право є частиною системи права України й перебуває в тісному взаємозв'язку з усіма іншими галузями права.

Питання про співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями права виникає у зв'язку з тим, що, з одного боку, будучи процесуальною галуззю, цивільне процесуальне право виступає стосовно матеріальних галузей як форма життя цивільного (у широкому розумінні) матеріального закону. З іншого боку, стосовно інших процесуальних галузей цивільне процесуальне право виступає як самостійна, хоча й споріднена з ними галузь права.

18

Ще К.Маркс відзначав: «Процес є тільки форма життя закону, отже, прояв його внутрішнього життя». Він же вказував на нерозривний зв'язок матеріального права й процесу, образно порівнюючи даний зв'язок із взаємозалежністю структури тіла тварини з формами тіла.

Ще на початку XX століття правознавці, характеризуючи взаємодію норм матеріального й процесуального права, визнали, що на відміну від науки матеріального права, яке, будучи публічним або приватним, вивчає юридичні відносини в умовах їх нормального виникнення, розвитку і припинення, предметом науки процесуального права є діяльність держави з вирішення спорів про право, по встановленню та охороні існуючого права[8] . Відповідно, «матеріальні норми мають своїм головним призначенням регулювання нормального виникнення, розвитку і припинення соціально значущих суспільних відносин, процесуальні ж призначені для забезпечення реалізації матеріальних норм у випадках виникнення різних відхилень від нормального розвитку соціально значущих суспільних відносин і спрямовані на їхній захист»[9] .

Взаємодія норм матеріального та цивільного процесуального права здійснюється на різних стадіях цивільного процесу. Наприклад, на стадії судового розгляду сторони (позивач і відповідач) перебувають не тільки в цивільних процесуальних відносинах, але і у матеріальних правовідносинах, що є предметом судового дослідження: по справах про визнання права власності — у цивільних, про розірвання шлюбу — у сімейних й т.д. При розгляді спору суд також застосовує норми матеріального права і виносить судові постанови, що вносять зміни в правовий статус сторін і інших учасників, обумовлений матеріальними галузями права.

Конкретизуючи форми, способи впливу норм матеріального права на цивільне процесуальне право, юридична література вказує на те, що матеріальне право визначає: а) органи та способи захисту прав; б) види судочинства; в) суб'єктів, зацікавлених у вирішенні справи; г) основні елементи правил доведення; д) спричиняється диспозитивний і змагальний характер процесу.

Найбільш тісний і різнобічний зв'язок цивільного процесу з такими галузями матеріального права як цивільне, сімейне, житлове, трудове.

Зв'язок цивільного процесуального і конституційного права проявляється в тому, що основні принципи організації та діяльності органів судової влади встановлюються в Конституції України. Нор-

ми конституційного права мають основне для дивільного процесу значення: процесуально-правове регулювання цивільного провадження відбувається з обов'язковим їхнім обліком. Так, наявність судової влади служить одним з факторів, які обумовлюють законну силу рішень суду. Функціонування цивільного процесу надає конституційним нормам життєвість, що, врешті-решт, і визначає їхню правову цінність. Конституційні права і свободи громадян реальні тільки тому, що можливий їхній судовий захист і примусове виконання цивільними процесуальними засобами.

Значний зв'язок між цивільним процесуальним правом і кримінальним процесуальним правом, які мають однакові конституційні основи, ряд спільних інститутів, наприклад, у сфері доказового права, а також ряд загальних положень, що стосуються руху справи в судовому засіданні, винесення судових постанов, оскарження й перегляду рішень.

Разом з тим кожна із зазначених галузей процесуального права має й істотні особливості, обумовлені розходженням предмета й завдань розгляду справ у цивільному і кримінальному процесі. У цивільному процесі предметом розгляду в основному є спір про право цивільне. Кримінальний процес спрямований на розгляд справ про злочини, що караються кримінальним законом.

Цивільна справа виникає за заявою заінтересованої рс$$щ. Кримінальна справа порушується в основному з ініціативи органів держави. Суспільний інтерес виступає як основна підстава руху кримінальної справи.

Цивільне процесуальне право тісно пов'язане з господарським процесуальним правом. Цей зв'язок обумовлений спільністю завдань загального суду й господарського суду щодо захисту прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб. Між зазначеними галузями є подібність і в багатьох інших процесуальних інститутах (засоби судового захисту права, доведення й докази, порушення справи тощо).

Разом з тим цивільне процесуальне право і господарське процесуальне право регламентують процес здійснення правосуддя в різних судових системах (загальні і спеціалізовані суди). Якщо діяльність загального суду регламентується ЦПК, то діяльність господарського суду регламентується ГПК.

6. Види і стадії цивільного судочинства

Цивільний процес має універсальний характер і забезпечує захист прав і охоронюваних законом інтересів незалежно від їхньої галузевої приналежності та характеру предмета судової діяльності.

20

Завдання цивільного судочинства визначені ст. 1 ЦПК: «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупередже-ний та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави».

Згідно зі ст.15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Суди розглядають справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Вид цивільного судочинства — це порядок розгляду, передбачених у законі і поєднаних у певні групи, цивільних справ у суді першої інстанції, що обумовлюється матеріально-правовою природою справ, які входять у групу, і характеризується самостійними засобами й способами захисту прав і інтересів, а також особливостями судової процедури[10] .

У теорії цивільного процесу безперечно визнається, що причиною розподілу цивільного судочинства на види є різна матеріально-правова природа справ, що впливає на процедуру їхнього розгляду й дозволу.

Аналіз процесуального законодавства, а також аналіз висловлень ряду вчених-процесуалістів дозволяють припустити, що процесуальне провадження поєднує в собі три органічно взаємозалежних компоненти: процесуальні правовідносини, процесуальне доказування і процесуальні акти-документи. Завдяки цим елементам особливо наочно простежується предметна характеристика юридичного процесу. У найбільшій мірі предмет процесу виражається в процесуальних правовідносинах, що характеризуються специфічністю складу суб'єктів, юридичного змісту, об'єкта і юридичних фактів. Саме особливості цих частин у сукупності становлять «обличчя» того або іншого процесуального провадження2 .

ЦПК України розрізняє предмет судової діяльності в кожному виді судочинства і за цією ознакою та за допомогою загальних правил юрисдикції визначає віднесення цивільних справ до відповідного виду судочинства.

Позовне провадження являє собою судочинство з вирішення спорів про право за допомогою позову. Воно призначено для захисту порушених або оскаржених суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій.

Наказне провадження — спрощене та скорочене порівняно з позовним, засноване на достовірних письмових доказах провадження в суді першої інстанції, що ставить метою захист прав і законних інтересів шляхом забезпечення можливості примусового виконання ряду зобов'язань і обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, зазначених у законі, на основі яких може бути виданий судовий наказ.

У порядку окремого провадження розглядаються справи, у яких відсутній спір про право, а постає питання про встановлення юридичного факту, визначення правового стану фізичних осіб або майна.

Віднесення справи до відповідного провадження визначає не тільки можливі засоби судового захисту, але й склад осіб, безпосередньо зацікавлених у результатах розгляду справи, обсяг їхніх розпорядницьких прав, розподіл між ними обов'язків по доказуванню, а також характер способів захисту.

Цивільний процес являє собою поступальний рух, що склада: ється з ряду стадій.

Під стадією процесу розуміють сукупність процесуальних дій, спрямованих на здійснення однієї найближчої процесуальної мети.

Найчастіше виділяються наступні стадії:

1) відкриття провадження у справі;

2) провадження в справі до судового розгляду;

3) судовий розгляд в суді першої інстанції;

4) провадження в апеляційній інстанції;

5) провадження в касаційній інстанції;

6) провадження у зв'язку з виключними обставинами; 7) провадження у зв'язку з нововиявленйми обставинами; 8) виконавче провадження.

Наявність зазначених стадій не означає, що будь-яка цивільна справа обов'язково повинна пройти їх усі. Процес може бути завершений на будь-якій стадії.

7. Цивільна процесуальна форма

Правосуддя по цивільних справах здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Цивільна процесуальна форма — послідовний, визначений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільної справи, що включає певну систему гарантій.

22

Для процесуальної форми характерні наступні риси:

1)законодавча врегульованість;

2) конституційні гарантії (незалежність суду і підпорядкування його тільки закону; гласність; національна мова судочинства);

3) детальна розробка всієї процедури розгляду справи в суді;

4) універсальність процесуальної форми вирішення справи в суді (у всіх видах судочинства, на всіх стадіях процесу);

5) імперативність процесуальної форми;

6) її правила забезпечені юридичними санкціями.

Цивільна процесуальна форма має два різновиди. Один з них можна назвати усною формою, тому що всі зроблені дії описуються усно, а потім протоколюються. Вона визначає порядок судової діяльності (дії суду, осіб, що беруть участь у справі, і інших учасників, а також послідовність цих дій), опираючись на правові основи ЦПК. Другий різновид, який є обов'язковим у складі провадження, можна назвати письмовою процесуальною формою. Вона встановлює склад процесуальних документів, винесених судом і запропонованих учасниками, вказує реквізити кожного з них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких процесуальні документи або залишаються без руху, або підлягають відміні вищою інстанцією. У діалектичному сполученні різновиди процесуальної форми утворюють єдиний правовий порядок судової юрисдикції по цивільних справах[11] .

Цивільна процесуальна форма поширюється тільки на процесуальну діяльність і не охоплює інтелектуальну (наприклад, оцінку доказів, тлумачення застосовуваних норм права) і діловодні операції, здійснювані при підготовці справи до судового розгляду[12] .

Будучи самостійною правовою конструкцією, цивільна процесуальна форма має власні принципи, що дозволяють забезпечити різнобічну характеристику порядку розгляду справи; перегляду й реалізації судових рішень. У даних принципах одержали закріплення соціальні пріоритети цивільного судочинства — надання зацікавленим особам широких процесуальних можливостей для захисту своїх прав і інтересів, справедливість і своєчасність здійснення правосуддя, ефективність розгляду цивільних справ. Можна виділити наступні принципи цивільної процесуальної форми:

1) оптимальність співвідношення прав і обов'язків у процесі. Співвідношення прав і обов'язків у процесуальній діяльності встановлено законом саме в тому обсязі, який необхідний для ефективного здійснення правосуддя по цивільній справі;

2) тотожність. У процесі розгляду цивільної справи й виконання судового рішення припустимі лише дії, які не є тотожними, тобто суд повинен лише один раз доводити заявлені вимоги, судові постанови (рішення, ухвали) тільки один раз повинні перевірятися судами апеляційної інстанції, а акти судової влади — лише один раз реалізовуватися;

3) безперервність процесуальної діяльності. Даний принцип охоплює своїм змістом всі стадії й види процесуальних проваджень, де проводиться судове засідання, а отже, більшу частину цивільного судочинства, визначаючи послідовний його розвиток і маючи принципове значення для формування цілісного враження від матеріалів його розгляду, забезпечуючи в остаточному підсумку своєчасність і дієвість цивільної процесуальної форми;

4) усність і документованість процесуальних актів. Принцип охоплює своїм змістом всі види судових проваджень, обумовлюючи виділення крім усної процесуальної форми як порядку здійснення цивільнопроцесуальної діяльності, письмової процесуальної форми, що регулює перелік реквізитів, послідовність їхнього розташування в процесуальних актах;

5) здійснення судового контролю та самоконтролю. Суть принципу полягає в наданні особам, що беруть участь у справі, і різним інстанціям права аналізувати й оцінювати правомірність процесуальної діяльності (як своєї, так і інших учасників), судових постанов, коригуючи виявлені помилки відповідними процесуальними засобами (заява відводу, оскарження рішення й ухвали суду). Взаємодія контролю й самоконтролю в цілому забезпечує правомірність цивільної процесуальної форми.

Значення цивільної процесуальної форми захисту права полягає у встановленні певного стандарту юрисдикції, що, з одного боку, забезпечує для зацікавлених у результатах справи осіб процесуальні гарантії правомірного вирішення справи, а з іншого боку, створює умови для суду, які дозволяють правильно застосувати норми матеріального й процесуального права, винести законне й обґрунтоване рішення по справі.

Рекомендована література:

Бойко В.Ф. Судова реформа в Україні: стан і перспективи. — К.: МАУП, 2004.

Зайцев И.М. Процессуальные функции гражданского судопроизводства. — Саратов, 1990.

Комаров В.В. Предмет цивільного процесуального права. — X.:

Юрид.академія, 1992.

24

Комаров В.В., Сакара Н.Ю. Право на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві. — X.: Нац. юрид. акад. України, 2007.

Марочкин И.Е. Проблемы судебной власти // Правові проблеми корпоративного управління та діяльності акціонерних товариств: Матеріали для навчальних семінарів суддів / Упоряд. проф. В.В. Комаров. — X.: Нац. юрид. акад. України, 2002. — С.3-7.

Організація судової влади в Україні / За наук.ред. А.О. Селіванова. — К.: Юрінком Інтер, 2002.

Проблемы науки гражданского процессуального права / Под ред. проф. В.В.Комарова. — X.: Право, 2002.

Рассахатская НА. Гражданская процессуальная форма: Учебное пособие. — Саратов: СГАП, 1998.

Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. — К.; X.: Юрінком Інтер, 2002.

Розділ 2 ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Питання теми:

1. Поняття і система принципів цивільного процесуального права.

2. Принцип законності в цивільному процесуальному праві.

3. Принципи організації правосуддя.

4. Функціональні принципи.

1. Поняття і система принципів цивільного

процесуального права

У всіх сферах діяльності держави і її органів завжди лежать певні принципи. Саме принципи права лежать в основі будь-якої галузі права та правової системи в цілому. Ще в Давньому Римі була відома сентенція: «Принцип є найважливіша частина всього» (Ргіпсіріит езі роїіззіта).

Більшість вчених визнають значимість принципів цивільного процесуального права, однак є розбіжності в розумінні їх сутності та переліку, їхньої класифікації[13] .

Можна виділити дві основні позиції:

1) доктринальний підхід. Принципи носять винятково доктри-нальний характер. Це означає, що вони не мають імперативності. У цьому випадку істотного значення набуває проблема тлумачення законодавства. До числа доктринальних принципів права відносять: «дозволено усе, що не заборонено», «усе, що не дозволено, заборонено», «суб'єктивному праву завжди відповідає юридичний обов'язок» і «усяке правопорушення припускає юридичну відповідальність». Доктринальний характер мають наступні принципи цивільного процесу: принцип об'єктивної істини; принцип проце-

суальної активності суду; принцип безпосередності й безперервності; принцип процесуальної економії;

2) позитивістський підхід. У його рамках правом вважається тільки те, що закріплено державою в офіційно визнаних джерелах права. У рамках континентальної системи права мова йде про фіксо-ваність у нормативно-правових актах. З позиції позитивістського підходу принципи — це керівні засади, виражені в нормативних актах і звернені до правозастосовувача та інших суб'єктів права. Це означає, що їхня головна риса — імперативність, що проявляється у відсутності можливості тлумачення, існує даний принцип чи ні, чіткої закріпленості в тексті нормативно-правових актів.

На нашу думку, принципами цивільного процесуального права є ті вихідні положення, які закріплені в законах України. Все інше не є принципами цивільного процесуального права в правовому змісті та носить доктринальний характер, перебуває не у сфері права, а у сфері правосвідомості.

Принципи цивільного процесуального права — це закріплені в нормах цивільного процесуального права основні керівні положення (засади), що відображають специфіку, сутність і зміст даної галузі права.

Зміст цих принципів виражено і закріплено в Конституції України, Законі України «Про судоустрій України» і у відповідних нормах Цивільного процесуального кодексу України. Однак кожен із принципів знаходить своє закріплення й вираження, як правило, не в одній якійсь нормі права, а в ряді норм і процесуальних правил, які характеризують зміст даного принципу. Тому для того, щоб правильно зрозуміти зміст того або іншого принципу, потрібно проаналізувати всі правові норми, у яких відображаються основні керівні положення цивільного судочинства.

Значення принципів цивільного процесуального права багатоманітне. По-перше, вони служать відправними положеннями при тлумаченні процесуальних норм із недостатньо визначеним змістом, при подоланні прогалин у праві, дозволяють знайти правильне рішення того або іншого процесуального питання, якщо в чинному законодавстві немає відповідної норми. По-друге, принципи є орієнтиром у нормотворчій діяльності. Вони визначають основні напрямки, перспективи розвитку цивільного процесу, служать головним критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій про зміну й доповнення цивільного процесуального законодавства.

До критеріїв встановлення принципів цивільного процесу варто залучити наступні ознаки, які повинні проявлятися сукупно:

а) принцип виражено у нормах (одноособових або ряді норм) ді

ючого права;

б) принцип має основне значення для цивільного процесу, ви

значає його першорядні риси;

27

в) принцип повинен мати пряме відношення до цивільно-про цесуальної діяльності;

г) принцип повинен мати загальнопроцесуальний характер, тобто містити директиви поведінки у всіх стадіях і формах цивіль ного процесу;

ґ) принцип завжди містить у собі певний політичний зміст, ви-

ражаючи ідеї держави у сфері здійснення правосуддя по цивільних справах;

д) принцип завжди визначає типові та переважні риси цивіль

ного судочинства, допускаючи деякі виключення, які вже не мо жуть бути названі принципом;

є) принципи повинні визначити такі риси цивільного судочинства, які не мають очевидного, банального характеру, але являють собою альтернативу можливим і відомим з історії рішенням;

є) зміст принципів становить ступінь спільності, характер логічного

зв'язку з одиничними нормами цивільного процесу.

В силу особливого значення принципи цивільного процесу підлягають обов'язковому точному дотриманню при розгляді конкретної справи. Всякий відступ від принципів розглядається як істотне порушення закону.

З розвитком і становленням цивільного процесуального права в нових політичних і соціально-економічних умовах принципи як правові ідеї будуть набувати нового значення. Принципи — це не застиглі аксіоми, а основи, що виражають найбільш загальні риси цивільного процесу.

Як справедливо відзначав Ф. Енгельс: «Принципи — не вихідний пункт дослідження, а його заключний результат; принципи не застосовуються до природи та до людської історії, а абстрагуються від них, не природа та людство погоджуються із принципами, а навпаки, принципи вірні лише остільки, оскільки вони відповідають природі та історії»'.

Класифікація принципів цивільного процесуального права можлива на різних підставах. Як критерії такого роду класифікації в науці називають різні ознаки.

Так, за характером нормативного джерела, у якому закріплений конкретний принцип, можна виділити конституційні принципи цивільного процесуального права й принципи цивільного судочинства, які закріплені галузевим законодавством.

Використовуючи як критерій джерело закріплення, деякі автори виділяють три групи принципів:

1) конституційні принципи, продубльовані в ЦПК (принцип здійснення правосуддя тільки судом; принцип рівності всіх перед законом і судом; принцип незалежності суддів; принцип державної мови судочинства та ін.);

1 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т.20. — М., 1967. — С.34.

28

2) конституційні принципи, не продубльовані в ЦПК (принцип недоторканності приватного життя; принцип гарантованості судового захисту прав і свобод; принцип доступності кваліфікованої юридичної допомоги та ін.);

3) галузеві принципи цивільного процесуального права, що знайшли відбиття в ЦПК (принцип поєднання одноособового й колегіального розгляду цивільних справ; принцип процесуальної рівності сторін; принцип застосування аналогії закону та аналогії права; принцип обов'язковості судових ухвал).

Залежно від того, відповідні принципи діють в одній або декількох галузях права, існує їх розподіл на:

1) загальноправові — діють в усіх без винятку галузях права, наприклад законність;

2) міжгалузеві — закріплені в нормах декількох галузей права, як правило, близьких за характером. Сюди відносять практично всі принципи судоустрою, які закріплені в ЦПК і ГПК, наприклад, гласність судового розгляду;

3) галузеві — закріплені в нормах тільки однієї конкретної галузі права;

4) принципи окремих інститутів цивільного процесуального права, наприклад принципи інституту доказів.

За об'єктом регулювання принципи цивільного процесу можна розбити на наступні дві групи: а) принципи організації правосуддя (судоустрою); б) принципи, що визначають процесуальну діяльність суду (функціональні або судочинства).

У першу групу входять: принцип здійснення правосуддя тільки судом, одноособовий і колегіальний розгляд справ, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, національна мова судочинства, рівність учасників господарського процесу перед законом і судом, гласність судового розгляду.

Другу групу становлять принципи: диспозитивності, змагальності, процесуальної рівності сторін, усності, безпосередності й безперервності, принцип оперативності.

Відповідно до глави 2 Закону України «Про судоустрій України», суд здійснює правосуддя на принципах: 1) здійснення правосуддя винятково судами; 2) права на судовий захист; 3) рівності перед законом і судом; 4) правової допомоги при вирішенні справ у судах; 5) гласності судового процесу; 6) мови судочинства; 7) обов'язковості судових рішень; 8) права на оскарження судового рішення; 9) колегіального й одноособового розгляду справ; 10) самостійності судів і незалежності суддів; 11) недоторканності суддів; 12) незмінюваності суддів; 13) суддівського самоврядування.

Всі принципи цивільного процесуального права у своїй сукупності становлять взаємозалежну й взаємообумовлену систему, що являє собою певне цілісне утворення, при цьому кожний із прин-

29

ципів послідовно розкриває зміст галузі права в цілому. У той же час варто зазначити, що будь-яка класифікація носить умовний характер і має скоріше не практичне, а науково-пізнавальне значення.

2. Принцип законності в цивільному процесуальному праві

Законність належить до загальнодержавних, політичних принципів, але в той же час не втрачає самостійних правових гарантій у судочинстві.

У цивільному процесі це не тільки принцип, але й одна з факультативних цілей судочинства[14] . За своїм змістом принцип законності включає в себе, по-перше, вимогу до судів правильно застосовувати норми матеріального (регулятивного) права та чинити процесуальні дії, керуючись законодавством; по-друге, вимогу до інших учасників процесу дотримувати процесуального й матеріального законодавства при розгляді цивільної справи в суді.

Законність — складне й багатогранне соціальне явище. Незважаючи на це, можна виділити найбільш істотні риси законності: 1) загальність вимоги дотримування й виконання державних законів; 2) здійснення всіх державних владних функцій винятково на основі законів при суворому дотриманні посадовими особами прав громадян і гарантій від необґрунтованого притягування їх до відповідальності або незаконного позбавлення тих або інших благ; 3) рішуче припинення всіх порушень закону, від кого б вони не виходили, забезпечення невідворотності відповідальності за ці порушення.

З урахуванням цих положень принцип законності стосовно до судів, що розглядають цивільну справу, передбачений ст. 2 ЦПК. Відповідно до цієї статті цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України й Цивільного процесуального кодексу України.

Якщо міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого дано Верховною Радою України, установлені інші правила, ніж установлені ЦПК, застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, принцип законності охоплює всілякі правові й організаційні засоби, які забезпечують правове застосування норм матеріального й процесуального права в конфліктних ситуаціях. До нього, насамперед, входять система процесуальних засобів по підтримці процесуальної дисципліни в судочинстві та санкції за неправильне застосування юридичних норм.

У вузькому розумінні принцип законності характеризує такі міри правозабезпечення як:

— застосування цивільних процесуальних санкцій;

— притягнення до процесуальної відповідальності винних осіб;

— припинення процесуальної діяльності, яка неправомірно ви никла чи розвивається.

Реалізація принципу законності забезпечується відповідними процесуальними гарантіями:

1) самі організаційні й функціональні принципи цивільного процесуального права прямо або побічно служать реалізації принципу законності;

2) процесуальні засоби виправлення судових помилок: апеляційне й касаційне провадження, перегляд рішень, що вступили в законну силу, по виняткових і нововиявлених обставинах;

3) процесуальні засоби, що забезпечують доступ до правосуддя, формування складу суду та форми процесуальних дій: обов'язок повідомлення зацікавлених осіб про час і місце судового засідання, можливість відводу судді, чіткий регламент змісту позовної заяви таін.;

4) процесуальні засоби встановлення фактичних обставин справи. Мета цивільного процесу полягає в тому, щоб у результа ті розгляду справи були встановлені існуючі фактичні обставини справи та до них була правильно застосована норма матеріально го права.

На підставі викладеного вище принцип законності можна було б сформулювати в такий спосіб. Законність як принцип цивільного процесуального права полягає в обов'язку суду та всіх учасників процесу неухильно керуватися у своїй діяльності нормами матеріального та процесуального права з метою досягнення завдань цивільного судочинства, сформульованих у ст. 1 ЦПК.

3. Принципи організації правосуддя

Принцип здійснення правосуддя винятково судами закріплено у ст. 124 Конституції України та ст. 5 Закону України «Про судоустрій України».

Сутність даного принципу полягає в наступному. Судова влада у сфері цивільної юрисдикції може здійснюватися тільки судами в особі суддів. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами або посадовими особами не допускаються. Судова влада самостійна й здійснюється незалежно від законодавчої та виконавчої влади. За допомогою цього законодавець забезпечує спеціалізацію кожного з державних і судових органів

31

на рішенні певного кола питань, не допускаючи перетинання їхньої компетенції.

Крім того, судові органи в силу специфіки організації та процесуальної форми діяльності поставлені в особливі умови, що дає їм можливість розібратися в складних обставинах цивільного правопорушення, правильно витлумачити й застосувати закон, винести законне й обґрунтоване рішення.

Принцип права на судовий захист. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про судоустрій України» всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону. Для забезпечення всебічного, повного й об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого її віднесено процесуальним законом. Узгодження про відмову від звернення за захистом до суду є недійсними. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи в певному процесуальному порядку в суді будь-якого рівня. Іноземці, особи без г громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні ,і| правом на судовий захист нарівні із громадянами і юридичними і особами України.

Колегіальність і одноособовість розгляду цивільних справ У відповідності зі ст.18 ЦПК цивільні справи в судах першої ін- І/ станції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду.

У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються колегією в складі одного судді й двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Цивільні справи в судах апеляційної інстанції розглядаються колегією в складі трьох суддів, головуючий із числа яких визначається у встановленому законом порядку.

Цивільні справи в суді касаційної інстанції розглядаються колегією в складі не менше трьох суддів.

Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати по цивільних справах Верховного Суду України при наявності не менш двох третин її чисельності, а у випадках, установлених ЦПК, — колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їхньому рівному представництві при наявності не менш двох третин чисельності кожної палати.

Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

32

Рішення цивільних справ не одним суддею, а декількома, поєднаними в одну колегію, являє великі переваги: 1) забезпечує більш ретельне та багатобічне їх обговорення (що не розчув або упустив один суддя, може помітити' інший; що здається неясним одному, може бути з'ясоване іншим); 2) сприяє більш неупередженому ставленню суддів до справ (на одноособового суддю легше вплинути, легше його підкупити); 3) при вирішенні справ у колегії кожен суддя, усвідомлюючи, що за ним стоїть поділяюча його відповідальність колегія, почуває себе незалежним і діє більш вільно, ніж тоді, коли йому доводиться виносити рішення одноосібно[15] .

Гарантіями ухвалення колегіального рішення служать, по-перше, рівність статусу всіх суддів, що беруть участь в ухваленні рішення; подруге, порядок ухвалення колективного рішення. Всі питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою особисту думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення (ст.19ЦПК).

Таким чином, колегіальний розгляд справи більшою мірою забезпечує ґрунтовне, сумлінне і справедливе вирішення справ, а принцип одноособовості може бути допущений тільки для нескладних справ, які вимагають простоти провадження та швидкого закінчення, а тому з більшим успіхом вирішуються одноосібно.

Принцип незалежності і недоторканності суддів та підкорення їх тільки закону. Судді при здійсненні правосуддя незалежні та підкоряються тільки закону (ст. 129 Конституції України). Незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону при здійсненні правосуддя — два органічно взаємозалежних положення. З одного боку, незалежність суддів — не самоціль, а засіб, неодмінна умова для правильного застосування закону, постановлення законних судових ухвал. Це означає, що судді при розгляді й вирішенні спору повинні керуватися тільки законом і своїм внутрішнім переконанням, що виключає сторонній вплив на суддів. З іншого боку — саме підпорядкованість суддів тільки закону забезпечує їх незалежність. І Пякі державні органи, громадські організації або посадові особи не мають права прямо або непрямо впливати, давати вказівки суддям, як вирішувати конкретну судову справу.

Справжня незалежність суддів при здійсненні правосуддя може бути забезпечена лише при суворому дотриманні ними вимог матеріального й процесуального законодавства. Суддя повинен здій-

енювати розгляд справ неупереджено та виносити судові акти у відповідності зі своєю оцінкою фактичних обставин і своїм тлумаченням застосовуваних актів законодавства. Зв'язаність судді тільки законом дозволяє йому бути незалежним, у той же час не даючи можливості перерости цій незалежності у сваволю.

Судді не є представниками яких би то не було державних або інших органів, організацій. Суддя не може належати до політичних партій, рухів і матеріально їх підтримувати; він не може також входити до керівного складу яких-небудь організацій і рухів.

Основні правові гарантії незалежності суддів передбачені ст.11 Закону України «Про статус суддів», відповідно до якої незалежність суддів забезпечується: встановленим законом порядком їхнього обрання (призначення), призупинення їхніх повноважень і звільнення з посади; особливим порядком присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею ухвалення судового рішення та забороною її розголошення; забороною під погрозою відповідальності втручання в здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду або судді; правом судді на відставку; недоторканністю судді; створенням необхідних організаційно-технічних і інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів, що відповідає їхньому статусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів суддівського самоврядування.

Постанова № 8 Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13 червня 2007 р. закріплює, що незалежність суддів при розгляді конкретних судових справ має забезпечуватись і в самому суді. У зв'язку з цим неприпустимими є: не-процесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, у тому числі тих, що обіймають адміністративні посади в судах; встановлення контролю за здійсненням судочинства суддею, виклик його до вищестоящих судів та вимагання звітів чи пояснень про розгляд конкретних справ; витребування від судді будь-якої інформації чи довідок про хід та перспективи розгляду справи, іншої інформації, яка може надаватися лише сторонам у справі та іншим особам, визначеним процесуальним законодавством, а також відомостей, які становлять таємницю нарадчої кімнати; прийняття суддею від будьяких осіб та розгляд ним заяв, скарг, інших документів поза встановленим законом процесуальним порядком (п.2).

Таким чином, гарантії незалежності суддів традиційно підрозділяються на політичні, економічні та правові. Це умовний розподіл гарантій, тому що всі вони закріплені в різних нормах права.

До політичних відносять закріплення в Конституції України принципу поділу влади та незалежності судової влади від влади

34

виконавчої та законодавчої. Крім того, суддя не має права бути депутатом, належати до політичних партій і рухів, здійснювати підприємницьку діяльність, а також поєднувати роботу на посаді судді з іншою оплачуваною роботою, крім наукової, викладацької, літературної та іншої творчої діяльності.

До економічних гарантій відносять надання судді за рахунок держави матеріального й соціального забезпечення, що відповідає його високому статусу.

До юридичних гарантій незалежності суддів господарських судів відносять встановлений законом порядок здійснення правосуддя, їхню незмінюваність, право судді на відставку, недоторканність судді, систему органів суддівського співтовариства.

Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбачених законом (ст.12 Закону України «Про статус суддів»).

З незалежністю суддів тісно пов'язаний принцип недоторканності суддів. Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, майно, що належать йому, та документи.

Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган у порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи (ст. 13 Закону України «Про статус суддів»)1 .

1 Згідно з рішенням Конституційного Суду України №19-рп/2004 від 01.12.2004 р. положення ч.І ст.126 Конституції України «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України» у взаємозв'язку з іншими положеннями розділу VIII Основного Закону України треба розуміти так: 1.1. Незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підпорядковані лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних

35

Принцип гласності та відкритості судового розгляду. Гласність служить одним з необхідних складових компонентів демократичної процесуальної форми судочинства, важливою юридичною гарантією реального здійснення принципу законності в правосудді, а також прав учасників процесу. Відповідно до даного принципу розгляд справи у всіх судах і на всіх стадіях процесу має проводитись у відкритих засіданнях з наданням присутнім реальної та рівної можливості стежити за всім ходом процесу.

Згідно зі ст.6 ЦПК ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.

Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і ві-деозаписів такого самого характеру.

При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутніми особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності — свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням; 1.2. Недоторканність суддів — один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення — забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Відповідно до положення частини першої статті 126 Конституції України зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов'язків не обмежується визначеною у частині третій цієї статті гарантією, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом; 1.3. Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами. Такі гарантії визначені, зокрема, статтею 13 Закону України «Про статус суддів». Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.

Положення ч.2 ст.126 Конституції України «вплив на суддів у будьякий спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв'язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків'або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо.

36

Розгляд справ у закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням всіх правил цивільного судочинства,,

Про розгляд справ у закритому судовому засіданні суд зобов'язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно.

Учасники цивільного процесу та інші особи, які присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також трансляція судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал.

Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється ЦПК. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.

Таким чином, гласність правосуддя забезпечує його виховні й профілактичні функції; сприяє зниженню суб'єктивізму суддів і дозволяє всім бажаючим переконатися в дотриманні встановлених цивільним процесуальним законом правових процедур розгляду цивільної справи.

Однак слід зазначити, що принцип гласності правосуддя нерідко входить у суперечність із інститутом недоторканності приватного життя осіб, що беруть участь у цивільному судочинстві. У таких випадках має місце колізія названих конституційних положень. Якщо гласність правосуддя — це одне з наріжних публічних прав у системі правової демократичної держави та громадянського суспільства, то недоторканність приватного життя являє собою приватне право. Тому можна сказати, що колізія між гласністю правосуддя й недоторканністю приватного життя — це колізія між публічним і приватним інтересом. Якому з них віддати перевагу, у кожному конкретному випадку вирішує суд.

Принцип державної мови судочинства. У відповідності зі ст. 10 Закону України «Про судоустрій України» судочинство в Україні провадиться державною мовою. Особам, які беруть участь у справі і

37

не володіють мовою, на якій ведеться судочинство, забезпечується право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача та право виступати в суді рідною мовою.

Згідно зі ст.7 ЦПК особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому ЦПК, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому ЦПК. Судові документи оформлюються державною мовою.

З одного боку, принцип державної мови судочинства має на меті заздалегідь довести до відома осіб, які беруть участь у справі, і інших учасників процесу, що провадження по справі буде вестися державною мовою даної держави. Тому особи, які беруть участь у справі, можуть заздалегідь підготувати для себе найбільш сприятливі умови для подолання мовного бар'єра. З іншого боку — закон надає право особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою відповідної держави, знайомитись із матеріалами справи, брати участь у процесуальних діях, у тому числі виступати в процесі рідною мовою, використовуючи перекладача. У такий спосіб гарантується охорона прав і законних інтересів осіб, можливість їхньої активної участі в процесі.

Отже, принцип національної мови судочинства — важлива умова, що забезпечує реальне здійснення гарантованого Конституцією України права на судовий захист. Неухильне дотримання вимог даного принципу робить більїп доступним цей захист незалежно від того, якою мовою володіють учасники суперечки, що виникла.

Принцип рівності усіх учасників процесу перед законом і судом. Правосуддя в судах здійснюється на принципах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Отже, юридичні особи при здійсненні правосуддя в суді рівні перед законом і судом незалежно від форми власності, місця знаходження, підпорядкованості, характеру діяльності, а громадяни — незалежно від походження, соціального й майнового становища, статі, раси, національності, мови, ставлення до релігії, політичних і інших переконань, місця проживання та інших обставин.

Рівність громадян і організацій означає, насамперед, однаковий обсяг прав і обов'язків усіх громадян і організацій, що беруть участь у суді в тій або іншій якості (рівність доступу до правосуддя); по-друге, однакове ставлення суду до прав і обов'язків, а також дій громадян і організацій, що беруть участь у розгляді конкретної справи (рівні засоби судового захисту); по-третє, заборону на надання судом переваги яким-небудь особам або органам на підставах, не передбачених законом (рівні шанси судового захисту).

38

Принцип обов'язковості судових рішень. Стаття 124 Конституції України встановлює, що судові рішення ухвалюються судами іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси (ст.14 ЦПК).

4. Функціональні принципи

Принцип диспозитивності. Даний принцип визначає механізм руху цивільного процесу. Він є відбиттям автономного становища суб'єктів спірних цивільних правовідносин. Відповідно до цього принципу цивільні справи, за загальним правилом, виникають, розвиваються, змінюються, переходять із однієї стадії процесу в іншу й припиняються під впливом головним чином ініціативи осіб, що беруть участь у справі. Отже, особи, які беруть участь у справі, і в першу чергу сторони, мають право на будь-якій стадії цивільного процесу розпоряджатися своїми матеріальними правами, з приводу яких іде спір в суді, а також засобами їх захисту. Позивач може відмовитися від позовних вимог, відповідач вправі визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою, порядок волевиявлення сторін регламентований законом, що дозволяє суду здійснювати належний контроль.

Згідно зі ст.11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

До змісту принципу диспозитивності входять наступні основні елементи: 1) порушення цивільної справи в суді; 2) визначення

39

характеру й обсягу позовних вимог і заперечень, можливість їхньої зміни; 3) розпорядження матеріальними правами і? процесуальними засобами їх захисту, зокрема відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди; 4) порушення апеляційного, касаційного провадження, постановка питання про перегляд справи у зв'язку зі знову відкритими обставинами; 5) вимога примусового виконання судового акту по цивільній справі.

Варто погодитися з тими авторами, які вважають, що принцип диспозитивності містить у собі дві більші групи правомочностей сторін і інших осіб, що беруть участь у справі:

1) диспозитивні правомочності, у яких розкривається механізм руху цивільного процесу (наприклад, право ініціювати порушення справи в суді, право на відкликання позовної заяви, право апеляційного оскарження судових актів);

2) диспозитивні правомочності, існування яких ніяк не позначається на механізмі руху процесу (наприклад, право осіб, що беруть участь у справі, заявляти відводи суду, прокуророві, експертові, перекладачеві; право вибору одного із судів, яким підсудна справа по правилах альтернативної підсудності; право вступити в процес як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет суперечки).

Таким чином, у принципі диспозитивності відображаються найважливіші особливості суб'єктивних прав і насамперед такі його риси як рівність учасників правовідносин, автономія в розпорядженні своїм правом, втручання держави у сферу регулюючих правовідносин з метою забезпечення їх здійснення відповідно до вимог закону.

Принцип змагальності. На межі ХГХ-ХХ ст.ст. принцип змагальності одержав у цивільній процесуальній науці характерне найменування особистої автономії сторін учасників тяжби[16] .

Згідно зі ст.10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджає про наслідки здійснення або нездійснення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, установлених ЦПК.

Принцип змагальності проявляється в наданні чинним законодавством сторонам — учасникам спору та іншим учасникам про-

цесу, які володіють правами та обов'язками сторін, можливості змагання як в усній формі, так і у формі письмового діалогу[17] . Він регулює дії сторін і суду по збиранню та дослідженню доказів, дозволяє з'ясувати фактичну сторону справи, найбільш повно забезпечити процес доказовими матеріалами.

Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного та доказового матеріалу, наявність яких є найважливішою умовою встановлення обставин у справі.

Змагальний принцип полягає переважно в наступному:

— дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог;

— можливість вільного використання засобів доведення;

— кожна сторона доводить факти, які обґрунтовують її вимоги й заперечення;

— суд може запропонувати сторонам надати додаткові докази.

Принцип змагальності діє на всіх стадіях цивільного процесу. Однак найбільш повно він проявляється в стадії судового розгляду, де сторони та інші заінтересовані особи мають право брати участь у судовому засіданні при дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, давати пояснення, висловлювати свої доводи та міркування з приводу всіх виникаючих питань, виступати в судових дебатах.

Принцип процесуальної рівності полягає в тому, що сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки (ст. 31 ЦПК).

Згідно зі ст. 27 ЦПК особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитись з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксації судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржити рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Суть даного принципу виражається у встановлених законом рівних можливостях сторін на захист своїх прав і інтересів. Він є

в такий спосіб доповненням принципу рівності громадян і організацій перед законом і судом. Надаючи одній стороні конкретні процесуальні права, закон наділяє аналогічними правами і іншу сторону. Аналогічність прав не означає їхньої повної тотожності. Сторони користуються неоднаковими процесуальними правами, які, однак, забезпечують їхнє рівне становище в процесі. Якщо позивачеві надається право змінити предмет і підставу своїх вимог, то відповідачеві, відповідно, надано право змінити підстави заперечень, раніше висунутих проти позову, право визнати позов, пред'явити зустрічний позов (ст.31 ЦПК). Таким чином, жодна із сторін не користується жодною перевагою перед іншою.

Сторони зобов'язані сумлінно користуватися приналежними їм процесуальними правами, проявляти взаємоповагу до прав і інтересів іншої сторони, які охороняються законом, вживати заходів до всебічного, повного й об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Принцип усності судового розгляду. Розгляд цивільних справ відбувається усно. Дослідження обставин справи починається з усної доповіді судді. Усна форма сприйняття фактичного та доказового матеріалу, а також здійснення процесуальних дій панує у цивільному судочинстві. В усній формі в судовому засіданні дають пояснення сторони та треті особи, а свідки — показання. В усній формі оголошують документи, різні письмові докази та переписку.

Усна форма сприйняття судом обставин справи відображає не тільки простоту й доступність процесу, але і його демократичність. Саме принцип усності створює необхідні умови для реалізації принципів гласності, національної мови судочинства, безпосередності, сприяє виховному впливу правосуддя на громадян, а також рішенню інших завдань цивільного судочинства.

Оскільки ряд процесуальних дій повинен бути вбраний у письмову форму, у процесі розгляду справи суд досліджує різні письмові матеріали. Принцип усності припускає, що суд засновує рішення на матеріалах справи й доказах, викладених у судовому засіданні усно. Отже, письмові документи, наявні в матеріалах справи й представлені особам, що беруть участь у справі, повинні бути оголошені в судовому засіданні.

Дія усності має важливе практичне значення. Особисте спілкування сторін у процесі між собою та із судом створює найкращу можливість досягнення вірного знання в процесі, полегшує сприйняття доказів у справі і винесення законного та обґрунтованого рішення. Усна форма спілкування підвищує ефективність змагання сторін у процесі вирішення спору.

Принцип безперервності судового розгляду. Судове засідання по кожній справі повинне проходити безупинно, крім часу,

42

призначеного для відпочинку. До закінчення розгляду початої справи або до відкладення її слухання суд не вправі розглядати інші справи.

Отже, головна вимога даного принципу полягає не так в безперервності самого розгляду справи, як в тому, що суд не вправі розглядати інші справи, не закінчивши розгляду раніше початої справи шляхом винесення рішення по суті. Тому якщо в ході розгляду справи виникає необхідність відкласти її слухання або призупинити провадження, нове засідання в справі повинне бути почате спочатку.

Принцип безпосередності в цивільному процесуальному праві являє собою таке правило, відповідно до якого суд зобов'язаний безпосередньо дослідити й сприйняти всі докази в справі, тобто забезпечується особисте сприйняття суддями доказового матеріалу.

Принцип безпосередності за своїм змістом має дві сторони: суб'єктивну й об'єктивну. Із суб'єктивної сторони безпосередність полягає в тому, що суд при розгляді справи зобов'язаний особисто (тобто безпосередньо) досліджувати докази в справі: заслухати пояснення осіб, що беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами. З об'єктивної сторони безпосередність полягає в тому, що самі докази повинні бути, як правило, узяті з першоджерел, безпосередньо відображаючи засвідчувані ними факти.

Точне дотримання вимог принципу безпосередності підвищує ефективність процесуального змагання, дозволяє уникнути чисто формального підходу при оцінці вірогідності відомостей, викладених у досліджуваних судом документах, вчасно усунувши наявні в них протиріччя і розбіжності.

Рекомендована література:

Андрушко А. Співвідношення принципів диспозитивності та змагальності у цивільному судочинстві // Вісник Української Академії державного управління. — 2000. — № 2. — С.280-286.

Величко О. Правова природа принципів рівності та рівноправності в цивільному процесі // Юридичний журнал. — 2004. — № 3. — С.118-122.

Етичні та правові проблеми забезпечення незалежності суддів: Матеріали міжнар. наук.-практ. семінару, 30-31 березня 2005 р. — X., К.:

ЦНТ «Гопак», 2006.

Колодій А.М. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998.

Плешанов А.Г. Диспозитивное начало в сфере гражданской юрисдикции: проблемы теории и практики. — М.:.Норма, 2002.

Сакара Н. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах //Право України. — 2004. — № 1. — С. 105-109.

43

Шевчук П.І. Історичні аспекти розвитку принципу змагальності в цивільному процесі // Право України. — 2000. — № 4. — С.8-12.

Шевчук П..І. Розширення дії засад змагальності та диспозитив-ності при розгляді цивільних справ у суді першої інстанції // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 3(31). — С.20-23.

Шутенко О.В. Понятие и система принципов гражданского процессуального права // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 11. — С.49-50.

Шутенко О.В. Проблемы диспозитивности в гражданском судопроизводстве: Монография. — X.: Новое слово, 2004.

Фазикош Г. Змагальний тип цивільного судочинства та вплив змагальних процедур на судове рішення // Право України. — 2002. — № 12. — С.27-32.

Розділ З

ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Питання теми:

1. Поняття і види цивільних процесуальних правовідносин.

2. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин.

3. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність.

1. Поняття і види цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані цивільним процесуальним правом відносини, що складаються між судом і іншими суб'єктами із приводу розгляду і вирішення цивільної справи.

Риси цивільних процесуальних правовідносин:

1) ці правовідносини виникають на основі норм цивільного процесуального права і носять правовий характер;

2) це вольові відносини, тому що для їхнього виникнення потрібна ініціатива певних суб'єктів (подача позову, виклик свідка й т.д.);

3) суд є обов'язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин;

4) цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як владні. Між їхніми суб'єктами немає рівності, тому що суд — орган держави, отже, це відносини влади і підпорядкування;

5) взаємність і множинність прав і обов'язків у суб'єктів правовідносин. Кожна процесуальна дія тягне наслідки та впливає на процесуальне положення інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин;

6) процесуальні правовідносини виникають тільки у зв'язку з розглядом і вирішенням цивільної справи та носять правозасто-совний характер;

45

7) процесуальні правовідносини забезпечені цивільно-процесуальними, цивільно-правовими, адміністративно-правовими і кримінально-правовими санкціями;

8) дані правовідносини носять системний характер (наявність стадій цивільного судочинства);

9) цивільні процесуальні правовідносини перебувають у постійному русі[18] , тому що можливість виникнення кожного відношення обумовлена виникненням, існуванням або припиненням іншого, попереднього за часом відношення, і саме це відношення, у свою чергу, визначає можливість виникнення, розвитку або припинення інших самостійних процесуальних правовідносин.

Підстави виникнення цивільних правовідносин:

1) наявність норми, на основі якої виникають цивільні процесу альні правовідносини.

Норми цивільного процесуального права — це закріплені в законі загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють відносини, що складаються у зв'язку із судовою діяльністю з розгляду та вирішення цивільних справ.

Цивільні процесуальні правовідносини не можуть виникнути та існувати за відсутності норм процесуального права, тобто не може бути цивільних процесуальних правовідносин, не врегульованих процесуальними нормами. Одні процесуальні норми регу— люють відносини між судом і позивачем, інші — між судом і відповідачем, треті — між судом і свідком і т.д.

Норми цивільного процесуального права передбачають межі дозволеного поводження для суду й всіх учасників цивільного судочинства;

2) наявність юридичних фактів, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких відповідна правова норма пов'язує виникнення, зміну або припинення процесуальних прав і обов'язків.

Юридичні факти, що породжують цивільні процесуальні правовідносини, існують, в основному, у вигляді процесуальної дії (пред'явлення позову, відмова від позову, мирова угода сторін і ін.).

Юридичні факти у вигляді події (наприклад, смерть або важка хвороба позивача або відповідача, ліквідація юридичної особи, закінчення строку) тягнуть зупинення або припинення провадження в справі, а також можуть породжувати інші правові наслідки.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають, як правило, тільки за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких повинна бути дія суду. Так, для порушення цивільної справи в суді необхідна не тільки дія позивача (подача заяви до суду), але й дія судді (прийняття заяви). Суд є обов'язковим суб'єктом всіх цивільних процесуальних правовідносин, тому без відповідної дії

суду не можуть виникнути жодні цивільні процесуальні правовідносини.

У передбачених законом випадках процесуальні дії, які вчиняються по цивільній справі, повинні бути оформлені у вигляді процесуального документа (зокрема, у формі позовної заяви, апеляційної скарги й т.п.)-

Поза встановленою формою такі процесуальні дії існувати не можуть;

3) наявність цивільної процесуальної правосуб'єктності, що містить у собі цивільну процесуальну правоздатність і цивільну процесуальну дієздатність.

Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин є те, на що спрямовано ці правовідносини.

Розглядаючи питання про об'єкт цивільних процесуальних правовідносин, варто розрізняти загальний об'єкт всієї системи процесуальних відносин по конкретній цивільній справі й спеціальні об'єкти кожних елементарних правовідносин окремо.

Загальним об'єктом всієї системи процесуальних правовідносин по тій або іншій конкретній справі є матеріально-правовий спір або охоронюваний законом інтерес, який суд повинен вирішити або захистити.

Спеціальний об'єкт елементарних правовідносин — це резуль-_ _ тат, який досягається в процесі здійснення конкретних правовідносин. Наприклад, процесуальні правовідносини, що пов'язують еуд зі свідком, спрямовані на одержання від свідка відомостей про факти, які мають значення по справі. Процесуальні правовідносини між судом і позивачем спрямовані на одержання пояснення в справі щодо позовної вимоги і її обґрунтування.

Зміст цивільних процесуальних правовідносин складається із прав і обов'язків суб'єктів, процесуальних дій по реалізації цих прав і обов'язків.

Процесуальні повноваження не можна в «чистому» вигляді віднести ні до процесуальних прав, ні до процесуальних обов'язків. За своїм призначенням це до певної міри продукт синтезу тих і інших[19] . Правозобов'язуючий характер повноважень виражається в тому, що для посадових осіб визначаються межі їхніх прав щодо інших осіб і органів і одночасно покладається обов'язок використати надані права для досягнення встановлених цілей. І тому варто враховувати поєднання процесуальних прав і обов'язків у межах процесуальних повноважень, їхні різні композиції в конкретних процесуальних правовідносинах, беручи до уваги динамічність і багатосуб'єктність останніх[20] .

У літературі є точка зору, відповідно до якої структура змісту процесуальних охоронних правовідносин включає процесуальну юридичну відповідальність, під якою розуміють погіршення процесуального становища суб'єкта процесуальних відносин внаслідок застосування до нього засобів припинення. Ця концепція одержала широку підтримку в юридичній науці й продовжує плідно розвиватися.

Процесуальні правовідносини необхідно відрізняти від матеріальних:

1) за суб'єктом. Так, матеріальні правовідносини виникають між рівними суб'єктами, і суд у них не бере участі. Крім того, рівність суб'єктів матеріальних правовідносин визначає і певна дія принципів

диспозитивності та змагальності в судовому процесі;

2) за предметом регулювання. Якщо матеріальні правовідносини регулюють дії сторін у сфері цивільного обороту, трудових, сімейних і інших відносин, то процесуальні правовідносини регулюють здійснення правосуддя по цивільних справах;

3) за юридичними фактами (підставами виникнення, розвитку і закінчення правовідносин). Якщо для матеріальних правовідносин ними є факти, передбачені нормами відповідних галузей матеріального права (наприклад, з договорів, внаслідок заподіяння шкоди іншій особі тощо), то для процесуальних відносин — процесуальні дії.

Види цивільних процесуальних правовідносин:

1) за обов'язковим суб'єктом:

— відносини між судом першої інстанції і всіма особами, які беруть участь у розгляді справи;

— відносини між судом другої інстанції і зацікавленими особами;

— відносини між судом касаційної інстанції і зацікавленими особами;

— відносини між вищестоящими і нижчестоящими судовими органами.

2) підрозділ на головні, додаткові і службово-допоміжні.

— головні (основні) складаються між судом і стороною, судом і заявником;

— додаткові складаються між судом і третьою особою, прокурором, органами державного управління;

— службово-допоміжні складаються між судом і свідком, експертом, перекладачем.

2. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин — це учасники процесуальних відносин, які виникають в суді з приводу розгляду і вирішення цивільних справ.

48

Залежно від ролі, яку виконують, суб'єкти правовідносин можуть бути підрозділені на три групи:

— суди;

— особи, що беруть участь у справі;

— особи, що є іншими учасниками цивільного процесу.

Суд — орган влади, наділений компетенцією (повноваженнями) по здійсненню правосуддя шляхом вирішення цивільних і кримінальних справ[21] . Тому суд — не тільки обов'язковий, але й вирішальний суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Особливе становище суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається конституційними принципами правосуддя й статусом суддів.

З огляду на особливу роль суду в цивільному процесі закон пред'являє до нього цілий ряд вимог як якісного, так і кількісного характеру. Так, згідно зі ст.20 ЦПК суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

1) під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

2) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

3) він є членом родини або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач або усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) якщо є інші обставини, які викликають сумніви в об'єктивності та неупередженості судді.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою.

Кількісні вимоги визначають число суддів, що входять до складу суду. Згідно зі ст. 18 ЦПК цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, передбачених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді[22] .

Суди апеляційної і касаційної інстанції, а також суди, що розглядають справи у зв'язку з виключними обставинами, перевіряють законність і обґрунтованість рішень тільки колегіально.

Отже, кожне окремо взяте цивільне процесуальне відношення, на якій би стадії судової діяльності воно не виникло, є відношенням між судом як органом державної влади, що здійснює правосуддя по цивільних справах, і особою, яка бере участь у процесі судової діяльності.

Суд — обов'язковий суб'єкт будь-яких процесуальних правовідносин, починаючи із пред'явлення позову й закінчуючи виконанням судових постанов.

Норми цивільного процесуального права регулюють відносини між кожною з осіб, які беруть участь у процесі, і судом. Правові відносини осіб, які беруть участь у процесі, між собою, минаючи суд, регулюються нормами матеріального права.

Риси суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин:

— необхідний учасник цивільних процесуальних правовідносин, без якого неможливий розгляд справи;

— взаємозв'язок прав і обов'язків суду;

— суд не має матеріально-правової зацікавленості, тому що не є суб'єктом спшних правовідносин;

— суд має процесуальну зацікавленість у результатах справу, тобто процесуальний інтерес суду не лежить на чиємусь боці.

До другої групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать особи, які беруть участь у справі.

У відповідності зі ст.26 ЦПК у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Риси, характерні для всіх осіб, які беруть участь у справі:

— їхні дії спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин;

— на них поширюється законна сила судового рішення;

— вони діють від свого імені для захисту своїх або чужих інтересів;

— вони зацікавлені, хоча і у різному ступені, у результатах розгляду справи.

Залежно від характеру юридичного інтересу до результату процесу всіх осіб, які беруть участь у справі, можна розділити на дві групи:

50

1) особи, які мають особистий інтерес, — як матеріально-право вий, так і процесуальний — сторони, треті особи, заявники і заці кавлені особи;

2) особи, які мають громадський, державний інтерес, тобто тільки процесуальний інтерес — прокурор, органи державного управління.

Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, закріплені в діючому процесуальному законодавстві. У відповідності зі ст.27 ЦПК особи, які беруть участь у справі, мають право:

— знайомитися з матеріалами справи;

— робити з них витяги, знімати копії документів, долучених до справи;

— одержувати копії рішень, ухвал;

— брати участь у судових засіданнях;

— подавати докази, брати участь у дослідженні доказів;

— задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам;

— заявляти клопотання та відводи;

— давати усні та письмові пояснення суду;

— подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів, і міркувань інших осіб;

— користуватися правовою допомогою;

-—знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;

— прослуховувати запис фіксації судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;

— оскаржити рішення і ухвали суду;

— користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ч.З ст.28 ЦПК). Це означає, насамперед, заборону на використання ними своїх прав з метою затягування процесу, приховування істини в справі. Зловживанням правами буде й порушення в суді свідомо безпідставного спору, і свідомо безпідставні заперечення проти явно правомірної вимоги.

Третю групу суб'єктів процесуальних правовідносин становлять особи, які є іншими учасниками цивільного процесу.

Згідно зі ст. 47 ЦПК учасниками цивільного процесу крім осіб, які беруть участь у справі, є секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу.

51

Характерні риси осіб, які є іншими учасниками процесу:

— не мають матеріально-правової зацікавленості в результатах процесу;

— не захищають свої права та інтереси;

— як правило, залучаються до процесу по волевиявленню (ініціативі) суду або осіб, які беруть участь у справі.

Свідок — такий учасник цивільного процесуального відношення, якому відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ч. 1 ст. 50 ЦПК).

Експерт — особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ч. 1 ст. 53 ЦПК).

Спеціаліст — особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок (ч. 1 ст. 54 ЦПК).

Основна відмінність експерта від спеціаліста полягає в тому, що експерт проводить спеціальне дослідження об'єктів матеріального світу, в результаті чого з'являється такий засіб доведення, як висновок експерта. Сам процес експертного дослідження випадає з поля зору законодавця, тому що не регламентується цивільним процесуальним законом. Спеціаліст, на відміну від експерта, не проводить експертного дослідження, у зв'язку із чим його процесуальна функція обмежується наданням «технічної» допомоги суду при виконанні останнім різних процесуальних дій[23] .

Перекладач — особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими (ч. 1 ст. 55 ЦПК).

Особа, яка надає правову допомогу — це особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ч.іст. 56 ЦПК).

Секретар судового засідання — це особа, що здійснює судові виклики і повідомлення; перевіряє наявність та з'ясування причини відсутності осіб, яких було викликано до суду; забезпечує фіксацію судового засідання технічними засобами; веде журнал судового засідання; оформляє матеріали справи; виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи (ч. 1 ст. 48 ЦПК).

Судовий розпорядник — це особа, що забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників цивіль-

ного процесу; з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутніми у залі судового засідання; оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім встати; слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання; виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта; під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу документи та інші матеріали і передає до суду; запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до присяги; виконує інші доручення головуючого, пов'язані із створенням умов, необхідних для розгляду справи (ч.І ст.49 ЦПК).

Класифікація суб'єктів цивільних процесуальних відносин на осіб, які беруть участь у справі, і осіб, які є іншими учасниками цивільного процесу, має важливе практичне значення, тому що в її основі лежить різний процесуальний статус учасників процесу.

Юридичний інтерес до справи, що лежить в основі розмежування суб'єктів процесу, обумовлює об'єктивну потребу в існуванні такого інституту як відвід (самовідвід). Відводу підлягають секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач (ст. 22 ЦПК). Дане правило не поширюється на свідків. Оскільки свідок є носієм фактичної інформації про обставини справи, то його відвід з мотивів зацікавленості в справі може позбавити суд єдиного джерела інформації про факти, що мають значення для справи. Усякого роду сумніви у вірогідності повідомлюваної свідком інформації вирішуються в процесі оцінки доказів[24] .

3. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність

Поняття суб'єкта цивільного процесуального відношення нерозривно пов'язано з такою його юридичною властивістю як процесуальна правоздатність. Цивільна процесуальна правоздатність виступає як передумова виникнення цивільного процесуального відношення в тому розумінні, що якщо той або інший індивід не здатний мати права та обов'язки, що пов'язують їх між собою, то не можуть виникнути і цивільні процесуальні відносини.

Цивільна процесуальна правоздатність — це встановлена законом здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, зацікавленої особи (ст. 28 ЦПК). Цивільну процесуальну правоздатність мають усі фізичниі і юридичні особи.

Цивільна процесуальна правоздатність пов'язана із правоздатністю в матеріальному праві (цивільному, трудовому, сімейному), коли визначається можливість бути стороною або третьою особою. Судовий захист припускає, що особа, яка звертається за ним, здатна мати оспорюване право. Тому цивільна процесуальна правоздатність виникає одночасно із правоздатністю в матеріальному праві. Процесуальна правоздатність фізичних осіб виникає з моменту народження й припиняється зі смертю. Але якщо правоздатність у матеріальному праві виникає з певного віку (наприклад, трудова, шлюбна), то відповідно і процесуальна правоздатність наступає із цього моменту.

Юридичні особи мають процесуальну правоздатність із моменту виникнення. Припинення юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності.

Всі фізичні і юридичні особи наділяються законом однаковою процесуальною правоздатністю на відміну від цивільного права, що встановлює, як правило, спеціальну правоздатність юридичних осіб.

Цивільна процесуальна дієздатність — здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (ст. 29 ЦПК).

На наш погляд, дане поняття складається із двох самостійних елементів: зі здатності своїми діями здійснювати процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки і здатності доручати ведення справи представникові (особисто укладати договір доручення, видавати доручення). Оскільки цивільну процесуальна дієздатність являє собою здатність громадянина — суб'єкта судового процесу — самостійно вчиняти юридично значущі дії, то основним питанням при аналізі даної категорії є питання про момент виникнення цивільної процесуальної дієздатності і правових наслідків її відсутності в суб'єкта цивільного процесуального відношення.

Залежно від віку і стану здоров'я ст. 29 ЦПК виділяє наступні види цивільної процесуальної дієздатності:

1) повна цивільна процесуальна дієздатність, що належить фізичним особам, які досягли повноліття (ч.І ст.29 ЦПК);

2) неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи (ч.2 ст.29 ЦПК);

3) особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд

54

може залучити до участі в таких справах законного представника особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ч.2 ст.29 ЦПК);

4) у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільну процесуальну дієздатність з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому ЦПК, надано повну цивільну дієздатність (ч.З ст.29 ЦПК);

5) неповнолітні віком до 14 років, а також повнолітні громадяни, визнані у встановленому законом порядку недієздатними. Дана група суб'єктів цивільного процесуального відношення не має цивільної процесуальної дієздатності, тобто вони не здатні особисто вести свої справи у суді, а також доручати ведення справи представникові. Згідно з ч.І ст.39 ЦПК права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до 14 років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

Цивільна процесуальна дієздатність юридичних осіб виникає і припиняється в повному обсязі одночасно з їхньою правоздатністю.

Рекомендована література:

Гольденко І.О. Щодо доцільності введення інституту присяжних у цивільне судочинство України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 31. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. — С.294-297.

Осокина Г. Гражданская процесуальная право- и дееспособность // Российская юстиция. — 1997. — № 5. — С.35-37.

Комаров В.В., Радченко П.І. Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб'єкти. — X.: Держ.юрид.акад. України, 1991.

Чечина НЛ. Гражданские процессуальные правоотношения. — Л.:Изд-воЛГУ, 1962.

Щеглов В.Н. Гражданское процессуальное правоотношение. — М.:Юрид.лит.,1966.

Розділ 4 СТОРОНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Питання теми:

1. Поняття сторін в цивільному процесі. Права та обов'язки сторін.

2. Процесуальна співучасть.

3. Заміна неналежного відповідача.

4. Процесуальне правонаступництво.

1. Поняття сторін в цивільному процесі.

Права та обов'язки сторін

Сторонами в цивільному процесі є особи, які беруть участь в справі, спір яких про суб'єктивне право або особистий інтерес, що охороняється законом, суд повинен розглянути і вирішити.

Для того, щоб стати сторонами в цивільному процесі, необхідно:

1) ці особи повинні бути сторонами спірного матеріально-право вого відношення. З цієї причини їх інтереси протилежні один од ному.

Юридичний інтерес позивача в результаті справи полягає в тому, щоб отримати рішення суду про задоволення позову, тобто отримати захист свого права або інтересу шляхом примушування відповідача до здійснення дій на користь позивача або притягнення його до матеріальної відповідальності.

Юридичний інтерес відповідача в результаті справи носить прямо протилежний характер і полягає в отриманні рішення про відмову в позові, тобто відмові в задоволенні прохання позивача про захист його права або інтересу. Саме рішення суду про відмову в позові означає офіційне підтвердження судом факту відсутності у відповідача будь-яких обов'язків перед позивачем;

2) повинне бути звернення однієї із сторін за захистом до суду;

3) справа, за вирішенням якої сторона звернулася до суду, повинна бути юрисдикційна суду;

56

4) особи повинні бути правоздатними;

5) сторони беруть участь у процесі від свого імені і в своїх інтересах;

6) прийняття рішення на ім'я сторін і розповсюдження сили рішення на сторони. Тільки сторони можуть бути зобов'язані або уповноважені рішенням на здійснення конкретних дій по передачі і відповідно отриманню матеріальних благ, а також інших дій матеріально-правового характеру;

7) покладання на сторони судових витрат.

Окрім перелічених властивостей, сторони характеризуються такими ознаками:

1) сторони — це головні і обов'язкові суб'єкти цивільного процесу в справах позовного провадження;

2) сторони — це особи, між якими виник спір про право, який є предметом судового розгляду і вирішення;

3) сторони беруть участь у цивільному процесі з метою захисту своїх суб'єктивних прав;

4) сторони — суб'єкти процесуальної діяльності, яка забезпечується шляхом наділення їх широким комплексом процесуальних прав та обов'язків, необхідних для виконання ними процесуальних функцій; 5) правосуб'єктність сторін допускає правонаступництво[25] .

Згідно зі ст.ЗО ЦПК сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Позивач — особа, для захисту суб'єктивних прав і охоронюва-них законом інтересів якої порушена цивільна справа.

Відповідач — особа, що залучається судом до відповіді щодо вимоги, заявленої позивачем. За твердженням позивача, відповідач — особа, яка порушила або оспорює його суб'єктивне право або охоро-нюваний законом інтерес.

Таким чином, позивач і відповідач — суб'єкти спірного правовідношення або охоронюваного законом інтересу, що підлягає судовому розгляду. Проте питання про те, чи існує спірне право, чи оспорюється воно насправді і чи оспорює його вказаний позивачем відповідач, вирішує суд в результаті розгляду справи. Тому у момент порушення справи лише передбачається, що позивачу належить певне право і що дане право (інтерес) оспорюється вказаною ним особою — відповідачем. Виходячи з цього, можна сказати, що позивач і відповідач — передбачені суб'єкти спірного правовідно-шення або охоронюваного законом інтересу[26] .

Цивільне процесуальне законодавство наділяє сторони широким колом процесуальних прав і покладає на них процесуальні обов'язки.

Суб'єктивне цивільне процесуальне право сторони — встановлена і забезпечена нормами цивільного процесуального права міра можливої поведінки сторони в цивільному судочинстві і можливість вимоги певних дій від суду.

Цивільний процесуальний обов'язок сторони — необхідна і забезпечена процесуальним законом належна поведінка сторони в цивільному судочинстві, відповідна суб'єктивному процесуальному праву суду.

Суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки є правовою основою процесуальної діяльності сторін.

Сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (ч.1ст.27ЦПК).

Крім того, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.

Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони (ст.31 ЦПК).

За змістом можна виділити три групи суб'єктивних процесуальних прав сторін:

1) права, реалізація яких впливає на динаміку цивільного судочинства;

2) права на участь в судовому розгляді;

58

3) права, що забезпечують сторонам судовий захист в широкому значенні.

Важливою ознакою, що характеризує суб'єктивне цивільне процесуальне право, є його тісний органічний зв'язок з процесуальними обов'язками осіб, наділених правами. Для належного здійснення прав процесуальний закон встановлює порядок, способи і межі їх реалізації, зводячи їх тим самим в ранг процесуальних обов'язків.

Однією з актуальних проблем цивільного процесу є проблема захисту процесуальних прав, зокрема, зловживання процесуальними правами.

Зловживання процесуальним правом — це особливий різновид цивільного процесуального правопорушення, що полягає в протиправному, несумлінному і неналежному використанні особою, яка бере участь у справі (її представником), процесуальних прав, які їй належать, що виражається у винних процесуальних діях (бездіяльності), зовні відповідаючих вимогам цивільних процесуальних норм, але вчинюваних з корисливих або особистих мотивів, що заподіюють шкоду інтересам правосуддя у цивільних справах і (або) інтересам осіб, що беруть участь в справі, або несумлінна поведінка в інших формах, яка тягне за собою застосування заходів цивільного процесуального примусу.[27]

Наслідки зловживання правом — це застосування заходів цивільної процесуальної відповідальності і інших заходів цивільного процесуального примусу.

Цивільна процесуальна відповідальність характеризується двома універсальними ознаками: 1) додаткове обтяження особи і 2) негативна оцінка особи правопорушника.

2. Процесуальна співучасть

Позов може бути пред'явлений спільно декількома позивачами або до декількох відповідачів. Кожний із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно (ч.І ст.32ЦПК).

Процесуальна співучасть — участь в одній справі декількох позивачів або декількох відповідачів, інтереси і вимоги яких не виключають один одного.

Співучасть як самостійний процесуальний інститут характеризується наступними ознаками:

1) співучасники є передбаченими суб'єктами тих спірних матеріальних правовідносин, як і входять у предмет судового розгляду;

2) співучасники — особи, які беруть участь в одному і тому ж судочинстві;

3) право вимоги або обов'язок одного з учасників не виключає права вимоги або обов'язку інших співучасників.

Мета процесуальної співучасті — найзручніше з погляду економії часу і зусиль суду, а також всіх осіб, які беруть участь у справі, здійснення в цивільному судочинстві задачі по захисту прав і законних інтересів громадян і різного роду органів, об'єднань і організацій.

При співучасті декілька процесів зливаються в один, внаслідок чого, по-перше, скорочуються (мінімізуються) судові витрати; по-друге, скорочується число судових засідань і, отже, явок учасників процесу до суду; по-третє, економиться час суду на перевірку і оцінку доказового матеріалу, які проводяться тільки один раз; по-четверте, виключається прийняття суперечливих рішень з одних і тих же питань[28] .

Таким чином, інститут процесуальної співучасті — один з проявів принципів процесуальної економії, законності і обґрунтованості.

Види цивільної процесуальної співучасті:

По-перше, залежно від того, на чиїй стороні виступає співучасник, цивільна процесуальна співучасть поділяється на:

1) активну (на стороні позивача декілька співучасників). Наприклад, у разі пред'явлення позовів про відновлення на роботі декількома працівниками, звільненими на одній і тій же підставі, проти одного і того ж працедавця;

2) пасивну (на стороні відповідача декілька співучасників). Наприклад, у разі пред'явлення позову одним із співвласників про виділ своєї частки в загальному майні. Як співвідповідачі в цій справі виступають співвласники;

3) змішану (і на стороні позивача, і на стороні відповідача декілька осіб). Наприклад, пред'явлення позову про звільнення від арешту (виключення з опису) загального майна. Співпозивачами в такій справі виступають співвласники арештованого майна, а співвідповідачами — боржник, по боргах якого описано майно, і стягу-вач, тобто особа, на користь якої описано майно.

По-друге, залежно від обов'язковості залучення осіб цивільна процесуальна співучасть може бути необхідною (обов'язковою) і факультативною (необов'язковою). Правовою підставою цієї класифікації служить ч.2 ст.32 ГПК. Відповідно до вказаної норми процесуальна співучасть допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів (право спільної власності); 2) позовні вимоги випливають з однієї

підстави (сумісне спричинення шкоди); 3) вимоги однорідні, хоча і не тотожні за підставами і предметом (позови про виплату заробітної плати до одного працедавця).

Необхідна співучасть — обов'язкова участь у справі всіх суб'єктів спірного правовідношення в якості позивачів або відповідачів.

Цивільне процесуальне законодавство не дає переліку випадків обов'язкової співучасті і вказівок на її підстави. Проте в судовій практиці встановилося правило, згідно з яким обов'язкова співучасть повинна мати місце у всіх тих випадках, коли в основі вимоги декількох позивачів або до декількох відповідачів лежить спільне право або спільний обов'язок.

Необхідна співучасть є обов'язковою в наступних справах: 1) про спільну (сумісну і часткову) власність; 2) про спадщину; 3) про авторські і суміжні права, якщо це результат праці декількох осіб; 4) у позовах про виключення майна з опису; 5) про захист честі, гідності і ділової репутації; 6) про право користування житловими приміщеннями і ін.

Суть необхідної співучасті полягає в тому, що участь в судочинстві кожного співучасника необхідна. Проте питання про те, чи має право суд на свій розсуд залучити у разі обов'язкової співучасті тих співпозивачів, які не заявили позов разом з первинним позивачем і не звернулися до суду за захистом, законодавчо не вирішене. Рішення цього питання повинне бути обумовлено наступними двома обставинами: по-перше, дією в цивільному процесуальному праві принципу диспозитивності і, подруге, визнанням у сучасному суспільному і юридичному бутті приватного права і приватної власності. Враховуючи обидва ці чинники, при необхідній співучасті суд має право залучати в процес співпозивачів лише з їхньої згоди.

Співучасть факультативна, якщо вимоги декількох позивачів або одного позивача до декількох відповідачів можуть бути розглянуті і здійснені незалежно одна від одної.

Для використання факультативної співучасті необхідно встановити:

1) однорідність справ, що знаходяться у провадженні суду, яка визначається схожим предметом позовних вимог (відновлення на роботі), підставою позову (єдина підстава звільнення декількох осіб — скорочення штатів);

2) схожість суб'єктного складу або наявність у провадженні суду декількох справ за позовами одного позивача до різних відповідачів або різних позивачів до одного і того ж відповідача;

3) чи сприятиме об'єднання справ більш швидкому і правильному розгляду спору.

Наприклад, позови батьків до дітей про стягнення аліментів можуть бути пред'явлені як спільно (в одній справі), так і роздільно до кожного з дітей або до всіх одночасно.

61

Права і обов'язки співучасників. На співучасників розповсюджуються загальні (ст.27 ЦПК) і спеціальні права сторін (ст.31 ЦПК). Разом з тим співучасники в цивільному процесі володіють додатковими правами і несуть додаткові обов'язки (ст.32 ЦПК). Так, до додаткових прав належать наступні:

1) співучасники можуть доручити ведення справи одному із співучасників;

2) кожний співучасник діє в процесі самостійно і незалежно від іншого співучасника;

3) співучасник може приєднатися до апеляційної скарги, якщо він діяв у процесі на тій же стороні, що і особа, яка звернулася із скаргою.

Реалізація кожним із співучасників процесуальних прав і виконання процесуальних обов'язків створюють процесуальні наслідки тільки для даного співучасника. Наприклад, якщо один із співпозивачів у процесі судового розгляду справи заявляє відмову від позову, то це тягне за собою припинення провадження по справі тільки відносно даного співпозивача. Що ж до решти співпозивачів, то суд зобов'язаний продовжити розгляд справи по суті з тим, щоб винести відповідне рішення.

Особливістю винесення рішення при процесуальній співучасті Є те, що суд виносить не окремі рішення по кожному співучаснику (кожній розглянутій вимозі), а одне рішення, в якому дається відповідь на кожний позов (позовну вимогу). Згідно зі ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стягнення є солідарним.

3. Заміна неналежного відповідача

Особа, помилково вважаючи, що обов'язок перед ним несе певний суб'єкт, пред'являє до нього позов. Насправді ж його несе абсолютно інший громадянин або організація. Особа, до якої пред'явлений цей позов, залучається до цивільного процесу як неналежний відповідач.

Спочатку і в більшості випадків для суду цілком достатньо тверджень про те, що особа, яка притягується до відповіді, є порушником права позивача. Проте в деяких випадках коло можливих відповідачів прямо визначається законом. І тут потрібні докази того, що особа, на яку вказується як на можливого порушника права позивача, відповідає вимогам закону про можливих учасників спірного матеріального правовідношення. Так, наприклад, по позовах про захист честі і гідності і відшкодування моральної шкоди, запо-

62

діяної розповсюдженням не відповідаючих дійсності відомостей в засобах масової інформації, відповідачами можуть бути засіб масової інформації

(редакція, телерадіокомпанія і т.п.), особа, яка надала інформацію, і в окремих випадках засновник засобу масової інформації. Тому пред'явлення позову до організації, в якій працює особа, яка надала інформацію, тягне залучення до справи відповідача, який швидше за все відповідати по позовних вимогах не повинен, оскільки дії з розповсюдження такої інформації звичайно в його функції не входять.

При визначенні того, чи є відповідач належним або неналежним, вирішальне значення має приналежність спірних прав і обов'язків. Належна сторона є носієм або спірних прав, або спірних обов'язків. Неналежний відповідач — особа, відносно до якої за матеріалами справи виключається припущення про те, що вона є суб'єктом спірного правовідношення.

Неналежний відповідач — процесуально правоздатна особа. Вона володіє всіма властивими стороні процесуальними правами та обов'язками, тобто є суб'єктом процесу, стороною по справі, інакше було б неможливе процесуальне спілкування з нею. Тому недопустима відмова в прийнятті позовної заяви з мотивів пред'явлення позову до неналежного відповідача.

Згідно зі ст.ЗЗ ЦПК суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача.

Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.

При заміні неналежного відповідача суд повинен винести мотивовану ухвалу.

За раніше діючим законодавством допускалася заміна не тільки відповідача, але і позивача. За діючим законодавством допускається заміна тільки відповідача. Проте це в цілому справедливе правило не усуває проблеми пред'явлення явно безнадійних позовів і безглуздої витрати сил і коштів на їх розгляд. Проблема повинна розв'язуватися в стадії досудового розгляду в попередньому судовому засіданні.

4. Процесуальне правонаступництво

Процесуальне правонаступництво — це перехід процесуальних прав та обов'язків від однієї особи, яка була в процесі сторо-

63

ною або третьою особою, до іншої особи у зв'язку з переходом до неї суб'єктивних матеріальних прав.

Підстави для процесуального правонаступництва:

1) перехід суб'єктивних матеріальних прав і обов'язків в ре зультаті:

— смерті громадянина (окрім спорів, пов'язаних з особою);

— припинення діяльності юридичної особи (реорганізації);

— уступки вимог;

— переведення боргу;

2) наявність порушеного цивільного процесу до моменту настання фактів, вказаних вище;

3) вибуття з процесу певних суб'єктів: сторін і третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Вибуття інших суб'єктів не приводить до виникнення процесуального правонаступництва.

Отже, підставою процесуального правонаступництва може бути як загальне (універсальне) правонаступництво матеріальних прав і обов'язків, так і одиничне (сингулярне) правонаступництво, коли від однієї особи до іншої переходить окреме суб'єктивне право (наприклад, поступка вимог) або окремий юридичний обов'язок.

Цивільне процесуальне правонаступництво на відміну від цивільного правонаступництва може бути тільки загальним (універсальним), оскільки правонаступник повністю замінює собою правопопередника у всьому об'ємі його процесуальних прав і обов'язків.

Процесуальне правонаступництво виключається у разі, коли неприпустимо спадкоємство в матеріальному праві, зокрема, коли вимога нерозривно пов'язана з особою позивача або відповідача (в позовах про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, відновлення на роботі і ін.), а також коли спадкоємство суперечить закону або договору.

Розглядаючи матеріальне правонаступництво як юридичну підставу для процесуального правонаступництва, слід мати на увазі, що перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта матеріального пра-вовідношення до іншого не тягне автоматичну зміну осіб в процесуальному відношенні. Річ у тому, що через дію принципу диспо-зитивності вступ до справи (процесу) правонаступника позивача залежить від його бажання. Що ж до правонаступника відповідача, то він притягується судом до участі в справі, якщо проти цього не заперечує позивач. В іншому випадку провадження по справі підлягає припиненню у зв'язку з відмовою позивача від позову.

Вступаючи в процес як правонаступник сторони або третьої особи, суб'єкт зобов'язаний пред'явити суду докази свого правонаступництва в матеріальному правовідношенні, наприклад, договір

64

про переведення боргу або уступку вимоги, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про державну реєстрацію новоствореної або реорганізованої юридичної особи.

Згідно зі ст.37 ЦПК цивільне процесуальне правонаступництво допускається на будь-якій стадії цивільного процесу. З моменту вступу до процесу правонаступник набуває всі процесуальні права і обов'язки свого правопопередника. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив (ч.2 ст.37 ЦПК). З цієї причини правонаступник не має права вимагати, наприклад, повторного допиту свідків, повторної експертизи, заявляти відводи суддям тільки на тій підставі, що він є правонаступником сторони або третьої особи.

Вступ до процесу правонаступника оформляється ухвалою суду, яка не може бути оскаржена. На ухвалу суду про відмову в допущенні в процес правонаступника може бути подана скарга.

При настанні підстав правонаступництва до розгляду справи судом першої інстанції суд зобов'язаний припинити провадження по справі (ч.І ст.201 ЦПК).

Процесуальне правонаступництво істотно відрізняється від заміни неналежної сторони як по підставах, так і по процесуальних наслідках, а саме:

1) процесуальне правонаступництво має місце з підстав, що ви никли протягом процесу, а заміна сторін ґрунтується на обстави нах, що виникли до порушення цивільного процесу;

2) при процесуальному правонаступництві всі процесуальні права та обов'язки правопопередника переходять до правонаступника. При заміні неналежної сторони належною такого переходу не відбувається;

3) після факту процесуального правонаступництва цивільний процес по справі продовжується, а при заміні неналежних сторін завжди починається спочатку.

Рекомендована література:

Викут МЛ. Стороны — основные лица искового производства. — Саратов, 19,81.

Грось Л. Институт процессуального соучастия: связь между процессуальным и материальным правом // Российская юстиция. — 1998. — №3. —С. 35-37.

Комаров В.В., Радченко П.І. Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб'єкти. — К.: НМК ВО, 1991.

Луспеник ДД. Ответчик по делам о защите чести, достоинства и деловой репутации // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — Вип.21. — 4.1. — X., 2003. — С.129-135.

65

Цюра Т. Сторони як основні «процесуальні противники» в процесі доказування в цивільних справах // Право України. — 2002. — № 3. — С.102-105.

Чечот Д.М. Участники гражданского процесса. — М.,1960.

Шакарян М.С. Субьекты советского гражданского процесуального права. — М., 1970.

Шакарян М.С. Учение о сторонах в советском гражданском процессе: Учебное пособие. — М., 1983.

Щеглов В.Н. Субьекты судебного гражданского процесса. — Томск,1979.

Юдин А.В. Злоупотребление процесуальними правами в гражданском судопроизводстве. — СПб.: Издательский Дом С.-Петерб. гос.ун-та, 2005.

Розділ 5 ТРЕТІ ОСОБИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Питання теми:

1. Поняття третіх осіб у цивільному процесі.

2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору.

3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

1. Поняття третіх осіб у цивільному процесі

У справах позовного провадження завжди є дві сторони. Наявність співпозивачів і співвідповідачів ситуації не змінює. Проте є випадки, коли в результаті справи зацікавлена ще одна особа, яка не є ні позивачем, ні відповідачем. Цю особу процесуальний закон називає третьою. Вона має самостійний, особливий інтерес. Цей інтерес полягає в тому, що рішення суду по спору між позивачем і відповідачем так чи інакше впливає на права третьої особи. Щоб захистити свої права, третя особа повинна взяти участь у процесі.

На наш погляд, раніше статус третіх осіб у процесі мав більш точне словесне визначення. Вступ до справи третьої особи з самостійними вимогами іменувався основною інтервенцією (іпіегуеп-Ііа ргіпсіраііз), а третьої особи без самостійних вимог — побічною інтервенцією

(йгЬегуепйа ассеззогіа).

Треті особи — це особи, які беруть участь у справі, вступають або залучаються до розпочатого процесу, мають певну зацікавленість у результаті справи, оскільки рішення може вплинути на їх права і обов'язки.

Характерні риси третіх осіб:

1) дані суб'єкти віднесені законом до осіб, які беруть участь у справі, що визначає їх правове положення і сукупність прав;

67

2) треті особи мають певний ступінь заінтересованості в результаті справи;

3) рішення по справі має значення для третіх осіб, але це значення залежить від їх виду;

4) треті особи вступають або залучаються в розпочатий цивільний процес.

За ступенем зацікавленості в результаті справи розрізняються треті особи: а) які заявляють самостійні позовні вимоги (наприклад, до суду, в якому розглядається спір спадкоємців за заповітом, може надійти заява від одного із спадкоємців згідно із законом, який вимагає визнання заповіту недійсним); б) які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (наприклад, в справу за позовом потерпілого до власника джерела підвищеної небезпеки про відшкодування заподіяної шкоди залучається особа, що управляла транспортним засобом у момент спричинення шкоди).

Якщо порівнювати характер юридичної зацікавленості третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, то можна сказати, що різниця в юридичному інтересі цих двох видів третіх осіб по відношенню до спору полягає в тому, що третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, має стосовно предмета спору безпосередній юридичний інтерес, оскільки вона є суб'єктом спірного матеріального правовідношення (або вважає себе таким), а третя особа без самостійних вимог має стосовно предмета спору непрямий юридичний інтерес, оскільки не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення, перебуває з однією із сторін у процесі в таких матеріальних правовідносинах, які можуть змінитися в результаті винесеного рішення суду в спорі між сторонами.

Захист прав і інтересів, відмінних і незалежних від прав і інтересів сторін, — не єдина функція інституту третіх осіб. Участь третіх осіб у цивільному процесі забезпечує більш швидкий розгляд справи. Завдяки участі в справі третіх осіб відбувається більш повна концентрація доказового матеріалу, що допомагає не тільки захисту прав третіх осіб, але і правильному розгляду розпочатої за ініціативою первісного позивача цивільної справи в цілому. Неучасть у справі третьої особи, зацікавленої у вирішенні спору, призводить не тільки до порушення прав цієї особи, але і до помилок у дослідженні фактичних обставин справи[29] .

Таким чином, поняття третіх осіб у цивільному процесі об'єднує різних за своєю правовою природою осіб: тих, які захищають у процесі свій матеріально-правовий інтерес у спорі між іншими особами, та тих, які беруть участь у процесі з метою запобігання настанню несприятливих наслідків, що можуть настати між ними

і особами, на стороні яких вони беруть участь у процесі, після винесення судом рішення по справі; об'єднує цих осіб те, що вони вступають в уже розпочатий процес і тому називаються «третіми».

Участь третіх осіб у цивільному процесі є важливою гарантією захисту прав громадян і організацій, ефективним засобом судового захисту прав і охоронюваних законом інтересів, проголошених в ст.55 Конституції України. Використання цього інституту в судовій практиці показує його ефективність і надійність як процесуальної форми участі у процесі громадян і організацій, що в той же час не виключає подальшого вдосконалення цього механізму судового захисту.

2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги — це такі учасники процесу, які вступають в уже розпочатий процес шляхом пред'явлення позову для захисту самостійних прав на предмет спору, якщо рішення по справі може вплинути на їх права.

Згідно з ч.І ст.34 ЦПК треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.

Характерні риси третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору:

1) є суб'єктами спірного матеріального правовідношення;

2) вступають у процес добровільно;

3) вступають у процес шляхом подання позовної заяви;

4) вступають у процес до закінчення судового розгляду;

5) можуть бути як фізичними, так і юридичними особами;

6) можуть претендувати на весь предмет спору або на його частину;

7) мають інтереси, які, як правило, протистоять інтересам обох сторін, але можуть суперечити і інтересам однієї з них;

8) мають всі процесуальні права і обов'язки позивача.

Третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, необхідно відрізняти від співпозивача. Вимоги співпозивачів завжди адресовані до відповідача і не виключають одна одну. Позов третьої особи, на відміну від позову співучасників, не може бути заявлений спільно з первісним позовом: вимога первісного позивача і вимога третьої особи направлені на один і той же об'єкт спору, але вони виключають одна одну; ці особи, як претенденти на один і той же об'єкт спору, знаходяться в спорі і між собою (спір претендентів).

69

Порядок вступу до процесу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Вступ до справи третьої особи з самостійними вимогами тягне за собою певні наслідки як для неї самої, так і для решти учасників процесу. Оскільки третя особа з самостійними вимогами за процесуальним статусом нічим не відрізняється від позивача, їй повинні бути забезпечені рівні можливості з первісним позивачем для захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів. їй повинна бути надана можливість ознайомитися зі всіма матеріалами справи і подавати докази, що обґрунтовують її вимоги і заперечення проти вимог первісного позивача. З іншого боку, первісному позивачу і відповідачу необхідно підготуватися до захисту від вимог третьої особи. Тому, якщо третя особа вступає в справу після початку судового засідання, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку (ч.2 ст.34 ЦПК).

Іноді одночасний розгляд первісного позову і позову третьої осо-. би, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, може виявитися недоцільним. В цьому випадку повинне вирішуватися питання не про відмову в прийнятті позовної заяви, а про виділення первісного позову і пов'язаного з ним позову третьої особи в окреме провадження, оскільки сам по собі факт заяви самостійної вимоги третьою особою на предмет спору між позивачем і відповідачем говорить про доцільність сумісного вирішення цих двох позовів для уникнення другого процесу, який може звести нанівець одне з рішень суду; недоцільний також одночасний розгляд позову третьої особи при об'єктивному об'єднанні декількох вимог первісного позивача, оскільки це може ускладнити процес.

Третя особа має право спільно з іншими сторонами по справі закінчити її мировою угодою на будь-якій стадії процесу (ч.З ст.ЗО ЦПК). У разі укладення мирової угоди в процесі, де бере участь третя особа з самостійними вимогами на предмет спору, учасниками цієї угоди повинні бути всі суб'єкти спірного матеріального правовідношення: позивач, відповідач і третя особа.

З. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору — це особи, які вступають у вже розпочатий процес, якщо рішення по справі може вплинути на їх права або обов'язки по відношенню до однієї із сторін.

Характерні риси третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:

1) така особа не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення, існуючого між позивачем і відповідачем;

70

2) підстава участі в справі третьої особи — матеріально-правова заінтересованість (можливість регресу, інший інтерес);

3) третя особа може вступити у справу за власною ініціативою або бути залученою до неї згідно з ухвалою суду;

4) треті особи діють у процесі самостійно, вони незалежні від сторін, не повинні погоджувати з ними свої дії;

5) рішення суду не зачіпає суб'єктивних прав третіх осіб, тому має преюдиціальне значення;

6) вступ до справи третьої особи не тягне за собою розгляду справи спочатку (ст.35 ЦПК);

7) третя особа не може пред'явити зустрічний позов. Такий позов не може бути пред'явлений і до неї.

Оскільки третя особа не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, то метою її участі в чужій справі (процесі) є захист не суб'єктивного права, а свого юридичного інтересу. Іншими словами, об'єктом судового захисту для третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, виступає охоронюваний законом інтерес, який, як правило, носить цивільно-правовий характер.

Юридичний інтерес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, до участі в чужій для неї справі (процесі) може виявлятися в різних формах. Найпоширенішою формою юридичної заінтересованості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, виступають регресні правовідносини. Через регресне правовідношення третя особа без самостійних вимог вступає або притягується в чужий для неї процес для того, щоб своєю участю в чужій справі, по-перше, запобігти можливості настання в майбутньому несприятливих наслідків у вигляді загрози пред'явлення проти неї регресного позову або, по-друге, забезпечити собі право на пред'явлення в майбутньому ре-гресної вимоги проти відповідної сторони.

Ще однією формою юридичної заінтересованості третіх осіб без самостійних вимог є необхідність захистити себе від можливого в майбутньому порушення існуючого і підтвердженого в установленому порядку суб'єктивного права.

Третя особа без самостійних вимог може брати участь у процесі як на стороні позивача, так і на стороні відповідача. При цьому, проте, вона не стає простим пособником відповідної сторони. Вона захищає в процесі власні інтереси і тому є самостійним учасником процесу. Третя особа без самостійних вимог має право заявляти клопотання, відводи, подавати докази і брати участь в їх дослідженні, висловлювати свої доводи і міркування, заперечувати проти доводів інших осіб, що беруть участь у справі. Вона може оскаржувати рішення суду і вчиняти інші дії, передбачені законом.

Таким чином, інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, покликаний захистити права і

71

охоронювані законом інтереси учасників цивільного процесу, які не є учасниками спірного матеріального правовідношення, але перебувають з однією із сторін у процесі в таких відносинах, які можуть змінитися в результаті винесеного рішення. _

Участь у цивільному процесі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, обумовлена допроцесуальни-ми матеріально-правовими відносинами, що склалися між третьою особою і тією особою, на стороні якої вона бере участь у процесі.

Участь у справі третьої особи дозволяє своєчасно захистити її права і охоронювані законом інтереси, захистити права і охоронювані законом інтереси тієї особи, на стороні якої вона бере участь у справі, допомагає суду повно, швидко і всебічно з'ясувати всі обставини справи і винести законне і обґрунтоване рішення.

Третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, необхідно відрізняти від співпозивача або співвідповідача. Відмінність третьої особи від співучасника полягає в наступному:

1) третя особа без самостійних вимог, яка бере участь у справі на стороні позивача, відрізняється від співпозивача тим, що перебуває (ймовірно) в матеріально-правовому відношенні тільки з позивачем. Що ж до відповідача, то третя особа, яка-бере участь у справі на стороні позивача, жодних матеріально-правових зв'язків з ним не має. Співпозивач, на відміну від третьої особи, завжди пов'язаний (в першу чергу) з протилежною стороною, тобто з відповідачем;

2) третя особа без самостійних вимог, яка бере участь у справі на стороні відповідача, відрізняється від співвідповідача тим, що перебуває (імовірно) в матеріально-правовому відношенні тільки з відповідачем. З протилежною стороною, тобто позивачем, у третьої особи, на відміну від співвідповідача, немає (навіть імовірно) матеріально-правових зв'язків. Співвідповідач, на відміну від третьої особи, завжди пов'язаний з протилежною стороною, тобто позивачем.

Отже, на відміну від співучасників треті особи виступають у справі лише на певній стороні (на стороні позивача або відповідача), не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, тому що не перебувають і не мають перебувати в матеріально-правових відносинах з протилежною стороною.

Порядок залучення до участі в справі або вступу до справи третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, регулюється ст.36 ЦПК. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому разі може заявити вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу.

У заяві про залучення третьої особи повинні бути зазначені ім'я

(найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування)

72

або місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі.

Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз'яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутися з заявою про свою участь у справі.

Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску третьої особи до участі у справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи.

З питання залучення або допуску до участі у справі третьої особи суд постановляє ухвалу.

Рекомендована література:

Бобровник О.В. Треті особи із самостійними вимогами щодо предмета спору за чинним та новим ЦПК України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 29. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. — С.386-391.

Грось Л.Л. К вопросу о гражданской процессуальной правоспособности и дееспособности сторон и третьих лиц // Арбитражный и гражданский процесс. — 2002. — №10. — С.2-11.

Новоструев А.Г. Участив в жилищных делах третьих лиц, не заявляющих самостоятельных требований относительно предмета спора // Юрист. — 2005. — № 6. — С.49-51.

Сибилев Д.М. Участие третьих лиц в гражданском судопроизводстве. — X.: Легас, 2001.

Розділ 6 УЧАСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНІВ ТА ОСІБ, ЯКИМ ЗАКОНОМ НАДАНО ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

Питання теми:

1. Підстави і мета участі органів та осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб.

2. Процесуальні форми участі органів та осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб.

1. Підстави і мета участі органів та осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб

Згідно з ч.2 ст. З ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах (ч.І ст.45 ЦПК).

Мета участі у процесі осіб, зазначених у ст. 45 ЦПК, — захист суспільних чи державних інтересів, суб'єктивних прав і охороню-ваних законом інтересів інших осіб — громадян і організацій.

Підстава участі — державна або суспільна заінтересованість у цивільній справі, що випливає з тих обов'язків, які покладені на органи та особи в силу функціональних повноважень.

Поняття «суспільних і державних інтересів», «суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб» теорією і практикою досі не вироблено[30] .

Характерні риси органів та осіб, яким законом надане право захищати інтереси інших осіб:

1) беруть участь у розгляді справи від свого імені, але в захист не своїх інтересів, а інтересів інших осіб;

2) не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і тому не виступають як сторони в процесі, не мають матеріально-правової заінтересованості в результатах справи;

3) мають процесуальну зацікавленість у результаті вирішення справи;

4) можливість їхньої участі в судочинстві передбачена в законі;

5) їх повноваження, як правило, визначені компетенцією;

6) вони беруть участь у процесі без спеціального уповноваження з боку тих, чиї права вони захищають.

Суб'єкти, що діють у порядку ст.45 ЦПК:

1) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини згід но зі ст. 101 Конституції України здійснює парламентський конт роль за дотриманням конституційних прав і свобод людини або громадянина.

У відповідності зі ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»[31] Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право звертатися до суду за захистом прав і свобод людини або громадянина, які за станом здоров'я або з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника взяти участь у судовому процесі у випадках і в порядку, встановлених законом;

2) прокурор. Конституція України покладає на прокурора функ цію представництва інтересів громадянина або держави в суді у ви падках, передбачених законом (п.2 ст.121).

Закон України «Про прокуратуру»[32] закріплює, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає в здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних і інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий «державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інших інтересів учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо».

вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою (ст.36-1).

Генеральний прокурор України в наказі від 19.09.2005 р. № 6 «Про організацію роботи з представництва в суді, захисті інтересів громадян і держави при виконанні судових рішень» вказує: «Вважати пріоритетним при здійсненні представницької діяльності прокурорів у суді захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, трудових прав громадян, які не здатні самостійно їх захистити або реалізувати процесуальні повноваження, а також захист державних інтересів, які стосуються бюджетних коштів, звільнення від оподаткування, відчуження державного майна, земельних відносин»

(п.З).

Прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому ЦПК та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу (ч.2 ст. 45 ЦПК);

3) органи державної влади. Державний комітет України у спра вах захисту прав споживачів і його органи в Автономній Республі ці Крим, областях, містах Києві і Севастополі вправі порушувати в судах цивільні справи щодо захисту прав споживачів (ст. 10 Зако ну України «Про захист прав споживачів»[33] ).

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України і його органи на місцях, державні органи лісового господарства і його постійні користувачі можуть порушувати в суді справи про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням лісового законодавства

(ст. 97 Лісового кодексу України[34] );

4) органи місцевого самоврядування. Згідно з положенням Сі мейного кодексу України органи опіки та піклування мають право на звернення до суду з позовом: 1) про визнання шлюбу не дійсним, якщо він був зареєстрований у випадках, передбачених СК (ст. 42 СК); 2) про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); 3) про позбавлення батьків або одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав (ч.2 ст.170 СК); 4) про скасування усиновлення або визнання його недійсним (ст.240 СК).

Цивільний процесуальний кодекс України надає органам опіки та піклування право подавати заяви до суду у наступних спра-

вах: І) про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ч. 1 ст. 237 ЦПК); 2) про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права (ч. 2 ст. 237 ЦПК); 3) про визнання фізичної особи недієздатною (ч. З ст. 237 ГПК).

Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади за умов, визначених ЦК України, подається до суду за місцезнаходженням цієї речі органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади (ст. 269 ЦПК).

Заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, встановлених

ЦК України, подається до суду органом місцевого самоврядування (ст. 274 ЦПК);

5) фізичні особи. За умов, визначених Законом України «Про психіатричну допомогу», лікар-психіатр має право подати заяву в суд про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в примусовому порядку (ст. 279 ЦПК).

Сімейний кодекс України надає право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав особи, у сім'ї якої проживає дитина

(ст. 165);

6) юридичні особи. Закон України «Про охорону навколишньо го природного середовища»[35] надає право громадським об'єднан ням у сфері навколишнього природного середовища звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природно го середовища, у тому числі громадським природно-охоронним об'єктам (ст. 21).

Об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій (ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Згідно зі ст. 237 ЦПК наркологічний або психіатричний заклад може подати заяву до суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або про визнання фізичної особи недієздатною.

Протитуберкульозний заклад має право подати до суду заяву про обов'язкову госпіталізацію в протитуберкульозний заклад хворого заразною формою туберкульозу, який ухиляється від лікування (ст. 283 ЦПК).

Заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад має право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК).

2. Процесуальні форми участі органів та осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб

ЦПК передбачає дві форми захисту прав і інтересів інших осіб: шляхом звернення до суду та у формі подання висновку.

Перелічені форми участі практично мало чим відрізняються від форм участі в цивільному процесі самих зацікавлених осіб, тому що сам захист здійснюється в тих самих умовах, за допомогою тих самих правових засобів.

Звернення до суду. Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 46 ЦПК органи та інші особи, яким законом надане право звернутися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють (за винятком права укладати мирову угоду), то вони займають у процесі положення процесуальних позивачів.

Термін «процесуальний позивач» означає наступне.

По-перше, мова йде саме про сторону, позивача, який займає в процесі активну, наступальну позицію. У цьому зв'язку юридичний інтерес особи, що вимагає від свого імені захисту чужих прав, свобод і охоронюваних законом інтересів, об'єктивно завжди протилежний інтересу відповідача.

По-друге, термін «процесуальний позивач» означає, що мова йде саме про сторону, а не про судового представника особи, у захист прав, свобод і інтересів якої пред'явлений позов. Судовий представник, захищаючи чужі права, свободи й охоронювані законом інтереси, діє в процесі від чужого імені, тобто від імені особи, яку він представляє. Це обумовлює розходження в процесуальних правах і обов'язках судового представника й процесуального позивача.

По-третє, термін «процесуальний позивач» означає, що суб'єкт захищає від свого імені не свої, а чужі права, свободи й охоронювані законом інтереси. Отже, процесуальні позивачі мають у справі лише процесуальний інтерес, що й відбито в самому найменуванні даного учасника цивільного судочинства.

Таким чином, під процесуальними позивачами розуміють таких учасників цивільного судочинства, які уповноважені законом вимагати від свого імені захисту чужих прав, свобод і охоронюваних законом інтересів шляхом пред'явлення та підтримки позову в суді.

При зверненні до суду в захист прав і інтересів інших осіб повинні бути дотримані наступні умови:

1) особа, у чиїх інтересах порушується справа, повинна мати право на звернення до суду;

2) у компетенції даного органу передбачена можливість порушення певної категорії справ;

78

3) орган, що звертається до суду для захисту прав і інтересів іншої особи, не є суб'єктом спірних матеріальних правовідносин; 4) дотримано порядок пред'явлення позову.

Органи й особи, яким надане право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, звертаються до суду із заявою, у якій повинні бути зазначені підстави такого звернення (ч.б ст.119 ЦПК).

Крім того, позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів,що додаються до неї відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. Правила даної статті щодо подання копій документів не поширюються на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду (ст.120 ЦПК).

Особи, які діють для захисту прав, свобод і інтересів інших осіб, звільняються від сплати судових видатків (п.п.10, 27, ЗО Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»).

Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків.

Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, передбачені статтями 119 і 120 ЦПК, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві (ст.121 ЦПК).

Отже, процесуальні позивачі у випадках, передбачених законом, мають право на пред'явлення позову і право на оскарження відмови судді в прийнятті позовної заяви.

Зміст діяльності при пред'явленні позову до суду:

1) звернення з позовом до суду повинно бути обґрунтованим. Перш ніж пред'явити його, необхідно з'ясувати всі обставини правопорушення і пов'язані з ним правові наслідки, зібрати докази, які це підтверджують, потім виявити всіх зацікавлених у результатах справи осіб;

2) суб'єкти, що пред'являють позов для захисту інтересів інших осіб, всі процесуальні дії вчиняють від свого імені та за своїм розсудом, не будучи пов'язаними з діями цих осіб. Вони можуть відмовитися від поданої ними заяви або змінити вимоги. Однак це не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі (ч.2 ст.46 ЦПК);

79

3) якщо особа , яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд за лишає заяву без розгляду (ч.З ст.46 ЦГІК).

Дане положення є виразом принципу диспозитивності, що діє в цивільному судочинстві, у певній мірі запобігає можливі протиріччя в правових позиціях суб'єкта, який захищає інтереси іншої особи шляхом звернення до суду, і самої цієї особи;

4) органи та інші особи, які відповідно до закону звернулися до суду в інтересах інших осіб, або державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов'язки позивача (за винятком права укладати мирову угоду) (ч.І ст.46 ЦПК). У тому числі вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (ч.І ст.27 ЦПК);

5) прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв'язку з винятковими або нововиявленими обставинами має право знайомитися з матеріалами справи в суді (ч.4 ст.46 ЦПК).

Надання висновку у справі. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне (ч.З ст.45 ЦПК).

Мета участі органів державної влади й місцевого самоврядування в цивільному судочинстві у формі дачі в справі висновку є реалізацією покладених на них законом функціональних обов'язків і як наслідок цього — захистом порушених або оспорюваних прав, свобод і охоронюваних законом інтересів інших осіб, держав-

80

них, а також суспільних інтересів. Таким чином, участь органів управління в справі пов'язана зі здійсненням ними управлінських функцій. Це, у свою чергу, означає, що процесуальний інтерес органів управління до справи обумовлений їхньою компетенцією у відповідній сфері державного або місцевого управління. Тільки в таких випадках участь у процесі органу управління буде виправданою і доцільною.

З метою подання висновку в справі у цивільному процесі найчастіше беруть участь наступні органи:

1) органи опіки та піклування — у справах, що торкаються інтересів дітей та інших недієздатних осіб (позбавлення батьківських прав, про скасування усиновлення);

2) відділи соціального забезпечення — у справах окремого провадження, що порушуються з метою призначення пенсії (оголошення особи померлою);

3) житлово-комунальні органи (виселення, розділ і обмін житлової площі, переобладнання житлових приміщень).

Висновок подається до суду у письмовому вигляді і залежно від компетенції державного органу повинен містити чітку, вичерпну відповідь на питання, поставлені судом. Він повинен бути докладно мотивований. При цьому в його обґрунтування можуть бути покладені не тільки ті дані, які є у матеріалах справи, але і зібрані самим державним органом.

Висновок оголошується в судовому засіданні. З метою його роз'яснення та доповнення суд і особи, які беруть участь у справі, можуть задавати питання.

Стаття 57 ЦПК не передбачає висновок державного органу як одного з засобів доказування. У той же час висновки державних органів, а також пов'язані з ними акти та інші документи можуть розглядатися як засоби доказування, оскільки крім правової оцінки, у них знаходять відображення і встановлені Даним органом факти. Тому висновок як акт (дія) не є засобом доказування, але висновок як документ, у якому викладений зміст однойменного акта, може бути засобом доказування (письмовим доказом).

Висновок у справі, що надається органами державної влади та місцевого самоврядування, має важливе значення у встановленні істини в справі, однак він не має заздалегідь встановленої чинності для суду. Суд вправі не погодитися з доказами, що містяться у висновку, однак така незгода повинна бути мотивованою.

Незалучення державного органу до процесу для подання висновку у випадках, коли це передбачено законом, є підставою для скасування судового рішення як ухваленого на підставі недостатньо досліджених матеріалів справи.

Висновок органу державної влади та місцевого самоврядування необхідно відрізняти від висновку експерта. Різниця висновку ор-

81

гану державної влади та місцевого самоврядування від висновку експерта проявляється в наступному:

1) участь експерта викликана обставинами справи, а орган державної влади або місцевого самоврядування завжди бере участь у справі внаслідок прямої вказівки закону;

2) експертиза є спеціальним дослідженням, проведеним для одержання доказу в справі, а подання висновку державним органом — форма здійснення ним своєї компетенції;

3) орган державної влади та місцевого самоврядування є особою, яка бере участь у справі, тобто зацікавленим у результатах справи учасником процесу. Тому його висновок являє собою судження про те, яке рішення суду, з погляду компетентного суб'єкта, буде найбільш правильним. Експерт на відміну від органу державної влади та місцевого самоврядування є особою, що сприяє правосуддю, тобто не зацікавленим у результатах справи учасником процесу. Отже, висновок експерта являє собою думку фахівця про наявність або відсутність конкретного факту, сформовану в результаті спеціального фактичного дослідження;

4) експерт попереджається про кримінальну відповідальність за свідомо неправильний висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ч.ІЗ ст.53, ч.І ст.171 ЦПК), а орган державної влади та місцевого самоврядування — ні.

Рекомендована література:

Буліух Л. Представництво інтересів громадян або держави у суді — конституційна функція діяльності прокурорів // Прокуратура. Людина. Держава. — 2005. — № 6. — С.70-73.

Валюх В. Представництво прокурором інтересів громадянина в суді // Адвокат. — 2002. — № 4-5. — С.30-33.

Горлачева М.И. О формах участия государственных органов в гражданском и арбитражном процессе // Правоведение. — 2002. — № 1. — С.34-40.

Гукасян Р., Ченцов Н. Защита чужого интереса: старые правила и новые подходы // Российская юстиция. — 1994. — № 5.

Дунас Т.О., Руденко М.В. Прокурор у цивільному процесі України: сутність, завдання, повноваження. — X.: Харків юридичний, 2006.

Зілковська Л.М. Щодо участі прокурора у справах про усиновлення // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 28. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. — С. 366-3 70.

Сапунков В.Й. Участь у процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2004. — № 9(35). — С.36-46.

82

Розділ 7 ПРЕДСТАВНИЦТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Питання теми:

1. Поняття і ознаки судового представництва.

2. Види представництва у суді.

3. Повноваження представника у суді.

1. Поняття і ознаки судового представництва

Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявник та інші зацікавлені особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника (ч.І ст.38 ЩІК).

У чинному процесуальному законодавстві відсутня дефініція представництва. Закон лише говорить про можливості реалізації процесуальних прав через представника. У зв'язку із цим у науці виникли два основні підходи до визначення поняття представництва.

Відповідно до першої точки зору представництво розуміють як систему процесуальних дій[36] . Таке визначення акцентує увагу на тому, що процесуальний представник є активним учасником процесу, діяльність якого спрямована на одержання правового результату для особи, яку він представляє, а найближчим наслідком діяльності представника є виникнення, зміна та припинення процесуальних прав і обов'язків для особи, яку він представляє, і їхня реалізація.

Разом з тим назване визначення має ряд недоліків. По-перше, воно лише описує зовнішні явища, що відбуваються в рамках представництва, не показуючи сутність представництва, його місце в системі права. Подруге, воно залишає без уваги наявність і зміст правовідносин, що складаються між представником і особою, яку представляють, представником і судом. По-третє, таке поняття не охоплює суспільних відносин, які не є власне діяльністю, але врегульовані нормами інституту судового представництва, наприклад, відносин, пов'язаних з підставами (уповноваження, доручення) і суб'єктами представництва (особами, які мають право бути представниками), майновими відносинами по відшкодуванню видатків на представника.

Представники другої точки зору розглядають представництво як процесуальне відношення[37] .

Традиційно вважається, що в цих рамках виникають два види відносин: між представником і особою, яку представляють, і між ними і судом. З цієї причини не можна стверджувати, що в рамках процесуального представництва мають місце тільки процесуальні відносини, обов'язковим суб'єктом яких є суд. Отже, цими видами відносин не вичерпується зміст процесуального представництва.

В юридичній літературі існують і інші точки зору. Так, вказується, що зв'язок між юридичними категоріями процесуальних дій і правовідносин інституту процесуального права по відношенню до цивільного представництва можна виразити в такий спосіб: процесуальні дії, що вчинюються представником, є юридичними фактами, які тягнуть виникнення, зміну або припинення процесуальних правовідносин, у тому числі й правовідносин між представником і особою, яку представляють, які, у свою чергу, є об'єктом регулювання норм, що становлять інститут цивільного процесуального представництва[38] .

Таким чином, визначення процесуального представництва як інститут дозволяє не тільки визначити місце процесуального представника в цивільному процесі, але і місце норм про процесуального представника в системі права, а також більш ефективно вдосконалювати цей інститут.

Отже, поняття процесуального представництва повинне бути визначене як єдність трьох його складових: дій, правовідносин і норм, об'єднаних в інститут.

ёЦивільне процесуальне представництво — це врегульована нормами ЦПК форма надання правової допомоги однією особою (представником) іншій особі (особі, яку представляють) у формі здійснення процесуальних дій представником від імені та в інтересах особи, яку він представляє, в межах отриманих повноважень у зв'язку з розглядом і вирішенням судом цивільної справи.

Риси представництва у суді:

1) представник виступає від імені особи, яку представляє;

2) представник здійснює права та обов'язки особи, яку представляє, й у результаті своїх дій створює права та обов'язки для особи, яку представляє;

3) правова позиція представника не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє;

4) представник діє в інтересах особи, яку представляє. Тому юридичний інтерес судового представника в справі носить не матеріально-правовий, а виключно процесуальний характер;

5) представник діє в обсязі повноважень, наданих йому відповідно до закону чи договору;

6) через представників можуть діяти будь-які особи, які беруть участь у справі;

7) судове представництво допускається на всіх стадіях і у всіх видах цивільного судочинства (крім справ про усиновлення).

Мета представництва в суді: 1) надати професійну допомогу особам, залученим у судовий розгляд; 2) сприяння реалізації конституційного права на судовий захист.

Завдання цивільного процесуального представництва: 1) правове регулювання механізму реалізації права суб'єктів бути представниками в суді; 2) правове регулювання процесуальних правовідносин представництва між судом і представником; 3) правове регулювання механізму реалізації проголошених Конституцією України прав на судовий захист і на отримання кваліфікованої юридичної допомоги.

Варто виділити соціальне, політичне і правове значення представництва в цивільному процесі.

Соціальне значення інституту в цивільному процесі проявляється, з одного боку, у контролі суспільства за тим, як названий інститут функціонує в інтересах людини та громадянина, чи не відбуваються при цьому збої і яким чином їх можна усунути. З іншого боку, у широкому розумінні соціальне значення представництва вбачається і у контролі суспільства за тим, яка його роль і вплив на рівень охорони життєвих цінностей і благ особистості при здійсненні правосуддя по цивільних справах.

Політичне значення представництва проявляється в реалізації норм Конституції України, що закріплюють рівноправність грома-

85

дян перед законом і судом, недоторканність приватного життя, державний захист прав і свобод, право на одержання правової допомоги. За ступенем правової захищеності особи в цивільному судочинстві можна судити про рівень турботи держави і суспільства про людину та громадянина, демократизм законодавства, його інститутів, їх ефективності, у тому числі й такого з них, як представництво.

Правове значення представництва найбільш повно виражається в можливостях використання правового потенціалу представництва з метою реалізації суб'єктивних процесуальних прав, захисту і охорони інтересів, майна, інших цінностей і благ у цивільному судочинстві. Мається на увазі значення представництва як комплексної гарантії для сторін, третіх осіб у цивільному процесі. Ця властивість представництва охоплює різні елементи, а тому має особливе юридичне значення.

При здійсненні судового представництва виникає два види відносин: одні між самою особою, яку представляють, і представником (регулюються нормами матеріального права — цивільного, трудового, сімейного), другі — між останнім і судом (регулюються нормами цивільного процесуального права).

Представництво треба відрізняти від участі в суді органів та осіб, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у порядку ст.45 ЦПК. Вони подібні тим, що не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і діють у процесі не у своїх інтересах, а захищають права та інтереси інших осіб. Розходження між даними суб'єктами проявляється в наступному:

1) представники діють від імені особи, яку представляють; суб'єкти, які виступають у суді в порядку ст.45 ЦПК, — від свого імені;

2) представник здійснює права та обов'язки особи, яку представляє. Суб'єкти, зазначені в ст.45 ЦПК, виконують повноваження, що передбачені їхньою компетенцією;

3) представництво допускається по всіх справах, а участь суб'єктів у порядку ст.45 ЦПК — у випадках, зазначених у законі.

Суб'єкти судового представництва. Юридична сутність судового представництва полягає в тому, щоб компенсувати або відсутність у сторін і третіх осіб цивільної процесуальної дієздатності, або неможливість її реалізації особисто з інших причин. У зв'язку з цим однією з особливостей судового представника як суб'єкта цивільного процесуального відношення є те, що ним може виступати тільки фізична особа, тобто громадянин.

Іншою особливістю судового представника як суб'єкта цивільного судочинства є те, що ним може виступати не будь-який громадянин, а лише дієздатний. Зазначена особливість безпосередньо ви-

86

пливає зі ст.40 ЦПК, відповідно до якої представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді.

Однак чинне законодавство передбачає випадки, коли, незважаючи на свою дієздатність, громадянин, проте, не може брати участь у справі як судовий представник, тобто не має відповідної цивільної процесуальної правоздатності. До них належать: 1) особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок (ч.І ст.41 ЦПК); 2) судді, слідчі, прокурори, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники (ч.2 ст.41 ЦПК).

Крім цього, одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні (ч.2 ст.40 ЦПК).

2. Види представництва у суді

Чинному законодавству відомі кілька видів судового представництва, кожний з яких підпорядкований особливому процесуальному режиму. Залежно від підстав виникнення судового представництва розрізняють представництво добровільне й обов'язкове.

Добровільне представництво виникає на підставі вільного волевиявлення особи, яку представляють. Воно може бути: 1) договірним; 2) представництвом, заснованим на членстві в громадських організаціях (громадським представництвом).

Договірне представництво виникає на підставі договору, за яким особа, яку представляють (сторона, третя особа), доручає іншій особі (представникові) ведення своєї справи в суді. Для нього характерні наступні ознаки: 1) виникає тільки на основі добровільного волевиявлення; 2) підставою його виникнення є цивільно-правовий договір доручення або трудовий договір; 3) повноваження представника оформлюються дорученням.

Як договірні представники можуть виступати:

1) адвокати (ч. 1 ст. 40 ЦПК). У відповідності зі ст. 1 Закону України «Про адвокатуру»[39] адвокатура України — це добровільне професійне громадське об'єднання, покликане відповідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу;

2) юрисконсульти, а також інші працівники організацій у спра вах цих організацій. Як вказує ч.З ст.38 ЦПК, юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, нада них їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Необхідно мати на увазі, що трудовий договір є підставою договірного представництва лише в тих випадках, коли як представники юридичних осіб виступають працівники юридичного відділу або служби, тому що захист прав і законних інтересів юридичної особи — організації входить у коло їх трудових (службових) обов'язків. Що ж стосується інших працівників юридичної особи, то у випадку прийняття ними на себе представницьких функцій підставою договірного представництва виступає не трудовий, а цивільно-правовий договір доручення, що може бути сплатним або безоплатним.

3) один зі співучасників. Згідно з ч.З ст.32 ЦПК співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність;

4) інші громадяни, допущені судом до представництва по даній справі.

Громадське представництво — це представництво, що здійснюється уповноваженими громадських організацій у справах членів своїх організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації. Підставою виникнення представництва є факт вступу (прийому) у громадську організацію, що у силу закону і у відповідності зі своїм статутом зобов'язана надавати юридичну допомогу своїм членам.

Так, представляти інтереси працівників у суді мають право профспілки і їхні об'єднання. Стаття 1 Закону України від 15 вересня 1999 року «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»[40] закріплює, що профспілка — це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації: представляє інтереси працівників за їх дорученням при розгляді трудових індивідуальних спорів та у колективному трудовому спорі, сприяє його вирішенню (ст.38).

Стаття 20 Закону України «Про об'єднання громадян»[41] від 16 червня 1992 року передбачає, що об'єднання громадян, користуються правом представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах.

У відповідності зі ст. 21 п. «ж» Закону України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища»[42] громадські природоохоронні об'єднання мають право подавати до суду позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань.

Обов'язкове представництво виникає незалежно від волевиявлення особи, яку представляють, у еилу закону. Воно підрозділяється на законне, у якому підстава виникнення і коло повноважень представника визначаються законом, і статутне, при якому ці повноваження визначаються статутами та положеннями, які визначають статус юридичної особи, яку представляють.

Законне представництво фізичних осіб — це процесуальні дії батьків, усиновлювачів, опікунів або інших осіб, визначених законом, по захисту прав і охоронюваних законом інтересів недієздатних громадян і громадян, які не володіють повною дієздатністю.

Підставами виникнення законного представництва є:

1) факт походження дитини, засвідчений державним органом реєстрації актів громадянського стану у встановленому порядку

(ст.121СК);

2) факт усиновлення, зареєстрований у встановленому порядку

(ст.207СК);

3) адміністративний акт про призначення опіки та піклування (ч.Зст.243СК).

Законне представництво згідно зі ст.39 ЦПК здійснюється в такий спосіб:

1) права, свободи та інтереси малолітніх осіб у віці до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, Опікуни або інші особи, визначені законом;

2) права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники або інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу або особу, цивільна дієздатність якої обмежена;

3) права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;

4) права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, що вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

Згідно зі ст.43 ЦПК у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.

У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування заміняє законного представника.

Звільнення опікуна чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, і призначення ними інших осіб здійснюється в порядку, встановленому законом (ч.2 ст.241 ЦПК).

ЦПК України не перелічує випадки законного представництва юридичних осіб — воно випливає з іншого законодавства. Наприклад, згідно зі ст.105 ГК України ліквідаційна комісія (ліквідатор) є законним представником відносно ліквідованого підприємства.

Статутне представництво має місце в тих випадках, коли як сторона або третя особа виступає юридична особа корпоративного типу. Корпоративні організації мають складну структуру органів управління, у яку входять, з одного боку, колегіальні та одноособові, а з іншого боку — волеутворюючі і волевиявляючі органи корпоративного управління.

До даного виду представництва варто віднести:

а) представництво одноособових органів юридичних осіб, що бе руть участь у справі як сторони або треті особи. Так, одноособовий виконавчий орган акціонерного товариства (директор, генераль ний директор) діє від імені акціонерного товариства в межах, уста новлених статутом акціонерного товариства і законом (ст.161 ГК);

б) представництво вищих органів за поєднувані ними організа

ції нижчого підпорядкування;

в) інші випадки представництва, заснованого на спеціальному законі (Кодекс торговельного мореплавства, Консульський устав). Згідно зі ст. 58 Кодексу торговельного мореплавства України[43] ка пітан судна внаслідок свого службового становища визнається представником судновласника і вантажовласника щодо дій, ви-

кликаних потребами судна, вантажу або плавання. По даних діях капітан судна здійснює і судове представництво.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., учасницею якої є Україна, закріплюється, що консул або інша посадова особа, уповноважена виконувати консульські функції, вправі здійснювати представництво або забезпечувати представництво громадян своєї країни в судових органах держави місця перебування, якщо у випадку відсутності або з інших причин такі громадяни не можуть вчасно захистити свої права та інтереси. При цьому таке представництво повинне здійснюватися з дотриманням практики і порядку, прийнятих у країні перебування, і з метою одержання розпоряджень про попередні міри, які захищали б права та інтереси цих громадян.

Право консула представляти громадян своєї країни, які у випадку відсутності або з інших поважних причин не можуть самостійно захистити свої права та інтереси, закріплено і у двосторонніх консульських конвенціях. Консульські конвенції (договори), за винятком окремих випадків, не містять вимог про необхідність одержання консулами для здійснення процесуального представництва доручень від осіб, яких вони представляють. Більше того, окремі консульські конвенції (наприклад з Китайською Народною Республікою) прямо вказують на те, що консул (інша посадова особа, уповноважена здійснювати консульські функції) без особливого доручення (повноважень) вправі представляти у суді громадян, які відсутні або з інших причин не можуть захистити свої права та інтереси.

Практичне значення статутного представництва вбачається в тому, що та особа, якій статутом або іншими установчими документами надано право представляти інтереси даної юридичної особи у взаєминах із третіми особами, у тому числі із судом, буде виступати саме як статутний представник. Однак всі інші члени колегіального виконавчого органу, а також працівники юридичної особи вправі представляти її інтереси за дорученням, виданим одноособовим виконавчим органом або членом колегіального виконавчого органу, наділеного установчими документами генеральними повноваженнями, тобто статутним представником.

3. Повноваження представника у суді

У широкому змісті повноваження представника — це суб'єктивний обов'язок представника перед особою, яку він представляє, вчинити певні юридичні дії від її імені, виражений у встановленій законом формі, доступній для сприйняття третіми особами. У вузь-

91

кому змісті повноваження представника — це коло дій, які він вправі вчинити стосовно третьої особи в межах покладеного на нього обов'язку.

Для того, щоб пізнати юридичну природу повноважень представника в суді, необхідно відрізняти повноваження представника в суді від суб'єктивних прав самого представника. У більшості випадків повноваження представника в суді виникають у рамках цивільноправових правовідносин, а реалізуються в рамках інших процесуальних правовідносин.

Повноваженням процесуального представника властиві наступні ознаки, які не дозволяють визначати їх як суб'єктивні права: 1) права та обов'язки, що становлять зміст повноваження, передаються особою, яку представляють, представникові на час, а не назавжди; 2) ці права та обов'язки одночасно залишаються правами та обов'язками особи, яку представляють; 3) наділення повноваженнями представника не означає, що він буде здійснювати права та обов'язки за особу, яку представляє, а означає, що він буде допомагати останній реалізовувати її процесуальні права та обов'язки.

Повноваження процесуального представника одночасно є його правами і обов'язками стосовно суду. Повноваження входять в зміст правовідносин між судом і представником. Реалізація повноваження провадиться вольовими діями процесуального представника. Процесуальний представник пред'являє повноваження, що означає необхідність зустрічного волевиявлення владного державного органу — прийняти або відмовити в прийнятті повноважень процесуального представника.

Процесуальний представник, надаючи юридичну допомогу особі, яку він представляє, здійснює не повноваження, а свої власні суб'єктивні права та обов'язки. Обсяг прав і обов'язків процесуального представника (коло дій, які він вправі і повинен вчинити) і обсяг повноважень, переданих особою, яку представляють, представникові, не збігаються, тому що перші значно ширше других. При цьому діюче цивільне процесуальне законодавство не містить окремої норми, яка встановлює перелік прав і обов'язків процесуального представника.

Повноваження представників прийнято підрозділяти на два види: загальні і спеціальні.

До загальних належать ті, без яких не може обійтися представник, захищаючи інтереси своїх довірителів. Ними охоплюється право знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, знімати копії з документів, залучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, участь у судових засіданнях, надання доказів, участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які

92

беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання і відводи, давати усні та письмові пояснення суду, надавати свої докази тощо. Ці повноваження докладно не перелічуються в уповноважуючих документах або навіть не вказуються взагалі.

Спеціальні повноваження судового представника стосуються здійснення найбільш важливих дій, пов'язаних з розпорядженням об'єктом процесу, визначенням характеру судового захисту. Спеціальні повноваження передбачені в ст.31 ЦПК: зміна підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, відмова від позову, визнання позову повністю або частково, пред'явлення зустрічного позову, укладення мирової угоди, оскарження рішень суду, вимога виконання судових рішень. Щоб між довірителем і представником не відбулося будь-яких непорозумінь із приводу таких дій, повноваження на їхнє здійснення повинні спеціально обмовлятися в уповноважуючому документі.

Практичне значення розподілу повноважень судового представника на загальні і спеціальні полягає в тому, що реалізація законним представником спеціальних повноважень від імені та в інтересах недієздатних, обмежено дієздатних, а також безвісно відсутніх осіб поставлена під контроль органів опіки та піклування. Що ж стосується інших випадків законного представництва, а також договірного і громадського, то право судового представника на здійснення процесуальних дій розпорядницького характеру повинно бути спеціально обумовлено в дорученні або іншому прирівняному до нього документі. У разі відсутності подібного застереження в документах, що засвідчує повноваження представника, останній не вправі вчиняти, а суд не вправі дозволяти судовому представникові вчиняти процесуальні дії, передбачені ст. 31 ЦПК.

У літературі зазначається, що «істотним для повноваження є його «особистий» характер, обумовлений особисто-довірчими відносинами при добровільному представництві та особисто-сімейними — при обов'язковому»[44] . Однак повноваженню представника в суді дана ознака не властива. Мотивами, що спонукають надати повноваження певному суб'єктові, як правило, є: кваліфікація, досвід, знання, ділова характеристика тощо.

Стаття 42 ЦПК визначає порядок оформлення повноважень представника. Повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:

1) довіреністю фізичної особи;

2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника;

3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Довіреність фізичної особи повинно бути посвідчено нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи.

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватися ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором.

Фізична особа може надати повноваження представникові за усною заявою, яка заноситься до журналу судового засідання.

Дія довіреності, виданої на здійснення представництва в суді, припиняється на підставах, передбачених ст.248 ЦК: внаслідок закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, що її видала; відмови представника від здійснення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Крім того, представництво за довіреністю може бути припинене у зв'язку зі скасуванням довіреності (ст.249 ЦК) і у зв'язку з від мовою представника від здійснення дій, визначених довіреністю дорученням (ст.250 ЦК). ■ ,

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю Повинен бути сповіщений суд шляхом подачі письмової заяви або усної заяви, зробленої в судовому засіданні.

При відмові представника від наданих йому повноважень представник не може бути по цій же справі представником іншої сторони.

Рекомендована література:

Баранов В., Приженникова А. Актуальные проблемы участия представителя в гражданском процессе // Арбитражный и гражданский процесс. — 2006. — № 2. — С.32-37.

Калачева СЛ., Калачев Е.С. Адвокаты и представители в гражданском процессе. — М.: Приор, 2001.

94

Ковтун Л. Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми // Право України. — 2004. — № 1. — С.139-143.

Колоколова 9.Е. Адвокат — представитель в гражданском процессе России. — М.: Юрлитинформ, 2005.

Павлуник І А. Представництво в цивільному процесі України. — К., 2002.

Павлуник І А. Представництво консулами іноземців у цивільному процесі України // Право України. — 2002. — № 10. — С.136-141.

Халатов СА. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. — М.: Норма, 2002.

Штефан М.И., Дрижчаная Е.Г., Гусев Е.В. Представительство граждан в суде. — К., 1991.

Розділ 8

ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ.

ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

Питання теми:

1. Поняття цивільної юрисдикції.

2. Поняття і види підсудності.

3. Підстави і порядок передачі справи з одного суду до іншого.

1. Поняття цивільної юрисдикції

В перекладі з латинської мови юрисдикція (зигізйісііо) означає «суд, судочинство», тобто розгляд і вирішення правових питань судом. В сучасних умовах поняття юрисдикції має декілька значень. По-перше, юрисдикція розуміється як повноваження (право) на здійснення діяльності з владного вирішення компетентними органами різних питань, що виникають у сфері застосування права, наприклад, влада цивільного суду[45] . По-друге, юрисдикцією називають також ту сферу (те коло питань), на яку розповсюджуються юрисдикційні повноваження тих або інших органів[46] . І, по-третє, під юрисдикцією розуміється діяльність всіх правозастосовчих органів з розгляду і вирішення цивільних, кримінальних і адміністративних справ[47] .

Перші два з вказаних визначень юрисдикції навряд чи можна назвати вдалими і такими, що отримали самостійне значення в правовій доктрині. Якщо визначати юрисдикцію як право якого-небудь органу на вирішення юридичних справ, то вона виступати-

ме лише як складова частина компетенції цього органу, оскільки, як правило, компетенція будь-кого, навіть судового органу, не вичерпується рішенням вказаних питань. Аналогічно розв'язується питання, якщо визначати юрисдикцію через те коло матеріально- і процесуальноправових питань, по відношенню до яких відповідний орган може здійснювати правозастосовчу функцію. В цьому випадку юрисдикція буде більш вузьким поняттям, ніж підвідомчість, оскільки остання у своєму широкому значенні позначає коло будь-яких об'єктів, по відношенню до яких певний орган може здійснювати не тільки правозастосовчу, але і будь-які покладені на нього функції. Якщо розглядати підвідомчість у вузькому (процесуальному) значенні, то підвідомчість буде частиною юрисдикції, оскільки в цьому значенні, на відміну від юрисдикції, вона являє собою коло лише матеріально-правових питань, по відношенню до яких той або інший орган має право здійснювати функцію застосування права. Тому найзначущишим для правової науки виглядає визначення юрисдикції через діяльність компетентних органів з вирішення питань, що виникають у сфері застосування права. В цьому значенні юрисдикція і підвідомчість (рівно як і компетенція) є тісно пов'язаними категоріями, але виражають різні площини правового явища одного порядку.

Отже, юрисдикція — це предметна компетенція судового або іншого юрисдикційного органу, що наділяється повноваженнями з вирішення юридичних справ.

В даний час поняттям цивільної юрисдикції правильніше охоплювати діяльність всіх органів, включаючи органи судової влади, з вирішення цивільних (в широкому понятті) справ. В систему органів цивільної юрисдикції, на наш погляд, необхідно включати всі органи, які наділяються повноваженнями з вирішення юридичних справ (спірного або безспірного характеру) у сфері цивільного обороту (в широкому значенні), діяльність яких відбувається в рамках процесуальнопроцедурних форм різного ступеня складності: органів судової влади, третейських судів, нотаріату, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і інших. При цьому юрис-дикційна діяльність включає в себе як оперативно-виконавчу діяльність, так і правоустановчу, а також і діяльність з вирішення конфліктів і примусового здійснення судових і інших актів.

Цивільна судова юрисдикція — це нормативно визначена компетенція суду щодо розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Основними принципами інституту цивільної судової юрисдикції необхідно визнати наступні:

97

—судова юрисдикція буде законна тільки відносно до цивільних справ, які компетентний розглядати суд. В протилежному випадку судова діяльність і судові рішення будуть нікчемні в правовому відношенні;

—сторони мають право відповідно до принципу диспозитивнос-ті вилучити свій спір з цивільного процесу і передати його на вирішення третейського суду.

Отже, інститут цивільної юрисдикції є обов'язковою умовою законності правосуддя, оскільки забезпечує чітке функціонування судової влади і правильність розгляду та вирішення цивільних справ.

На розмежування юрисдикції між різними формами захисту права впливають об'єктивні і суб'єктивні чинники.

Компетенція судів з розгляду цивільних справ закріплюється в ч.І ст. 15 ЩІК: суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Критеріями, що визначають цивільну судову юрисдикцію, є:

1) характер спірного правовідношення і зміст спору визна чає компетенцію розгляду спорів різними органами судової влади.

Під «характером спірних правовідносин» розуміється положення суб'єктів у матеріальних правовідносинах по відношенню один до одного. Якщо в цивільних правовідносинах це положення характеризується рівністю, то в адміністративних і кримінальних — владою і підпорядкуванням. Цей критерій дозволяє розмежувати юрисдикцію цивільну, адміністративну і кримінальну, але абсолютно не розмежовує юрисдикцію цивільно-правових форм захисту права, оскільки, по-перше, при захисті інтересу, що охороняється законом, спірного матеріального правовідношення взагалі немає, оскільки немає зобов'язаного суб'єкта, і, по-друге, до судової юрисдикції відносяться спірні правовідносини, що характеризуються владою і підпорядкуванням (адміністративно-правові відносини). Більш того, цей критерій не розмежовує юрисдикцію суду загальної юрисдикції і господарського, громадських органів, оскільки у всіх цих органах захисту права спірні матеріальні правовідносини характеризуються рівністю суб'єктів;

2) суб'єктний склад учасників спору розмежовує компетенцію між судами загальної юрисдикції і спеціалізованими судами;

3) спірність або безспірність права розмежовує компетенцію юридичних справ між судами і органами виконавчої влади, що здійснюють реєстрацію фактів бе.зспірного характеру, а також но-

98

таріусами. Разом з тим у ряді випадків суди також здійснюють без-спірну юрисдикцію, наприклад, при встановленні юридичних фактів судами загальної юрисдикції, коли відсутні правові можливості для встановлення даної фактичної обставини в позасудово-му порядку;

4) наявність договору між сторонами спору розмежовує компетенцію між державними органами судової влади і третейськими судами.

Слід мати на увазі, що в науці цивільного процесу застосовуються і інші критерії розмежування цивільної юрисдикції: юридичний інтерес (особистий, державний), характер цивільного правопорушення.

Цивільна судова юрисдикція носить універсальний характер: суди мають право розглядати і вирішувати спори про захист прав, свобод і охоронюваних законом інтересів, які виникають з будь-яких правовідносин.

Згідно з ч.З ст.15 ЦПК суди загальної юрисдикції розглядають і вирішують наступні види справ:

а) справи позовного провадження. Ці справи випливають зі спо рів про право. Спори можуть бути пов'язані як з порушенням су б'єктивного права (коли діями одного учасника або в результаті його дій применшуються чиї-небудь блага — майнові, особисті), так і з його оспорюванням (коли в результаті поведінки учасника спору стає неясним зміст правовідношення, а також взаємні права та обов'язки). Про конкретний спір повідомляє зацікавлена особа, звертаючись до суду з позовною заявою про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права.

Спори можуть виникати з різних правовідносин: цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та ін. Разом з тим цивільна судова юрисдикція позовних справ не безмежна, а обмежується двома положеннями: 1) як правило, однією зі сторін в даному спорі повинен бути громадянин України, іноземний громадянин або особа без громадянства; 2) закон, міждержавна угода, міжнародний договір або угода сторін можуть встановити інший судовий порядок розгляду юридичного спору;

б) справи наказного провадження. В ст.96 ЦПК перелічені кате горії позовних справ, що розглядаються за спрощеними правилами: якщо заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, борж ника, дитини або транспортних засобів боржника;

в) справи окремого провадження — вказані в ст.234 ЦПК спра ви: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнан ня фізичної особи недієздатною та відновлення цивільної дієздат-

99

ності фізичної особи; про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; про усиновлення; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; про визнання спадщини відумерлою; про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозної установи; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

У порядку окремого провадження суди загальної юрисдикції розглядають справи, в яких немає спору про право, оскільки права заявника не порушені і ніким не оспорюються, але є неясні, невизна-чені факти, з якими пов'язана реалізація прав, тому і потрібен механізм судового доведення, щоб достовірно їх з'ясувати і встановити.

Види цивільної юрисдикції. Залежно від того, чи відноситься вирішення спорів до компетенції виключно судових органів або декількох різних органів, цивільну юрисдикцію підрозділяють на виключну, альтернативну і договірну.

Виключна — це юрисдикція, яка передбачає розгляд окремих категорій цивільних справ тільки в суді. Наприклад, тільки в судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або недієздатною.

Альтернативною називають юрисдикцію по вибору особи, яка шукає захисту своїх прав. Заінтересована у вирішенні спору особа має право на свій розсуд звернутися до будь-якого з органів, названих в законі. Так, заборгованість по нотаріально засвідченій операції може бути стягнута шляхом здійснення нотаріусом виконавчого напису, а також за допомогою звернення до суду з відповідним позовом.

Договірною є юрисдикція, визначена взаємною угодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Згідно зі ст. 17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за погодженням сторін можуть бути передані для вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду або Морської арбітражної комісії при Торговельно-промисловій палаті України (ст.1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Наслідки недотримання правил цивільної юрисдикції. Недотримання правил цивільної судової юрисдикції залежно від часу виявлення порушення і виду цивільної юрисдикції тягне за собою настання наступних наслідків:

100

1) якщо недотримання правил цивільної юрисдикції буде виявлено у момент звернення зацікавленої особи до суду, то суддя відмовляє у відкритті провадження по справі, оскільки заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства (п.1 ч.2 СТ.122ЦПК);

2) якщо недотримання правил цивільної юрисдикції буде встановлено після порушення провадження по справі, то суддя своєю ухвалою закриває провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п.1 ч.І ст.205 ЦПК);

3) суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача поступило до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді (п.6 ч.І ст.207 ЦПК).

2. Поняття і види підсудності

Підсудність є сукупністю цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції.

На відміну від цивільної юрисдикції, за допомогою якої розмежовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері, але між різними судами.

Згідно зі ст.18 Закону України «Про судоустрій України[48] » систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України.

Відповідно до ст.107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції, необхідно встановити, в який конкретно суд необхідно звернутися за розглядом справи по суті.

Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від території, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсудність предметну, або функціональну, і територіальну, або просторову

(місцеву).

Предметна (функціональна) підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України повинен прийняти конкретну справу до свого провадження.

Загальне правило предметної (функціональної) підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міжрайонними судами (ст.107 ЦПК).

В даний час всі цивільні справи по першій інстанції розглядаються районними (міськими) судами. Передача на розгляд районних судів основної маси цивільних справ забезпечує найсприятливіші умови для їх розгляду, значно підвищує ефективність судового захисту законних прав та інтересів громадян і різних організацій. Районний суд найбільш наближений до населення і організацій, зацікавлених у швидкому і правильному вирішенні справи, краще знає місцеві умови, має у своєму розпорядженні більш широкі можливості для безпосереднього ознайомлення з обставинами конкретної справи і, отже, може вирішити її з якнайменшими витратами учасниками процесу сил, коштів і часу[49] .

Територіальною називається підсудність справи суду залежно від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних судів (однієї ланки судової системи). Як правило, територіальна підсудність підрозділяється на загальну, за вибором позивача, договірну, виключну і підсудність пов'язаних справ.

Загальна підсудність визначається місцем проживання відповідача. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК).

Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип організації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, зацікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на території юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відповідача. Пред'явлення позову не тотожно його правомірності, а отже, невиправдане утруднення прав та свобод відповідача неприпустимо.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для мешкання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.І ст.29 ЦК). Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ст.93 ЦК).

Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця проживання (знаходження) не змінює підсудності справи.

Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних у законі судів за вибором позивача.

Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ст.ІЮЦПК:

1) позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що випливають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

2) позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них;

3) позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди;

4) позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

5) позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;

6) позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди;

7) позови, що випливають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням;

8) позови, що випливають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів;

9) позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім'відомим місцем прожи вання відповідача чи постійного його заняття (роботи);

10) позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи вання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце прожи вання чи знаходження відповідача повинні бути в кожному випад ку достовірно встановлені;

103

11) позови про відшкодування збитків, заподіяних зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна;

12) позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися також за місцем його виконання.

Наведений перелік свідчить про те, що альтернативна підсудність необхідна там, де або неможливе використовування загального правила територіальної підсудності, або воно несправедливе по відношенню до позивача, заявника.

Виключною є підсудність, що допускає розгляд певних категорій справ лише судами, точно вказаними в законі. Вона називається виключною, по-перше, тому що є винятком із загального правила територіальної підсудності, а по-друге, тому що встановлювані нею правила не допускають жодних винятків (у тому числі і за угодою сторін). Вибір суду тут не залежить ні від розсуду заявника, ні від угоди сторін, ні від розсуду суду.

Відповідно до ст.114 ЦПК встановлені наступні правила виключної підсудності:

1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини;

2) позови про виключення майна з опису пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини;

3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;

4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника.

Виключна підсудність введена з урахуванням особливостей деяких категорій цивільних справ з метою максимального наближення до суду об'єкта спору або місця знаходження необхідних для розгляду справи доказів.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою являє собою такий різновид територіальної підсудності, коли підсудність однієї справи визначається місцем розгляду пов'язаної з нею іншої справи.

Пов'язана підсудність має місце в наступних випадках: 1) позови до декількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, подаються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача; 2) зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суд за місцем розгляду первинного позову (ст.113 ЦПК).

104

Договірна підсудність закріплена в ст.112 ЦПК: «Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність».

Угода сторін про встановлення підсудності конкретної справи називається пророгацією, або пророгаційним договором (від лат. ргогодаіло — відкладення, відстрочення).

Мета даного правила — зробити судовий порядок захисту цивільних прав більш зручним для громадян і організацій. Сторони краще, ніж хтонебудь інший, знають, в якому саме суді їм найзручніше захищати свої інтереси. Тому було б неправильним надмірно обмежувати свободу сторін у виборі місця розгляду спору.

Угода сторін про підсудність повинна бути виражена у письмовій формі. Це може бути самостійний документ, в якому виражена воля сторін з приводу вибору суду для вирішення їх цивільної справи. Угода сторін про підсудність може бути зафіксована в журналі судового засідання у разі, коли вони заявили клопотання про передачу справи в інший суд. Угода про підсудність може бути також включена як окремий пункт в матеріально-правовий договір (контракт), укладений між сторонами.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності (ст. 108 ЦПК).

Підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК).

Загальноприйнята класифікація підсудності на родову і територіальну не є єдиною. Деякі автори пропонують розподіл підсудності цивільних справ на види по суб'єктному (по особах, які звертаються за захистом порушеного права або охоронюваного законом інтересу) і об'єктному (по об'єкту захисту) критерію. Суб'єктну підсудність, у свою чергу, можна підрозділити на підвиди: міжнародна підсудність, коли у відповідний суд за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів звертається іноземний елемент (фізична або юридична особа); підсудність справ з участю військовослужбовців і органів військового управління, пов'язаних з військовою службою; підсудність справ з участю інших громадян країни і юридичних осіб. В межах об'єктної підсудності виділяються предметна (колегіальна і одноосібна) і територіальна підсудність.

105

3. Підстави і порядок передачі справи з одного суду до іншого

Питання про підсудність справ вирішується одноосібно суддею при прийнятті заяви. Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання в належний суд, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві (ст.115 ЦПК).

Закон допускає можливість передачі прийнятих до провадження справ в інший суд як з метою усунення допущених порушень правил підсудності, так і з інших мотивів.

Згідно зі ст. 116 ЦПК суд передає справу на розгляд іншого суду, якщо:

1) задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням;

2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;

3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

4) ліквідовано суд, який розглядав справу.

Слід зазначити, що передача справи до іншого суду у всіх випадках, включаючи і виявлення порушень правил підсудності, є правом, але не обов'язком суду. Використовуючи своє право на передачу справи, суд повинен враховувати можливість постановлен-ня законного і обґрунтованого рішення. Розгляд справи з порушенням правил підсудності не обов'язково спричиняє відміну рішення суду, проте воно повинне бути відмінено, якщо у зв'язку з порушенням правил підсудності істотно порушені процесуальні права хоча б однієї із сторін або це іншим чином позначилося на правильності вирішення справи.

Питання про передачу справи вирішується судом у відкритому судовому засіданні із сповіщенням осіб, зацікавлених у результаті справи, і з'ясуванням їх думки.

На ухвалу про передачу справи на розгляд іншому суду може бути подана скарга (п.6 ч.І ст.293 ЦПК).

Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги — після залишення її без задоволення.

Відповідно до ст.117 ЦПК справа, передана з одного суду до іншого, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана. Спори між судами про підсудність не допускаються.

106

Рекомендована література:

Трель Я. Соглашение о подсудности в гражданском процессуальном праве // Арбитражный и гражданский процесс. — 2005. — №8. — С. 3440.

Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел. — М., 1977.

Пелевин С.М. Критерии подведомственности гражданских дел // Правоведение. — 1990. — № 1. — С. 80-84.

Полянчуков И.В. Подведомственность гражданско-правовых споров // Правоведение. — 1993. — № 2. — С.97-100.

Сапунков В.Й., Ємельянова І.І. Проблеми цивільної юрисдикції судів // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003. — № 6. — С.52-59.

Тимченко П.М. Проблемы судебной подведомственности. — X., 2000.

Филановский ВА. Понятие подведомственности в российском процессуальном законодательстве // Правоведение. — 2001. — №6. — С.155-165.

Чудиновских КА. Подведомственность в системе гражданского и арбитражного процессуального права. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2004.

Розділ 9 ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ

Питання теми:

1. Поняття і види процесуальних строків.

2.Обчислення, зупинення та поновлення процесуальних строків.

1. Поняття і види процесуальних строків

У сучасному цивільному процесуальному праві відсутні фундаментальні дослідження законодавчих основ інституту процесуальних строків. Найбільш детально інститут строків розглянутий у науці цивільного права. Тому ряд висновків про значення та сутність строків у цивільному праві ми можемо використати і для характеристики строків у цивільному процесуальному праві.

По-перше, щоб визначити поняття «строк», варто звернутися до поняття «час», більш загального стосовно поняття «строк», оскільки без виявлення сутності даного поняття неможливо логічно визначити поняття «строк», а отже, і поняття «процесуальний строк».

Час тече незалежно від волі, бажань і діяльності людей. Сама людина існує і діє у часі. Вона не може зупинити перебіг часу і у цьому значенні не може протиставити свою діяльність об'єктивному перебігу часу.

Однак з того факту, що людина не може протиставити свою діяльність об'єктивному перебігу часу, зовсім ще не випливає, що відносно часу людина — істота абсолютно безпомічна. Здійснюючи свою діяльність, людина активно використовує час. Люди можуть пристосувати здійснення тієї або іншої діяльності до певного моменту в часі або до певного відрізка часу, вони можуть встановлювати певні строки для здійснення тих або інших дій.

У зв'язку з цим необхідно розрізняти час і строк. Строк — це лише момент у часі або певний період часу. Співвідношення між часом і строком — це співвідношення загального та окремого. Ра-

108

зом з тим співвідношення часу і строку є також у відомій мірі співвідношенням об'єктивного та суб'єктивного[50] .

По-друге, строки, пов'язані зі здійсненням цивільних прав і обов'язків, встановлюються людьми. Вони передбачені або безпосередньо нормами цивільного права, або самими учасниками цивільних правовідносин, або органами, які розглядають цивільно-правові спори. У законі, у договорі або в рішенні компетентного органу можуть бути точно встановлені початок і закінчення певного строку. Самі строки можуть бути більшими або меншими залежно від різних обставин. А це означає, що строк як юридичний факт у своєму виникненні носить вольовий характер.

По-третє, встановлені законом строки являють собою особливого роду процесуальні юридичні факти, забезпечують єдність і процесуальний розвиток процесу по конкретній цивільній справі.

Цивільне процесуальне законодавство не містить офіційного поняття інституту процесуальних строків, тому ми пропонуємо наступну дефініцію: процесуальний строк — період часу, встановлений законом або судом, протягом якого повинна бути зроблена певна процесуальна дія судом, сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Призначення процесуальних строків полягає в тому, що вони створюють оптимальний часовий режим для здійснення правосуддя: з одного боку прискорюють провадження по справі, а з іншого боку — допомагають уникнути поспіху в реалізації процесуальних прав та обов'язків. Метою правосуддя є своєчасність, а не швидкість розгляду і вирішення справи[51] .

Процесуальні строки можуть бути класифіковані за різними підставами.

1. За способом встановлення розрізняють два види процесуальних строків: законні і судові строки.

Згідно зі ст. 67 ЦПК строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо не визначені законом, — встановлюються судом.

Законні строки — це ті строки, вказівка на які міститься в нормах ЦПК і які не можуть бути змінені з волі суб'єктів цивільного судочинства. До них належать: строк проведення попереднього судового засідання (ст.129 ЦПК); строки розгляду справи (ст.157 ЦПК); строк подачі заяви про перегляд заочного рішення (ч.2 ст. 228 ЦПК); строки апеляційного оскарження (ст.294 ЦПК); строк касаційного оскарження (ст.325 ЦПК); строк подачі заяви про перегляд за нововиявленими обставинами (ст.362 ЦПК) та ін.

Судовий строк — строк, установлений за розсудом суду. До даного виду належать строки: а) не встановлені законом; б) обумовлені конкретними обставинами справи; в) обумовлені судом або суддею.

Встановлюючи строк, протягом якого повинна бути зроблена певна процесуальна дія, суд зобов'язаний виходити з конкретних обставин справи. Цей строк повинен бути достатнім для здійснення процесуальної дії й разом з тим не занадто тривалим, щоб не створювати умов для затримання остаточного вирішення спорів, які потрапили до суду. До судових строків належать, наприклад, строк для усунення недоліків позовної заяви (ч.І ст.121 ЦПК); строк надання доказів (ст.131 ЦПК); строк відкладення розгляду справи (ст. 191 ЦПК).

2. Залежно від суб'єкта, якому адресовані конкретні процесуальні строки, їх можна підрозділити на три групи:

1) процесуальні строки для здійснення дій суддею (судом) завжди встановлюються законом і охоплюють весь комплекс процесуальних дій, вчинюваних на різних стадіях судочинства. Так, у разі прийняття заяви стягувана про видачу судового наказу суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог (ч. 1 ст. 102 ЦПК); заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження (ч. 2 ст. 135 ЦПК); справа повинна бути призначена до розгляду не пізніше п'ятнадцяти днів після закінчення дій підготовки до судового розгляду (ч. 2 ст. 156 ЦПК); суд розглядає справу протягом розумного строку1 , але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі (ч. 1ст.157ЦПК);

2) процесуальні строки для здійснення дій учасниками процесу звичайно встановлюються законом, але в ряді випадків можуть встановлюватися судом (суддею) або державним виконавцем. Наприклад, боржникові роз'ясняюється його право в разі заперечення проти вимог стягувана протягом десяти днів від дня отримання су-

1 Згідно зі ст.З Кодексу адміністративного судочинства України розумний строк — найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

Лист Верховного Суду України від 25.01.2006 №1-5/45 вказує, що критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це — складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає в разі нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

110

дового наказу подати заяву про його скасування (ч. 2 ст. 104 ЦПК); відповідач має право до або під час попереднього судового засідання пред'явити зустрічний позов (ч. 1 ст. 123 ЦПК); докази подаються сторонами у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів (ч. 1 ст. 131 ЦПК);

3) процесуальні строки для здійснення дій іншими особами, зобов'язаними виконати приписи суду. Такі строки теж; можуть бути законними та судовими. Наприклад, особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані сповістити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали (ч. 4 ст. 137 ЦПК); відповідні особи чи органи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинні повідомити суд про вжиті заходи (ч. 1 ст. 211 ЦПК); свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визна чений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини (ч.2 ст.50ЦПК).

3. Процесуальні строки можна класифікувати за характером вчинюваних процесуальних дій: строки порушення позовного про вадження; строки розгляду справи по суті; строки перегляду судо вих актів; строки у виконавчому провадженні.

У свою чергу, зазначені строки можуть бути загальні та спеціальні. Приміром, загальний строк розгляду справи у суді першої інстанції — не більше двох місяців від дня відкриття провадження по справі. Спеціальний строк — один місяць — встановлений у справах про поновлення на роботі, про стягнення аліментів (ст. 157 ЦПК).

4. За способом обчислення процесуальні строки можна розділи ти на два види: строки, які обчислюються роками, місяцями, днями і годинами (так, питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя ви рішує не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду (ч. З ст. 122 ЦПК); скарга у зв'язку з винятковими обставинами може бути подана протягом одного місяця з дня відкриття виняткових обставин (ч. 1 ст. 355 ЦПК); заяву про поворот виконання можна подати у межах позовної давності (ч. 1 ст. 381 ЦПК; заява про на дання психіатричної допомоги у примусовому порядку розгляда ється судом у такі строки з дня надходження до суду: про госпіта лізацію особи до психіатричного закладу — протягом 24 годин (ч. 1 ст.281 ЦПК), і строки, обумовлені подією, що повинна неминуче настати (наприклад, провадження у справі зупиняється до при пинення перебування сторони у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, на строковій військовій службі, аль тернативній (невійськовій) службі, службового відрядження; на

111

час хвороби сторони; до розшуку відповідача; на час проведення експертизи (ст.203 ЦПК).

2. Обчислення, зупинення та поновлення

процесуальних строків

Обчислення процесуальних строків. Для того, щоб обчислити процесуальний строк, необхідно встановити початок і закінчення його перебігу.

Процесуальні строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

У відповідності зі ст. 69 ЦПК перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислювального місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк минає в останній день цього місяця.

Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

У зв'язку з викладеним необхідно звернути особливу увагу ще на одну особливість обчислення процесуальних строків, що полягає в наступному. Процесуальний строк тече безупинно з моменту свого обчислення, тобто із зарахуванням вихідних і неробочих святкових днів. Причому якщо початок строку доводиться на неробочий день, то на відміну від його закінчення строк починає текти саме з неробочого, а не наступного за ним робочого дня.

Перебіг строку, закінчення якого пов'язано з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку (ст. 70 ЦПК).

Закінчення процесуального строку означає, що:

1) юридично зацікавлені в результаті справи особи, що пропустили процесуальні строки, втрачають права на здійснення процесуальної дії (ч.І ст.72 ЦПК);

112

2) документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку;

3) для інших осіб, зобов'язаних виконати припис суду (судді), обчислення процесуального строку, протягом якого особа зобов'язана зробити конкретну процесуальну дію (подати наявні в неї письмові докази, виконати рішення суду тощо), не звільняє від виконання покладеного на неї процесуального обов'язку і служить підставою для застосування передбачених законом процесуальних санкцій;

4) недотримання судом процесуального строку не припиняє його права (і обов'язку) зробити необхідну процесуальну дію. Суд зобов'язаний, хоча й із запізненням, зробити відповідну дію і вирішити справу по суті.

Зупинення процесуальних строків. Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків. Зупинення цих строків починається з моменту настання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження (ст.71 ЦПК).

Перелік обставин, з якими закон пов'язує припинення прова-дженя по справі, закріплений у ст.ст. 201-202 ЦПК (смерть або оголошення фізичної особи померлою; злиття, приєднання, поділ, перетворення юридичної особи; перебування сторони у тривалому службовому відрядженні; розшук відповідача тощо).

Особливості зупинення процесуальних строків полягають в наступному:

1) зупиняються лише такі процесуальні строки, які не минули до того моменту, коли виникла обставина, що послужила підставою зупинення провадження по справі;

2) зупинка в обчисленні процесуальних строків відбувається в момент виникнення обставини — підстави зупинення провадження, а не в момент постановлення судом або суддею ухвали про зупинення провадження по справі;

3) якщо початок зупинення процесуальних строків збігається з моментом виникнення обставини, що викликала зупинення провадження по справі, то закінчення зупинення процесуальних строків (продовження їхнього обчислення) визначається по даті постановлення судом ухвали про поновлення зупиненого провадження;

4) при обчисленні строків, ускладнених зупиненням прова дження по справі, до уваги приймається лише строк, що минув до моменту настання відповідної перешкоди. Час, що минув за період зупинення провадження по справі, юридичного значення не має, тому що не приймається до уваги при обчисленні процесуального строку. Тому з моменту поновлення припиненого провадження мова може йти тільки про продовження перебігу строку і, отже, про право зацікавленої особи вчинити процесуальні дії в строк, що залишився.

113

Продовження процесуального строку означає надання суддею (судом) нового строку для здійснення процесуальної дії, не виконаної з поважної причини в призначений строк.

Продовженню підлягають лише строки, встановлені судом (суддею). Строк, встановлений законом, може бути продовжений лише у випадку прямої вказівки ЦПК. Так, згідно з ч.2 ст. 157 ЦПК у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більш ніж на один місяць.

Процедура розгляду і вирішення питання про продовження процесуального строку регламентується статтею 73 ЦПК.

Поновлення процесуального строку означає визнання судом юридичної дійсності за процесуальною дією, зробленою після закінчення процесуального строку.

Особливості поновлення процесуальних строків полягають в наступному:

1) поновленню підлягають тільки строки, встановлені законом;

2) юридичною підставою поновлення процесуального строку є пропуск його з поважних причин;

3) питання про поновлення пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ (ч.2 ст. 73 ЦПК);

4) про місце і час розгляду питання про поновлення процесуального строку сповіщаються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою;

5) одночасно з клопотанням про поновлення строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно до якого заявлено клопотання (ч.З ст.73 ЦПК);

6) відповідь суду (судді) на заяву про поновлення строку дається в ухвалі, якою цей строк або поновлюється, або в його поновленні відмовляється (ч.4 ст.73 ЦПК);

7) згідно зі ст.293 ЦПК окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк.

Рекомендована література:

Исаева Е.В. Процессуальные сроки в гражданском и арбитражном процессе. — М.: Волтерс Клувер, 2005.

Смирнов А. Спорные вопросы исчисления сроков // Законность — 2001. — № 9. — С.30-34.

Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права. — Екатеринбург, 1992.

114

Розділ 10 СУДОВІ ВИТРАТИ

Питання теми:

1. Поняття та види судових витрат.

2. Судовий збір.

3. Витрати, пов'язані з розглядом справи.

4. Розподіл судових витрат.

1. Поняття та види судових витрат

Уперше про судові витрати йдеться вже в Руській Правді (ст. 108) і знаходить своє продовження в судових грамотах і судебниках. Судове мито було значним джерелом доходу держави, її посадових осіб. Передбачалися різноманітні види мита: пересуд, правий десяток; упорядковується збір мита і надходження його до скарбниці.

У Статуті цивільного судочинства 1864 р. судовим витратам присвячений його розділ IV, головною метою якого було одержання від осіб, які зверталися за захистом порушених прав і законних інтересів, певних грошових сум на покриття хоча б частини витрат уряду для утримання судових місць. Разом з тим законодавець прагнув, щоб такі збори по змозі були б співрозмірні з матеріальним становищем тих, хто шукає правосуддя.Після жовтневої революції 1917 року постало питання про доступність суду та правосуддя. Одним з факторів, що впливали на рішення цього питання, було судове мито і судові витрати взагалі. У вересні 1924 р. був прийнятий Цивільний процесуальний кодекс УРСР, що встановив наступні види витрат по веденню справи: судове мито, гербовий збір, канцелярський збір і витрати по провадженню справ (ст.34). Однак постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 лютого 1933 р.[52] були скасовані різні види зборів і було введено «єдине державне мито», що стягувалося при пред'явленні позову. Радянським законодавством були встановлені цілі та порядок стягнення судо-

вих витрат, а також специфічне коло осіб, що звільнялися від їхньої сплати.

Наступним кроком у розвитку законодавства про судові витрати стало прийняття 18 липня 1963 року ЦПК УРСР, який вніс істотні зміни до норм інституту, що розглядається: було розширене коло осіб, що звільняються від сплати судових витрат; досить повно були регламентовані питання витрат, пов'язаних з розглядом справи. Так, наприклад, новелою стало віднесення до судових витрат витрати на розшук відповідача, а також витрат, пов'язаних „ виконанням рішення суду. Безсумнівно, позитивним кроком законодавця треба визнати прийняття Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р., що заклав основу правового регулювання інституту судових витрат у сучасному законодавстві.

На даний момент різноманітність цивільних процесуальних відносин, що функціонують з приводу та у зв'язку з інститутом судових витрат, регулюється ЦПК України 2004 р.

Судові витрати — це витрати держави, що покладаються на державний бюджет України, а також на заінтересованих у справі осіб, з приводу та у зв'язку з розглядом і вирішенням цивільної справи у суді загальної юрисдикції.

Введення судових витрат передбачає досягнення наступних цілей:

1) кошти, що одержуються від судового збору, дуже незначні у своїй мірі, але усе ж таки сприяють покриттю тих витрат, які супроводжують судову діяльність. Разом з тим відшкодування витрат по здійсненню правосуддя не надходить безпосередньо до суду, тому фінансування судів не залежить від суми, яка одержується як судовий збір; , 2) існування судових витрат покликане дисциплінувати громадян, юридичних осіб, тим самим запобігаючи появі необгрунтованих позовних вимог;

3) судові витрати повинні стимулювати добровільне виконання процесуальних обов'язків.

Таким чином, розрізняють компенсаційну, превентивну та соціальну функції судових витрат. Компенсаційна функція полягає у відшкодуванні коштів, витрачених державою на здійснення правосуддя з цивільних справ, а також коштів, витрачених особами, які звертаються до суду, або тих, хто здійснює певні процесуальні дії. Превентивна функція полягає в запобіганні необгрунтованих звернень до судів, у забезпеченні виконання юридично заінтересованими у вирішенні справи особами своїх процесуальних обов'язків. Соціальна функція проявляється в тому, що судові витрати покликані забезпечити фактичну доступність правосуддя.

116

Щодо інституту судових витрат повинен застосовуватися принцип процесуальної економії; вимоги даного принципу знаходять свій прояв у цілій низці процесуальних норм правового явища, що розглядається, внаслідок якого економиться час, сили і кошти суду та учасників судового процесу. Причому, стосовно до інституту судових витрат даний принцип можна визначити як нормативно встановлені основоположні засади, що відображають реалізацію компенсаційної та превентивної функцій і які стосуються як суду, так і інших учасників процесу[53] .

Згідно зі ст.79 ЦПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відмінність судового збору від судових витрат полягає в наступному:

1) судовий збір є обов'язковим платежем за дії, що вчиняються судом у зв'язку з розглядом та вирішенням, переглядом справи і видачею документів. Витрати, пов'язані з розглядом справи, складаються із сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи, призначеної судом, огляд доказів за місцем їх перебування тощо;

2) розмір судового збору визначений законодавством і залежить від характеру і ціни позову. Розмір судових витрат прямо не залежить від характеру спору і ціни позову та відрізняється за кожною конкретною справою залежно від фактично вчинених витрат;

3) судовий збір в усіх справах, що розглядаються судами в Україні, сплачується або стягується до бюджету держави. Сума судових витрат вноситься на депозитний рахунок суду з наступною їхньою виплатою експертам або перекладачам.

Інститут судових витрат нерозривно пов'язаний із проблемою доступності правосуддя з цивільних справ, що проявляється в наступних положеннях:

1) доступність правосуддя прямо пов'язана з можливістю для осіб, які звертаються до суду (а так само й тих, які залучаються до судового процесу), витримати тягар всіх пов'язаних із цим витрат. Якщо судові витрати непомірно великі, є непосильними для більшості таких осіб, тоді ситуацію з доступністю правосуддя не можна визнати нормальною;

2) якісне правосуддя, що забезпечує ефективний правовий захист при справедливому судовому провадженні в розумний строк, об'єктивно не може бути дешевим. У той же час якщо правосуддя не відповідає пред'явленим до нього вимогам, не забезпечує ефективний захист прав, а суд не є незалежним та неупередженим, тоді

. і право доступу до правосуддя не може вважатися гарантованим;

3) змагальний процес передбачає професійне юридичне представництво на всіх його стадіях, а це неминуче робить судовий процес дорожчим, збільшуючи витрати тих, хто бере участь у цьому процесі. Тим часом неможливість звернутися до послуг професійного юридичного представництва означає фактичне утруднення доступу до правосуддя;

4) можливості держави, яка існує за рахунок коштів платників податків, з фінансування правосуддя, забезпечення права доступу до суду не безмежні.

Отже, значна частина витрат, пов'язаних із здійсненням правосуддя, покладається на самих цих осіб, що загалом є справедливим[54] .

Зазначені положення вказують на те, що, судові витрати — самостійна проблема, яка вимагає свого вирішення: з одного боку, необхідно не допустити непомірної дорожнечі процесу для осіб, які беруть участь у змагальному процесі, а з іншого — забезпечити якісне та справедливе правосуддя з цивільних справ, що вимагає чималих витрат.

Як зазначає Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів від 10 травня 2006 року, судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав.

2. Судовий збір

Судовий збір — це законодавчо фіксована грошова сума, що стягується з фізичних і юридичних осіб у дохід держави за здійснення в їхніх інтересах дій при розгляді та вирішенні справи у суді.

Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом (ч.2 ст. 79 ЦПК), а саме Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» (далі— Декрет) зі змінами і доповненнями, а також Інструкцією про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.93 № 15.

Розрізняють два види судового збору: простий і пропорційний. Простий судовий збір обчислюється у твердих ставках — у розмірах частин офіційно встановленого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а пропорційний — у відсотковому вираженні до ціни позову.

Ціна позову — це грошове вираження майнових претензій позивача, що визначається розміром грошової суми, яка стягується, або вартості майна, що відшукується.

Згідно зі ст.80 ЦПК ціна позову визначається: 1) у позовах про стягнення грошових коштів — сумою, яка стягується; 2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування — вартістю майна; 3) у позовах про стягнення аліментів — сукупністю всіх виплат, але не більш ніж за шість місяців; 4) у позовах про строкові платежі й видачі — сукупністю всіх платежів або видач, але не більш ніж за три роки; 5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі — сукупністю платежів або видач за три роки; 6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач — сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більш ніж за один рік; 7) у позовах про припинення платежів або видач — сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більш ніж за один рік; 8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла — сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більш ніж за три роки; 9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, — дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, — не нижче його балансової вартості; 10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою всіх вимог.

Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.

У разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового абору вирішується відповідно до закону (ч.І ст.83 ЦПК).

Згідно зі ст.З Декрету судовий збір стягується в наступних розмірах: із позовних заяв — 1 відсоток ціни позову, але не менше З неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; із позовних заяв про розірвання шлюбу — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; із позовних заяв про зміну або розірвання договору найму житлових приміщень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та з ініпих позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці) — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; із заяв у справах особливого виробництва — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; із апеляційних скарг на рішення судів і

119

скарг на рішення, що набрали законної сили — 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви або скарги, а з майнових спорів — ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Пільги щодо сплати судового збору можна розділити на два види: 1) звільнення від сплати судового збору; 2) відстрочка (розстрочка) сплати судового збору.

Звільнення від сплати судового збору здійснюється на підставі закону залежно від характеру спору або від суб'єкта спору. Згідно зі ст. 4 Декрету від сплати судового збору звільняються:

1) позивачі — робітники та службовці — за позовами про стягнення заробітної плати та за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин (п.1);

2) позивачі — за позовами, що випливають з авторського права, а також з права на відкриття, винахід, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин та раціоналізаторські пропозиції (п.2);

3) громадяни — з апеляційних скарг і скарг на рішення, що набрали законної сили, у справах про розірвання шлюбу (п.З);

4) позивачі — за позовами про відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника (п.4);

5) позивачі — за позовами про стягнення аліментів (п.5);

6) сторони — із спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних громадянинові незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням такого заходу, як взяття під варту, або незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, а також пов'язаних з виплатою грошової компенсації, поверненням майна або відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» (п.6);

7) позивачі — за позовами про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином (п.8);

8) державні і громадські органи, підприємства, установи, організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених чинним законодавством, із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб, а також споживачі — за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав (п.10);

9) громадяни, віднесені до категорій 1 і 2 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи; інваліди ВеликоШітчизняної війни та сім'ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи; інваліди І та II груп (п.18);

120

10) Генеральна прокуратура України та її органи — за позовами, з якими вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і держави (п.ЗО);

11) громадяни— за позовами про відшкодування збитків, завданих неповерненням у терміни, передбачені договорами або установчими документами, грошових та майнових внесків, які були залучені до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти та майно громадян (п.37);

12) громадяни — за позовами, з якими вони звертаються до суду в справах, пов'язаних із захистом прав і законних інтересів при наданні психіатричної допомоги (п.41).

Зміни пільг, передбачених у Декреті щодо сплати судового збору, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У юридичній літературі розрізняють два різновиди звільнення від сплати судового збору: залежно від категорій платників, а та кож залежно від виду юридично значущих дій, за які стягується судовий збір. / Залежно від категорій платників розрізняють три групи пільг: 1) пільги для органів державної і виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; 2) пільги для соціально захищених громадян; 3) пільги для інших категорій громадян.

Залежно від виду юридично значущих дій, за які стягується судовий збір, розрізняють наступні пільги: при зверненні до судів загальної юрисдикції, при зверненні до господарського суду і т.д.

Відстрочка та розстрочка судового збору. У відповідності зі ст.82 ЦПК суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на визначений строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.

Під відстрочкою сплати судового збору розуміється дія зобов'язаної особи — платника по сплаті відповідних сум після закінчення визначеного судом або суддею проміжку часу (строку), обчислювального з моменту здійснення процесуальної дії, що підлягає оплаті. Піц, розстрочкою сплати судового збору розуміються дії зобов'язаної особи — платника по сплаті відповідних сум не відразу, а вроздріб через встановлені судом або суддею проміжки часу (строки).

Якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява залишається без розгляду або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на

121

розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову.

Повернення судового збору. Сплачена сума судового збору пог вертається за ухвалою суду в разі: 1) зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом; 2) повернення заяви або скарги; 3) відмови у відкритті провадження у справі; 4) залишення заяви або скарги без розгляду; 5) закриття провадження у справі.

Судовий збір повертається в інших випадках, встановлених законом (ст.83 ЦПК). Так, ст.8 Декрету говорить, що сплачений судовий збір також підлягає поверненню повністю або частково у випадках: скасування в установленому порядку рішення суду (п.4); в інших випадках, передбачених законодавством України (п.6).

Судовий збір повертається фінансовим органом того району або міста, у бюджет якого він надійшов.

Повернення судового збору проводиться на підставі заяви платника, поданої ним протягом року від дня зарахування судового збору в бюджет, у відповідний орган, що стягує судовий збір.

До заяви додаються відповідні документи, які підтверджують обставини, що є підставою для повного або часткового повернення судового збору, і оригінали документів, що підтверджують сплату судового збору, якщо він підлягає поверненню у повному розмірі.

На підставі зазначених документів суд виносить ухвалу про повернення судового збору або вказує це у рішенні.

У випадку, коли такі процесуальні постанови не виносяться (наприклад, судовий збір був сплачений, але позовна заява в суд не надійшла), судовий збір повертається на підставі відповідної довідки суду.

3. Витрати, пов'язані з розглядом справи

Судові витрати — це грошові суми, що стягуються з юридично заінтересованих у вирішенні справи осіб з метою покриття витрат на розгляд і вирішення справи в суді.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать; 1) витрати на інформаційно-технічне забезпечення; 2) витрати на правову допомогу; 3) витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду; 4) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 5) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

До витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи відносяться витрати, пов'язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також

122

витрати-, пов'язані з виготовленням та видачею копій судових рішень.

Розмір та порядок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи залежно від категорії справ встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про: 1) поновлення на роботі; 2) стягнення заробітної плати, компенсації працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати; 3) відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи; 4) стягнення аліментів; 5) визнання батьківства або материнства.

Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 4) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 5) відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах, в яких у випадках, встановлених законом, представництво інтересів громадянина або держави в суді здійснює прокурор (ст.81 ЦПК).

ВитрЛти, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безкоштовної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом (ст.84 ЦПК).

Витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду. Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їх представників, а також з найманням житла, несуть сторони.

Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно розміру мінімальної заробітної плати.

Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст.85 ЦПК).

123

Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз. Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи.

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі неоплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.

Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оцлату послуг експерта, спеціаліста, перекладача,

Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України.

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст.86 ЦПК).

Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст.87 ЦПК).

Таким чином, розмір витрат, пов'язаних з розглядом справи, на відміну від судового збору визначається не ціною позову, а фактичними витратами при розгляді та вирішенні справи.

Витрати, пов'язані з розглядом справи, залежно від того, коли саме вони підлягають сплаті, поділяються на:

1) такі, що сплачуються раніше щодо вчинення відповідної процесуальної дії;

124

2) такі, що стягуються зі сторони, що програла за результатами рішення справи.

Раніше сплачуються суми, що належать до виплати експертам і спеціалістам, а також суми, необхідні для провадження огляду на місці. Інші судові витрати, за загальним правилом, стягуються зі сторони, яка програла спір.

Повернення коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду судової справи. Згідно з ч.2 ст.83 ЦПК сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-тех-нічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у разі: 1) внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством; 2) повернення заяви або скарги; 3) відмови у відкритті провадження у справі; 4) закриття провадження у справі, коли справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п.1 ст.205 ЦПК); 5) залишення заяви без розгляду, коли заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності (п.1 ст.207 ЦПК), коли заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи (п.2 ст.207 ЦПК), коли провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог ЦПК, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк (п.8 ст.207 ЦПК).

4. Розподіл судових витрат

Під розподілом судових витрат варто розуміти дію по встановленню зобов'язаної особи, за рахунок коштів якої будуть покриті витрати, пов'язані з веденням судочинства з конкретної справи.

В основу розподілу витрат між сторонами покладений загальний принцип, відповідно до якого відповідальність за шкоду покладається на особу, дією або бездіяльністю якої заподіяна шкода.

Відносини з приводу розподілу судових витрат являють собою особливий вид цивільних процесуальних правовідносин: вони складаються між особами, які беруть участь у справі, засновані на їх рівності, автономії волі і майновій самостійності та мають майнововартісний характер.

Судові витрати розподіляються між сторонами в такий спосіб:

— стороні, на користь якої ухвалене рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати;

— якщо позов задоволено частково, судові витрати ирисуджу-ються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних

125

вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено;

— якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому

Кабінетом Міністрів України;

— якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог;

— у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не цередаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, руд відповідно змінює розподіл судових витрат (ст.88 ЦПК).

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не'передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат.

В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача (ст.89 ЦПК).

Питання розподілу судових витрат вирішуються судом першої інстанції при розгляді справи, як правило, у резолютивній частині судового рішення. Якщо судом не вирішено питання про судові витрати при ухваленні рішення, він може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи вирішити питання про витрати шляхом ухвалення додаткового рішення. На додаткове рішення може бути подано скаргу (ст.220 ЦПК).

Рекомендована література:

Богдановский А. Суды должны взыскивать государственную пошлину с осужденных (гражданских ответчиков) // Российская юстиция. — 2003. — № 11.

126

Диордиева О.Н. Судебные расходы как превентивные меры // Российский судья. — 2004. — № 3. — С.39-43.

Ковнарева Н.Р. Судебные расходы в российском гражданском процессе // Закон и право. — 2000. — № 6. — С.48-49.

Мосин Е.Ф. Судебные расходы юридических лиц и граждан. — СПб.: ЗАО «Элби», 1998.

Приходько И. А. Доступность правосудия в арбитражном и гражданском процессе: основные проблемы. — СПб: Издательский Дом С.Петерб.гос.ун-та, издательство юридического факультета С.-Петерб.гос.ун-та, 2005.

Трофимов А. А. Проблемные вопросы взимания и распределения государственной пошлины в приказном производстве // Арбитражный и гражданский процесе. — 2001. — № 1. — С.41-44.

Розділ 11

ЦИВІЛЬНА ПРОЦЕСУАЛЬНА

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Питання теми:

1. Поняття, передумови і призначення цивільної процесуальної відповідальності.

2. Заходи процесуального примусу.

1. Поняття, передумови і призначення цивільної

процесуальної відповідальності

Цивільна процесуальна відповідальність — це застосування судом мір процесуального примусу та інших санкцій до учасників цивільного судочинства на умовах і в порядку, передбачених ЩІК.

Цивільна процесуальна відповідальність є одним з різновидів правової відповідальності, а тому підпадає під її загальне поняття і має всі ознаки останньої, що не виключає наявності деяких особливостей.

Передумовами цивільної процесуальної відповідальності є:

1) норми цивільного процесуального права, які є встановленими державою правилами поведінки, що регулюють порядок здійснення правосуддя у цивільних справах. Норми цивільного процесуального права виступають як найбільш загальна передумова цивільної процесуальної відповідальності, мають всі ознаки правової норми і можуть застосовуватися судом;

2) цивільна процесуальна правосуб'єктність, тобто цивільна процесуальна відповідальність застосовується лише до дієздатних осіб. До цивільної процесуальної відповідальності можуть бути притягнуті тільки учасники процесу: особи, що беруть участь у справі; особи, що сприяють правосуддю, а також громадяни, які присутні у залі судових засідань;

128

3) цивільне процесуальне правопорушення. Цивільне процесуальне правопорушення, за здійснення якого передбачена процесуальна відповідальність, існує у формі невиконання цивільного процесуального обов'язку або зловживання суб'єктивними цивільними процесуальними правами. У більшості випадків цивільні процесуальні правопорушення відбуваються у формі бездіяльності. Провина правопорушника в цих випадках виявляється через оцінку причин нездійснення процесуальної дії. Поважними причинами визнаються об'єктивні, тобто не залежні від осіб, обставин, які перешкодили своєчасному виконанню цивільних процесуальних обов'язків або своєчасному здійсненню суб'єктивних цивільних процесуальних прав.

Призначення цивільної процесуальної відповідальності зводиться до трьох положень:

1) припинення неправомірного поводження того або іншого учасника судочинства, а в деяких випадках — покладання на нього додаткових обов'язків;

2) відновлення порушеного правопорядку в цивільному процесі, компенсування витрат і втрат конкретної особи;

3) запобіжно-виховний вплив як на правопорушника, так і на інших суб'єктів, у тому числі громадян, які присутні у судовому засіданні[55] . Іншими словами, цивільній процесуальній відповідальності притаманні превентивні функції, які полягають не лише в утриманні особи від вчинення повторних правопорушень, але і в запобіганні порушень норм цивільного процесуального права з боку інших суб'єктів.

Однак існуючі спроби законодавчого визначення цивільної процесуальної відповідальності (наприклад, у ЦПК Республіки Білорусь) показують недостатність для ефективного правозастосування загальної норми. Можливі критерії рішення даної проблеми — збалансованість приватно-правових і публічно-правових інтересів у процесі при визначенні наслідків реалізації (нереалізації) диспозитивних по суті (тобто пов'язаних з інтересом у процесі) прав і обов'язків зацікавлених учасників. Прикладом може служити обов'язок доведення. Примусити подати докази суб'єкта, зобов'язаного довести її обставини, на які вона посилається, не можна. Обов'язок подати докази можливий лише у суб'єкта, не зобов'язаного доказувати, він виникає з конкретних правовідносин у рамках процедури сприяння суду стороні в отриманні доказу. За загальним принципом, на сторону, не зобов'язану доказувати, не можна покласти негативні процесуальні наслідки невиконання такого обов'язку. Проблема виникає, коли суд у відповідності до чинного закону призначає експертизу щодо сторони, не зобов'яза-

ної доказувати, а та від неї ухиляється. В описаній ситуації має місце колізія конституційного права на недоторканність особи (частки інтересу, що не є об'єктом даного процесу) і принципу об'єктивної істини (публічно-правового інтересу, що випливає з функцій суду як органу правосуддя). Здається, необхідним мінімальним критерієм настання зазначених негативних наслідків для не зобов'язаної доказувати сторони повинне бути її несумлінне поводження (відсутність поважних причин відмови від проходження експертизи). У кожному разі обмеження конституційних прав особистості (включаючи право на недоторканність) повинне бути спеціально та вичерпно визначено законом[56] .

Значення -та необхідність інституту цивільної процесуальної відповідальності підтверджує і той факт, що в Модельному кодексі цивільного судочинства країн СНД у розділ загальних положень включена глава «Підстави і міри цивільної процесуальної відповідальності». Згідно з главою 17 Модельного кодексу до мір цивільної процесуальної відповідальності віднесені заходи щодо забезпечення порядку та безпеки в суді (ст. 327), привід (ст. 328) і накладення штрафу (ст.329)2 .

Крім того, Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів від 10 травня 2006 року, закріплює, що відповідальність учасників процесу за несумлінне використання процесуальних прав і за невиконання процесуальних обов'язків необхідно підсилити (наприклад, за навмисне затягування процесу). Формами відповідальності можуть бути не тільки існуючі примусові заходи, але й застосування судом стягнень за невиконання вимог суду, покладання на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.

2. Заходи процесуального примусу

Учасники цивільного судочинства повинні сумлінно користуватися належними їм процесуальними правами і виконувати процесуальні обов'язки. У випадку зловживання процесуальними правами або навмисного невиконання процесуальних обов'язків до учасників процесу можуть бути застосовані заходи процесуального примусу.

Примусовими заходами є встановлені ЦПК дії, які застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені у суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлений ухвали (ст.90 ЦПК).

Заходами процесуального примусу є:

1) попередження — це примусовий захід, що застосовується су дом до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засі дання або невиконання ними розпоряджень головуючого.

Попередження не містить у собі додаткового обтяження і не пов'язане з позбавленням процесуальних прав, але попередження являє собою несприятливий наслідок, у якому закладена осудлива оцінка поводження порушника.

З винесенням попередження нерозривно пов'язана можливість наступного застосування більш суворих заходів впливу, тому «попередження — це проміжна міра, а точніше — припинювальна»[57] ;

2) видалення із залу судового засідання — примусовий захід, що застосовується судом до учасників цивільного процесу та ін ших осіб, присутніх у судовому засіданні, за повторне порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпо ряджень головуючого.

У випадку застосування зазначеного примусового заходу має важливе практичне значення статус вилученої особи. Якщо це «інша особа, яка присутня у судовому засіданні», наприклад перекладач, то згідно з ч.2 ст.92 ЦПК суд оголошує перерву і надає час для його заміни.

Якщо ж віддаляється учасник цивільного процесу, наприклад сторона, то тут необхідно роз'яснити наступне. В правовому розумінні сторона продовжує брати участь у процесі, не вибуває з нього, навіть фактично не будучи присутнім у залі суду. На ім'я сторін ухвалюється судове рішення, вони можуть робити інші процесуальні дії (знайомитись з технічним записом судового засідання, журналом судового засідання; подавати апеляційну, скаргу тощо). Особа, вилучена із залу судового засідання, у випадку відкладення судового розгляду, має право брати участь у наступних судових засіданнях у справі.

Першим питанням, що виникає у зв'язку з видаленням сторони із залу суду, є питання про можливості розгляду справи за її відсутності. Тут можливі два варіанти: 1) якщо доказовий потенціал

сторони вичерпаний, то немає потреби відкладати слухання справи; 2) якщо ж доказовий потенціал сторони повністю не реалізований, то суддя відкладає розгляд справи. У цьому випадку відкладення буде відігравати роль превентивної міри проти прийняття неправосудного рішення;

3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом — це примусовий захід, що застосовується судом у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання.

В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення (ст.93 ЦПК);

4) привід. Згідно зі ст. 94 ЦПК привід свідка — це примусове по ставлення свідка в зал судового засідання для дачі ним показань.

Приводу може бути підданий свідок, належно викликаний до суду, але який без поважних причин не з'явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки.

Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу.

Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу.

Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані як свідкі (ст.51 ЦПК), а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів.

Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує.

Відповідно до ч. 2 ст. 146 ЦПК у разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи.

У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання (ч. 6 ст.94 ЦПК).

До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення (ст.91 ЦПК).

Рекомендована література:

Бутнев В.В. Гражданская процессуальная ответственность. — Ярославль, 1999.

132

Бутнев В.В. Сущность и порядок реализации гражданской процессуальной ответственности: Текст лекций. — Ярославль: Изд-во Яросл.ун-та, 1989.

Ветрова Г.Н. Санкции в судебном праве. — М., 1991.

Зайцев И.М. Гражданская процессуальная ответственность // Государство и право. — 1999. — № 7.

Кузнецов Н.В. Санкции в гражданском процессуальном праве. — Саратов, 1981.

НохринД.Г. Меры защиты в гражданском процессуальном праве РФ // Арбитражный и гражданский процесс. — 2005. — № 10. — С.4-8.

Чечина НА. Категория ответственности в советском гражданском процессуальном праве // Вестник Ленинградского университета. — 1982. — Вьш.З. — № 17.

Штефан М.И. Гражданская процессуальная ответственность // Повышение роли гражданской правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций. — К., 1988.

Розділ 12

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ

У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Питання теми:

1. Поняття та мета судового доказування.

2. Поняття судових доказів та їх класифікація.

3. Предмет доказування. Підстави звільнення від доказування.

4. Обов'язок доказування і подання доказів.

5. Належність і допустимість доказів.

6. Оцінка доказів.

1. Поняття та мета судового доказування

Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування.

Судове доказування охоплює процесуальну діяльність всіх суб'єктів процесу, незважаючи на те, що їх функції у доказуванні різні. Крім того, правильна оцінка фактів і рішення у справі є результатом процесуальної діяльності не тільки суду, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Інший підхід веде до недооцінювання ролі осіб, які беруть участь у справі, у процесі формування у суддів правильних висновків про правову кваліфікацію фактів і про сутність справи. Встановлення дійсних фактичних обставин справи — це обов'язок суду, виконанню якого сприяє активна діяльність всіх інших суб'єктів доказування. Отже, судове доказування є різновидом пізнання, що включає діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, їх представників.

У судовому доказуванні органічно поєднуються дві рівноцінні сторони — розумова та практична[58] . Розумова (логічна) сторона доназування підпорядкована законам логічного мислення, практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування, підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу, законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки.

Таким чином, цивільне процесуальне доказування — це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що спрямована на встановлення істини у конкретній справі і вирішення спору між сторонами.

Структура цивільного процесуального доказування складається з наступних елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності. Зміст діяльності складається зі способів та стадій.

Суб'єктами судового доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення цивільної справи.

Доказова діяльність кожного із суб'єктів доказування має значну специфіку, що відображає відмінності у характері їх заінтересованості у вирішенні справи, цілях участі у процесі та виконуваних процесуальних функціях, процесуальному стані.

Основний суб'єкт доказування у цивільному процесі — суд першої інстанції. Суд вирішує всі питання, що виникають у процесі судового доказування, безпосередньо досліджує докази, представлені іншими суб'єктами доказування, перевіряє істинність даних, що надані як докази, і в результаті їх оцінки встановлює фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Всі інші суб'єкти доказування зобов'язані довести в судовому засіданні ті факти, на які вони посилаються, відстоюючи таким чином свої інтереси чи інтереси, які доручені їм для захисту.

Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи або здійснення окремої процесуальної дії.

Об'єкт доказування у справі в цілому є предмет доказування. Як правило, нормативним джерелом визначення предмета доказування є норми матеріального права. Предмет доказування визначається судом. Особи, які беруть участь у справі, виконуючи покладений на них обов'язок доказування, разом доводять обставини, що входять у предмет доказування.

Центральним компонентом структури цивільного процесуального доказування є мета доказування. Метою судового доказу ван-

135

ня є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку — відображається і подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.

Становить науковий і практичний інтерес визначення стадій доказування цивільного процесу.

Більшість вчених одностайні в тому, що доказування складається з: 1) визначення предмета доказування у справі, тобто визначення кола фактів, що мають значення для правильного вирішення справи; 2) збирання доказів, тобто процесуальні дії з виявлення, витребування і подання доказів; 3) дослідження, перевірка доказів; 4) оцінка доказів.

На нашу думку, стадії судового доказування можна згрупувати відповідно до стадій цивільного процесу: 1) доказування при підготовці справи; 2) дослідження доказів у суді; 3) остаточний висновок для постановлення рішення по справі, укладання мирової угоди, відмови від позову, визнання позову. Такий підхід до стадій цивільного процесуального доказування підкреслює завершений характер оцінки досліджених доказів і участь у процесі доказування всіх суб'єктів, а не тільки суду.

Важливим аспектом доказування є його здійснення у процесуальній формі, характерній для всього цивільного судочинства. Можна виділити наступні ознаки процесуальної форми доказування: 1) законодавча врегульованість процесу доказування; 2) діяльність правової регламентації. Як послідовність дій з доказування, так і їх зміст докладно регламентуються нормами права; 3) універсальність процесуальної форми доказування; 4) імперативність процесуальної форми доказування; 5) підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу[59] .

Нормативне регулювання доказування у цивільному процесі відповідає його меті, завданням і принципам. У зв'язку з цим буде доцільним виділити принципи судового доказування в системі принципів цивільного процесуального права. Існує необхідність виділення принципів на рівні інституту права, особливо відносно міжгалузевих інститутів. Це дозволяє точніше визначити внутрішній зміст самого міжгалузевого інституту, виділити взаємо-

зв'язок його норм, а також забезпечити більш правильне розуміння цілей і завдань, що стоять перед самим інститутом.

Слід зазначити, що галузеві принципи цивільного процесуального права є значущими для всіх інститутів названої галузі, разом з тим судове доказування має власні принципи, що деталізують і доповнюють галузеві.

До принципів судового доказування можна віднести наступні: 1) обов'язковість доказування (всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону); 2) належність доказів; 3) допустимість доказів; 4) вільну оцінку доказів.

Принципи судового доказування спільні, але у той же час вони мають конкретний зміст і прояв у цивільному судочинстві.

2. Поняття судових доказів і їх класифікація

Згідно зі ст. 57 ЩІК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Судові докази характеризуються наступними ознаками:

1) докази це фактичні дані, що містять інформацію про шукані факти. Очевидно, що фактичні дані — це відомості про факти. По суті це інформація про ті обставини, які суду необхідно встановити по справі. У більшості випадків суд безпосередньо може сприйняти відомості про факти, а не самі факти, що мали місце в минулому. Якщо під доказами розуміти факти, то варто ви знати, що суд першої інстанції не в змозі безпосередньо досліджу вати докази по справі.

На підставі відомостей про факти суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому не мають доказового значення ті фактичні дані, які не містять інформації про факти, що стосуються справи;

2) докази це фактичні дані, отримані судом із дотриман ням певної процесуальної форми. Закон встановлює певний по рядок збирання, дослідження і оцінки доказів. Фактичні дані, отримані судом не в результаті передбачених законом процесуаль них дій, а іншим (непроцесуальним) шляхом, не можуть бути по кладені в основу рішення суду по справі (ч.І ст.59 ЦПК). Істина у цивільній справі може бути досягнута тільки при правильній по будові процесу судового доказування. Наприклад, не мають дока зового значення показання свідка, який допитаний судом з пору шенням вимог ст.180 ЦПК (свідки, які ще не дали показань, пере бувають у залі судового засідання під час розгляду справи; свідок

137

не попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо

неправдиве показання і відмову від давання показань);

3) докази це фактичні дані, отримані передбаченими у законі засобами доказування. Згідно з ч.2 ст.57 ЦПК до засобів доказування належать пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів.

* Фактичні дані, отримані не передбаченими законом засобами доказування, не є доказами по цивільній справі.

Фактичні дані і засоби доказування тісно пов'язані між собою. Наприклад, показання свідка (засіб доказування), які не містять фактичних даних, що стосуються справи, не можуть розглядатися як доказ. З іншого боку, не є доказами фактичні дані, отримані не передбаченими законом засобами доказування. Отже, доказ по цивільній справі — це єдине поняття, в якому змістом є фактичні дані, а формою — один з передбачених законом засобів доказування.

Перелічені ознаки характеризують правову природу судових доказів. Усунення будь-якої складової у доказі ліквідує весь судовий доказ у цілому.

Доказ, позбавлений свого пізнавального змісту, або позбавлений процесуальної форми, залучений у процес судового пізнання з порушенням процесуального порядку, перестає бути таким.

Докази виконують у судовому доказуванні три функції: 1) докази виступають як засоби організації дій з доказування, займаючи в структурі доказування проміжне місце між метою і результатом пізнавальної діяльності, тобто це функція накопичення інформації; 2) відображальноінформаційна. Відповідно до цієї функції відомості про факти (інформація) можуть бути використані в процесі для досягнення істини у справі внаслідок того, що відтворюють факти реальної дійсності, є їхнім відображенням; 3) посвідчувальна, тобто обґрунтування висновків суду в рішенні. Судові докази виступають у цивільному і арбітражному процесах не тільки як засоби одержання знання, але вони є після оцінки доказів аргументами обґрунтування кінцевих висновків суду в рішенні (судовому акті).

Істотне практичне значення має класифікація доказів, тому що виявляє особливості окремих груп доказів і визначає шляхи їх найкращого використання з урахуванням цих особливостей.

Класифікація судових доказів можлива за декількома ознаками (підставами):

1) за способом (процесом) формування докази поділяються на первісні та похідні. Первісними називають докази-першоджере-ла. Похідними називають докази, які відтворюють зміст інших доказів. В одних випадках фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам

138

факт, що становить інтерес для суду, а його відображення, інформація про нього, що несе інше джерело.

Прикладом первісного доказу можуть бути показання свідкаочевидця, оригінал документа тощо. Прикладом похідного — копія документа; показання свідка, який повідомляє суду відомості про факт зі слів іншої особи — очевидця події.

Між похідним доказом і фактом, що свідчить про нього, завжди є одна або кілька проміжних ланок (доказів), що може привести до спотворення переданої інформації. У зв'язку з цим похідні докази, як правило, менш достовірні, ніж первісні докази. У судовій практиці з цивільних справ вони зазвичай використовуються для виявлення первісних доказів, а також для їх перевірки;

2) за характером зв'язку між змістом доказу і тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі та непрямі. На підставі прямого доказу можна зробити тільки один висновок: про наявність або відсутність факту, що до казується, оскільки зв'язок між доказом і фактом однозначний.

Непрямий доказ має з фактом, що доказується, багатозначний зв'язок, що дозволяє суду зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт. На підставі одного непрямого доказу неможливо одержати достовірний висновок про шуканий факт, тому практика розробила наступні правила їх застосування: а) щоб на підставі непрямих доказів дійти достовірного висновку, потрібно мати декілька таких доказів; б) достовірність кожного з них не повинна викликати сумнівів; в) сукупність їх повинна являти собою певну систему, що дає підставу зробити єдиний можливий висновок про факт, що доказується.

Практичне значення поділу доказів на прямі та непрямі полягає в тому, що: а) розбіжності між цими доказами враховуються сторонами і представниками при збиранні доказів. Непрямі докази повинні бути в такому обсязі, щоб була можливість виключити всі припущення, що випливають із них, крім одного; б) наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їхнього змісту, тому вимога всебічності дослідження всіх обставин у справі повинна виконуватися судом і при наявності прямих доказів; в) природа прямих і непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує шлях доказування, вводить для суду додаткові проміжні ступені на шляху до вирішення основних питань справи;

3) за джерелом отримання судові докази поділяються на осо бисті та речові (предметні) залежно від того, є джерелом доказу людина або матеріальний об'єкт. Якщо ми маємо справу із пред метом матеріального світу, впливаючи на який, одержало відобра ження явище дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Коли явище відображене у свідомості людини, впливаючи

139

на її органи відчуття, тоді джерелом відомостей завжди буде громадянин незалежно від того, як, яким чином вони будуть ним закріплені.

До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів, до речових (предметних) — письмові та речові докази.

При класифікації доказів за їх джерелом деякі вчені крім особистих і речових, виділяють і змішані докази. Підставою виділення вважається те, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин, і інформація про факти отримується з двох джерел — особистого і речового. Так, експерт вивчає спочатку речові докази, надані до його розпорядження, а потім сам стає джерелом нового доказу — висновку експерта.

У науковій термінології й судовій практиці використовується поняття « необхідних доказів »'. На нашу думку, необхідні докази — це сукупність доказів, що забезпечує винесення законного й обґрунтованого судового рішення з конкретної категорії цивільних справ. Якщо закон по даній конкретній категорії справ передбачив обмеження у використанні засобів доказування, тоді до складу необхідних доказів входять і припустимі. При цьому необхідно мати на увазі, що особливості кожної конкретної справи можуть викликати відповідну зміну цих доказів.

Необхідні докази не мають заздалегідь встановленої доказової сили, не .мають якихось переваг перед іншими доказами. Але при їх відсутності суд не може встановити правовідносини сторін. Не-надання необхідних доказів веде до затягування процесу, а в результаті — до неможливості правильного вирішення спору.

3. Предмет доказування. Підстави звільнення від

доказування

Правильне вирішення справи по суті, захист прав і охоронюва-них законом інтересів громадян і юридичних осіб можливі тільки за умови, що суд вірно визначить коло фактів, які повинні бути доказані у процесі судового розгляду. Факти, які повинні бути встановлені в справі, утворюють предмет доказування.

Згідно з ч.І ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення Лрави (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

1 Велова Т.А. О понятии необходимых доказательств в гражданском процессе // Вестник Беларусского гос. ун-та. — Серия 3. — 1991. — № 1. — С. 60-62.; Решетникова И .В. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. — М.: Норма, 2000. — С.127-128.

140

У науці цивільного процесуального права питання про склад фактів, що входять у предмет доказування, вирішується неоднозначно. Можна відокремити два основних підходи до визначення предмета доказування, які відповідають його розумінню у вузькому та широкому сенсі.

У вузькому сенсі предмет доказування визначається як сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, тобто фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Даний склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

У широкому сенсі предмет доказування включає не тільки юридичні факти, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, але й інші обставини, без встановлення яких неможливе правильне вирішення справи та виконання судом інших завдань цивільного судочинства.

До предмета доказування в широкому сенсі можна віднести наступні групи фактів: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру; 2) доказові факти; 3) юридичні факти процесуально-правового характеру (що визначають наявність у особи права на пред'явлення позову та здійснення інших процесуальних дій); 4) факти, що сприяють правильній оцінці доказів (наприклад, факт фальшивості письмового доказу); 5) факти, встановлення яких необхідно суду для виконання запобіжних і виховних завдань цивільного судочинства.

На нашу думку, доцільно включати до предмета доказування юридичні факти матеріального характеру і факти процесуального характеру.

Одержання достовірного знання про обставини, що становлять матеріальний предмет доказування, тягне вирішення конкретної Цивільної справи по суті.

Достатнє знання про обставини, що становлять процесуальний предмет доказування, забезпечує рішення численних процесуальних питань, пов'язаних з порушенням цивільної справи, її зупиненням, а також реалізацією процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, і тим самим забезпечує правильне вирішення цивільної справи.

Таким чином, предмет доказування — коло фактів матеріальноправового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті.

Предмет доказування необхідний насамперед для суду, який у своїй пізнавальній діяльності прямує від припущення про існування фактів до достовірного знання про них. Доти, поки суд не має достовірного знання про які-небудь події або дії, вони трактуються як обставини, тобто припущення про існування фактів. Якщо ж

141

суд про яку-небудь обставину має уявлення як про факт (наприклад, у силу його загальновідомості), то до предмета доказування вона взагалі не включається.

Сторони ж з самого початку володіють знаннями про обставини справи на рівні фактів, і їхнє завдання полягає в передачі цього знання суду. Однак для забезпечення своїх інтересів вони можуть давати суду перекручене уявлення про них. «Факти, що входять до предмета доказування, можуть і не існувати, а отже, не бути фактами »[60] .

Обсяг юридичних фактів, що входять до предмета доказування, для кожної цивільної справи різний. Суд визначає його, виходячи зі змісту заявлених вимог і заперечень сторін, керуючись при цьому нормами матеріального права, які повинні бути застосовані в цьому випадку.

Сторони можуть неправильно (наприклад, внаслідок юридичної непоінформованості) визначити підставу своїх вимог або заперечень, а отже, і предмет доказування у справі. У цьому випадку юридичні факти, не зазначені сторонами, включаються до предмета доказування в справі.

При визначенні предмета доказування суд не зв'язаний юридичними фактами, зазначеними сторонами. Тому, якщо сторони для обґрунтування своїх вимог або заперечень посилаються на факти, які не мають юридичного значення для справи, що розглядається, суд не включає їх до предмета доказування.

У процесі розгляду спору предмет доказування може змінюватися. Позивач має право доповнити або змінити підставу позову, відповідач — надати до обґрунтування своїх заперечень додаткові юридично значущі факти. За згодою позивача суд має право змінити підставу позову. Суд також має право вказати позивачеві на необхідність встановлення факту, що має матеріально-правове значення, на який позивач не посилався в позовній заяві, і потребу надання необхідних доказів.

Правильне визначення предмета доказування в кожній справі має важливе практичне значення. Воно дозволяє визначити коло фактів, з'ясування яких необхідно для успішного виконання судом завдань, що стоять перед ним. Якщо необхідні для вирішення справи юридичні факти не включені до предмета доказування, це призводить до винесення судом незаконного й необґрунтованого рішення. З іншого боку, включення до предмета доказування юридичних фактів, що не стосуються до справи, веде до ускладнення процесу непотрібними матеріалами, даремного витрачання часу, сил і коштів суду та юридично заінтересованих у вирішенні справи осіб.

Підстави звільнення від доказування. Склад фактів, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, може містити в собі поряд з фактами, що підлягають доказуванню, також факти, які з тих чи інших підстав доказуванню не підлягають.

Згідно зі ст.61 ЦПК не підлягають доказуванню обставини, визнані сторонами; обставини, визнані судом загальновідомими; факти, преюдиціально встановлені рішенням або вироком суду з раніш розглянутої справи.

До першої групи підстав звільнення від доказування відносять обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.І ст.61 ЦПК), тобто визнані факти.

На нашу думку, визнаний факт — факт, по відношенню до якого доказування вже здійснене. Це, по суті, факт, що підлягав доказуванню у справі та був доказаний визнанням сторони, у зв'язку із чим немає підстав виключати його з обсягу фактів, що входять до предмета доказування зі справи.

З давніх часів існує правило про те, що суд не приймає визнання, зроблене з пороком волі. Однак положення про те, що при наявності підстав вважати, що визнання зроблене з метою приховати дійсні обставини справи, не дозволяє дійти однозначних висновків, якого роду підстави може при цьому мати суд. Не зовсім зрозуміло, яким чином суд може з'ясувати мету приховати дійсні обставини справи, коли одна сторона робить твердження про обставини справи, а інша визнає, що це твердження є вірним.

Уявляється, що розсуд суду в цьому випадку є невиправдано широким. Неясним залишається, чи зобов'язаний суд перевіряти вірогідність зробленого визнання, тобто оцінювати його, зіставляючи з іншими доказами справи, або ж це не є обов'язком суду. Дійти висновку про те, що визнання стороною обставин є актом розпорядження стороною своїми правами, також неможливо, бо можливість вільного розпорядження стороною своїми правами при здійсненні визнання обмежена положенням, що розглядається, про неприйнятність визнання, якщо воно зроблено з метою приховати дійсні обставини справи.

До другої групи належать так звані загальновідомі факти, тобто факти, відомі широкому невизначеному колу людей (перший критерій), у тому числі і складу суду, що розглядає справу (другий критерій). Обставини даної групи можуть мати різний ступінь відомості: світову (Чорнобильська катастрофа), регіональну (дата початку навігації у певному районі) і т.п.

Якщо факт відомий у світовому масштабі або на території всієї країни, то суд має право послатися на такий факт при обґрунтуванні своїх висновків зі справи без яких-небудь застережень. Якщо ж суд має справу з локальними фактами, тобто загальновідомими лише на обмеженій території, тоді він зобов'язаний вказати у рі-

143

шенні (зробити застереження), що даний факт має місцеве значення, загальновідомий у масштабах району, міста, області, у зв'язку з чим був визнаний судом таким, що не підлягає доказуванню. Подібне застереження у судовому рішенні необхідно для того, щоб вищестоящі судові інстанції при перевірці правильності рішень нижчестоящих судів знали, з якої причини наявність фактів, покладених в основу судового рішення зі справи, не підтверджена відповідними доказами.

Перелік загальновідомих фактів настільки широкий, що немає можливості зафіксувати його в законі та дати їх вичерпний перелік. Загальновідомими можуть бути події, у тому числі знаменні, виняткові природні явища, архітектурні особливості населених пунктів тощо. Загальновідомі фізичні, хімічні, технологічні властивості і ознаки речей та матеріалів. Разом з тим не може бути ні при яких умовах визнана загальновідомою характеристика людини. Це не обставина, не фактичне дане, а суб'єктивна оцінка особистості, її поведінки та взаємовідносин з особами, які її оточують. І, як будь-яка оцінка, вона може істотно змінюватися[61] .

Пропозицію про визнання факту загальновідомим можуть висунути учасники процесу, однак остаточний висновок, результатом якого є виключення факту із предмета доказування, здійснює суд, що повинен донести свою думку про це до учасників і закріпити його у журналі судового засідання. Висновок про загальновідо-мість факту повинен мати місце і у судовому рішенні.

Третю групу підстав звільнення від доказування становлять преюдиціальні факти — факти, встановлені або рішенням суду з цивільної, господарської або адміністративної справи, або вироком суду, що набрали законної сили.

Відповідно до ст. 61 ЦПК преюдиціальними є:

1) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

2) вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Мета преюдиції полягає в тому, щоб звільнити осіб, які беруть участь у справі, від повторного доказування, а суд — від повторного дослідження фактів, які вже доказані та досліджені.

Слід зазначити, що хоча закон і передбачає можливість звільнення від доказування преюдиціально встановлених фактів, він все ж

таки передбачає межі преюдиціальності фактів, встановлених вироком суду чи постановою суду у справі про адміністративне правопорушення:

факт вчинення дій і факт вчинення дій конкретною особою.

Преюдиціальна сила судового акта має суб'єктивні та об'єктивні межі. Об'єктивні межі — це коло обставин, перелічених у мотивувальній частині акта, що вступив у законну силу. Суб'єктивні межі — це коло осіб, для яких факти, встановлені судовим актом, мають преюдиціальне значення і які не можуть бути оскаржені. Закон визначає, що преюдиціальними факти є лише для осіб, які брали участь у розгляді справи.

Необхідність виключення преюдиціальних фактів з предмета доказування потребує обґрунтування, тим більш що в літературі висловлювалася думка про те, що факти, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, не можна виключати зі сфери доказування, оскільки це порушує принцип оцінки доказів за внутрішнім переконанням. На наш погляд, відмова від преюдиціальності судового рішення, що набрало сили, може позбавити правосуддя важливості, знецінити судову процедуру. Якщо судове рішення суперечливе за своїм змістом, тоді в чому його сенс та чи потрібно воно в такому вигляді[62] ?

4. Обов'язок доказування і подання доказів

Метою судового доказування є всебічне, повне, об'єктивне з'ясування всіх обставин, що мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення справи. Обов'язок забезпечити в ході провадження повноту доказового матеріалу, що дозволяє встановити істину у справі в цивільному процесі, покладений на сторони, інших юридично заінтересованих у вирішенні справи осіб та суд.

Відповідно до ст.60 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крДм випадків, встановлених у законі. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У зазначеній нормі закріплюється головний елемент змагального початку цивільного процесу: кожній заінтересованій особі слід довести факти, які обґрунтовують її юридичну позицію.

Обов'язки сторін з доказування розподіляються таким чином: позивач повинен доказати факти, що свідчать про існування правовідносин, з приводу яких виник спір, і про порушення відповідачем прав і законних інтересів позивача; відповідач же повинен доказати ті факти, на які він посилається, обґрунтовуючи свої заперечення проти позову.

Однак не слід вважати, що особа, яка бере участь у справі, зобов'язана доказати тільки ті обставини, які вона сама прямо і чітко зазначила. Як свідчить практика судів, позивач не завжди вичерпно визначає склад підстави вимоги. Відповідач, здійснюючи захист, вказує, які важливі дії та події позивач залишив без уваги і відповідно без доказування. Завдяки цьому позивач може одержати шанс виправити свої хиби, надавши суду потрібну інформацію.

Сторони зобов'язані подати свої докази або сповістити про них суду до або під час попереднього судового засідання по справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів.

Докази, подані з порушенням вимог, встановлених ЦПК, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подані несвоєчасно з поважних причин (ст.131 ЦПК).

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ч.І ст.137 ЦПК). Суд вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів (п.5 ч.б ст.130 ЦПК).

Заслуговує на особливу увагу питання про право суду безпосередньо вимагати докази, якщо він вважатиме неможливим розгляд справи на підставі наявних доказів.

На наш погляд, у випадку, якщо сторони, які знають про обсяг фактів, що підлягають доказуванню, не подають доказів для обґрунтування своїх вимог і заперечень та не заявляють відповідних клопотань, суди не повинні з'ясовувати, які ще документи можуть підтвердити позиції сторін, і витребувати або «пропонувати подати» їх. При недоліку доказів завданням суду є вирішення спору з урахуванням правил про розподіл обов'язків з доказування. Тобто суд не має права пропонувати подати конкретні докази, якщо на них немає посилання в позовній заяві або запереченні на позов, інакше він стає «пособником» того або іншого учасника процесу»[63] . Суд не повинен робити більше того, про що просять сторони.

На підставі вищевикладеного слід зазначити, що роль суду в процесі доказування у цивільному судочинстві полягає в тому, що він повинен створити особам, які беруть участь у справі, необхідні та рівні процесуальні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Для виконання цієї ролі суд: а) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, у тому числі з подання доказів і розподілу тягаря доказування; б) попереджає осіб, які беруть участь у справі, про можливі наслідки здійснення або нездійснення ними процесуальних дій; в) у випадках, передбачених процесуальним законом, робить особам, які беруть участь у справі, з їх клопотань сприяння у поданні доказів.

Розподіл доказового тягаря вчинюється відповідно до законодавчо закріплених загальних і спеціальних правил. Загальні правила діють для всіх справ незалежно від їх матеріально-правової природи. Спеціальні правила (презумпції та фікції) застосовуються відносно певних категорій справ або при вирішенні окремих процесуальних питань. Змістом і тих, і інших є припущення про наявність або про відсутність позовних фактів.

Винятки із загального правила розподілу обов'язку доказування випливають з норм матеріального права (так звана презумпція вини особи, яка завдає шкоду). Стосовно до обов'язку доказування це означає, що позивач у позовній заяві посилається на вину відповідача, але не зобов'язаний її доводити. Вина відповідача презюмується. Відповідач (особа, яка завдає шкоду) сам доводить відсутність вини. Таким чином, презюмуючі факти — це факти, які відповідно до закону передбачаються встановленими. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.

Слід зазначити особливий статус презюмуючих юридичних фактів. Якщо загальновідомі та преюдиціальні факти не підлягають доказуванню сторонами згідно з існуючими правилами розподілу обов'язків по доказуванню, тоді особливістю презюмуючих фактів є те, що від обов'язку доводити ці факти звільняється лише та сторона, на користь якої зроблене це законодавче припущення.

Крім того, варто мати на увазі, що в цивільному процесі значення презумпції повністю вичерпується проблемою розподілу обов'язків з доказування між сторонами. За допомогою презумпцій законодавець вказує, які факти повинен доводити позивач і доказування яких фактів є обов'язком відповідача. У предмет же доказування входять і ті, й інші, оскільки немає підстав ставити відповідача в гірше порівняно з позивачем становище, обґрунтовуючи його відповідальність припущеннями.

В той же час слід враховувати, що спір сторін і діяльність суду в процесі зосереджуються звичайно на двох питаннях: на питанні про існування (неіснування) фактів та на їх юридичній оцінці. Досвід показує, що саме перше питання викликає найбільшу кіль-

147

кість суперечок і вимагає від сторін і суду посиленої роботи. Презумпції покликані звільнити сторони від зайвої процесуальної діяльності, забезпечивши економію процесуальних засобів у процесі доказування. Вони можуть бути основою звільнення від доказування лише в тому випадку, якщо з очевидністю встановлені умови їх застосування, а це вже передбачає процесуальну діяльність з доказування, тобто подання, дослідження та оцінку доказів. У цьому вбачається принципова розбіжність, оскільки умови для встановлення загальновідомих і преюдиціальних фактів не вимагають процесуальної діяльності з доказування, а підлягають лише перевірці судом[64] . Тому, коли ми говоримо про презумпції як підстави звільнення від доказування певних фактів, слід враховувати подібну специфіку.

5. Належність і допустимість доказів

Після того як суд визначить коло шуканих фактів, він повинен вирішити, які докази треба дослідити, щоб з'ясувати наявність або відсутність шуканих фактів. Для цього суд визначає, які із поданих сторонами доказів можуть бути допущені та чи потрібні додаткові докази. Розв'язуючи ці питання, суд повинен керуватися правилами належності та допустимості доказів.

Відповідно до ст. 58 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Отже, з'ясувати належність доказу — це означає встановити, чи має він значення для справи. Такими, що мають значення для справи, визнаються фактичні дані, які пов'язані з фактами, що підлягають встановленню у справі, і, виходячи з цього зв'язку, можуть підтвердити або спростувати їх.

Належність може розглядатися не тільки як об'єктивна властивість доказу, але й, як правило, адресоване суду. Відповідно до цього правила суд зобов'язаний відібрати тільки докази, що мають властивість належності, виключивши із процесу доказування докази, що не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсності обставин справи, затягує процес розгляду справи. У той же час відсутність необхідних для вирішення справи доказів приводить до неможливості встановити дійсні правовідносини, а отже, винести правильне рішення по

справі. У цьому зв'язку велике значення має підготовка суддею матеріалів до розгляду справи в засіданні. Тільки всебічна і ретельна підготовка може забезпечити одержання всіх необхідних доказів по справі.

Правило про належність доказів спрямоване на забезпечення принципу процесуальної оперативності (економії). Воно дозволяє уникнути ускладнення процесу зайвим, що не має значення для вирішення справи, матеріалом, припинити дії осіб, що зловживають своїм правом подання доказів з метою затягування процесу зі справи.

Належність доказів визначається чотирма групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупинення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для прийняття окремої ухвали по справі.

Належність доказів — широка правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує відокремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато складнощів у процесі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.

Із зазначеного випливає, що докази з цивільної справи визнаються судом належними, якщо вони містять відомості про факти, що встановлюються з метою вирішення цивільної справи або здійснення окремих процесуальних дій.

Визначити допустимість доказу — означає з'ясувати, чи отриманий він за допомогою передбачених законом засобів. Правило визначення допустимості доказів закріплене в ст. 59 ЦПК: «Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування».

Отже, допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказування, або вимога, що пропонує обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку цивільного судочинства.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах неза-

149

лежно від їхньої категорії повинна дотримуватися вимога про одержання інформації з визначених законом засобів доказування з дотриманням порядку збирання, подання та дослідження доказів. Порушення цих вимог призводить до недопустимості доказів. Таким чином, допустимість доказів насамперед обумовлюється дотриманням процесуальної форми доказування.

Спеціальний характер допустимості — це правила, що наказують або забороняють використовувати певні докази. Так, якщо відповідно до вимоги закону договір підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, то суд повинен мати у своєму розпорядженні відповідний документ, що має необхідні реквізити.

Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не допускати до справи, суд керується правилами належності і допустимості доказів, тобто правилами, що діють при відборі доказового матеріалу.

Належність до справи кожного доказу визначається судом. Суд сам вирішує, який доказ може, а який не може містити відомості про обставини справи. Допустимість же засобів доказування встановлена законом.

Правило належності доказів дозволяє звільнити процес від непотрібного, що не стосується справи, матеріалу. Правила допустимості спрямовані на забезпечення процесу більш надійними видами доказів.

У науковій юридичній літературі крім дослідження належності і допустимості доказів розглядається також вірогідність і достатність доказів.

Вірогідність доказів — відповідність їх дійсності. Переконатися в ній — означає з'ясувати, чи відповідають дійсності відомості, що містяться в документі, чи відповідає копія документа його оригіналові. Для цього дуже важливо в процесі дослідження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого він отриманий, обстановку, у якій відбувалося його формування, обставини, які могли вплинути на його вірогідність та повноту.

Достатність доказу або їх сукупності означає, що він або вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, у підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказу або їхньої сукупності. Так, одиничний непрямий доказ завжди є недостатнім, тому що дозволяє зробити лише можливий, а не достовірний висновок про факт, що доказується. Недостатніми будуть також докази, що суперечать один одному, і ті, вірогідність яких сумнівна. Недостатні докази не можуть бути покладені в основу судового рішення доти, доки цей їх недолік не буде усунутий шляхом збирання додаткових доказів.

150

6. Оцінка доказів

Відповідно до ч. 2 ст. 212 ЦПК жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Це означає, що закон не містить норм, що встановлюють перевагу одних доказів перед іншими (наприклад, особливостей засобу доказування, джерел одержання відомостей, механізму їхнього утворення тощо).

Оцінка доказів властива всім стадіям цивільного судочинства. В оцінці доказів приймають участь і суд, і особи, які беруть участь у справі. Однак значущість оцінки, її критерії залежать від характеру зазначених суб'єктів.

Згідно з ч.І ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що визначення вірогідності та сили доказів виробляється самим судом. Закон надає можливість суду самому оцінити кожний доказ, причому критерієм при цьому повинне служити внутрішнє переконання судді. Такий підхід до оцінки доказів забезпечує встановлення дійсних правовідносин сторін і обставин у конкретній справі.

Внутрішнє переконання має складну багаторівневу структуру і складний зміст, у якому динамічно взаємодіють об'єктивні та суб'єктивні фактори. Стосовно до особистості судді важливими опорними площинами його є: а) культурний рівень; б) світоглядний рівень; в) правосвідомість. Ці характеристики об'єктивуються в суддівському корпусі в цілому і конкретно в тій або іншій особистості судді.

Об'єктивну основу в переконанні судді становлять обставини розглянутої справи.

Неупереджений розгляд доказів означає відсутність заінтересованості суду у справі, що вирішується, відсутність упередженості при оцінці доказів. Стосовно підтримки можливості безупередже-ного дослідження доказів закон вводить правила про відвід судді. На неупередженості дослідження доказів базується положення принципу незалежності суддів.

Відсутність заінтересованості у вирішенні справи обумовлює всебічність дослідження доказів. Якщо представники сторін діють у межах своїх правових позицій і досліджують докази у відповідності зі своїми вимогами або запереченнями, то суд, будучи не заінтересованим у вирішенні спору, досліджує докази всебічно. Це означає прийняття до уваги доводів усіх осіб, які беруть участь у справі, дослідження і оцінку доказів з позиції незалежного арбітра.

Повний розгляд доказів припускає наявність доказів, достатніх для висновку суду в справі, і оцінку всієї сукупності наявних у

151

справі доказів. При цьому суд може запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази.

Таким чином, оцінка доказів — це складна процесуальна і одночасно розумова діяльність суду, а також осіб, які беруть участь у справі, що має місце на всіх стадіях цивільного процесу.

Оцінка доказів з боку суду носить владний характер, оскільки постанови, у яких відбивається ця оцінка, мають обов'язковий характер.

Попередньою називається оцінка доказів, що дається суддею (судом) у ході прийняття, витребування, дослідження доказів, тобто до видалення суду до дорадчої кімнати для ухвалення рішення. Результати оцінки на цьому етапі виражаються зовні в ухвалах суду про прийняття доказів як належних до справи або відмову в прийнятті таких, у задоволенні клопотань про долучення письмових доказів до справи, про призначення судом додаткової експертизи тощо.

Остаточною називається оцінка доказів, що дається тільки суддею (судом) в умовах нарадчої кімнати і є підставою для прийняття вольового акту — судового рішення. Мета остаточної оцінки доказів — досягнення вірного знання про фактичні обставини у справі, відповідного до реальності.

Контрольна оцінка доказів проводиться вищестоящими судами при розгляді справ у апеляційному та касаційному порядку.

Рекомендована література:

Барак А. Судейское усмотрение. — М.: Норма, 1999.

Баулин О.В. Бремя доказывания при разбирательстве гражданских дел. — М.: Городец, 2004.

Боннер А.Т. Установление обстоятельств гражданских дел. — М.: Городец, 2000.

Ванеева ЛА. Судебное познание в советском гражданском процессе. —Владивосток, 1972.

Васильєв С.В. Доказывание и доказательства по делам о возме-щении вреда, причиненного личности. — X.: Факт, 2000.

Коваленко А.Г. Институт доказывания в гражданском и арбитражном судопроизводстве. — М.: Норма, 2004.

Комаров В.В. Доказування та докази в цивільному судочинстві: Текст лекцій. — X.: Укр.юрид.академія, 1991.

Курилев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск, 1969.

Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов'язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. — 2005. — № 8. — С.56-60.

152

Молчанов В.В. Собирание доказательств в гражданском процессе. — М.,1991.

Папкова ОА. Усмотрение суда. — М.: Статут, 2005.

Решетникова И.В. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. — М.: Норма, 2000.

Треушников М.К. Судебные доказательства. — М.: Городец, 2004.

Фокина МА. Доказательственное право — структурное подразделение гражданского процессуального права // Правоведение. — 2000. — № 3. — С.191-203.

Фурса С, Цюра Т. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. — К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005.

Розділ 13 ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Питання теми:

1. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників.

2. Показання свідків.

3. Письмові докази.

4. Речові докази.

5. Висновок експерта.

6. Забезпечення доказів.

1. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

Серед окремих засобів доказування, якими користується суд при встановленні фактичних обставин у справі, закон називає пояснення сторін, третіх осіб іїхніх представників.

Пояснення сторін і третіх осіб зустрічаються практично по всіх цивільних справах. Пояснення цих осіб — важливі засоби встановлення фактичних обставин справи, оскільки вони є безпосередніми учасниками спірних правовідносин.

Особливості пояснень сторін як джерела доказів виявляються у наступному:

по-перше, сторони — учасники спірних правовідносин, і вони юридично заінтересовані у результаті справи. Вони є одночасно і особами, які беруть участь у справі, від дій яких залежить виникнення, розвиток і закінчення процесу, і джерелами надання доказів; по-друге, надання пояснень — право сторін, а не їх обов'язок. Тому в

законодавстві не передбачені санкції за відмову від дачі пояснень, за дачу помилкових пояснень. Ця обставина повинна враховуватися судом при оцінці доказів;

по-третє, це найпоширеніші засоби доказування; на відміну від

інших засобів доказування, які можуть бути або не бути залу-

154

чені до провадження, вони використовуються завжди і у будь-якій цивільній справі;

по-четверте, це такі засоби доказування, де найбільш імовірні такі прийоми як умовчування, перекручування — навмисні або ненавмисні — взаємовідносин учасників справи і навіть неправда.

Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що входять у предмет доказування. В поясненнях сторін правильно виділяють: 1) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв1 .

Пояснення сторін можуть бути усними та письмовими. У судовому засіданні пояснення сторін даються в усній формі. Якщо були представлені письмові пояснення, вони оголошуються.

Залежно від юридичної (процесуальної) заінтересованості розрізняють два види пояснень сторін: ствердження і визнання.

Ствердження — таке пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які лежать в основі вимог і заперечень, встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.

Визнання — пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які повинна довести інша сторона або третя особа.

Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту — показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту. Визнання позову — заява сторони про небажання сперечатися проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити позовний факт, то друге надає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову — категорія, що належить до області дії принципу диспозитивності, визнання факту — категорія, що належить до області дії принципу змагальності.

Прийнято розрізняти наступні види визнання:

а) судові і позасудові. Судове визнання — визнання, зроблене стороною або третьою особою в судовому засіданні або в письмовій заяві, адресованій суду. Позасудове визнання — визнання юри дичних фактів, зроблене особою поза судовим процесом, поза рам ками процесуального відношення. Таке визнання не є доказом у справі і не виступає як доказовий факт у доказуванні;

б) повне і часткове. Повне визнання — визнання всіх фактів, на які посилається інша сторона або третя особа. Часткове визнання має місце у випадку визнання не всіх, а лише одиничних фактів;

Треушников М.К. Судебные доказательства. — М., 1997. — С.181.

155

в) усне і письмове. Визнання повинне бути висловлене вголос (усне визнання) або виражене в письмовій формі (письмове визнан ня). Як зазначається в правовій літературі, мовчання, тобто незаперечування однією стороною фактів, на які інша сторона опира ється у своїх вимогах і запереченнях, визнанням не вважається;

г) просте і кваліфіковане. Просте визнання — безумовне та без застережне підтвердження факту. Кваліфіковане визнання — таке підтвердження факту, що містить застереження, які вносять змі ни у відомості про факт. Таке визнання підтверджує відомості про факт, але одночасно містить нові ствердження про факт, що свід чать не на користь, а проти сторони, що привела визнаний факт як підставу своєї вимоги або заперечення. Наприклад, відповідач може визнати факт одержання грошей від позивача, але одночасно стверджувати, що це було зроблено орендарем на сплату за корис тування майном, але не вважається викупом орендованого майна. Застереження має доводитися особою, яка робить кваліфіковане визнання.

При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримувати наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) стежити за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації.

2. Показання свідків

До числа широко використовуваних засобів доказування належать показання свідків. Показання свідків — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи (ст. 63 ЦПК).

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний вчасно повідомити про це суд.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

156

За свідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом (ст.50 ЦПК).

Від інших учасників процесу свідок відрізняється наступними особливостями:

1) свідок — юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість носить юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа й т. д.). Інша (крім юридичної) заінтересованість громадянина у результатах справи не перешкоджає його допиту в суді як свідка;

2) закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст.182 ЦПК);

3) свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами даної справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому, не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст.63 ЦПК);

4) на свідка покладають два основні обов'язки — з'явитися до суду У призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Дане обмеження використання показань свідків зветься імунітетом свідків.

Імунітет свідка — це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків.

Необхідність введення імунітету свідків визначається його соціальним призначенням як засобу забезпечення поважного ставлення до особистості, охорони її особистого життя та процесуальної значимості, а саме: розширення процесуальних прав свідка, удосконалення його правового статусу, запобігання лжесвідчення, зміцнення моральних основ цивільного судочинства.

Залежно від обсягу показань імунітет можна підрозділити на повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від дачі показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). При частковому звільненні від давання показань свідок може відмовитися дати показання лише по окремих питаннях (наприклад, з питань, що становлять таємницю).

У відповідності до ст. 63 Конституції України мають право відмовитися від давання показань свідків у суді: 1) громадянин проти самого себе; 2) один з подружжя проти іншого; 3) діти проти

157

батьків і батьки проти дітей; 4) брати і сестри один проти одного; 5) дідусь, бабуся проти онуків і онуки проти дідуся, бабусі.

Дане положення дублює ст. 52 ЦПК, яка закріплює, що фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою установлено опіку або піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини відмови.

Аналізуючи вищевикладене, варто погодитися із законодавцем, що чисто формальне застосування закону не завжди відповідало б цілям правосуддя, і саме тому в цивільному провадженні припустиме і необхідне застосування норм моральності.

Отже, в основі підстави звільнення від давання показань лежить принцип свободи від самозвинувачення з міркувань етичного характеру. Така ситуація можлива, але не типова для цивільного судочинства, спрямованого, насамперед, на захист майнових, а також деяких немайнових прав і законних інтересів громадян. Тому родинний імунітет повинен поширюватися на всі відомості, які можуть заподіяти майнову шкоду свідкові або його близьким родичам, а також спричинити кримінальну відповідальність для названих осіб.

Показання свідків не однорідні. Вони включають відомості загального характеру (про особу свідка, інших учасників процесу, про відношення до осіб, які беруть участь у справі, тощо) і інформацію про факти. Оскільки відомості загального характеру не можуть заподіяти шкоду свідку або його близьким родичам, то імунітет на них поширювати не слід. Тобто можливість відмови від свідчень повинна поширюватися тільки на окрему частину показань.

Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.

Згідно зі ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні черва сваї4йзиЗД*і*аб0-психічні вади правильно>сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показан ня (п.1 ч.І ст.51 ЦПК).

Метою заборони допиту даної групи осіб є забезпечення вірогідності показань свідків. Підставою заборони допиту є нездатність даних осіб давати показання в цілому або відносно конкретних обставин;

2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відо мості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи профе сійним становищем, — про такі відомості.

158

Так, згідно зі ст.5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов'язаний зберігати в таємниці відомості, отримані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій. Згідно зі ст.228 Сімейного .кодексу України особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подачу заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на спо віді віруючих (ст.З Закону України «Про свободу совісті та релігій них організацій»). При цьому варто враховувати, що крім цивіль но-процесуального закону, що надає священнослужителеві право відмовитися від дачі показань з обставин, що стали відомими йому на сповіді громадянина, священнослужитель керується і каноніч ним правом, що забороняє йому піддавати розголосу відомості, які стали відомими йому на сповіді.

Слід зазначити деякі особливості даного імунітету: 1) не допускається допит священнослужителів з питань, пов'язаних зі сповіддю, безвідносно до їхньої приналежності до того або іншого релігійного об'єднання; 2) метою введення заборони на допит священнослужителів є захист прав не релігійних організацій, а громадян, що сповідують релігію; 3) державна реєстрація є умовою наділення релігійної організації статусом юридичної особи. Однак організація, що не має або втратила статус юридичної особи, не втрачає ознаки релігійної, тобто організації, у межах якої громадяни сповідують релігію.

Разом з тим викладені вище положення не означають, що священнослужитель взагалі не може бути викликаний на допит;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про об ставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Таємниця наради є однією з гарантій реалізації принципу незалежності суддів при здійсненні правосуддя, оскільки тим самим створюються умови, що дозволяють виключити сторонній вплив або тиск на суддів і забезпечують можливість без яких-небудь побоювань висловлювати свою думку з обговорюваних питань.

Цивільне процесуальне законодавство «охороняє» лише одну таємницю судочинства — таємницю наради суддів. В іншому випадку розгляд справ здійснюється відповідно до принципу гласності, згідно з яким розгляд справ у всіх судах відкритий, за деякими винятками, пов'язаними з необхідністю збереження державної таємниці, таємниці усиновлення тощо.

159

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ч.2 ст.бІЦПК).

Згідно з п.1 ст. 44 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, працівників консульських установ можуть викликати як свідків у період ведення судових або адміністративних справ, і вони не можуть відмовитися давати показання.

Якщо консульська посадова особа відмовляється давати показання, до неї не можуть застосовуватися засоби примусу або покарання. Компетентні органи держави перебування, яким необхідні показання консульської посадової особи, не повинні створювати перешкод при виконанні її службових обов'язків. Зазначені органи можуть, якщо це можливо, одержати показання за місцем проживання цієї особи, у приміщенні консульської установи або прийняти від неї письмову заяву.

Важливою юридичною гарантією діяльності працівників консульських установ є той факт, що вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних з виконанням своїх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи, які стосуються їх функцій. Вони також не зобов'язані давати показання щодо роз'яснення законодавства акредитованої держави.

Тому допит зазначених осіб провадиться лише на їх прохання або з їхньої згоди.

Особа, що клопоче про виклик свідка, зобов'язана вказати, які обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, може підтвердити свідок, і повідомити суду його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи (ст.136 ЦПК). Всі ці відомості потрібні для правильного вирішення питання про належність та допустимість показань свідків і для забезпечення можливості виклику свідка в суд.

Види показань свідків. Показання свідків залежно від їх змісту прийнято підрозділяти на три групи: а) відомість-інформація; б) відомості, що містять, крім того, і судження; в) показання обізнаних з фактами свідків.

Перший із зазначених різновидів — відомість-інформацію звичайно дають свідки, не знайомі зі сформованими взаєминами і правовідносинами сторін, що сперечаються. Вони, як правило, обмежуються викладом якогось одного або декількох фактів, що мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Такі показання дають очевидці, які випадково довідалися про ті або інші обставини.

Другий вид показань типовий для свідків, добре знайомих зі сторонами або з однією з них, що знають розвиток спірних відносин. Нерідко такі свідки мають фактичну зацікавленість у тому

160

або іншому вирішенні справи. Вони, як правило, не обмежуються розповіддю щодо конкретного факту, а викладають свої міркування, судження і здогади, що містять оцінку спірної ситуації, дають характеристики конфліктуючих осіб. Відокремити міркування таких осіб від безпосередньо доказової інформації не завжди просто. І хоча показання зазначених свідків більш повно описують спірну ситуацію, фактичну сторону справи, при цьому існує велика небезпека перекручування обставин справи, підміни доказів необ'єктивною інформацією.

Третій вид показань одержують від обізнаних з фактами свідків, які в силу професійних, спеціальних знань здатні не тільки повідомити суду інформацію фактичного характеру, але й указати причини та наслідки здійснення конкретних обставин (наприклад, водій може докладно і кваліфіковано викласти обставини дорожньо-транспортної пригоди, очевидцем якої він був). Обізнані з фактами свідки близькі за своєю природою до фахівців.

У цивільному процесі чітко проглядаються дві протилежні тенденції відносно показань свідків. З одного боку, помітне прагнення як можна ширше використати в правосудді у цивільних справах дані засоби доказування, воно є демократичним, добре вписується в усне змагальне судочинство. Вірогідність показань свідків можна перевірити.

З іншого боку, одночасно проявляється і протилежна тенденція — обмеження показань свідків. У сучасному цивільному судочинстві пріоритет явно віддається письмовим доказам. За існуючими правилами діловодства практично всі юридично значущі факти підлягають документуванню: документуються (реєструються) факти громадянського стану; більшість угод; правопорушення тощо. У зв'язку з цим при розгляді чи ледве не будь-якої цивільної справи суддя має відповідні письмові докази. Не випадково вироблене в судовій практиці поняття необхідних доказів трактується насамперед як певні документи.

За загальним правилом, потреба в показаннях свідків виникає в трьох випадках:

а) для встановлення деяких фактів, які не можна документаль

но закріпити (факт утримання);

б) для з'ясування обставин, які були у свій час документально оформлені, але документи втрачені і відновити їх неможливо (біль шість справ про встановлення юридичних фактів у порядку окре мого провадження);

в) для дослідження вірогідності засобів доказування (пояснень сторін, письмових і речових доказів та ін.). У судовій практиці не рідкі випадки, коли показання свідків найчастіше були незамін ними та ефективними процесуальними засобами виявлення підроб леності документів, що надійшли до суду.

161

ЦПК докладно регламентує процедуру допиту свідків у суді. Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.

Перед допитом свідка головуючий установлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань.

Відмова від дачі показань приймається судом шляхом поста-новлення ухвали.

Якщо перешкоди для допиту свідка не встановлені, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги: «Я (ім'я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи». Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи.

Основну ідею присяги можна виразити так: виходячи зі специфіки свідомості людини, певних умов процесу, його соціалізації, процедура прийняття присяги і сам її текст неминуче спричиняють модель (стереотип, зразок) належного поводження особи в особливо значущих і відповідальних ситуаціях. Тобто держава, закріпивши в законі необхідність складення присяги свідком, чекає від нього як від свідомого і законослухняного члена суспільства відповідної поведінки, яка має виражатися в тому, що він зробить все можливе для надання правдивих показань. Це є його внеском у майбутнє справедливе вирішення справи[65] .

В той же час присяга вводиться в законодавство як додаткова гарантія вірогідності: по-перше, вона підкріплена іншими юридичними засобами (попередження свідка про кримінальну відповідальність), по-друге, це свого роду елемент традиції, додання врочистості ритуалу, у якому бере участь особа, яка присягає. Як зазначають дослідники, присягу краще допускати для підтвердження «проміжних факторів», від яких не залежить остаточне вирішення справи на користь особи, яка принесла присягу.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідок, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

Суд має право з'ясувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.

Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити зал засідання до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд (ст.180 ЦПК).

Таким чином, показання свідка складаються з чотирьох частин: 1) встановлення особистості свідка, його відношення зі сторонами; 2) попередження свідка про відповідальність за відмову або ухилення від дачі показань, за давання свідомо неправдивих показань; 3) показання у вільній формі про те, що свідкові відомо в справі; 4) постановка питань.

Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях (ч. 12 ст. 180 ЦПК). Іншими словами, мова йде про проведення очної ставки. Проведення очної ставки є правом, а не обов'язком суду.

Серед учених немає єдиного погляду на процесуальну природу очної ставки. Одні розглядають очну ставку як різновид особливої форми допиту свідків, інші вважають очну ставку самостійною процесуальною дією, що відрізняється за своїми цілями, процесуальним порядком проведення.

На нашу думку, очна ставка має багато спільних рис із допитом, але на відміну від нього характеризується цілим рядом тільки одній їй властивих процесуальних, тактичних і психологічних особливостей. Поперше, в очної ставки і допиту різні цілі. Метою очної ставки є усунення істотних протиріч у вже даних раніше показаннях допитуваних, тоді як мета допиту — одержання відомостей про фактичні обставини цивільної справи. По-друге, предмет допиту свідків значно ширше предмета очної ставки. Предмет очної ставки — усунення конкретного протиріччя — стосується лише невеликої частини інформації, отриманої в ході допиту від свідків. Предмет допиту обумовлений більшим колом передумов. Потретє, викликаний на допит свідок дає показання у формі вільної розповіді. Дана форма неприйнятна на очній ставці. Інші цілі, умови та обстановка очної ставки виключають можливість застосування в процесі її проведення загальної форми вільної розповіді. На очній ставці вільна розповідь знаходить прояв тільки у зв'язку

163

з відповіддю допитуваного на конкретно поставлене йому питання. Почетверте, очна ставка є засобом не тільки перевірки наявних доказів, але і одержання нових.

Поряд із встановленням істини по спірних обставинах у ході очної ставки можуть бути вирішені наступні конкретні завдання: 1) подолання сумлінної омани допитуваного; 2) викриття неправди одного з допитуваних; 3) викриття самообмови або обмови одного допитуваного іншим; 4) перевірка зібраних у справі доказів; 5) одержання нових доказів; 6) з'ясування причин походження істотних протиріч.

Отже, очну ставку варто віднести до самостійної процесуальної дії. Правильне розуміння сутності очної ставки, ретельний психологічний аналіз осіб, які беруть у ній участь, продуманий і спрямований вплив суду — все це значно підвищує результативність даної судової (процесуальної) дії в цивільному судочинстві України.

Свідок, даючи показання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК).

Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків провадиться в присутності педагога або батьків, усиновлю-вачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.

Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'ясняє обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджаючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути вилучена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє їй про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.

Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту видаляється із залу судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст.182 ЦПК).

Згідно зі ст. 183 ЦПК показання свідків оголошують у судовому засіданні:

— зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання;

164

— дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою.

Закон встановлює обов'язкову усну форму показань свідків. Це забезпечує безпосередність їх сприйняття, дає можливість суду за допомогою питань одержати від свідка найбільш повні відомості, правильно оцінити, наскільки показання свідка правдиві та достовірні.

Оцінка показань свідків. Суд повинен дати оцінку показань свідків як з боку позивача, так і з боку відповідача, перевірити їх у сукупності з іншими поданими доказами в справі і на основі викладеного дійти достовірного висновку. Висновки суду про вірогідність доказів складаються протягом усього процесу судового доказування.

Оцінка доказів — завершальна стадія процесу доказування, де суд на основі зібраних доказів підбиває загальний підсумок про їх вірогідність і достатність.

Предметом показань свідків звичайно можуть бути не тільки обставини зовнішні, матеріальні, що спостерігалися свідком, але також обставини внутрішні, як різні емоції та почуття — симпатії та антипатії, гнів і любов, переляк, хвилювання, екстаз тощо. Але оскільки свідок призивається до передачі суду особисто відомих йому обставин, а не своїх суджень і думок про них, то від нього вірніше вимагати, щоб показання його про нематеріальні обставини підкріплювалися приведенням обставин матеріальних, що складають ознаки і прояв перших, так, щоб сам суд мав підґрунтя для оцінки правильності показання свідка про обставини нематеріальні[66] .

Отже, предметом допиту свідків є встановлення достовірних відомостей про сутність розслідуваної події, про обставини, що перебувають у причинних зв'язках із цією подією, одержання відомостей, що дозволяють перевірити та оцінити наявні докази і виявити джерела нових доказів.

Завдяки показанням свідків можуть бути отримані як відомості про фактичні дані, так і оцінні судження. Оцінні судження неминуче виникають при характеристиці свідком окремих психічних властивостей особистості позивача і відповідача. При цьому нерідко проявляються індивідуально-настановна позиція свідка, його соціально-перцептивні стереотипи.

Доказову силу мають лише повідомлення свідка про факти. Однак факти відтворюються у формі суджень і умовиводів.

Справжня обстановка досліджуваних подій відтворюється судом на основі аналізу ряду показань, зняття з них можливих су-

б'єктивних нашарувань. Тільки знання суддею (судом) психологічної природи образних подань, факторів, що впливають на їхню особистісну реконструкцію, дозволяє йому дати показанням свідків адекватну оцінку.

З урахуванням позиції свідка і його ставлення до виконання обов'язків свідка юридична теорія і практика виділяють різні категорії свідків: заінтересованих у справі та незаінтєресованих, сумлінних і несумлінних, а показання, що надаються ними, кваліфікують як помилкові або правдиві.

Однак наведений розподіл свідків на заінтересованих та незаінтересованих і тим більш на сумлінних та несумлінних має сугубо попередній і орієнтовний характер. Більш обґрунтованим це стає на завершальних стадіях процесу при заключній оцінці всієї сукупності зібраних у справі доказів.

Для більш детального з'ясування розходжень між щирим, помилковим і неправдивим висловленням у літературі по судовій психології рекомендується кожне показання розглядати щонайменше з п'яти позицій: а) чи був дійсно описуваний у показаннях факт, або його не було; б) знає або не знає допитуваний про існування (неіснування) цього факту; в) відповідає або не відповідає його висловлення знанню (незнанню) цього факту; г) чи оцінюється у світлі усього попереднього це висловлення як істинне або неістин-не; д) чи кваліфікується воно при цьому як щире або нещире, тобто помилкове[67] .

Таким чином, при розгляді надійності показань свідків необхідно розрізняти дві групи питань, які досить легко змішуються і підмінюються одна одною.

По-перше, це питання про правдивість або неправдивість показань. По-друге, це питання про істинність або помилковість показань. Розбіжність понять правди і неправди з одного боку, істини і омани — з іншого дуже важливо враховувати в судовій практиці для успішного одержання правильної оцінки та ефективного використання показань свідків.

Судова практика констатує, що при дослідженні показань свідків у судовому засіданні варто встановити зв'язок між показаннями свідків, поясненнями сторін і спірними правовідносинами. Закон також не допускає спиратися в рішенні на суперечливі показання свідків, оскільки в остаточному підсумку це відображається на істині при вирішенні суперечки, що виникла. Проведені узагальнення, огляди судової практики дозволяють виявити недоліки й порушення закону та прийняти відповідні рекомендації з їхньої ліквідації.

Для того, щоб правильно визначити вірогідність показань свідків, треба не тільки встановити стосунки свідка з сторонами і ступінь фактичної зацікавленості їх у результатах справи, але й «перевірити вірогідність показань свідків у вивченні умов сприйняття фактів, щодо яких свідок розповідає суду»[68] .

Таким чином, як доказ можна використовувати об'єктивні, чіткі, несуперечливі показання свідків для встановлення істини в справі при винесенні законного та обґрунтованого рішення. Для того, щоб одержати достовірні докази, необхідно дотримуватись передбачених законом гарантій.

Отже, судам при розгляді цивільно-правових спорів варто широко використовувати показання свідків. Аналіз судової практики дозволяє зробити наступні рекомендації: 1) необхідно ліквідувати всякого роду протиріччя в показаннях свідків; 2) допитувати тих свідків, які можуть повідомити про факти, що мають відношення до справи і отримані з першоджерела; 3) відкидаючи ті або інші показання, треба даний висновок аргументувати; 4) допитувати рівною мірою свідків як з боку позивача, так і в боку відповідача; 5) оцінювати показання свідків у сукупності з іншими доказами.

3. Письмові докази

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або виписки з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 64 ЦПК).

Письмові докази звичайно визначаються як предмети, на яких за допомогою знаків виражені думки, що містять відомості про факти, які мають значення для вирішення справи.

Можна виділити наступні характерні ознаки письмових доказів:

1) для формування письмового доказу необхідно, щоб людина могла свої думки викладати в письмовій формі;

2) відомості про факти закріплюються в об'єктивній формі, на тих або інших матеріальних предметах. Предмет, що може бути використаний для закріплення думок, повинен бути придатний для письма, щоб нанесені знаки могли зберегтися протягом певного часу (папір, предмети з дерева, металу тощо);

3) закріплення людиною на предметі своїх думок певними знаками

(букви, цифри, ієрогліфи, знаки телеграфні, стенографічні, топографічні); 4) у письмових доказах повинні виражатися думки, що містять відомості про юридичні або доказові факти;

5) письмовий доказ повинен містити загальнозрозумілу інформацію, розшифровку закодованих даних.

Перелічити всі предмети, які закон відносить до письмових доказів, неможливо. Законодавство дає приблизний перелік видів письмових доказів, які використовуються у цивільному процесі (будь-які документи, акти, довідки, переписка службового або особистого характеру або виписки з них).

Письмові докази класифікуються за декількома ознаками:

1) за суб'єктом, від якого виходять письмові докази, прийнято розрізняти офіційні та неофіційні (приватні) письмові докази. Офіційні письмові докази визначаються як документи, що виходять від державних органів, державних і суспільних установ, підприємств, організацій. Неофіційними називають документи, що виходять від громадян;

2) за змістом письмові докази підрозділяються на розпорядницькі та інформаційні (довідково-інформаційні). Розпорядницькими називаються такі письмові докази, у яких виражений акт волі, волевиявлення, спрямований на виникнення, зміну або припинення правовідносин, які видаються органами державної влади і управління з метою здійснення покладених на них функцій (накази, розпорядження керівників підприємств і установ, документ з викладом тексту договору тощо). Ознайомлювальні письмові докази містять тільки відомості про наявність або відсутність певних фактів, повідомлення про них: довідки,

посвідчення, звіти, технічна документація;

3) за формою письмові докази підрозділяються на документи простої і кваліфікованої письмової форми. Під доказами простої письмової форми розуміють такі письмові докази, які не містять ніякого посвідчення або реєстрації. Докази кваліфікованої письмової форми — документи, нотаріально засвідчені або зареєстровані у встановленому законом порядку;

4) за характером джерела формування письмові докази діляться на оригінали та копії. Оригіналом є перший екземпляр, підписаний особою, яка видала документ. Копія — повторення документа в цілому або в частині (виписка). Копія може бути простою або посвідченою.

Згідно з ч.2 ст.64 ЦПК письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Що стосується копій документів, то особлива увага приділяється порядку завірення копій документів, виданих державними ор-

168

ганами управління. Він визначений у п. 4.10 Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 17.10.1997р.[69]

Від копії варто відрізняти дублікат документа — повторно виданий (складений) документ, що має з оригіналом однакову юридичну чинність.

Закон установлює порядок витребування і надання до суду письмових доказів у цивільних справах.

У випадку, коли в одержанні доказів у сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд по їх клопотанню зобов'язаний витребувати такі докази.

У заяві про витребування доказів повинно бути зазначено, який доказ потрібен* підстави, на яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Існують три способи витребування письмових доказів:

1) витребування письмових доказів від державних установ, організацій, а також громадян безпосередньо судом, що розглядає справу;

2) витребування письмових доказів шляхом видачі особі, яка бере участь у справі, запиту суду на право одержання письмового доказу і подання його до суду;

3) витребування письмових доказів, коли вони перебувають з іншому місті або районі, через інший суд у порядку судового доручення.

Вибір одного із зазначених способів витребування письмових доказів залежить від умов і місця знаходження доказів по кожній конкретній цивільній справі. Не виключено, що у складних справах, коли потрібно зібрати багато письмових доказів, суд може застосовувати всі три способи збирання доказів.

Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо.

. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали.

За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів (ст.137 ЦПК).

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі (ч.2 ст.64 ЦПК). Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи.

У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст.138ЦПК).

Дослідження письмових доказів. Письмові докази або протоколи їх огляду оголошують у судовому засіданні і подають для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення із приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Особи, що беруть участь у справі, із приводу зазначених доказів можуть задавати питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.

Однією з новел нового ЦПК є введення правових норм про розгляд судом заяви про сумнів з приводу достовірності наданих йому доказів або їх фальшивість.

Так, ч.2 ст.185 закріплює, що у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Можливі різні форми підробки письмового доказу: зміна дати, підробка підпису, зміна частини змісту, складання документа в цілому від імені організації або особи, яка його дійсно не видавала, підробка штампа, печатки, виправлення цифр. Підроблений документ спотворює дійсний стан і існування фактів.

Заява про підробку може бути подана тільки відносно письмових і речових доказів (ч.4 ст.188 ЦПК).

У цивільному судочинстві у сторін або інших осіб, які подали докази, немає права розпорядження доказами. Сторона не може взяти поданий нею доказ назад. Тому у випадку заяви про підробку документа особа, яка подала даний письмовий доказ, може просити суд виключити його із числа досліджуваних доказів і вирішити справу на підставі інших доказів.

Заява про фальшивість підлягає перевірці суду. Підробленість документа виявляється шляхом дослідження інших засобів доказування, для чого можуть бути залучені інші докази або призначена експертиза. Якщо суд у процесі дослідження, порівняння, зіставлення доказів дійде висновку про підробку документа, він усуває його своєю ухвалою із числа доказів.

Особлива увага в ЦПК приділяється оголошенню і дослідженню змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм і інших видів кореспонденції.

Відповідно до Конституції України фізичні особи мають право на недоторканність особистого і сімейного життя (ст.32), право на повагу гідності та честі (ст.28), право на таємницю листування, те-

170

лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31) і т.п. Зважаючи на те, що Конституція України має характер основного нормативного акта, що закріплює основні положення національного правопорядку, передбачити у ній всі особисті немайнові права неможливо. Тому законодавець надав можливість закріпити окремі особисті немайнові права фізичних осіб у ЦК України, а саме:

1) право на особисті папери (ст.ЗОЗ ЦК). Під особистими паперами варто розуміти відповідні документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них законодавець, зокрема, відносить документи, фотографії, щоденники або інші записи, особисті архівні матеріали. Особисті папери належать фізичній особі на праві власності. Право на особисті папери містить у собі можливість давати згоду або забороняти ознайомлення з особистими паперами, їх використання і розпорядження ними;

2) право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень і інших видів кореспонденції (ст. 306 ЦК). Поняття «кореспонденція» охоплює не тільки письмову кореспонденцію (прості і рекомендаційні листи, поштові картки, бандеролі, секограми, а також пакети, мішки «М»), але і всі інші види кореспонденції (телеграми, телефонні розмови, телеграфні повідомлення, повідомлення електронною поштою, пейджером, 8М8-повідомлення). При цьому законодавець встановлює, що всі види кореспонденції, які є матеріалізованими об'єктами, наприклад листи, телеграми тощо, перебувають у власності фізичної особи. Однак для поширення режиму таємниці зовсім не обов'язково, щоб ця кореспонденція містила інформацію про обставини особистого життя фізичної особи. ЦК охороняє абсолютно всі види кореспонденції, навіть коли вона містить винятково майнову цінність, наприклад бандеролі.

Право на таємницю кореспонденції означає можливість використати листи, телеграми та інші види кореспонденції тільки за згодою особи, що направила їх, і адресата незалежно від того, відправлена ця кореспонденція на домашню, службову або іншу адресу.

Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК України (ст. 186 ЦПК).

Згода автора кореспонденції та адресата відправлення повинна бути виражена в стверджувальній формі прямо, без будь-яких умов, у письмовому виді або усно. Згода необхідна не тільки на оголошення всього документа, але і на окремі його частини, витяги з документа, якщо тільки вони мають доказове значення.

Відсутність згоди є перешкодою до оголошення і дослідження документа у відкритому судовому засіданні. У цьому випадку суд

171

виносить ухвалу про розгляд справи в закритому судовому засіданні, на якому присутні особи, які беруть участь у справі, представники, перекладач. У залі судового засідання можуть перебувати особи, між якими велося листування, експерти, які проводять дослідження документа, а також свідки, допитані щодо фактів, наведених у документі. Після оголошення документа у закритому судовому засіданні головуючому варто звернутися до всіх присутніх при оголошенні із проханням утриматися від подальшого поширення відомостей особистого характеру, які їм стали відомі в ході судового розгляду.

Письмові докази оцінюються судом відносно дотримання вимог до їх форми і змісту. Відносно форми документа повинна бути врахована компетентність органу, що видав документ, і відповідність самого документа встановленим вимогам. За змістом документ повинен відповідати наступним вимогам: а) виходити дійсно від тієї особи, що зазначена в тексті як його автор; б) текст повинен відповідати намірам особи, від імені якої виходить; в) зміст документа з точки зору відомостей, що викладаються у ньому, повинен відображати дійсне положення речей.

Невідповідність документа цим вимогам є підставою його заперечування, що можливо шляхом заяви спору про підробку або заперечування документа по суті.

Консультації та роз'яснення спеціаліста. При дослідженні доказів суд може скористатися усними консультаціями або письмовими роз'ясненнями (висновками) спеціалістів.

Згідно з ч.4 ст.190 ЦПК викладені письмово і підписані спеціалістом роз'яснення приєднуються до справи, отже, письмові роз'яснення (висновки) спеціалістів можна із впевненістю віднести до різновидів письмових доказів.

Через те, що консультації та роз'яснення спеціалістів не закріплені в законі як ОЕ<ремі засоби доказування, у науковій літературі склалися дві точки зору з цього приводу. Перша точка зору полягає в тому, що суд може залучати спеціалістів тільки для надання безпосередньої технічної допомоги при дослідженні письмових або речових доказів, допиті свідків, тому їх пояснення і консультації доказами не є. Представники іншої точки зору ставлять питання про визнання спеціаліста суб'єктом судового доказування тому що його консультації і роз'яснення мають доказове значення.

На наш погляд, природа застосування спеціалістом професійних знань дозволяє розрізняти: діяльність, спрямовану на сприяння суду в здійсненні процесуальних дій (доказового значення не має), і діяльність з надання інформації довідкового або дослідного характеру, яка не потребує проведення дослідження (такі пояснення, що надаються у ПИСЬМОВОМУ ВИДІ , можуть мати доказове значення). На-

172

приклад, одна справа — коли спеціаліст у цивільному процесі здійснює фотографування або кінозйомку письмового або речового доказу або допомагає в застосуванні спеціальних способів відтворення аудіовідеозапису, і інша справа — коли спеціаліст констатує, виходячи із професійних знань і досвіду, платіжність чеку, неможливість розподілу речі в натурі без заподіяння шкоди для неї.

Наділення пояснень і консультацій спеціалістів повноцінною доказовою силою особливо важливе у зв'язку з появою нових засобів доказування, таких як аудіо- і відеозапис, а так само модернізацією колишніх, приміром, письмових доказів, виконаних у цифровій формі, або в традиційній графічній, але переданих за допомогою факсимільного, електронного та іншого зв'язку. Вся справа в тому, що в умовах технічного прогресу суду стає усе важче встановлювати вірогідність тих або інших відомостей, які виходять з названих засобів доказування, внаслідок чого йому може знадобитися допомога спеціаліста.

Розвиток і розширення комп'ютерної мережі неминуче приводить до збільшення кількості письмових доказів, отриманих за допомогою електронної техніки.

Питання про документи, виготовлені з використанням електроннообчислювальної техніки, має два аспекти. По-перше, підготовка та передача документів з використанням ЕОМ. По-друге, авторизація цих документів, тобто використання системи електронного підпису.

Найбільше поширення електронний документообіг отримує при укладенні і виконанні договорів.

Записи ЕОМ за своїми характеристиками правомірно визнаються документами, оскільки мають, по-перше, ознаки документа, що має юридичну силу. Юридичну силу документам надає присутність необхідних реквізитів: найменування організації,'ім'я автора документа, місцезнаходження організації, дата виготовлення документа, код особи, відповідальної за виготовлення документа, код особи, яка затвердила документ. По-друге, документ повинен бути таким, який може прочитати людина. Таким вважається документ, що містить загальнозрозумілу інформацію, роз-шифровку закодованих даних. Ця вимога випливає із загальних правил судочинства, що передбачають безпосередність сприйняття суддями інформації, яка міститься в джерелах доказів.

Стосовно до питання про електронно-цифровий підпис, використовуваний під час підписання документа, необхідно відзначити наступне. Підпис являє собою набір знаків і символів і в силу цієї обставини технічної властивості не може існувати в загальнодоступному для розуміння людини виді. При виникненні питання про авторство і дійсність підпису призначається судова експерти-

173

за. У цьому випадку для суду немає принципового розходження в тому, чи варто встановити дійсність підпису, представленого в електронному виді, або у звичайному — рукописному. Відмінність полягає лише у вигляді експертизи, яку необхідно провести при встановленні авторства або дійсності підпису — графологічної або технічної. Письмові докази не мають яких-небудь переваг перед іншими засобами доказування, вони оцінюються судом нарівні з усіма зібраними в справі доказами в їхній сукупності. Жодні докази, у тому числі і письмові, не мають для суду заздалегідь установленої сили.

4. Речові докази

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК).

У цивільному процесі речові докази характеризуються наступними ознаками:

1) як джерело відомостей про факти тут виступає матеріальний об'єкт. Ним можуть бути найрізноманітніші предмети неорганічного і органічного походження: ушкоджені меблі, зіпсований костюм, підроблений документ, транспортний засіб, продукти харчування тощо;

2) у речових доказах фактичною інформацією служать ознаки матеріального об'єкта, які сприймаються наочно. Суд та інші учасники процесу пізнають цю інформацію, як правило, візуальним шляхом;

3) речові докази повинні бути отримані судом з дотриманням установленого законом порядку, тобто процесуальним шляхом.

Предмет, що фігурує по цивільній справі як речовий доказ, одночасно може бути і доказом, і об'єктом спору.

На відміну від письмового доказу, чий зміст свідчить про наявність або відсутність фактів у справі, речовий доказ свідчить про факти зовнішнім виглядом, певними властивостями, якостями. Крім того, речові докази незамінні внаслідок індивідуальних особливостей, а письмовий доказ може бути замінений іншими засобами доказування.

Речові докази мають доказову цінність в наступних випадках:

а) якщо служать доказами як об'єкти безпосереднього судового пізнання (наприклад, під час розгляду справи суд оглядає по дані сторонами речі і переконується в їх недоброякісності тощо);

б) якщо вони мають значення доказового факту (наприклад, зна ходження певної речі у відповідача підтверджує факт правопору шення); в) якщо вони є об'єктами експертного дослідження.

174

У теорії доказування обґрунтовано ставиться питання про необхідність розмежування речових доказів на первісні та похідні. Похідні речові докази можуть бути використані в судовому процесі у тих випадках, коли слід, відбиток якої-небудь події, дії, бездіяльності за своїм характером недовговічний і, отже, згодом може зникнути. Наприклад, слід від протектора автомобіля на місці події може бути втрачений, якщо не зафіксувати його на іншому матеріальному предметі за допомогою технічних засобів (зняти з нього зліпок, сфотографувати). Первісні речові докази піддаються відтворенню, тобто перенесенню і фіксації їх на іншому матеріальному предметі, що має здатність зберігати та відтворювати при необхідності первісний речовий доказ.

Речові докази подаються особами, які беруть участь у справі. Якщо вони не можуть самостійно одержати необхідний речовий доказ, то вправі звернутися в суд із клопотанням про витребування цього доказу. У клопотанні повинна бути описана річ, зазначені причини, що перешкоджають самостійному її одержанню, і підстави, з яких особа вважає, що річ перебуває в даної особи або організації.

При неможливості доставки речових доказів у суд через їх громіздкість або з інших причин закон дозволяє використання фотографій і відеозаписів речей. Суд також має праві зробити огляд речових доказів на місці. Так, ст. 140 ЦПК говорить, що речові та письмові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місцезнаходженням.

Речові докази до набрання рішення законної сили зберігаються у справі або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду.

Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження за ухвалою суду; вони повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі необхідності — сфотографовані. Суд вживає заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані (ст.139 ЦПК).

Речові докази після огляду та дослідження їх судом повертаються особам, від яких вони були отримані, якщо останні заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи.

Речові докази, що є об'єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній і науковій роботі у порядку, установленому Кабінетом Міністрів України.

Речові докази повертаються особам, від яких вони були отримані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речі, після набрання рішенням суду законної сили (ст.142 ЦПК).

175

Згідно з ч. 2 ст. 65 ЦПК речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Аудіо- і відеозаписи належать до речових доказів тому, що інформація в них зберігається на матеріальному об'єкті неживої природи в стані, що не розвивається.

Носії аудіовізуальної інформації специфічні. Ними може бути не будьякий матеріальний об'єкт, а спеціально виготовлений матеріал (диск, плівка). Інформація на носій передається за допомогою існуючих технічних засобів, а не від безпосереднього впливу на матеріал джерела відомостей про факт.

Однак магнітні, електронні та інші носії інформації не зовсім підходять під визначення речового доказу, наведеного в ч.І ст.65 ЦПК. Аудіо-, відеозапис, дискети — це дійсно предмети, які є засобами встановлення обставин, які мають значення для справи. Але ці відомості отримані зі змісту названих предметів, а не з їх зовнішнього вигляду. Наприклад, відеозапис ходу будівництва будинку (будови, споруди, комплексу) має схожість із використанням огляду речового доказу (будинку, будови, споруди, комплексу), що не може бути доставлений до суду. У цьому випадку він є засобом фіксації речового доказу. Різниця полягає в тому, що відеозапис будови виконаний за правилами, передбаченими процесуальним законодавством, що гарантує його вірогідність і допустимість. Відеозапис ходу будівництва будинку є неофіційним доказом, його вірогідність може бути встановлена в зіставленні з іншими доказами.

Виходячи з вимог, які пред'являються до доказів, що вимагають використання технічних засобів при їх виготовленні і відтворенні, можна дійти висновку про те, що ці матеріали можуть бути покладені в основу судового рішення, якщо вони відповідають наступним правилам: 1) відоме джерело виготовлення цих матеріалів; 2) відомий час виготовлення цих матеріалів; 3) ці матеріали були виготовлені загальноприйнятим способом або способом, про який домовилися особи, що виготовили їх; 4) ці матеріали до їх подання до суду зберігалися належним чином; 5) ці матеріали можуть бути подані в суд у доступному для відтворення і зберігання виді.

Дослідження відео- і звукозаписів у судовому засіданні починається з такої процесуальної дії як відтворення їхнього змісту. У відповідності зі ст.188 ЦПК відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі.

176

У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відео-запису можуть бути повторені повністю або у певній частині.

При відтворенні звукозапису, демонстрації відеозапису, які носять приватний характер, а також при їх дослідженні застосовуються правила ЦПК про оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах зву-ко- і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.

5. Висновок експерта

Поняття і види експертиз. У відповідності зі ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Можна виділити наступні ознаки судової експертизи:

1) застосування спеціальних знань у формі дослідження до певного об'єкта і предмета. При цьому під спеціальним розуміють застосування експертами професійних знань, що не є загальновідомими. Дослідження припускає одержання нових даних, які суду до цього не були відомі;

2) здійснення експертизи особливим суб'єктом — експертом і за дорученням суду;

3) дотримання процесуальної форми;

4) одержання нових фактів і оформлення результатів у вигляді висновку експерта.

Обставинами, при яких доцільно призначити експертизу, можуть бути наступні: а) необхідність одержання об'єктивної думки фахівця, не зацікавленого в прийнятті рішення або здійсненні дії; б) конфліктна ситуація у сфері управління, здійснення владних повноважень, наявність спірних позицій по тому самому питанню, коли необхідна думка незацікавленого фахівця; в) потреба вирішити проблеми, що перебувають на стику різних галузей науки, техніки; г) коли межі проблеми ширше меж сумарного знання; д) коли про це вказується в законі або підзаконному акті.

Судова експертиза є опосередкованим засобом доказування, проводиться спеціальним суб'єктом з метою одержання фактів, які можуть бути встановлені тільки за допомогою експертного дослідження, результати якого оформляються спеціальним документом — висновком експерта.

177

Зміст предмета судової експертизи необхідно розглядати з двох позицій — наукової і практичної. З погляду наукової галузі знання предметом науки про судову експертизу є закономірності формування властивостей об'єктів і їх зміни у зв'язку зі здійсненням правопорушення. З погляду практичної діяльності предметом судової експертизи є фактичні дані (обставини справи), установлювані на основі спеціальних наукових пізнань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо і дослідження матеріалів цивільної справи.

По відношенню до конкретної експертизи її предметом є експертне завдання, що треба буде розв'язати експертові в ході і за результатами дослідження на основі відповідного обсягу спеціальних пізнань із використанням засобів, що перебувають у його розпорядженні, і методів.

Поняття об'єкта експертизи також варто розглядати з погляду науки і практики. З точки зору понять науки судової експертизи, об'єкт судової експертизи — це рід (вид) об'єктів, який-небудь клас, категорія предметів, що характеризуються спільними властивостями. У практичній експертній діяльності — це певний предмет (предмети), що надходить на дослідження експертові. Це в основному речові докази. До них належать: відображення людей і тварин, предметів, механізмів, агрегатів, частини цих предметів, речовини, матеріали, вироби, документи і поліграфічна продукція, трупи людей і тварин і їх частини, різноманітні об'єкти рослинного та тваринного походження тощо.

Крім того, до об'єктів експертизи належать події, факти, явища та інші нематеріальні об'єкти, необхідність вивчення яких у процесі розгляду вимагає спеціальних пізнань і проведення експертного дослідження. Однак вивчення цих подій, фактів, явищ і інших нематеріальних об'єктів здійснюється шляхом дослідження матеріальних носіїв інформації про них.

Таким чином, суть експертизи полягає у проведенні знаючою особою (експертом) спеціального дослідження. Дослідження припускає одержання таких нових фактичних даних, які до цього суду не були відомі і які іншим способом установити не можна. Тобто експертиза спрямована на виявлення саме фактичних даних, які здатні піддати сумніву (або спростувати) факти, що мають юридичне значення. Самі юридичні факти експертизою не встановлюються — право на це в процесі належить тільки суду. Отже, засобом доказування в цивільному процесі є не сама експертиза, а висновок експерта.

Цивільне процесуальне законодавство розрізняє комісійну, комплексну, додаткову і повторну експертизи.

Залежно від числа експертів, що беруть участь в експертному дослідженні, а також класу використовуваних експертних знань розрізняють комісійну і комплексну експертизи.

178

Комісійна експертиза — це експертиза, проведена декількома експертами (не менш ніж двома) одного напрямку знань. Зазвичай проведення експертизи доручається декільком експертам у випадку її особливої складності, трудомісткості або значущості в справі. Відповідно до відомчих нормативних актів Міністерства охорони здоров'я України у складі комісії проводяться судово-психіатричні експертизи[70] й деякі види судово-медичних експертиз. В інших випадках питання про колегіальний характер експертизи може бути вирішено судом, що призначив експертизу, або керівником експертної установи.

При провадженні колегіальної експертизи експерти, члени комісії, до надання висновку мають право радитися між собою. Із числа членів комісії керівником експертної установи призначається голова. Він розробляє загальний план дослідження, координує діяльність членів комісії, контролює строки досліджень, керує нарадою експертів. Повноваження цього експерта носять розпорядницький, організаційний, а не процесуальний характер. При рішенні питань по суті керівник групи не має жодних переваг перед іншими експертами.

Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок, з усіх питань або з питань, що викликали розбіжності (ч.2 ст.148ЦПК).

У випадках, коли в справі щодо одного й того ж предмета проведено декілька експертиз, у тому числі комплексну комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати оцінку кожному висновку з точки зору всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Такій оцінці підлягають також окремі висновки експертів — членів колегіальної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

Не повинна віддаватися перевага висновку експертизи лише тому, що вона проведена комісійно, повторно, експертом авторитетної установи або таким, який має більший досвід експертної роботи[71] .

Комплексна експертиза — це експертиза, у здійсненні якої беруть участь кілька експертів різних спеціальностей або вузьких спеціалізацій. Така експертиза призначається, коли встановлення тієї або іншої обставини вимагає використання спеціальних знань,

що належать до декількох галузей (наприклад, комплексні судовомедичні і автотехнічні експертизи).

При проведенні комплексної експертизи її учасники досліджують ті самі об'єкти з використанням спеціальних пізнань різних галузей, для того щоб на основі взаємодоповнення результатів дати в остаточному підсумку відповіді на питання, що виходять за межі компетенції однієї галузі знань.

Особливими рисами комплексної експертизи є: по-перше, участь у її проведенні експертів різних спеціальностей і поділ, іт ,о випливає звідси, функцій між ними в процесі дослідження; по-друге, давання експертами спільного висновку на основі не тільки особисто проведених досліджень, але і за результатами досліджень, проведених іншими експертами. Саме ці ознаки визначають правову природу комплексної експертизи.

В ухвалі про призначення комплексної експертизи вказуються її назва і установа (установи), експертам якої (яких) доручене її проведення, а у випадку участі в її проведенні особи, що не є співробітником експертної установи, — також її прізвище, ім'я та по батькові.

У випадках, коли проведення комплексної експертизи доручено експертам декількох установ, в ухвалі про її призначення вказується, яка з них є провідною, тобто яка з них здійснює організацію проведення експертизи, у тому числі координацію роботи експертів і зв'язок з особою або органом, які призначили експертизу. Якщо проведення комплексної експертизи доручено співробітникам експертної установи і особі, що не є працівником цієї установи, керуючою зазначається експертна установа. Якщо в ухвалі провідна установа не визначена, вона визначається за згодою між керівниками установ, а якщо між ними виник спір, — то особою або органом, які призначили комплексну експертизу[72] .

Висновку за результатами комплексної експертизи властива певна специфіка. У ньому повинні бути чітко відображені функції кожного експерта, зазначено, які дослідження провів кожний експерт, які факти він установив і яких висновків дійшов.

Висновок складається з декількох частин, що відповідають видам проведених досліджень, які були виконані різними експертами.

По кожному виду досліджень формулюються так звані проміжні висновки. Це необхідно для демонстрації функцій кожного експерта, для зручності використання результатів кожного виду досліджень при формулюванні кінцевих висновків, для полегшення оцінки висновку судом.

Кожна така частина висновку, включаючи проміжні висновки, повинна бути підписана тим експертом, що безпосередньо провів дане дослідження і сформулював ці висновки.

Подібно до цього у висновку комплексної експертизи розмежовуються функції і при формулюванні кінцевих висновків. У їхньому формулюванні беруть участь ті експерти з членів комісії, які досить компетентні в загальному предметі дослідження. Вузькі фахівці, зокрема фахівці з методів, звичайно обмежуються лише формулюванням проміжних висновків, які потім використовуються іншими експертами при наданні кінцевих висновків. У формулюванні спільного висновку вони участі не беруть. Кінцеві висновки підписуються тільки тими експертами, які їх формулювали. Якщо висновки робилися різними експертами, кожний з висновків підписується окремо.

На комплексну експертизу не може бути поширена вимога щодо надання експертом висновку тільки на підставі особисто зроблених досліджень, що є обов'язковим для звичайної експертизи. Навпаки, тут експерт формулює висновок на основі досліджень, проведених не тільки особисто ним, але і іншими експертами, що мають іншу спеціалізацію. Тому при комплексній експертизі інакше вирішується і питання про особисту відповідальність експерта за наданий ним висновок. Кожний експерт, по-перше, несе особисту відповідальність за ту частину дослідження, яку він провів, і за отримані ним результати (проміжні висновки). При формулюванні ж спільних кінцевих висновків має місце свого роду умовна відповідальність експерта: він відповідає за правильність висновку, у формулюванні якого брав участь, за умови, що використані ним результати досліджень, проведених іншими експертами, теж вірні.

Порядок проведення комплексної експертизи такий же, як і комісією: експерти мають право до дачі висновку радитися між собою; експерти, не згодні з іншими, дають окремий висновок; керує групою провідний експерт, що має тільки організаційні повнова-

Залежно від якості проведення експертизи і її повноти розрізняють додаткову і повторну експертизи.

Додаткова експертиза призначається судом після розгляду ним висновку первинної експертизи, якщо буде визнано, що усунути неповноту або неясність висновку в судовому засіданні шляхом заслуховування експерта неможливо (ч. 1 ст. 150 ЦПК).

Висновок експерта визнається неповним, якщо досліджені не всі надані йому об'єкти або не надані вичерпні відповіді на всі поставлені перед експертом питання.

Висновок експерта визнається неясним, якщо він викладений нечітко або має нечіткий, неконкретний характер.

181

В ухвалі про призначення додаткової експертизи повинно бути чітко зазначено, які саме висновки експерта суд вважає неповними або неясними або якими обставинами обумовлена необхідність розширення експертного дослідження. Така судова експертиза може призначатися як з ініціативи суду, так і за клопотанням учасників цивільного процесу, а її проведення може бути доручено тому ж або іншому експертові.

Якщо необхідно досліджувати нові об'єкти або в інших обставинах справи, призначається нова, а не повторна експертиза.

Повторна експертиза призначається з ініціативи суду або за клопотанням учасників процесу, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в його правильності (ч. 2 ст. 150 ЦПК).

Необґрунтованим висновок експерта може бути визнано, якщо викликає сумніви застосована експертом методика, недостатній обсяг проведених експертом досліджень, висновки експерта не випливають із результатів досліджень або суперечать ним, і в інших подібних випадках. Сумніви в правильності висновку експерта можуть виникнути, наприклад, у випадку невідповідності його висновків іншим матеріалам справи, при активному заперечуванні цих висновків учасниками процесу.

Повторна судова експертиза може бути призначена також при наявності розбіжностей у висновках декількох експертів, якщо їх не можна усунути шляхом одержання додаткових пояснень експертів у судовому засіданні. Повторну експертизу доручають іншому експертові (експертам).

Основна відмінність між додатковою і повторною експертизами полягає в тому, що при додатковій експертизі вирішуються питання, які раніше не були вирішені, а при повторній — заново досліджуються (перевіряються) уже розглянуті питання. Тому різний і процесуальний порядок цих видів експертиз. Додаткова експертиза доручається тому самому або іншому експерту, а повторна — обов'язково іншому експертові (експертам).

У випадку призначення додаткової або повторної експертизи крім ухвали про призначення експертизи, експертові посилають також висновкиТГойереДніх експертиз з усіма додатками (фотознімками, порівняльними зразками тощо), а також додаткові матеріали, що стосуються предмета експертизи, які були зібрані після надання первинного висновку.

В ухвалі про призначення додаткової і повторної експертиз вказуються мотиви та підстави їх призначення.

Експерт. Головною фігурою, що виконує експертне дослідження, є експерт. Експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виника-

182

ють під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ч.І ст.53 ЦПК).

У відповідності зі ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» експертами можуть бути особи, що мають вищу освіту, які пройшли відповідну підготовку і атестацію як судові експерти певної спеціальності. Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур і громадян веде Міністерство юстиції України.

Експерт зобов'язаний з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності — роз'яснити його.

Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою.

Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій, пов'язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти будькому, крім суду, про результати експертизи.

Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

Експерт не має права передоручити проведення експертизи іншій особі.

У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи, експерт зобов'язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

Експерт має право:

1) знайомитись з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів і зразків;

3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;

183

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;

5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України «Про судову експертизу».

Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.

Експерт може відмовитися від надання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову повинна бути вмотивованою.

За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом.

Суд зобов'язаний перевірити повноваження експерта, наявність у підприємця ліцензії на право здійснювати експертну діяльність і свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта відповідної спеціалізації в безпосереднього виконавця експертизи.

Експерт не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо: 1) під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання; 2) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; 3) він є членом сім'ї або близьким родичем сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; 4) якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості експерта (ст.20 ЦПК).

Експерт, крім того, не може брати участь у розгляді справи, якщо: 1) він перебував або перебуває в службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі; 2) з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

Участь експерта у судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи як експерта не є підставою для його відводу (ст.22 ЦПК).

Порядок проведення експертизи. Для роз'яснення обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості.

Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які необхідна відповідь експерта. Кількість і зміст пи-

184

тань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній експертній установі, доручити її конкретному експертові, заявляти відвід експерту, давати пояснення експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.

Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам, створити комісії з експертів керованої ним установи, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби змінювати виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи (ст.143 ЦПК).

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів; ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об'єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріалів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідальність експерта за свідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провідної установи, на яку покладається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнається експертна установа. Ухвала про призначення експертизи направляється в кожну установу — виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об'єкти дослідження та матеріали справи Направляються провідній установі.

При визначенні об'єктів та матеріалів, що підлягають направленню на експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків.

У той же час ЦПК не регламентує порядок одержання та оформлення зразків для експертного дослідження, і це суттєва прогалина процесуального законодавства. Порівняльний матеріал, що направляється, наприклад, на судову експертизу почерку, повинен бути належної якості, тобто бути належним за часом написання, видом документа, мовою, змістом тощо, бути в достатній кількості, а також відповідати ще ряду вимог, які необхідно знати і дотримувати для успішного вирішення експертом поставлених пе-

185

ред ним питань. Особливо важливою при одержанні зразків є їх достовірність, тобто походження саме від тієї особи або іншого об'єкта, зразками відображення властивостей якого вони повинні служити. Недостовірність зразків небезпечна для результату експертизи, оскільки це тягне можливість експертної помилки при наданні висновку і можливість винесення неправосудного рішення.

Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати експерта щодо питання, яке вимагає з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і за його клопотанням дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і мають право брати участь у їх вчиненні (ст.144 ЦПК).

Згідно зі ст. 145 ЦПК призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:

1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;

2) психічний стан осіб;

3) вік особи, якщо про цьому немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

У разі ухилення осіб, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ст. 146 ЦПК).

Експертиза провадиться в суді або поза судом, якщо це потрібно у зв'язку з характером досліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до суду (ч.І ст.147 ЦПК).

Висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені згідно з ними висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом (ст. 66 ЦПК).

' За загальноприйнятою в цивільно-процесуальній доктрині думкою, судовий доказ повинен розумітися як єдність фактичних даних і засобів доказування, у яких ці дані містяться. На наш погляд, це відповідає змісту закону. Отже, тільки при розумінні доказу як єдності його форми і змісту можлива їх правильна класифікація, тому що при цьому враховуються специфічні і найбільш істотні особливості форми і змісту доказу, тобто в основі роз-

186

поділу доказів на види лежить їх процесуальна природа — комплекс найважливіших властивостей і характеристик кожного доказу. Виходячи із цього, висновок експерта як доказ також являє собою єдність форми і змісту. При цьому його змістом є фактичні дані про обставини предмета доказування або інші обставини, що мають значення для справи, і повідомлювані експертом у своєму висновку у формі мотивованого документа. Формою або джерелом фактичних даних висновку експерта є сам висновок експерта — процесуально оформлений письмової форми документ, у якому містяться викладені експертом мотивовані висновки.

Ґрунтуючись на процесуальній природі доказів, змістовний аналіз специфічних і найбільш істотних особливостей форми та змісту висновку експерта дозволяє розкрити сутність і поняття висновку експерта як доказу. Це означає взаємозв'язок між поняттям висновку експерта як доказу та виділенням цього доказу в самостійний вид. Тому при розгляді питання про поняття висновку експерта варто ґрунтуватися на наступних двох положеннях:

1) ураховувати особливості прояву у висновку експерта тих вимог, які пред'являються в цивільному процесі до доказу взагалі;

2) виділити в процесуальній природі висновку експерта ті ознаки, які властиві тільки цьому виду доказів, зокрема ті, що до них належить:

— наявність і використання спеціальних пізнань експерта — як необхідний елемент висновку експерта;

— проведення експертного дослідження і давання висновку тільки за його результатами;

— безпосередній висновок експерта — як особливий процесуальний документ, що має певну структуру та зміст;

— експерт як джерело цього виду доказів і його процесуальне становище, яке закріплено у законі;

— проведення експертизи як єдиний визначений законом спосіб одержання висновку експерта.

На відміну від інших видів доказів при доказуванні знання, викладені у висновку експерта, відрізняються тим, що мають більше гарантій достовірності. Це пояснюється рядом об'єктивних факторів: незацікавленістю та об'єктивністю експерта, науковим характером відомостей, що містяться у висновку, відбиттям у висновку всього шляху формування цього знання, можливістю через іншого експерта повторно перевірити результати первісної експертизи та ін.

Отже, відомості, що містяться у висновках експерта, є фактичними даними про ті або інші обставини об'єктивної дійсності, а сам висновок, доказом. Але для правильного розуміння висновку експерта, перевірки та оцінки цього доказу варто враховувати, що мотивовані висновки експерта являють собою думку цієї особи, і тому

187

ці відомості носять суб'єктивний характер. Разом з тим в основі висновків експерта лежать факти об'єктивної дійсності, які пов'язані з конкретною цивільною справою через надані на дослідження матеріали (об'єкти).

Ще однією особливістю змісту висновку експерта та аргументом на користь виділення цього доказу в самостійний вид є науковий характер фактичних даних, які містяться у висновку експерта, що виступає гарантією об'єктивності та достовірності висновків експерта. Значення цієї особливості висновку експерта допомаг«<є суду правильно зрозуміти й оцінити цей доказ. Але це не означає, що висновки експерта є чисто науковим знанням. Зокрема, на це вказує те, що в експертному дослідженні заздалегідь визначено вихідний матеріал для дослідження, який обмежено тільки рамками того, що надали сторони, свідки та інші учасники процесу. Проведення експертизи передбачає обмежений період часу для формування висновків експерта. Крім того, події цивільної справи зазвичай не можна повторити, тоді як багато з природно наукових фактів можуть бути відтворені штучно (або природно), їх можна спостерігати і перевіряти.

Отже, висновок експерта є професійною оцінкою обставин, виявлених у ході спеціального дослідження, зробленого на підставі ухвали суду призначеним експертом.

Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи (ч.2 ст.147 ЦПК). Висновок має містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання.

Структура висновку експерта чітко не визначена в законі і формувалася в процесі експертної та судової практики, тому дотепер виникають питання про обсяг викладу ходу та результатів дослідження, розташування та компонування питань, що викладаються, правила і порядок опису у висновку експерта.

Як правило, висновок експерта складається із трьох частин: вступної, дослідницької та заключної. Яких-небудь жорстких умов обов'язкового наповнення змісту кожної з виділених частин законом не встановлено, але відповідно до прийнятих в експертній практиці вимог варто вказати на те, що, як правило, повинно бути міститися в кожній з цих частин структури висновку експерта.

Вступна частина експертного висновку повинна містити такі дані: назву експертизи, її номер, чи є вона додатковою, повторною, колегіальною чи комплексною; особу або орган, які призначили експертизу; відомості про експерта (експертів): посаду,*прізвище, ім'я, по батькові, освіту, експертну спеціальність і стаж експертної роботи, науковий ступінь і вчене звання; дату надходження ма-

188

теріалів в експертну установу та дату підписання висновку експертизи; де і ким прийнята постанова (ухвала) про призначення експертизи; питання, які підлягають розв'язанню експертом; найменування матеріалів, які надійшли на експертизу, спосіб доставки та вид упаковки досліджуваних об'єктів; клопотання експерта про надання додаткових матеріалів, результати їх розгляду; обставини справи, що мають значення для давання висновку, з обов'язковою вказівкою джерела їх одержання; відомості про осіб, які були присутні при проведенні досліджень (прізвище, ініціали, процесуальне положення); нормативні документи та методичну літературу, які використовувалися експертом при розв'язанні поставлених питань (із вказівкою бібліографічних даних).

Питання у вступній частині висновку приводяться у формулюванні, наведеному судом в ухвалі про призначення експертизи. Якщо поставлено кілька питань, експерт має право згрупувати їх і викласти в тій послідовності, що забезпечить найбільш доцільний порядок дослідження. Якщо редакція питання в ухвалі не відпо,-відає Науковометодичним рекомендаціям з питань підготовки та призначення судових експертиз, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.98 р., але експертові зрозумілий зміст завдання, то після точного цитування питання в редакції ухвали він може дати необхідні роз'яснення й викласти питання в редакції, що відповідає згаданим вище Рекомендаціям.

Якщо експерт у висновку розв'язав будь-які питання з власної ініціативи, то вони також мають бути зазначені у вступній частині.

При проведенні повторної експертизи у вступній частині висновку викладаються відомості про первинні (попередні) експертизи: прізвища, ініціали експертів, назва експертної установи або місце роботи експертів, номер і дата висновку експертизи, висновки попередніх експертиз із питань, які були поставлені перед експертом на повторне розв'язання, а також мотиви призначення повторної експертизи, які зазначено в ухвалі про її призначення.

У дослідницькій частині описується весь процес експертного дослідження у тій послідовності, що і зазначені питання та обґрунтування висновків експерта. Дослідницька частина повинна включати: відомості про стан об'єктів дослідження, застосовані методи (методики) дослідження, їх реєстраційний номер, умови їх використання; посилання на ілюстрації, додатки та необхідні роз'яснення до них; експертну оцінку результатів дослідження.

Опис процесу використання інструментальних методів дослідження та проведення експертних експериментів можуть обмежуватися викладом кінцевих результатів.

У заключній частині викладаються висновки дослідження у вигляді відповідей на поставлені питання в послідовності, що вста-

1Я9

новлена у вступній частині. На кожне поставлене питання має бути дано відповідь по суті або зазначено, з яких причин неможливо його вирішити. У разі, якщо заключний висновок не може бути сформульований у стислій формі, допускається посилання на результати досліджень, викладені у дослідницькій частині.

Висновок експерта (експертів) оформляється на бланку експертної установи і підписується експертом (експертами), який проводив дослідження. Підпис у заключній частині засвідчується відбитком печатки експертної установи на кожній сторінці тексту заключного висновку. Якщо до висновку експерта додаються фототаблиці, креслення, схеми, діаграми тощо, вони також підписуються експертом (експертами); підписи підтверджуються відбитком печатки експертної установи. Якщо експерт не є працівником державної спеціалізованої установи і працює на професійній основі самостійно, він підтверджує наданий ним висновок своїм підписом і печаткою із вказівкою ідентифікаційного коду суб'єкта підприємницької діяльності. Якщо експерт працює у складі юридичної особи, його висновок також підтверджується підписом керівника та печаткою юридичної особи.

Сам висновок експерта варто розглядати не тільки як доказ, але і як процесуальний документ, до якого пред'являються певні вимоги, недотримання яких може привести до втрати цього доказу:

1) наукова обґрунтованість викладених висновків експерта, їх аргументованість і переконливість. Обґрунтованість висновку означає доведеність суджень, їх підтвердження проведеним дослідженням. Необгрунтованим може бути визнаний висновок експерта, якщо обсяг зроблених по ньому досліджень явно недостатній для висновку, недосконала методика, висновки не випливають із результатів досліджень. Обґрунтованість і переконливість висновків не повинна спричиняти порушення законів логічного мислення, і тому форма судження експерта не повинна викликати ніяких сумнівів. Будь-яка думка експерта повинна мати тільки одне розуміння та тлумачення і при цьому мати достатні для цього підстави;

2)певна послідовність, ясність, конкретність, простота викладу процесу дослідження і тих висновків, яких дійшов експерт. У процесі доказування можуть бути використані тільки ті висновки експерта, що не вимагають для своєї інтерпретації спеціальних пізнань, є доступними для всіх учасників процесу. Питання, що викладає експерт, варто викладати в доступній і зрозумілій формі. Експерту необхідно сформулювати отриману інформацію так, щоб вона була доступною для будь-якого дієздатного громадянина, що пояснюється публічним характером здійснення правосуддя; 3) грамотність і культура оформлення висновку.

190

Висновок експерта не є обов'язковим для суду і оцінюється судом за внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ч.7 ст.147 ЦПК).

Оцінка висновку експерта. При перевірці та оцінці висновку експерта суд зобов'язаний установити: 1) чи дотримані вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи; 2) чи не було обставин, що виключають участь експерта в справі; 3) компетенцію експерта, чи не вийшов він за межі своїх повноважень; 4) достатність наданих експертові об'єктів дослідження; 5) повноту відповідей на поставлені питання і їх відповідність іншим фактичним даним; 6) погодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; 7) обґрунтованість експертного висновку і його погодженість з іншими матеріалами справи[73] .

При оцінці висновку експерта суд може визнати його: 1) повним, науково обґрунтованим і покласти в основу свого рішення поряд з іншими доказами в справі; 2) недостатньо ясним чи неповним і призначити додаткову експертизу; 3) необґрунтованим, таким, що викликає сумнів у правильності висновків, і призначити повторну експертизу.

6. Забезпечення доказів

Особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим, або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

Забезпечення доказів — це оперативне закріплення у встановленому цивільним процесуальним законом порядку відомостей про факти, яке вчиняється суддею з метою використання їх як докази при розгляді та вирішенні цивільних справ у суді.

Потреба у забезпеченні доказів виникає, наприклад, коли як речові докази використовуються продукти, що швидко псуються, втрачають зовнішній вигляд і властивості (ст. 141 ЦПК); коли планується від'їзд свідка у віддалену місцевість і поганий стан його здоров'я дає підстави припускати можливість смерті; можливе знищення або зникнення об'єкта експертизи тощо.

Забезпечення доказів є винятковим способом збирання доказів. Він полягає в тому, що суддя досліджує і сприймає ті дані, які за-

явник має намір подати в суд як докази, фіксує результати цього дослідження, що робить їх доступними для суду, який надалі буде розглядати справу по суті.

Способом забезпечення судом доказів є:

1) допит свідків. Згідно зі ст. 136 ЦПК у заяві про виклик свідка зазначаються його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити;

2) призначення експертизи (ст. 143-145 ЦПК);

3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст.137, ст.140 ЦПК).

Огляд — це процесуальна дія, спрямована на пошук фактичних даних, які стосуються справи, шляхом огляду стану і ознак різних об'єктів дійсності, у тому числі з використанням науково-технічних засобів (освітлювальних, оптичних, вимірювальних приладів).

У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а також здійснено фотографування, звуко- і відеозапис.

Про огляд доказів за місцем їх місцезнаходження складається протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом всі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки письмових і речових доказів, відеозапис тощо.

Особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням, мають право робити свої зауваження щодо протоколу огляду (ст.140 ЦПК).

У цивільному судочинстві огляди можуть бути класифіковані залежно від: 1) об'єкта (огляд приміщень, місцевості, транспортних засобів, предметів тощо); 2) місця проведення огляду (огляд на місці і у судовому засіданні); 3) часу проведення огляду (огляд в ході судового розгляду, підготовки до судового розгляду, до порушення справи в порядку забезпечення доказів).

У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені:

— докази, які необхідно забезпечити;

192

— обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

— обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх забезпечити.

До заяви про забезпечення доказів, яка не відповідає вимогам закону, застосовуються наслідки, встановлені ст.121 ЦПК (залишення заяви без руху, повернення заяви).

Заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлений, — місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути зроблені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.

У разі обґрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.

Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу (ст.135 ЦПК).

Рекомендована література:

Васильев С.В. Деликтное судопроизводство: Учебное пособие. — X.: 000 «Одиссей», 2006.

Васильев С.В. Доказывание и доказательства по делам о возмещении вреда, причиненного личности. — X.: Факт, 2000.

Варфоломеева А.Т. Производные вещественные доказательства. — М., 1980.

Вершинин А.П. Э лектронный документ: правовая форма и доказательство в суде. — М., 2000.

ДавтянА.Г. Экспертиза в гражданском процессе. — М., 1995.

Коваленко А.Г. Исследование средств доказывания в гражданском судопроизводстве. — Саратов, 1989.

Коломыцев В.И. Письменные доказательства по гражданским делам. — М., 1978.

Луспеник Д.Д. Розгляд судом заяв про фальшивість доказів відповідно до нового Цивільного процесуального кодексу України // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 12(52). — «С. 33-37.

193

Молчанов В.В. «Служебный» свидетельский иммунитет в гражданском судопроизводстве // Российская юстиция. — 2006. — №4. — С. 10-16.

Молчанов В.В. Собирание доказательств в гражданском процессе. — М.: Изд-во МГУ, 1991.

Решетникова И.В. Доказательственное право в гражданском судопроизводстве. — Екатеринбург: Изд-во Гуманитарного ун-та, 1997.

Россинская Е.Р. Судебная зкспертиза в уголовном, гражданском, арбитражном процессе. — М., 1996.

Сахнова Т.В. Судебная зкспертиза. — М.: Городец, 1999.

Треушников М.К. Судебные доказательства. — М.: Городец, 2004.

Фокина МЛ. Свидетельские показання в состязательном гражданском судопроизводстве. — Саратов, 1996.

Розділ 14 ПОЗОВ

Питання теми:

1. Поняття позову. Елементи та види позовів.

2. Право на позов. Передумови права на пред'явлення позову.

3. Умови реалізації права на пред'явлення позову.

4. Об'єднання і роз'єднання позовів.

5. Зустрічний позов.

6. Зміни в позовному спорі.

1. Поняття позову. Елементи та види позовів

Поняття позову нерозривно пов'язане з поняттям позовного судочинства, в порядку якого здійснюється захист порушеного або оскарженого права.

Оскільки особа, яка вважає себе власником порушеного або оскарженого права, звертаючись до суду, шукає у суді захисту порушеного права і просить суд розглянути спір, що виник, з порушником права в передбаченому законом процесуальному порядку, то звернення даної особи до суду одержало назву позову, а провадження за цим зверненням — позовного провадження.

Позовній формі захисту властива не тільки форма звернення до суду, але і порядок звернення до суду, а також однаковий порядок розгляду спору. У цьому і полягають процесуальні гарантії права на судовий захист.

Саме поняття позову традиційно є одним із найбільш спірних питань у процесуальній науці.

Критичний аналіз різних думок щодо поняття позову підводить до висновку про необхідність визначення позову як вимоги заінтересованої особи про захист свого або чужого права або охороню-ваного законом інтересу. Саме таке визначення поняття позову відповідає вимозі єдності та універсальності позову як засобу судо-

195

вого захисту прав і законних інтересів. Позов як вимога про судовий захист не може існувати удвох своїх іпостасях: процесуальній та матеріально-правовій. У цьому випадку автори змішують такі поняття як позов і право на позов. Право на позов на відміну від позову дійсно може існувати як у процесуальному, так і в матеріально-правовому сенсі. Позов же як вимога про захист є єдиним і неподільним поняттям незалежно від того, хто використовує цей процесуальний інструмент.

Необхідність вироблення єдиного і універсального поняття позову обумовлена єдністю кінцевої мети, що переслідують особи, які звертаються до суду з вимогою про захист, а також єдністю підстави такої вимоги.

Таким чином, поняття позову не може змінюватися залежно від того, хто звертається з вимогою про судовий захист. Позов — єдиний та універсальний засіб судового захисту як свого, так і чужого права (інтересу).

Позов — це вимога заінтересованої особи, що випливає зі спірних матеріальних правовідносин, про захист свого або чужого права або законного інтересу, що підлягає розгляду та вирішенню у встановленому законом порядку.

Визначення позову як вимоги про захист порушеного або оскаржуваного права або охоронюваного законом інтересу дає можливість сформулювати істотні ознаки позову і позовної форми процесу. Для нього характерні:

1) наявність матеріально-правової вимоги, що випливає з порушеного або оскаржуваного права;

2) розгляд і вирішення цієї вимоги у встановленому законом процесуальному порядку;

3) наявність спору про право або законний інтерес;

4) наявність двох наділених законом рівними процесуальними правами сторін із протилежними матеріально-правовими інтересами;

5) наявність сторін, що сперечаються, і третьої, не заінтересованої у вирішенні справи особи, передбачає змагальність і рівне правове положення тих, хто змагається. Із цього випливає:, що позовна форма процесу — це форма змагальна. І навпаки, будь-яка змагальна форма процесу — форма позовна.

Елементи позову. Як і у будь-якому складному явищі, у позові прийнято виокремлювати його складові частини — елементи позову. Елементи позову визначають його внутрішні специфічні ознаки, містять інформацію про суб'єктивне право, що потребує, на думку позивача, судового захисту, про фактичні обставини, на яких ґрунтується подана вимога.

Позов як вимога про захист складається з трьох елементів: предмета, підстави та змісту.

196

Предмет позову — це матеріально-правова вимога, заявлена позивачем в суд до відповідача щодо усунення допущеного відповідачем порушення суб'єктивного права позивача. Звідси і саме поняття позову повинно включати одночасно матеріально-правову вимогу як його зміст і процесуальну форму вираження в їхній нерозривній єдності. Однак предмет позову не слід змішувати з певним речовим предметом спору, наприклад, конкретним об'єктом нерухомості, коштами тощо.

В юридичній літературі неодноразово вказувалося на відмінності у фактах, що надаються в обґрунтування того або іншого виду позову. Вимога заінтересованої особи про підтвердження судом існування певних матеріальних правовідносин, що пов'язують сторони, повинна ґрунтуватися на правоформуючих юридичних фактах; вимога про підтвердження відсутності певних матеріальних правовідносин, що пов'язують сторони, — на правоперешко-джувальних

(правопоглинаючих) юридичних фактах. Якщо позивач хоче через суд спонукати відповідача зробити певну дію або утриматися від певних дій, він повинен покласти в основу своїх вимог факти, з якими пов'язується виникнення спірного права й приналежність його позивачеві, факти, з якими пов'язується наявність у відповідача кореспондуючого обов'язку, і факти невиконання даного обов'язку відповідачем. При заяві вимоги про встановлення нових, зміну або припинення існуючих правовідносин між позивачем і відповідачем позивач повинен послатися на юридичні факти, з якими законодавство пов'язує можливість виникнення, зміни або припинення правовідносин, а також можливість реалізації права на здійснення перетворення правовідносин у судовому порядку.

Так, предметом позову про розірвання шлюбу є припинення шлюбних правовідносин. Предметом позову про відновлення незаконно звільненого працівника на роботі є визнання звільнення незаконним і відновлення посади, що існувала до порушення права.

Підстави позові/ — це обставини, що вказуються позивачем, з якими позивач, як з юридичними фактами, пов'язує свою матеріально-правову вимогу або правовідносини в цілому, що складають предмет позову.

Факти, що входять до підстав позову, традиційно у процесуальному праві поділяють на три групи:

1) факти, які безпосередньо створють право, тобто ті, що свідчать про наявність у позивача спірного матеріального права, за захистом якого він звертається до суду;

2) факти активної та пасивної легітимації, що вказують на зв'язок відповідно позивача і відповідача із спірними матеріально-правовими відносинами;

197

3) факти приводу до позову, що є причиною звернення до суду (порушення суб'єктивного права позивача або втрата цим правом визначеності внаслідок дій відповідача).

Коло фактів, що входять до підстав позову, вказується позивачем у позовній заяві. Якщо позивач неповно вказав ці факти, суд має право запропонувати йому доповнити підстави позову, надати докази на підтвердження наявності або відсутності тих юридично значущих фактів, на які позивач не вказав через свою правову непоінформованість або з інших причин. В кінцевому результаті належне коло фактів, що входять до підстав позову, визначається нормою матеріального права, що підлягає застосуванню у справі.

Зміст позову — це та дія суду, про здійснення якої просить позивач при зверненні за захистом порушених або оскаржуваних прав. Зміст позову визначається позивачем виходячи зі способу судового захисту, передбаченого законом. Позивач може просити суд визнати за ним певне право, зобов'язати відповідача зробити певні дії, підтвердити або спростувати існування певних правовідносин, відновити стан, що існував до порушення права, та ін.

Сторони позову не є елементом позову, зі зміною суб'єктивного складу сторін істотність самого позову не змінюється.

Відокремлення елементів позову має не тільки теоретичне, але й велике практичне значення. По-перше, елементи позову індивідуалізують позов, дозволяють його відмежувати від інших подібних позовів або встановити тотожність позовів. По-друге, виділення елементів позову необхідно для здійснення судом контролю за реалізацією позивачем свого процесуального права на зміну позову. По-третє, підстава позову визначає предмет доказувння у справі, встановлюючи межі обов'язку позивача по доказуванню фактів, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог. По-четверте, предмет і підстави позову визначають межі судового розгляду та судової діяльності. Суд розглядає справу лише в межах заявленої позовної вимоги. Проводити за власною ініціативою судовий розгляд і прийняти рішення відносно незаявленої вимоги суд має право лише у випадках, передбачених законом.

Види позовів. Позови класифікуються за трьома підставами: 1) за предметом позову — процесуально-правова класифікація; 2) за об'єктом захисту — матеріально-правова класифікація; 3) за характером інтересу, що захищається.

За процесуально-правовим критерієм позови класифікуються на позови про присудження, про визнання, перетворювальні позови.

Позовом про присудження позивач вимагає від суду зобов'язати відповідача виконати певну дію або утриматися від вчинення дії.

198

Звернення до суду за захистом права у вигляді присудження звичайно викликано тим, що боржник заперечує право позивача, не виконуючи своїх обов'язків. Внаслідок спору право втрачає визначеність; його не можна примусово здійснити доти, доки не буде встановлено, чи існує дійсно оскаржуване право і який його зміст. Це питання вирішується судом. Примусове виконання обов'язку боржником є кінцевою метою позову про присудження. Тому позови про присудження називають також «виконавчими позовами».

Таким чином, позов про присудження — це позов, спрямований на примусове виконання підтвердженого судом обов'язку відповідача. Позивач вимагає не тільки визнання за ним певного суб'єктивного права, але і примушення відповідача до здійснення конкретних дій на свою користь.

Позови про присудження служать примусовому здійсненню матеріально-правових обов'язків, які не виконуються добровільно або виконуються неналежним чином.

Захист інтересу у визначеності права може бути досягнутий судовим визнанням того, що спірні правовідносини в тому або іншому певному змісті або обсязі дійсно існують або не існують. Цій меті служать позови про визнання.

Предметом позову про присудження є право позивача вимагати від відповідача певної поведінки у зв'язку з невиконанням ним відповідного обов'язку добровільно.

Підставами позову про присудження є, по-перше, факти, з якими пов'язане виникнення самого права; по-друге, факти, з якими пов'язане виникнення права на позов: настання строку, від-кладальної умови, порушення права.

Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до суду про примушення відповідача до здійснення певних дій; вона виражена у прохальному пункті позовної заяви: стягнути зарплату, відновити на роботі, виселити та ін.

Позовом, про визнання є вимога, спрямована на підтвердження судом існування або відсутності певних правовідносин. Оскільки рішенням суду у цих позовах встановлюється існування або відсутність спірних правовідносин, дані позови називають також «установлювальними позовами».

Існує два різновиди установлювальних позовів: позитивні позови про визнання та негативні позови про визнання. Позитивний позов про визнання спрямований на встановлення факту існування спірних прав і юридичних обов'язків, тобто правовідносин, що пов'язують сторони, між якими виник спір (позивача й відповідача). Негативний позов про визнання спрямований на встановлення факту відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, тобто правовідносин, що позв'язують сторони (позивача і відповідача).

Предметом позову про визнання в більшості випадків є правовідносини між позивачем і відповідачем.

199

Підставами позитивного позову про визнання є факти, з якими позивач пов'язує виникнення спірних правовідносин (наприклад, проживання протягом тривалого строку як член сім'ї наймача).

Підстави негативного позову про визнання утворюють факти, внаслідок яких спірні правовідносини, за ствердженням позивача, не могли виникнути (наприклад, відсутність нотаріально оформленого договору у випадках, коли таке оформлення, відповідно до закону або за згодою сторін, необхідно для дійсності угоди).

Зміст позову про визнання — вимога до суду ухвалити рішення про визнання наявності або відсутності правовідносин, вказаних позивачем (визнати угоду недійсною, визнати право на житлову площу тощо).

Отже, між црзрвом про присудження та позовом про визнання існують значні відмінності як за змістом, предметом та підставами, так і за призначенням. Але загальною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на судове підтвердження прав і обов'язків у тому вигляді та змісті, в якому вони склалися та існували до процесу і незалежно від нього.

Перетворювальні позови — це позови, спрямовані на зміну або припинення існуючих з відповідачем правовідносин. Судове рішення в такому разі виступає як юридичний факт матеріального права, що змінює структуру матеріальних правовідносин, наприклад, позов про зміну умов договору.

Предметом перетворювального позову служить право позивача одностороннім волевиявленням припинити або змінити правовідносини (наприклад, вимагати розірвання шлюбу, договору).

Підстави перетворювального позову складають факти подвійного значення: а) факти, з якими пов'язане виникнення правовідносин, що підлягають зміні або припиненню; б) факти, з якими пов'язана можливість здійснення перетворювального повноваження на зміну або припинення правовідносин.

Змістом перетворювального позову є вимога до суду ухвалити рішення про припинення або зміну правовідносин (про розірвання шлюбу, розділ спільного майна).

Таким чином, розглядаючи перетворювальний позов і ухваля-ючи по ньому перетворювальне рішення, суд не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну або припинення існуючих правовідносин, що за законом не може бути здійснене без рішення суду. При цьому можливі два випадки: 1) правовідносини можуть бути змінені або припинені тільки судом; 2) необхідність звернення до суду викликана відсутністю згоди однієї зі сторін на зміну або припинення правовідносин[74] .

За характером інтересу, що захищається, позови поділяються на особисті; для захисту державних і публічних інтересів; для захисту інтересів інших осіб. Дана класифікація заснована на з'ясуванні питання про вигодонабувача за позовом, характері інтересів, що захищається ним.

Особисті позови спрямовані на захист власних інтересів позивача, коли він сам є й учасником спірних матеріальних правовідносин, і безпосереднім вигодонабувачем.

Позови щодо захисту державних і публічних інтересів спрямовані на захист в основному майнових прав держави або інтересів суспільства, коли неможливо виділити конкретного вигодонабувача (наприклад, позов прокурора в інтересах держави).

Позови щодо захисту інтересів інших осіб спрямовані на захист не самого позивача, а інших осіб у тих випадках, коли позивач згідно з законом уповноважений на порушення справи в їхніх інтересах (наприклад, позови органів опіки та піклування щодо захисту прав неповнолітніх дітей).

Велике практичне значення має класифікація позовів за матеріальноправовою ознакою.

У судовій практиці прийняте виокремлення справ за окремими категоріями матеріально-правових відносин: сімейних, трудових, житлових, та ін.

Матеріально-правова класифікація позовів покладена в основу судової статистики, що показує динаміку різних категорій цивільних справ. Дані цієї статистики можуть бути використані для вдосконалення судової діяльності.

Матеріально-правова класифікація застосовується також для наукових досліджень матеріально-правових і процесуальних особливостей цивільних справ.

Залежно від того, чи є об'єктом порушеного права (інтересу) благо, що піддається грошовій оцінці, позови поділяються на майнові та немайнові. Дана класифікація позовів має практичне значення при визначенні розміру судового збору.

Майновий позов — це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що піддається грошовій оцінці. Це означає, що будьякий майновий позов має ціну, тому розмір судового збору визначається у відсотковому відношенні до ціни позову.

Немайновий позов — це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці. Отже, немайновий позов не має ціни, тому розмір судового збору визначається в кратному відношенні до встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

201

2. Право на позов. Передумови права на

пред'явлення позову

Право на звернення до суду за судовим захистом посідає важливе місце серед інших прав, що забезпечують захист порушеного чи оскаржуваного права або охоронюваного законом інтересу. Тим часом у загальній теорії права немає єдності поглядів щодо багатьох аспектів проблеми права на звернення до суду за судовим захистом з конкретної цивільної справи.

Ми розділяємо позицію тих авторів, які визнають, що оскільки позов є процесуальним засобом захисту порушеного або оскаржуваного суб'єктивного права, то цей засіб буде діючим тільки тоді, коли в складі права на позов буде у наявності дві правочинності: право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову і право на одержання судового захисту, тобто право на задоволення позову.

Таким чином, право на позов є по суті поняттям збірним, оскільки воно поєднує в собі дві правочинності, а саме: право на пред'явлення позову та право на задоволення позову.

Ці дві правочинності повинні виступати в єдності, тому що без права на пред'явлення позову не може бути права на задоволення позову. Разом з тим право на пред'явлення позову не буде для позивача засобом захисту порушеного або оскаржуваного права, якщо в нього не буде права на задоволення позову.

У відомій мірі право на пред'явлення позову й право на задоволення позову носять самостійний характер. Особі може належати право на задоволення позову при відсутності в неї права на пред'явлення позову. І навпаки, наявність у особи права на пред'явлення позову не завжди означає наявність у неї права на задоволення позову, тому що суд може встановити, що вимоги не засновані на законі, і відмовити в їх задоволенні.

Отже, право на пред'явлення позову — це право відкрити та підтримувати судовий розгляд конкретного матеріально-правового спору в суді першої інстанції з метою його вирішення. Це — право на правосуддя по конкретному матеріально-правовому спору.

За своїм змістом право на пред'явлення позову означає право на процес незалежно від його результату, право на діяльність суду щодо розгляду та вирішення вимоги про захист порушеного або оскаржуваного права або законного інтересу, тобто право на одержання рішення незалежно від його змісту і характеру. Таким чином, право на пред'явлення позову є процесуальною категорією, оскільки наявність цього права в зацікавленої особи зовсім не залежить від наявності в неї того суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, які підлягають захисту.

Право на позов — самостійне суб'єктивне право. Як усяке суб'єктивне право, право на позов є не у всіх осіб, а лише у конкретних осіб з конкретних справ за наявності певних умов (передумов).

202

Отже, передумови права на пред явлення позову — обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує виникнення суб'єктивного права певної особи на пред'явлення позову з конкретної справи.

Якщо такі передумови є в наявності, це означає, що в даної особи є право на судовий розгляд її цивільно-правової вимоги. Якщо будь-яка із передумов відсутня, то немає і самого цього права; звернення до суду в такому випадку не може викликати судового розгляду зазначеного спору; отже, суд не має права (і не зобов'язаний) зробити відповідний акт правосуддя.

Прийнято розрізняти загальні і спеціальні передумови права на пред'явлення позову. До числа загальних, характерних для всіх категорій справ належать наступні передумови:

1) цивільна процесуальна правоздатність, яку мають усі фі зичні і юридичні особи (ст.28 ЦПК).

Процесуальне законодавство містить низку суб'єктивних вимог, наявність яких дозволяє особі ініціювати судовий розгляд, а суду — відкрити провадження, тому реалізація права на доступ до правосуддя насамперед пов'язана з наявністю процесуальної правоздатності. Будучи поняттям, необхідним для вираження потенціальної можливості мати процесуальні права і нести процесуальні обов'язки, цивільна процесуальна правоздатність може відноситися тільки до тих, хто в майбутньому за певних умов посяде у судочинстві положення того або іншого суб'єкта процесуальних прав і процесуальних обов'язків.

Таким чином, цивільна процесуальна правоздатність забезпечує виконання завдань, що постають перед нею, шляхом закріплення комплексу процесуальних прав і обов'язків: 1) на участь у цивільному процесі; 2) пов'язаних із посіданням процесуального положення певного суб'єкта процесу; 3) на виконання наданих законом конкретним суб'єктам процесу процесуальних засобів, прав і обов'язків;

2) цивільна юрисдикція (ст.15 ЦПК). Справа може бути відкрита тільки в тому випадку, якщо її розгляд і вирішення віднесені до компетенції суду;

3) відсутність судового рішення, раніше винесеного з тієї самої справи. Дана передумова випливає з діючого у цивільному процесуальному праві правила про неприпустимість вторинного пред'явлення позову і вирішення його щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п.2 ч.2 ст.122 ЦПК).

Тотожність у позовному судочинстві означає збіг сторін, предмета та підстав. Тотожність у суб'єктному складі може бути визначена виходячи з того, чи не пред'явлений позов вторинно тією самою особою до того самого відповідача. Позови, що збігаються

203

тільки за предметом і підставами, але заявлені зі зміненим суб'єктним складом, не можуть вважатися тотожними. Однак тотожність зберігається при правонаступництві, тому що правонаступник заміняє правопопередника, і всі процесуальні дії, вчинені правопо-передником, для нього обов'язкові.

Зберігається тотожність, якщо сторони поміняються місцями, а предмет і підстави залишаться колишніми. Також тотожність зберігається і при пред'явленні позовів прокурором, державними органами, організаціями і громадянами на захист інтересів інших осіб, якщо вже є рішення на вимогу самого суб'єкта спірних правовідносин. Тотожність предмета зберігається при зміні розміру позовних вимог, тому що при цьому залишаються незмінними предмет і підстави позову. Заміна однієї альтернативної вимоги іншою також не може виключити тотожності предмета позову.

У науці цивільного процесу тотожність поділяють на фізичну, коли у новому процесі виступають ті самі особи, що іу попередньому, і юридичну, коли один з тих, хто змагається, знаходився у процесі з третьою особою, яка не брала участі в таких юридичних відносинах, і, захищаючи свої інтереси, він тим самим захищав і інтереси третьої особи (презумптивне представництво). Як ілюстрацію юридичної тотожності звичайно наводять неможливість пред'явлення тотожного позову до солідарного відповідача, якщо така сама вимога з тих самих підстав була раніше пред'явлена до іншого солідарного відповідача;

4) відсутність рішення третейського суду, яке стало обов'язковим для сторін, прийнятого по тотожному позову, за винятком випадків, зазначених у законі (п.4 ч.2 ст.122 ЦПК).

У науковій літературі висловлюється думка про наявність такої передумови права на пред'явлення позову як юридична заінтересованість. Представники даної точки зору вважають, що суб'єктом права на пред'явлення позову можуть бути тільки особи, які виступають на захист свого права або охоронюваного законом інтересу, а також особи, які звертаються за судовим захистом прав та інтересів інших осіб у випадках, коли таке повноваження надане їм законом. Тому під юридичною заінтересованістю необхідно розуміти засноване на законі очікування від судового процесу певного правового результату, яке може бути особистим, суб'єктивним (наприклад, у сторін, третіх осіб) і державно-правовим (наприклад, у прокурора). Його варто відрізняти від фактичної заінтересованості у вирішенні справи, яка може бути заснована на відносинах споріднення, дружби, підпорядкованості і яка не має значення передумови права на пред'явлення позову[75] .

Вважатимемо, що заінтересованість не може розглядатися ні як передумова, ні юридична умова виникнення права на звернення до суду. З точки зору формального моменту заінтересованість не є юридичним фактом і, отже, не має правостворювального значення.

Заінтересованість не виступає як юридична передумова права на звернення до суду, а відображає потребу відповідного суб'єкта у судовому захисті, виступаючи матеріальною передумовою здійснення такого юридичного факту як звернення до суду. Заявникові немає необхідності доказувати суду потребу у судовому захисті, саме звернення до суду говорить про заінтересованість особи у судовому захисті. У зазначеному аспекті заінтерсованість — не юридична, а психологічна категорія і відображає вольовий момент — переконаність особи у необхідності для неї судового захисту. Викликають же заінтересованість у судовому захисті обставини матеріально-правового характеру.

Спеціальні передумови визначають наявність у суб'єкта права на пред'явлення позову в окремих категоріях справ.

Передумови права на пред'явлення позову прийнято також класифікувати на суб'єктивні та об'єктивні. Суб'єктивними є передумови, що містять вимоги до суб'єктів процесу (процесуальна правоздатність сторін), об'єктивними — всі інші передумови.

Наслідки відсутності права на позов і права на пред'явлення позову неоднакові. Відсутність права на позов у матеріальному сенсі означає відсутність самого права вимагати певної поведінки від боржника. Встановити наявність або відсутність права на позов можна тільки в результаті розгляду справи по суті. Наслідком відсутності цього права є рішення суду про відмову в позові.

Право на пред'явлення позову не залежить від наявності або відсутності права на позов у матеріальному сенсі. Для пред'явлення позову досить припущення про наявність права на позов. Право на пред'явлення позову є і при відсутності права на позов у матеріальному сенсі. Наявність або відсутність необхідних передумов права на пред'явлення позову перевіряється судом при прийнятті позовної заяви. Якщо відсутність хоча б однієї з них виявляється при поданні позовної заяви, то суддя відмовляє у його прийнятті[76] . Якщо ж відсутність передумови встановлюється після порушення справи або її розгляду судом, то провадження

по справі припиняється на будь-якій стадії процесу як відкрите неправомірно.

3. Умови реалізації права на пред'явлення позову

Для позитивного вирішення питання про відкриття конкретної справи у суді недостатньо наявності у заінтересованої особи права на пред'явлення позову, необхідно ще і реалізувати це право у належному порядку.

Виходячи зі змісту діючого цивільного процесуального законодавства щодо порядку звернення до суду, пред'являється вичерпний перелік вимог. На відміну від випадків недотримання передумов права на пред'явлення позову, недотримання порядку (умов) реалізації права на пред'явлення позову хоча і тягне неможливість порушення провадження по справі в суді, однак не є непереборним. Позивач може виправити допущені помилки та повторно звернутися до суду з тотожним позовом на загальних підставах.

До порядку (умов) реалізації права на пред'явлення позову належать:

1. Підсудність справи даному суду.

Якщо спір не підсудний даному суду, суддя відмовить у прийнятті позовної заяви не тому, що немає права на пред'явлення позову, а тому, що відсутня передбачена законом умова реалізації права на пред'явлення позову.

Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК України).

2. Процесуальна дієздатність позивача.

Дана обставина повинна бути встановлена суддею, що приймає заяву. Доказами, що підтверджують наявність або відсутність дієздатності, є паспорт, рішення суду (для визнаних обмежено дієздатними та недієздатними), свідоцтво про шлюб.

3. Наявність належно оформлених повноважень на підписання або пред'явлення позовної заяви.

Позовна заява подається до суду першої інстанції в письмовій формі та підписується позивачем або його представником (п.З ст.119 ЦПК України).

Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (п.7 ст. 119 ЦПК України).

4. Сплата судового збору.

206

5. Дотримання реквізитів позовної заяви.

Згідно з ч.2 ст.119 ЦПК України позовна заява повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.

Таким чином, зміст позовної заяви становлять обов'язкові відомості, необхідні для розгляду та вирішення позову в суді.

Отже, недотримання позивачем умов реалізації права на пред'явлення позову, а також відсутність у позивача самого цього права, виявлені до порушення цивільної справи, процесуально фіксуються в ухвалах про відмову в прийнятті позовної заяви або про повернення позовної заяви, право оскарження яких прямо закріплено у ст.293 ЦПК.

Самостійною підставою повернення позивачеві позовної заяви є його заява про повернення йому позову, що означає відмову позивача від використання судової форми захисту права або законного інтересу (п.1 ч.З ст.121 ЦПК).

4. Об'єднання і роз'єднання позовів

Згідно з ч.І ст.126 ЦПК суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

Варто розрізняти суб'єктивне та об'єктивне об'єднання позовів.

Під суб'єктивним розуміють об'єднання в одне пройадження декількох позовів між різними особами. Суб'єктивне об'єднання позовів — не що інше, як процесуальна співучасть.

Суб'єктивне об'єднання позовів характеризується множинністю осіб на стороні позивача або відповідача або на тій й іншій стороні і відповідно декількома позовними вимогами (об'єднання по суб'єктам).

Об'єктивним є об'єднання в одне провадження позовів, при яких позивачем і відповідачем є ті самі особи. Іншими словами, в одне провадження поєднуються матеріально-правові вимоги (об'-

207

єднання по об'єктах), наприклад, у випадку, коли наймодавець пред'являє до наймача вимогу про виселення, вимогу про заборгованість по квартирній платі та вимогу про стягнення вартості поточного ремонту житлового приміщення, обов'язок провадження якого покладений на наймача.

Розгляд кількох пов'язаних між собою вимог в одному процері сприяє найбільш повному, швидкому та правильному вирішенню справи, усуває можливість винесення суперечливих судових рішень.

У деяких випадках закон прямо передбачає об'єднання позовів. Так, при ухваленні рішення щодо позову про позбавлення батьківських прав суд одночасно розв'язує питання про стягнення аліментів.

У практиці вважається недоцільним об'єднання позовів щодо спорів, які виникають із правовідносин, що належать до різних галузей права, особливо якщо їх розгляд пов'язаний з різними методами дослідження або переслідує різні соціальні завдання. Наприклад, не можуть бути об'єднані позови про поновлення на роботі і про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, пред'явлені до однієї і тієї самої організації.

При об'єднанні позовів кожний з них зберігає самостійне значення. Отже, по кожному позову суд повинен дати відповідь, виклавши та мотивувавши її у спільному рішенні.

Закон передбачає також можливість роз'єднання позовів. Залежно від обставин справи суддя чи суд мають право постановити ухвалу про роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ч.2 ст.126 ЦПК).

Питання про об'єднання та роз'єднання позовів вирішується одноособово суддею, а також може бути вирішено і колегіальним складом суду, якщо необхідність спільного або роздільного вирішення справ виникає у судовому засіданні. При цьому враховуються повнота матеріалу, економія в його наданні та дослідженні, однакове вирішення правових питань і інші міркування, пов'язані із правильним і своєчасним вирішенням справи.

5. Зустрічний позов

Із реалізацією мети на звернення за судовим захистом пов'язаний і інститут зустрічного позову, що не має безпосереднього відношення до стадії відкриття провадження у справі.

Процедура зустрічного позову відома з часів глибокої давнини. Майже протягом всієї своєї історії зустрічний позов ототожнювався із заліком.

208

Зустрічний позов застосовувався вже у римському процесі. Розвиток зустрічного позову шляхом заліку пов'язаний з постановою Марка Аврелія, що передбачала ехсерйіо сіоіі (заперечення про недобросовісність) проти позову кредитора, який вимагав сповна борг з тієї особи, по відношенню до якої він сам був боржником. Посилаючись на ехсерііо сіоіі, відповідач вказував на недобосовіс-ність позову. У цьому випадку суддя міг, хоча і не був зобов'язаний, відрахувати з позову зустрічні вимоги з тих самих боргових відносин. Однак, як будь-яке приватне право, право заліку здійснювалося не автоматично, а лише на прохання заінтересованої особи шляхом пред'явлення зазначеної ексцепції. При ексцепції відповідач брав на себе роль позивача, він зобов'язаний був довести твердження, що міститься в ній. Отже, були присутні елементи зустрічного позову[77] .

Статут цивільного судочинства 1864 року закріплював у ст.340: «Відповідач має право заявити зустрічний позов не пізніше, як в першому папері у відповідь, а якщо такий не був поданий, тоді в першому судовому засіданні по справі».

Надалі зустрічний позов згадується вже тільки в ЦПК УРСР 1924 р., але лише як примітка до ст.81: «Всі недоліки зустрічної позовної заяви повинні бути виконані не пізніше дня, призначеного для слухання справи; у протилежному випадку пред'явлений зустрічний позов у даному процесі не розглядається».

Згідно з ч.І ст.123 діючого ЦПК України відповідач має право до або під час попереднього судового засідання пред'явити зустрічний позов.

Отже, зустрічний позов — самостійна позовна вимога, заявлена відповідачем у процесі, який вже виник, для спільного розгляду з первісним з метою захисту своїх інтересів.

Таким чином, для зустрічного позову характерно те, що:

— це позов відповідача;

— позов заявлений у процесі, який вже виник;

— позов заявлений для спільного розгляду з первісним позовом.

Поряд з реалізацією права на звернення за судовим захистом, яке могло бути реалізоване відповідачем і в самостійному провадженні, пред'явлення зустрічного позову у процесі, який вже виник, сприяє виконанню завдання процесуальної економії.

Зв'язок зустрічного позову з первісним може обумовлюватися різними причинами і відповідно мати різний зміст: а) відповідач протиставляє вимозі позивача однорідну вимогу, строк якої наступив, пред'являючи її для заліку первісної вимоги; б) задоволення зустрічного позову виключає повністю або частково задоволення

первісного позову; в) закон допускає і інші випадки взаємного зв'язку між первісним і зустрічним позовами, коли їх спільний розгляд призводить до більш швидкого та правильного вирішення спорів.

Необхідність зв'язку між зустрічною та первісною вимогами не усуває самостійного характеру зустрічного позову. Практично це проявляється у наступному:

а) хоча задоволення зустрічного позову звичайно спричиняє

відмову від первісного позову, не виключена можливість відмови від основного позову з причин, які не мають відношення до зустріч ного позову, в якому суд також відмовляє з причин його незакон ності або необґрунтованості;

б) через самостійний характер зустрічного позову суд зобов'яза ний вирішити його і у тому випадку, якщо по первісному позову рішення не приймається (наприклад, внаслідок відмови позивача від позову). Але і у тих випадках, коли обидва позови розглядають ся судом, кожному з них — первісному і зустрічному — повинна бути надана у спільному рішенні у справі окрема відповідь разом з мотивуванням, яке відноситься до того, що саме присуджується первісному і зустрічному позивачеві та у якій частині.

Зустрічна позовна заява, надана з дотриманням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам ЦПК. Якщо зустрічна позовна заява подана з порушенням вимог ЦПК, вона може бути залишена без руху або повернута заявникові (ст. 124 ЦПК).

6. Зміни у позовному спорі

Згідно з ч.2 ст.31 ЦПК позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.

Зміна підстав позову може виявлятися як у заміні спочатку зазначених обставин для обґрунтування заявлених вимог новими, так і у внесенні додаткових або виключенні деяких із зазначених позивачем фактів. Подібні перетворення у підставі позову неминучі, якщо змінюється сам предмет позову. Наприклад, вимагаючи замість розірвання шлюбу визнання його недійсним, позивач повинен замінити підставу позову, оскільки обставини, що дозволяють суду вирішити ці вимоги, різні.

Зі зміною однієї лише підстави позову при збереженні того самого предмета (спірного права вимоги або правовідносини в цілому) охоронюваний за допомогою даного позову інтерес завжди зберігає тотожність.

210

Зміна підстав позову в процесі його розгляду неможлива в тих випадках, коли подібна зміна тягне зміну предмета позову.

Зміна предмета позову — заміна первісно зазначеного позивачем предмета іншим, підставою для якої служать первісно наведені позивачем обставини.

Найчастіше така зміна здійснюється або шляхом переходу від диспозиції однієї правової норми до іншої, або шляхом вибору нового способу захисту своїх суб'єктивних прав (заміна санкції). В обох випадках мова йде про зміну матеріально-правової вимоги позивача до відповідача. Наприклад, вимога покупця до продавця про заміну речі неналежної якості може бути замінена вимогою про повернення сплаченої за неї грошової суми. Це відбувається внаслідок того, що ті самі юридичні факти (підстава позову) у межах тих самих правовідносин можуть обумовлювати застосування декількох правових норм. Перехід від однієї норми до іншої в цьому випадку здійснюється з ініціативи позивача, якому законом надається право вибору між декількома варіантами поведінки в даній конфліктній ситуації.

У той же час, якщо згідно з нормою матеріального права можливий тільки один спосіб захисту права зацікавленої особи, то зміна заявленої позивачем вимоги в процесі неможлива, тому що це спричинило б зміну і підстави позову, що не допускається процесуальним законом. Так, наприклад, шлюб розривається, якщо подальше спільне життя подружжя та збереження сім'ї стали неможливими. Заявлена в суді вимога про розірвання шлюбу не може бути змінена в процесі, наприклад, на вимогу про визнання шлюбу недійсним, тому що сімейне законодавство не допускає іншого способу правового захисту при розпаді сім'ї.

Зміну предмета позову варто відрізняти від доповнення заявлених позовних вимог, коли позивач, підтримуючи раніше заявлені вимоги, пред'являє для спільного з ними розгляду нові позовні вимоги, хоча б і пов'язані з раніше заявленими. Вирішення питання про об'єднання додатково заявлених позовних вимог для спільного розгляду здійснюється судом у відповідності зі ст. 126 ЦПК.

Предмет позову не слід плутати з матеріальним об'єктом суб'єктивного права, на захист якого цей позов спрямований. Збільшення або зменшення розміру позовних вимог призводить обсяг матеріального об'єкта позову у відповідність із дійсністю. Тому ці дії не є за загальним правилом зміною предмета позову. Так само не належать до таких дій і уточнення предмета позову позивачем, тобто приведення формулювання предмета позову у відповідність із фактичною вимогою.

Варто враховувати, що неприпустимо одночасно змінювати всі елементи позову. Інакше кажучи, можна змінювати або предмет, або підстави позову, але не те та інше разом.

211

Зміна позову здійснюється всупереч волі відповідача. Тому, виходячи із принципу процесуальної рівноправності, суд на прохання відповідача повинен відкласти розгляд справи на строк, необхідний йому для підготовки до захисту.

Всі види зміни позову, що допускаються законом, служать не тільки завданням захисту дійсного інтересу, але і вимозі процесуальної економії: зберігаються кошти і час сторін та суду в процесі; позивач позбавляється від необхідності пред'явлення нового позову для захисту того ж інтересу.

Формою відмови сторони в процесі від судового захисту належних їй прав є: а) на стороні позивача — відмова від позову; на стороні відповідача — визнання позову.

Відмова від позову — це розпорядницька дія позивача, спрямована на припинення подальшого розгляду судом заявленої вимоги, яка містить відмову від спірного матеріального права або охороню-ваного законом інтересу.

Отже, відмова від позову являє собою акт розпорядження процесуальним правом, тобто правом на судовий захист. Вона може бути викликана різними мотивами (прощенням боргу, виконанням відповідачем обов'язку перед позивачем, безперспективністю позову та ін.), однак відповідно до діючого законодавства ця процесуальна дія позивача є безумовною підставою для закриття судом провадження у справі (ст. 205 ЦПК).

У випадках, коли відмова від позову пов'язана з добровільним задоволенням вимоги відповідачем, позивач відмовляється не від самого матеріального права, а від подальшого розгляду судом заявленої вимоги про його захист. Відмова від позову носить безумовний характер, вона не може бути пов'язана позивачем з настанням або ненастанням певних умов. Право на відмову від позову має також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, — стосовно пред'явлених нею вимог, кожний зі співпозивачів — відносно своєї вимоги, відповідач — відносно зустрічного позову. Відмова третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, від свого позову, відмова відповідача від зустрічного позову за умови прийняття їх судом тягнуть припинення провадження в справі у відповідній частині. Відмова від позову, заявлена одним зі співпозивачів, не позбавляє інших позивачів права вимагати розгляду справи по суті.

Визнання позову — це розпорядницька дія відповідача, його згода на задоволення заявлених позовних вимог, спрямована на закінчення розгляду судом заявленої вимоги шляхом винесення рішення про її задоволення.

Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтованість заперечень відповідача та переконання в справедливості вимоги позивача, повна або часткова добровільна відмова відповідача від на-

212

лежного йому суб'єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір. Визнанням позову відповідач припиняє матеріальноправовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачеві виграш процесу.

Від визнання позову варто відрізняти визнання відповідачем якогонебудь факту. Визнання позову є розпорядницькою дією відповідача і означає безумовну згоду з вимогами позивача та з винесенням судом рішення на користь позивача незалежно від наявності і доведеності фактів, що входять у підставу позову. Визнання факту є різновидом пояснень відповідача як засобу доказування і спрямоване на підтвердження наявності певної обставини, доказування якої згідно з правилами про розподіл тягаря доказування покладається на позивача. Так, відповідач у позові про відшкодування шкоди може визнати факт заподіяння його діями шкоди життю, здоров'ю або майну позивача, однак, проте, заперечувати проти задоволення вимог, посилаючись на те, що шкода була заподіяна внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

Визнання позову буває різним за формою та змістом. За формою — це або окрема заява відповідача, що долучається до матеріалів справи, або запис у журналі судового засідання. За змістом воно може бути повним або частковим.

Відповідно до ч.З ст.31 ЦПК сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

Мирова угода — розпорядницька дія сторін щодо взаємного врегулювання матеріально-правового спору, який виник, на взаємоприйнятних умовах і припиненню відкритої судом справи.

Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав і обов'язків сторін та предмета позову (ч.І ст.175 ЦПК).

Мирова угода відрізняється як від відмови від позову, так і від його визнання, тому що є взаємним договором. Вона може ґрунтуватися на взаємних процесуальних поступках, але може бути і однобічною поступкою.

Мирова угода повинна відповідати певним вимогам:

1) повинна бути спрямована на закінчення судової справи;

2) будучи за змістом цивільно-правою угодою, мирова угода повинна відповідати всім вимогам, які звичайно пред'являються до угод;

3) ясність змісту мирової угоди, повна визначеність і безумовність встановлених угодою прав і обов'язків сторін;

4) оформляється ухвалою суду про закриття провадження у справі.

Мирова угода може бути укладена тільки учасниками спірних матеріальних правовідносин — сторонами і третіми особами, але ніяк не прокурором, не органом державного управління, не громад -

213

ською організацією або громадянином, що пред'явили позов на захист інтересів інших осіб. Не належить таке право і третім особам, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

До постанови судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, що висловив намір зробити ці дії, у повноваженнях на їх здійснення.

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ч.5 ст. 175 ЩІК).

Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч.б ст.175 ЦПК).

Суд повинен проявляти ініціативу у примиренні сторін. Можливість вирішення спору мировою угодою повинна з'ясовуватися суддею в процесі провадження у справі до судової о розгляду (ч.З ст. 130 ЦПК), на початку розгляду справи по суті (ч.І ст. 173 ЦПК).

Можна виділити наступні правові наслідки, які викликає мирова угода:

1) особи, які уклали мирову угоду, можуть підтвердити існуюче між ними спірне правовідношення, не змінюючи його зміст, а лише надаючи йому певний, безперечний характер;

2) мирова угода може бути формою конкретизації спірного права. Учасники спору у випадках, коли зміст суб'єктивного права не регламентований законом, своєю угодою можуть визначити його зміст. Така угода не є угодою в цивільно-правовому значенні, тому що не спрямована на встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків. У той же час вплив такої мирової угоди на спірне право відрізняється від простого підтвердження існування допроцесу-альньїх правовідносин, тому що суб'єктивне право не просто змінює свій стан, але і знаходить конкретний зміст. Наприклад, мировою угодою можуть бути визначені частки в праві спільної власності;

3) мирова угода може встановлювати, змінювати або припиняти права та обов'язки для осіб, які її уклали. У випадку якщо мирова угода укладена по спору з цивільних правовідносин, вона є цивільно-правовим договором.

Таким чином, мирова угода може змінювати правовідносини між особами, які її уклали. Правовідносини можуть змінюватися у двох напрямках — по лінії її змісту і по лінії суб'єктів. Однак судовою мировою угодою не моясе бути змінений суб'єктний склад правовідносин, тому що це суперечить суті такої мирової угоди.

Крім мирової угоди, що укладається в суді відносно розглянутої справи (судової мирової угоди), виділяється мирова угода, укладе-

214

на поза межами судового процесу (позасудова мирова угода). Остання є різновидом угоди, юридичним фактом і при наступному розгляді спору в суді підлягає доказуванню у судовому процесі на загальних підставах.

Відмова від позову, визнання позову, укладання мирової угоди можливі також у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Рекомендована література:

Добровольский АА., Иванова СЛ. Основные проблемы исковой формы защиты права. — М.: Изд-во Моск.ун-та, 1979.

Исаенкова О.В. Иск в гражданском судопроизводстве: Учебное пособие.— Саратов, 1997.

Кожухарь А.Н. Право на судебную защиту в исковом производстве.

— Кишинев: Штиинца, 1989.

Осокина Г.Л. Иск (теория и практика). — М.: Городец, 2000.

Ровний В.В. Конкуренция исков в российском гражданском праве. — Иркутск, 1997.

Руденко Е. Взаимосвязь двух правомочий: процессуальной сторони и материально-правовой сторони права на иск // Арбитражный и гражданский процесс. — 2005. — № 8. — С.7-11.

Сульженко Ю. Реалізація права на судовий захист у суді першої інстанції// Право України. — 2005. — № 7. — С.89-94.

Тимченко Г. Мирова угода в науці цивільного процесуального права // Право України. — 2004. — № 8. — С. 104-107.

Щеглов В.Н. Иск о судебной защите гражданского права. — Томск,1987.

Розділ 15 ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ

Питання теми:

1. Поняття і значення відкриття провадження у справі.

2. Позовна заява і порядок виправлення її недоліків.

3. Прийняття позовної заяви.

4. Правові наслідки відкриття провадження у справі.

5. Забезпечення позову.

1. Поняття і значення відкриття провадження у справі

Відкриття провадження у справі — стадія цивільного процесу, на якій суд вирішує питання про відкриття провадження по конкретній цивільній справі в суді першої інстанції, перевіряє наявність у особи, яка звернулася до суду, права на звернення до суду і дотримання встановленого порядку реалізації даного права.

Процесуальна діяльність по відкриттю провадження у справі в суді першої інстанції має велике значення для забезпечення права на судовий захист і реалізації всього комплексу завдань і цілей цивільного судочинства. Саме тут вирішується питання про наявність умов, з якими закон пов'язує саму можливість виникнення провадження в суді загальної юрисдикції щодо розгляду та вирішення по суті конкретної цивільної справи. Наявність таких умов для звернення заінтересованої особи за судовим захистом і дотримання нею установленого законом порядку звернення ставить в обов'язок судді відкрити провадження у цивільній справі шляхом постановлення ухвали про відкриття провадження у справі. Лише після цього, за загальним правилом, і стають можливими виникнення і зміна по справі всієї сукупності цивільних процесуальних правовідносин.

Отже, без відкриття провадження у цивільній справі в суді першої інстанції неможливі судовий захист порушених або оспорюва-

216

них прав, свобод і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій, охорона державних і суспільних інтересів, а також досягнення факультативних цілей судочинства[78] .

У відповідності з ЦПК судовий процес по цивільній справі може бути розпочатий лише на підставі поданого в суд заінтересованою особою або від імені заінтересованої особи позову.

У випадках, встановлених законом, звернутися в суд в інтересах заінтересованої особи можуть Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи (ч.І ст.45 ЦПК).

Відповідно до принципу диспозитивності в цивільному процесі не допускається порушення цивільних справ за власною ініціативою суду.

Зміст та значення стадії відкриття провадження у справі однакові у всіх видах цивільного судочинства, по всіх цивільних справах.

Позовна заява направляється в суд поштою або подається позивачем, його представником на особистому прийомі судді. Питання про відкриття справи вирішується суддею одноособово.

Суддя, ознайомившись із поданою позовною заявою, повинен зробити одну із процесуальних дій, передбачених ЦПК:

— відкрити провадження у цивільній справі (ч.І ст.122 ЦПК);

— відмовити у відкритті провадження у справі (ч.2 ст.122

ЦПК);

— залишити позовну заяву без руху (ч.І ст.121 ЦПК); — повернути позовну заяву (ч.З ст.121 ЦПК).

2. Позовна заява і порядок виправлення її недоліків

Позовна заява — установлена законом форма звернення до суду за вирішенням спору про суб'єктивне право.

Позовна заява являє собою за чинним законодавством єдиний спосіб об'єктивізації позову. Останній може бути пізнаний тільки через прояв у відповідній заяві. Відповідність позову і позовної заяви підлягає вимогам діалектики взаємозв'язку змісту та форми. Разом з тим позовна заява має власний зміст (реквізити, установлені законом) і письмову форму[79] . Письмова форма позову дозволяє чітко фіксувати зміст заявлених вимог, їх відповідність закону,

час і місце пред'явлення позову, оперативно виявляти та усувати недоліки і помилки, допущені заявником. Таким чином, форма позовної заяви — одна з діючих гарантій права позивача та відповідача на судовий захист.

Згідно зі ст.119 ЦПК позовна заява повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) позивача й відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подачі (ч.З ст.119 ЦПК). У разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення (ч.б ст.119 ЦПК). Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (ч. 7 ст.119 ЦПК).

Вищенаведені відомості, що підлягають обов'язковому включенню в позовну заяву, можна розділити на кілька груп:

а) відомості вступного характеру (найменування суду, до яко

го подається заява; ім'я (найменування) позивача і відповідача, їх місце проживання або місцезнаходження; ціна позову);

б) відомості, що належать до опису обставин справи та моти вування заявлених вимог (факти підстави позову, вказівка на до кази, їх підтвердження);

в) відомості резолютивного характеру (вимоги позивача до, кожного з відповідачів, їх зміст та розмір, а також підпис особи, яка звернулася до суду, або її представника);

г) додаткові відомості (перелік додатків, інші дані, необхідні

для вирішення питання про прийняття позовної заяви).

Деякі вчені-юристи підрозділяють реквізити позовної заяви на конститутивні і змістовні[80] .

Конститутивними варто визнати всі елементи заяви в сукупності, тому що без кожного з них вона втрачає властивість цивільного процесуального документа. Найменування суду, відомості про сторони, що сперечаються, підпис заявника, а також документ, що засвідчує повноваження судового представника, визначають (конститують) звернення заінтересованої особи як процесу-

альний документ. їх відсутність робить заяву такою, що не має юридичного значення, у зв'язку з чим суддя залишає її без руху.

Змістовну частину утворюють відомості про предмет розгляду і вирішення спору про право, вимоги позивача і докази, що підтверджують позовні вимоги. Будь-які погрішності у викладі зазначеної інформації можуть привести до того, що суд відмовить у задоволенні позову.

ЦПК не вимагає, щоб позовна заява обов'язково містила правову кваліфікацію спірних правовідносин, тобто посилання позивача на норми права, на яких він засновує свою вимогу (так звана правова підстава позову). Однак оскільки позов — правова вимога, вказівка в позовній заяві норм права, на яких засновані вимоги позивача, уявляється вкрай бажаною. Позовні заяви, які подають Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи, що здійснюють захист прав, свобод і інтересів інших осіб, обов'язково повинні містити посилання на відповідні норми права.

Крім загальних відомостей у позовній заяві по конкретних категоріях справ можуть міститися додаткові відомості, що обумовлюється специфікою відповідних спірних матеріальних правовідносин. Так, у п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» зазначено, що позовна заява повинна містити відомості: про те, яке право споживача порушене; коли і в чому це виявилося; про способи захисту, які належить вжити суду; про розміри сум, щодо яких заявлено вимоги, з відповідними розрахунками і обґрунтуванням; про докази, що підтверджують позов. До заяви повинні бути додані необхідні документи — залежно від заявлених вимог (наприклад, договір, квитанція-замовлення, квитанція-зобов'язання, транспортна чи інша накладна, чек, касовий ордер).

До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч.5 ст.119 ЦПК). Крім того, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб (ч.І ст.120 ЦПК).

Недотримання зобов'язальних вимог до форми і змісту позовної заяви перешкоджає початку процесу, тому що суд не має необхідної інформації для порушення справи. ЦПК закріплює спеціальний процесуальний інститут, застосування якого дозволяє забезпечити усунення недоліків позовної заяви в найбільш короткий термін, — інститут залишення позовної заяви без руху.

219

У відповідності зі ст.121 ЦПК позовна заява залишається без руху в наступних випадках:

1) якщо вона подана без дотримання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК.

Підставою для залишення позовної заяви без руху можуть стати лише прямо зазначені в законі недоліки позовної заяви. Зокрема, не може бути залишена без руху позовна заява у випадку недо-лучення до неї доказів — як зазначених у позовній заяві, так і інших доказів, що підлягають поданню позивачем, на думку суду:

2) якщо не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Позовна заява залишається без руху, якщо позивачем до звернення до суду судовий збір не сплачений, або сплачений внаслідок арифметичної помилки, неправильного визначення ціни позову або з інших причин у меншому розмірі, ніж це потрібно за законом, або документ про сплату судового збору не доданий до позовної заяви, або доданий не оригінал, а копія такого документа.

Про залишення позовної заяви без руху суд постановляє ухвалу, в якій зазначаються конкретні обставини, що послужили підставою для залишення позовної заяви без руху. Ухвала надсилається або вручається позивачеві. В ухвалі суд встановлює особі, яка звернулася до суду, строк для усунення недоліків. Цей строк визначається за розсудом суду і повинен забезпечувати особі, яка звернулася до суду, можливість реального усунення допущених недоліків.

Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 ЦПК, сплатить суму судового збору, а також оплатить витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві (ч.2 ст.121 ЦПК).

Залишення позовної заяви без руху можливо тільки до відкриття судом провадження у справі. Після постанови судом ухвали про відкриття провадження у справі залишення позовної заяви без руху неможливо. Недоліки, виявлені пізніше, усуваються на наступних стадіях процесу, наприклад, у формі уточнення позовних вимог при підготовці справи до судового розгляду або при судовому розгляді.

3. Прийняття позовної заяви

Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому ЦПК (ч. 1ст. 122 ЦПК).

220

Процесуальне завдання, що вирішується суддею, — перевірка підстав для прийняття заяви. Якщо таких підстав немає, суддя відмовляє в прийнятті заяви, керуючись зазначеними в ст.122 ЦПК мотивами. У рамках підстав до відмови в порушенні справи об'єднані дві групи мотивів: передумови права на позов і умови його здійснення. Відсутність передумов обумовлює об'єктивну неможливість розгляду справи, процес взагалі не може бути початий. Недотримання порядку пред'явлення позову — лише тимчасова перешкода, що може бути усунута заінтересованою особою, після чого процес у справі можливий.

Згідно з ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у прийнятті заяви при відсутності хоча б однієї з передумов права на пред'явлення позову, а саме:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства;

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред'явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Неприпустима відмова у відкритті провадження у цивільній справі за мотивами недоведеності заявленої вимоги, пропуску строку позовної давності та іншими не передбаченими законом підставами. Зокрема, неприпустима відмова в прийнятті заяви з тієї причини, що спірна вимога не захищена законом або що вона явно не обґрунтована (так звані безпредметні позови), не може служити також підставою для відмови в прийнятті позову відсутність закону, що регулює спірне відношення.

Відмовляючи в прийнятті позовної заяви, суддя постановляє про це мотивовану ухвалу, що може бути оскаржена позивачем

(п.4ч.1ст.293ЦПК).

Ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути невідкладно надіслана позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами.

221

Відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом.

Повернення позовної заяви провадиться суддею у випадках недотримання умов пред'явлення позову, порядку його подачі, невиконання вимог про усунення порушень порядку і форми подачі позовної заяви. Відповідно до ч.З ст.121 ЦПК заява повертається у випадках, коли:

1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;

2) заяву подано недієздатною особою;

3) заява від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

4) справа не підсудна цьому суду;

5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України.

Про повернення позовної заяви суддя постановляє ухвалу, у якій вказує, у який суд варто звернутися заявникові, якщо справа не підсудна даному суду, або як усунути обставини, що перешкоджають відкриттю провадження у справі.

Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви (ч.5 ст.121 ЦПК).

На ухвалу судді про повернення заяви може бути подана апеляційна скарга (п.З ч.І ст.293 ЦПК).

Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків.

В ухвалі про відкриття провадження у справі зазначаються: 1) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження у справі, номер справи; 2) ким і до кого пред'явлено позов;

3) зміст позовних вимог; 4) час і місце попереднього судового засідання; 5) пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

4. Правові наслідки відкриття провадження у справі

Відкриття судом провадження по цивільній справі тягне певні юридичні наслідки, які за своїм характером можуть бути розділені на процесуальні та матеріально-правові.

222

До процесуальних наслідків варто віднести:

1) виникнення процесу по конкретній цивільній справі (заінтересовані особи стають учасниками цивільних процесуальних правовідносин, отримують процесуальні права та обов'язки);

2) втрату заінтересованою особою права на вибір місця розгляду справи при альтернативній підсудності (ст.110 ЦПК) і втрату сторонами права на вибір місця розгляду справи, передбаченого правилом договірної підсудності (ст.112 ЦПК);

3) з цього моменту відповідач отримує право пред'явлення зустрічного позову (ст.123 ЦПК).

До матеріально-правових наслідків пред'явлення позову можна віднести наступні:

1) перерву перебігу позовної давності (ч.2 ст.264 ЦК);

2) аліменти присуджуються за рішенням суду з дня подачі позовної заяви (ч.І ст.79 СК);

3) збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ч.З ст.623 ЦК);

4) власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передачі усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до СУДУ У справі за позовом власника про витребування майна (ч.2 ст.390ЦК).

Законом можуть бути встановлені і інші матеріально-правові наслідки пред'явлення позову до суду.

5. Забезпечення позову

Суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову — це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.

Підставою для забезпечення позову відповідно до ч. З ст. 151 ЦПК є можливість утруднення чи погроза неможливості виконання рішення суду. Така погроза може виходити як від відповідача, так і від інших осіб, а також випливати з фізичних властивостей об'єктів спірних прав і законних інтересів.

223

У заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено: 1) причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов; 2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; 3) інші відомості, які потрібні для забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, в тому числі і на стадії апеляційного провадження, якщо заява про це надійшла до суду апеляційної інстанції або її не вирішив суд першої інстанції. Оскільки на відміну від ч. З ст. 151, п. 7 ч. 1 ст. 301 ЦПК у гл. 2 розд. V ЦПК не передбачено забезпечення позову на стадії касаційного провадження, у разі надходження відповідної заяви її повертають заявникові.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності. До заяви про забезпечення позову додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову.

У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову.

Заходи щодо забезпечення позову можуть бути прийняті як відносно первісного, так і зустрічного позову, а також відносно позовів третіх осіб, які вступили в справу з самостійними вимогами щодо предмета спору.

Заходами щодо забезпечення позову згідно з ч. 1 ст. 152 ЦПК можуть бути: 1) накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; 2) заборона вчиняти певні дії; 3) встановлення обов'язку вчинити певні дії; 4) заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису; 6) зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

У разі необхідності, за наявності відповідного клопотання судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову, але з урахуванням обмежень, встановлених законом. Так, у справах окремих категорій позови можна забезпечувати за допомогою спеціальних заходів, які регулюються нормами відповідних законів

224

(наприклад, ст. 53 Закону України від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права»).

Забезпечувальним заходам властиві наступні ознаки:

1) терміновість — означає невідкладність розгляду заяви про забезпечувальні заходи, а також спрощену процедуру вирішення даного питання;

2) тимчасовий характер заходів полягає в обмеженості їх дії певним періодом залежно від того, у який момент заявлене відповідне

клопотання, задоволений позов або ін.;

3) захист майнових інтересів заявника відображається в цільовій спрямованості забезпечувальних заходів — забезпечення позову або майнових інтересів заявника. Заходи забезпечення позову не можуть застосовуватися в тих випадках, коли відсутній сам факт порушення прав позивача, відносно якого можуть бути застосовані забезпечувальні заходи;

4) співмірність забезпечувальних заходів заявленим вимогам полягає у відповідності (адекватності) майнового інтересу заявника заходам, про застосування яких він клопоче перед судом[81] .

Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Не може бути накладений арешт на предмети, що швидко псуються.

Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов'язку робити певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку (ч.4-6 ст.152 ЦПК).

Порядок забезпечення позову. Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі.

Заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подання. У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову.

Суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, подану до подання позовної заяви, може вимагати від заявника подати додаткові документи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпечення позову.

Суд, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим за розмір ціни позову.

Про вжиття засобів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, у якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення.

Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково.

У разі постановлення ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходів забезпечення позову, негайно після її виконання.

Суд, встановивши, що заяву про забезпечення позову подано без додержання вимог закону, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про забезпечення позову звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі.

Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Оскарження ухвали про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим зупиняє виконання цієї ухвали.

Особи, винні в порушенні заходів забезпечення позову, несуть відповідальність, встановлену законом (ст.153 ЦПК).

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно

226

виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб'єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.

При розгляді справ, предметом яких є оскаржуване рішення загальних зборів господарського товариства, судам необхідно враховувати, що заборона проводити такі збори порушує право на участь у них та в управлінні товариством тих його учасників, котрі не оскаржили це рішення, і суперечить змісту заходів забезпечення та меті їх застосування, яка полягає в захисті інтересів учасника процесу, а не в позбавленні (порушенні) прав інших осіб.

Суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов'язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори товариства, складати список акціонерів, що мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів та приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо).

У справах про захист трудових чи корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи та зобов'язання відповідача й інших осіб не чинити перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов'язків, оскільки таким чином фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті[82] .

Якщо заходи забезпечення позову вживаються за ініціативою прокурора або осіб, яким за законом надано право звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, то їх заява має бути у будьякий спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків і його забезпечення здійснюються лише за рахунок цієї особи.

Заміна або скасування заходів забезпечення позову. Суд може за заявою однієї зі сторін і зважаючи на пояснення другої сторони

допустити заміну одного способу забезпечення позову іншим. За загальним правилом на заміну способу забезпечення позову за заявою відповідача потрібна згода позивача.

У разі забезпечення позову про стягнення грошових коштів відповідач може з дозволу суду замість допущеного виду забезпечення внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену в позовній заяві.

Заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу.

Особа, щодо якої вжито заходів забезпечення позову без її повідомлення, протягом десяти днів з дня одержання копії ухвали може подати до суду заяву про їх скасування, яка розглядається судом протягом двох днів.

Питання про скасування заходів забезпечення позову вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про скасування заходів забезпечення позову.

Якщо у задоволенні позову було відмовлено, провадження у справі закрито або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили. Проте суд може одночасно з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову.

Заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви, скасовуються судом також у разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами закону (ч.5 ст.151 ЦПК);

2) повернення позовної заяви;

3) відмови у відкритті провадження у справі.

Згідно з ч.І ст.155 ЦПК у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду особа, щодо якої вжито заходів забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову.

У разі внесення позивачем предмета застави відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, в першу чергу здійснюється за рахунок предмета застави.

Предмет застави повертається позивачеві, якщо позов про відшкодування збитків не подано протягом двох місяців після настання обставин, визначених у ч.І ст.155 ЦПК. Також предмет застави повертається позивачеві, якщо набрало законної сили рішення суду про задоволення позову або якщо сторони уклали мирову угоду.

228

Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Зважаючи на це, суд при задоволенні позову не має права скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінилися обставини, що зумовили його застосування.

Таким чином, забезпечення позову має важливе значення для захисту права. Неправильне застосування цього інституту може іноді викликати необґрунтоване обмеження як інтересів позивача, так і інтересів відповідача, а в окремих випадках може завдавати певної шкоди державі.

Рекомендована література:

Гаврилов 9. Возмещение убытков, причиненных мерами по обеспечению иска // Российская юстиция. — 1997. — № 7.

Добровольский АА., Иванова СА. Основные проблемы исковой формм защиты прав. — М.: Изд-во Моск.ун-та, 1979.

Жилин ГА. Суд первой инстанции в гражданском процессе: Учебнопрактическое пособие. — М.: Юрайт-М, 2001.

Кожухарь А.Н. Право на судебную защиту в исковом производстве. — Кишинев, 1989.

Кузнецов С. Актуальные проблемы применения обеспечительных мер в гражданском и арбитражном процессе // Арбитражный и гражданский процесс.— 2006. — № 4. — С.12-17.

Павда Г., Короткова Е. Обеспечение исков, вытекающих из личных неимущественных отношений // Российская юстиция. — 1994. — № 3.

Пушкарь Е.Г. Конституционное право на судебную защиту. — Львов, 1982.

Щеглов В.Н. Иск о судебной защите гражданских прав. — Томск, 1987.

Розділ 16

ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ДО

СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

Питання теми:

1. Поняття і завдання провадження у справі до судового розгляду.

2. Зміст провадження у справі до судового розгляду.

3. Судові виклики та повідомлення.

1. Поняття і завдання провадження у справі до

судового розгляду

Судове провадження по цивільних справах для досягнення його цілей повинне здійснюватися таким чином, що.б забезпечити їх правильний і своєчасний розгляд і вирішення. Вимога правильного та своєчасного розгляду справи відноситься до судів усіх інстанцій, але особливе значення вона має для провадження у суді першої інстанції. Вирішення спору цим судом у встановлені цивільним процесуальним законодавством строки та винесення законного і обґрунтованого рішення повністю забезпечує досягнення кінцевих цілей цивільного судочинства. При цьому захист порушеного або оспорюваного права і охоронюваного законом інтересу здійснюється найбільш економічно для осіб, які беруть участь у справі, самого суду і держави в цілому.

Правильне і своєчасне вирішення справи багато в чому залежить від проведення належної підготовки її до судового розгляду, яка необхідна і при перегляді справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій. Однак з урахуванням особливої важливості правильного і швидкого розгляду та вирішення справи саме в суді першої інстанції цивільне процесуальне законодавство лише для цього провадження виділяє досудовий розгляд у спеціальний інститут, докладно регламентуючи завдання, цілі та процесуальні дії.

230

Отже, провадження у справі до судового розгляду — це сукупність дій судді і юридично заінтересованих у вирішенні справи осіб з метою врегулювання спору або забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи у судовому засіданні.

Дана стадія безпосередньо настає за прийняттям заяви, тобто відкриттям справи, і обов'язкова по кожній справі, якою б простою вона не здавалася. У відповідності зі ст. 130 ЦПК попереднє судове засідання проводиться з метою з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Засобом досягнення зазначених цілей виступає виконання закріплених у законі специфічних завдань цієї стадії процесу здійсненням процесуальних дій, конкретний вибір яких залежить від особливостей тієї або іншої цивільної справи.

Таким чином, підготовчі дії поділяються на:

1) обов'язкові по всіх без винятку розглянутих справах. їх виконання становить безумовний процесуальний обов'язок судді, а сама підготовка справи стає невід'ємною процесуальною стадією цивільного судочинства;

2) обов'язкові тільки по окремих справах. Необхідність їх здійснення обумовлена конкретними обставинами спору про право, який розглядається. їх можна йменувати факультативними, оскільки в кожному випадку суддя вирішує окремо, потрібні дані дії або не потрібні;

3) дії після завершення судочинства без вирішення справи по суті. Мета цих дій, які стоять осторонь, полягає не у забезпеченні своєчасного і правильного розгляду та вирішення справи, а навпаки — у припиненні процесуальної діяльності, що виникла без дотримання належних умов.

Завданнями підготовки справи до судового розгляду в суді є: а) створення можливостей для врегулювання спору до судового розгляду, у тому числі примирення сторін; б) визначення характеру правовідносин сторін і, відповідно, потенційного кола нормативних актів, які повинні будуть застосовуватися при вирішенні спору; в) визначення можливого кола осіб, які беруть участь у справі; г) визначення кола доказів, необхідних для вирішення спору по суті, і забезпечення їх подання до моменту початку розгляду; ґ) повідомлення заінтересованих осіб про час і місце розгляду.

Провадження у справі до судового розгляду має винятково важливе значення для успішного проведення судового розгляду і, відповідно, досягнення кінцевого результату судочинства — прийняття обґрунтованого, законного та правильного рішення. Як показує практика вирішення судами справ, саме недостатня підготовка справи у багатьох випадках і є причиною неодноразового відкла-

231

дення ЇЇ розгляду, дає цілком законну можливість затягування процесу особам, заінтересованим у цьому, нерідко приводить зрештою до прийняття незаконного і необґрунтованого рішення, що, звичайно, применшує авторитет правосуддя і держави в цілому, від імені якої здійснюється правосуддя.

Особи, які беруть участь у справі, покликані сприяти ефективній підготовці справи до судового розгляду. Це випливає із принципу змагальності, прав та обов'язків сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, подати докази або вказати місце їх знаходження, з обов'язку сумлінно користуватися всіма наданими їм процесуальними правами. Шляхом особистого звернення до судді на прийомі, подачі клопотання або іншої заяви вони можуть звернути увагу на необхідність проведення тих або інших підготовчих дій. Такі звернення, особливо якщо вони носять процесуальний характер (наприклад, клопотання), повинні бути досить мотивованими. У випадку звернення судді, зокрема щодо питання про місце знаходження доказів, йому повинна бути надана повна інформація особою, якій адресоване звернення.

2. Зміст провадження у справі до судового розгляду

Згідно зі ст. 128 ЦПК після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову.

Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі[83] .

Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.

Отже, заперечення проти позову — це заяви відповідача, спрямовані на обґрунтування власної позиції та спростування проти-

лежної позиції з певного питання, що вирішується судом, або по справі в цілому.

В юридичній літературі заперечення відповідача прийнято поділяти на матеріально-правові і процесуально-правові.

Характерними рисами матеріально-правових заперечень є те, що вони спрямовані на спростування вимог протилежної сторони по суті, спираються на норми матеріального права, їх мета — ухвалення судом рішення на користь особи, яка заперечує. Матеріально-правові заперечення є, як правило, джерелом формування предмета доказування у справі.

Часто та сама вимога відповідача може бути пред'явлена і як заперечення, і як зустрічний позов. У випадку якщо зустрічна вимога буде оформлена як зустрічний позов, факти, покладені в основу даного позову, увійдуть у предмет доказування і стануть об'єктом судового розгляду, навіть якщо провадження по первісному позову буде припинене або в його задоволенні буде відмовлено з причин, не пов'язаних із зустрічним позовом. Якщо ж зустрічна вимога буде заявлена як заперечення, то доля даної вимоги, як і фактів, наведених у її основі, буде залежати від долі первісного позову. Це викликано тим, що зустрічний позов має самостійне значення і є не тільки засобом захисту відповідача проти заявленого первісного позову, але також і засобом звернення заінтересованої особи за судовим захистом, який спрямований на захист порушеного або оскарженого суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Слід також зазначити, що факти, покладені в основу ствердження особи про недійсність оспорюваної угоди, увійдуть у предмет доказування тільки у випадку пред'явлення зустрічного позову про визнання такої угоди недійсною.[84]

У процесуально-правовому запереченні, як і у позові, можна виділити предмет і підстави заперечення. Під предметом розуміють дію суду, якої вимагає відповідач, а підставами є юридично значущі обставини процесуально-правового характеру, на яких особа засновує свою вимогу.

. Залежно від характеру підстави процесуально-правові заперечення можна поділити на три групи: 1) заперечення, у яких особа посилається на неправильну вказівку судом або особою, яка бере участь у справі, норми процесуального права, її тлумачення і застосування; 2) заперечення, засновані на юридичних фактах процесуально-правового значення, існування яких спростовує факти, що послужили підставою для дії суду; 3) заперечення, у яких вказується на відсутність необхідного зв'язку між існуючими факта-

ми і діями, які зробив суд або про які клопоче інша особа, яка бере участь у справі.

Одним з ключових елементів провадження у справі до судового розгляду є попереднє судове засідання, яке можна визначити як різновид судового засідання, що має як загальні із судовим засіданням ознаки, так і специфічні, властиві тільки йому, ознаки.

Попереднє судове засідання характеризується наступними особливостями: 1) попереднє судове засідання є додатковим (поряд із процесуальними підготовчими діями) засобом виконання завдань підготовки справи до судового розгляду; 2) у попередньому судовому засіданні є додаткова можливість для сторін з'ясувати найбільш значущі питання процесу у справі; 3) попереднє судове засідання являє собою засіб оптимізації правосуддя, тому що дозволяє досягати мети цивільного судочинства, витрачаючи менше сил, коштів і часу; 4) попереднє судове засідання є проявом ідеї диференціації судових процедур (визнаючи необхідність використання судового засідання для вирішення низки питань у стадії підготовки, законодавець установлює таку процедуру його проведення, що максимально відповідає як інтересам сторін, так і інтересам правосуддя)г .

Обсяг підготовки і характер здійснюваних процесуальних дій залежать від обставин і складності конкретної справи. Кожний спір має свою специфіку, свої індивідуальні риси, тому у змісті підготовки навіть однієї і тієї самої категорії справ завжди є якісь особливості.

Цивільний процесуальний кодекс не ставить своїм завданням детально та вичерпним чином визначити всі можливі дії з підготовки справи, лише визначає загальні напрямки дій судді та коло питань, що підлягають з'ясуванню на даній стадії процесу. Тому, приступаючи до підготовки справи в кожному конкретному випадку, суддя повинен сам визначити її зміст, встановити, які питання необхідно з'ясувати і що для цього варто зробити. Все це вимагає від судді серйозного і вдумливого підходу до кожної справи, ретельного вивчення матеріалів, що надійшли від сторін, глибокого проникнення у суть спору, зобов'язує його добре знати особливості певних категорій справ і чинне законодавство, що регулює розглянуті відносини2 .

Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

1 Плешанов А.Г. Воплощение основных принципов цивилистического процесса в нормах института подготовки дела к судебному разбирательству // Современная доктрина гражданского, арбитражного процесса и исполнительного производства: теория и практика. — Краснодар-СПб.: Изд-во Р.Асланова «Юридический центр Пресе», 2004. — С.330-331.

2 Блажеев В.В., Тараненко В.Ф. Возбуждение и рассмотрение дел в арбитражных судах. — М.: Юрист, 1994. — С.28-29.

234

За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними (ч.8 ст.ІЗОЦПК).

Для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду (ч.З ст.130 ЦПК).

Якщо спір не врегульовано до судового розгляду, тоді згідно з ч.б ст. 130 ЦПК суддя проводить підготовку справи до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи.

При цьому суддя робить такі дії:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову.

Із цією метою суддя опитує позивача по суті заявлених ним позовних вимог. Отримані від позивача відомості про можливі заперечення з боку відповідача, як і уточнення позивачем своїх вимог, можуть виявитися корисними для попередньої юридичної кваліфікації спірних відносин, визначення предмета доказування та виконання інших завдань стадії підготовки.

З приводу юридичної непоінформованості та інших причин заявник (позивач) не завжди правильно та вичерпно викладає факти, якими обґрунтовує свої вимоги, і може надати правове значення таким обставинам, які до справи не відносяться, або як особа, заінтересована у справі, не привести фактів, які вигідні відповідачеві. Тому суддя зобов'язаний допомогти йому усунути невизначеність позиції, а також визначити, які не зазначені позивачем факти необхідно встановити для правильної кваліфікації правовідносин між сторонами.

Суддя з'ясовує у відповідача, якими доказами він може підтвердити свої заперечення. В особливо складних справах суддя може запропонувати відповідачеві надати письмові пояснення у справі.

Так, суддя в числі інших прав роз'яснює відповідачеві його право пред'явлення зустрічної вимоги за загальними правилами пред'явлення позову для спільного розгляду з первісним позовом. Це має велике значення для забезпечення мети своєчасного вирішення справи, оскільки пред'явлення зустрічного позову вже у стадії підготовки дозволяє провести необхідні підготовчі дії по всіх заявлених вимогах одночасно. Подача зустрічної позовної заяви після призначення справи до розгляду в судовому засіданні, як правило, вимагає відкладення розгляду справи для проведення додаткових підготовчих дій.

У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з'ясування об-

235

ставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийнятті інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно (ч.9 ст. 130 ЦПК);

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. У цьому випадку суддя розв'язує питання про залучення або вступ у справу співучасників і третіх осіб.

Процесуальна співучасть з цивільної справи можлива як на стороні відповідача, так і позивача. Це особливо важливо у випадку, коли співучасть у справі є обов'язковою.

Якщо співвідповідачі залучаються судом до участі у справі незалежно від їх бажання, тоді у випадку пред'явлення позову не всіма особами, яким належить спірне право, суд не може залучити інших як співпозивачів при відсутності їх бажання. Це обумовлено тим, що особа, якій належить право вимоги, виходячи із принципу диспозитивності за своїм розсудом розпоряджається своїми правами. Однак у цьому випадку суддя повинен сповістити таких осіб про справу, наявну у суді, і якщо вони не побажають вступити в процес як позивачі, залучає їх як третіх осіб без самостійних вимог на стороні позивача. Наприклад, якщо працівник юридичної особи заподіяв кому-небудь шкоду при виконанні трудових обов'язків, залучення його до справи як третьої особи на стороні відповідача пояснюється тим, що, виплативши позивачеві присуджену суму, відповідач вправі потім пред'явити до третьої особи регресний позов.

Якщо при підготовці справи буде встановлено, що є треті особи, які можуть заявити самостійні вимоги на предмет спору між первісними сторонами, суддя сповіщає їх про справу і роз'яснює їм їх право на пред'явлення позову.

Залучення до процесу осіб, юридично заінтересованих у вирішенні справи, повинне супроводжуватися роз'ясненням їх прав і обов'язків.

При виникненні достатніх підстав суддя на цій стадії також вживає заходів до заміни неналежної сторони або сторони, яка вибула зі справи (ст. 33, 37 ЦПК). Із цією метою необхідно з'ясувати ставлення позивача до заміни відповідача особами, які повинні відповідати по пред'явленому позову (належний відповідач). Необхідно також з'ясувати, хто є належним відповідачем, для наступного його залучення до справи у судовому розгляді.

Необхідність провести зміни у складі сторін у процесі підготовки справи виникає при заміні належної сторони правонаступником у випадку смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора або боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, по яких виник спір (ст. 37 ЦПК).

236

Остаточного висновку про належний суб'єктний склад можна дійти лише на підставі всебічного аналізу спірних правовідносин, тобто в стадії судового розгляду, тому в порядку підготовки справи суддя лише вживає заходів до заміни неналежної сторони або сторони, яка вибула зі справи;

3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Успішному вирішеню цього завдання сприяє правильне визначення предмета доказування і повне виявлення кола осіб, юридично заінтересованих у вирішенні справи. На цій основі суддя з урахуванням правил про тягар доказування та доказові презумпції визначає, які докази надаються кожною зі сторін.

При характеристиці процесуальної діяльності судді в стадії провадження у справі до судового розгляду варто мати на увазі, що суб'єктами збирання доказів є сторони та інші юридично заінтересовані у вирішенні справи особи.

У випадках, коли подання необхідних доказів сторонами та іншими юридично заінтересованими у вирішенні справи особами неможливо, по їх клопотанню суддя сприяє у витребуванні необхідних для розгляду справи доказів. Для цього заінтересована особа повинна не тільки позначити доказ, але і вказати причини, що перешкоджають самостійному їх одержанню, а також підстави, по яких вона вважає, що конкретний засіб доказування перебуває у даної особи або організації.

Так, наприклад, підготовка цивільних справ про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, характеризується тим, що предметом спору тут може бути шкода, заподіяна здоров'ю або майну громадянина або майну юридичної особи. Не виключені, в принципі, і інші різновиди спору. Найбільш часто шкода заподіюється транспортними засобами: автомобілями, літаками, потягами. Тому по кожному позову до справи повинні бути залучені рішення судово-слідчих органів про результати розслідування і розгляд справ про нещасний випадок, аварію тощо. Суди звичайно запитують і залучають до цивільної справи матеріали перевірки фактів подій, що закінчилися відмовою у порушенні кримінальної справи, або матеріали кримінальних справ як припинених, так і розглянутих судом по суті. У цих матеріалах зазвичай є усі необхідні для правильного розгляду цивільного позову докази: протокол огляду місця події, акт судово-медичної експертизи, документи про смерть громадянина, про характер ушкоджень, заподіяних майну потерпілого, тощо. Якщо в цих матеріалах такі документи відсутні, вони повинні бути зібрані додатково. Суд зобов'язаний сприяти особам, які беруть участь у справі, в отриманні доказів.

237

4) з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтову вати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання.

Згідно зі ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для подання доказів;

5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про про ведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів.

Відповідно до ст. 137 ЦПК у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ витребовується, підстави, за яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ. Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити зінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду. Особи, які не мають можливості подати доказ, якого вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази. За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.

Вирішення питання про виклик свідків передбачено ст. 136 ЦПК. При вирішенні цього питання судді виходять із того, що якщо якась обставина, яка має значення для правильного вирішення справи, може бути встановлена як показаннями свідків, так і іншими засобами доказування, свідки у судове засідання не викликаються, тому що залучити їх до процесу у порівнянні з іншими засобами доказування організаційно більш складно. Свідки викликаються в суд тоді, коли їх показання необхідні для законного і обґрунтованого вирішення справи та не можуть бути замінені іншими засобами доказування.

Вимога про належність доказів означає, що питання про виклик свідків у даній стадії процесу повинно вирішуватися у суворій відповідності із встановленим предметом доказування, щоб

238

уникнути виклику свідка, показання якого не буде мати значення для справи. На це спрямований і обов'язок особи, яка клопоче про виклик свідка, указати не тільки його ім'я, але і місце проживання (перебування) або місце роботи, а також обставини, які можуть бути відомі даному свідкові.

З урахуванням конкретних обставин справи суддя повинен уточнити у осіб, які беруть участь у справі, вік свідків, про виклик яких ставиться питання, їх індивідуальні фізичні та психічні особливості, за яких обставин їм стали відомі відомості про обставини справи тощо.

При призначенні експертизи (медичної, психіатричної, хімічної, бухгалтерської і т.п.) варто керуватися статтями 143-147 ЦПК, а також Законом України від 25.02.1994 р. «Про судову експертизу», Інструкцією про призначення і проведення судових експертиз, затвердженою наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 р., і постановою Пленуму Верховного Суду України від 30.05.1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах».

Особам, які беруть участь при призначенні експертизи, повинні бути роз'яснені їх процесуальні права та обов'язки, у тому числі й ті, які вони мають при вирішенні відповідного питання. У протилежному випадку ці особи не зможуть реалізувати право висловити свою думку про кандидатуру експерта (експертів), а також подати суду питання, по яких потрібний висновок, при наявності підстав — не зможуть заявити відвід судді, прокурору, експерту, таін.

У випадку недостатньої ясності або неповноти висновку експерта суд може призначити додаткову експертизу (ст. 150 ЦПК). Уявляється, що немає перешкод для призначення додаткової експертизи і у стадії до судового розгляду.

Так, якщо первинна експертиза була призначена і проведена до судового розгляду і при одержанні висновку експерта виявляються обставини, що свідчать про його неясність і неповноту (експерт не досліджував усі наявні в нього матеріали, не дав відповіді на поставлені в ухвалі питання тощо), суддя не може визнати справу підготовленою. Отже, у судді і не буде підстав для призначення справи до судового розгляду без вирішеня питання про призначення додаткової експертизи, що проводиться тим самим експертом.

Не виключена, на наш погляд, можливість призначення повторної експертизи при очевидній необґрунтованості висновку, наявності протиріч між висновками декількох експертів. Остаточну оцінку висновку експерта, засновану на неупередженому, всебічному і повному розгляді наявних у справі доказів у їхній сукупності, суд дає при ухваленні рішення. Однак це не означає, що в стадії під-

239

готовий суддя не вправі давати попередню оцінку доказам (у тому числі і висновку експерта) з метою забезпечення правильного та своєчасного вирішення справи. Якщо при такій попередній оцінці висновку суддя явно не може з ним погодитися, у нього також не буде підстав визнавати справу підготовленою і призначати її до розгляду в судовому засіданні з викликом всіх учасників розгляду даної справи. Це приведе лише до додаткових витрат часу і коштів суду та інших суб'єктів процесу, оскільки питання про призначення повторної експертизи все одно виникає[85] .

Власно, таку ж попередню оцінку дає висновку експерта і суд при призначенні додаткової або повторної експертизи в стадії судового розгляду, тому тут немає принципової різниці, та позитивне вирішення питання про можливість призначення додаткової або повторної експертизи при підготовці справи до судового розгляду буде лише сприяти процесуальній економії і скороченню строків знаходження справи у провадженні суду.

Проведення повторної експертизи, на відміну від додаткової експертизи, доручається іншому експертові або експертам. її призначення повинно бути мотивовано. Судді варто вказати в ухвалі, які висновки первинної експертизи викликають сумнів, послатися на обставини справи, які не узгоджені з висновками експерта.

Неприпустиме призначення експертизи у випадках, якщо з'ясування певних обставин не вимагає спеціальних пізнань. Крім того, не можна ставити перед експертом правові питання, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду (зокрема, щодо провини, недієздатності).

Судові доручення щодо збирання доказів регулюються ст. 132 ЦПК. Суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії.

Суддя може доручити іншому суду збирання доказів лише тоді, коли для нього ці дії вкрай складні або навіть неможливі. Предметом судового доручення можуть бути одержання пояснень сторін і третіх осіб, показань свідків, висновку експертів, огляд і дослідження речових і письмових доказів. Він не вправі доручати збирання доказів для підтвердження загальновідомих і преюдиціальних обставин, а також збір документів або речових доказів (суддя може вимагати їх самостійно). Не слід давати доручення про витребування додаткових даних, що обґрунтовують заявлені позовні вимоги (це обов'язок позивача, а не суду).

В ухвалі про судове доручення коротко викладається сутність справи, що розглядається, зазначаються особи, які беруть у ній участь, обставини, що підлягають з'ясуванню, докази, які пови-

нен зібрати суд, що виконує доручення, перелік питань, поставлених особам, які беруть участь у справі, та судом свідку. Ця ухвала обов'язкова для суду, якому вона адресована.

Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами, встановленими законом. Суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання. їхня присутність не є обов'язковою. Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу. Якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть у суд, який розглядає справу, вони

дають показання у загальному порядку;

6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів.

Речові та письмові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місцезнаходженням.

Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються особи, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не є перешкодою для проведення огляду.

У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а також здійснено фотографування, звуко- і відеозапис.

Про огляд доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки письмових і речових доказів, відеозаписи тощо.

Особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням, мають право робити свої зауваження щодо протоколу огляду (ст. 140

ЦПК);

7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ч.З ст.151 ЦПК).

Значення своєчасного вжиття заходів забезпечення позову полягає в тому, що за їх допомогою припиняються недобросовісні дії відповідача. Останній може сховати або розтратити майно та кошти, на які можна накласти стягнення в стадії виконання рішення суду. Найефективнішою та найчастіше застосовуваною мірою забезпечення є накладення арешту на майно і грошові суми, що належать відповідачеві і перебувають у нього або в інших осіб. Заходи забезпечення позову гарантують громадянам, юридичним особам і державі можливість виконання судового рішення і реального одержання присуджених судом у відшкодування шкоди матеріальних благ.

241

Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином (ст. 152 ЦПК);

8) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду.

Для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

Ухвалення у попередньому судовому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводяться в порядку, встановленому ЦПК.

Якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду (п.6 ч.І ст. 207 ЦПК).

Згідно зі ст.5 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, пере