Смекни!
smekni.com

Верховенство права в конституційному правосудді (Селіванов) (стр. 26 из 33)

У цьому зв'язку слід проаналізувати досить примітний ви­падок, коли до Конституційного Суду України звернулося Міністерство внутрішніх справ України щодо офіційного тлу­мачення положення частини І статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа №1-30/2001 від 19.04.2001 року). Міністерство стверджувало, що деякі організатори та­ких акцій термін «завчасно» трактують як такий, що передба­чає «попереднє інформування відповідних органів про прове-

-------------------------------------------------------- 106----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ 6 УКРАЇНІ

дення зборів, мітингів, походів і демонстрацій». Проте саме з цього випливало більш серйозне запитання суспільного зна­чення, коли Міністерство внутрішніх справ наголошувало у конституційному поданні, що вирішення питання в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою за­побігання заворушенням чи злочинам — потребує певного часу. Тобто перед Конституційним Судом була сформульована при­чина такого подання, а саме: Міністерством указувалось, що за цей період необхідно з'ясувати умови проведення масових акцій, їх відповідність чинному законодавству і визначити не­обхідність залучення певних сил та засобів правопорядку тощо. У зв'язку з цим суб'єкт права звернення -МВСУкрапга — ствер­джував, що має бути встановлений і «граничний» термін часу, до якого можливе подання повідомлень про наміри «провести певні заходи їх організаторами». Безумовно, можна здогадува­тися про дійсні наміри міністерства з особливими функціями державного примусу, оскільки відбулося політичне протисто­яння владному режиму у період 2001 року. Кожному зрозуміла прозорість і однозначність побажань, які були висунуті у такий спосіб перед Судом силовим міністерством, а саме:

1) потрібно поставити під контроль органів міліції будь-які де­
мократичні ініціативи громадян, які можуть скористатися
своїм конституційним правом і мирним шляхом намагатися
розв'язати у публічному порядку свої проблеми або довести
до влади претензії та вимоги населення;

2) у такій ситуації потрібно підготуватися силовим структурам,
з'ясувати мету, наміри громадян і, по можливості, залучити
певні сили та засоби правопорядку, щоб здійснювати конт­
роль за громадськими акціями протесту. Все достатньо вірно
з позицій силового міністерства, оскільки при цьому в якості
аргументів наводились інтереси не тільки громадського по­
рядку, а навіть національної безпеки.

Відзначимо, що вказані обставини, пов'язані з верховенс­твом права громадян і передбачені у статті 39 Конституції Ук­раїни щодо проведення зборів, мітингів, походів і демонстра­цій — масових мирних зібрань, ніколи не залежали і навряд чи

-------------------------------------------------------- 107------------------------------------


Частина І

можуть залежати від теоретичних висновків. Конституційне правосуддя здатне у таких випадках сформулювати теоретичні висновки лише для запобігання насильницьким конфліктам при виникненні відповідних процесів і лише за умов, що такі теоретичні висновки допоможуть формуванню законодавства «примирення».

Тому, розглядаючи це питання, Конституційний Суд Украї­ни у мотивувальній частині рішення констатував, що згідно з частиною З статті 8 Конституції норми Конституції Украї­ни є нормами прямої дії. Вони застосовуються — вказується у рішенні — безпосередньо, незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти. Далі Суд підтвердив, що право громадян збиратися мир­но і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріп­лене у статті 39 Основного Закону, є їх невідчуженим і непо­рушним правом, гарантованим Основним Законом України.

По суті, Конституційний Суд підтвердив, що не можна з позицій верховенства права будь-яким іншим способом тлу­мачити гарантоване Конституцією України право громадян на вільне волевиявлення. Чи потрібно за таких гарантованих умов здійснення конституційного права громадян власною творчістю Суду роз'яснювати буквальний смисл конституцій­них норм і надавати їм іншого трактування актом тлумачення? Відповідь у такому випадку має бути однозначна — не потріб­но. З позицій верховенства права у період будівництва право­вої демократичної держави єдиним джерелом влади виступає сам народ, його суверенна воля визначає долю бути дійсним господарем у своїй країні.

З іншого Суд не міг виходити, і тому в мотивувальній час­тині Рішення наводяться дуже просторові міркування про строки завчасного сповіщення щодо проведення мітингів і зборів. Тобто ніякого іншого офіційного визнання права гро­мадян реалізувати своє волевиявлення мирним шляхом при завчасному сповіщенні відповідних органів від Конституцій­ного Суду і не вимагалося. Тоді виникає запитання: яка мета була покладена в офіційне тлумачення статті 39 Конституції України, що визнана і підтверджена Судом як норма пря­мої дії? Тут логіка Конституційного Суду воістину утаємни-

-------------------------------------------------------- Ю8----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

чена. Звідси зовсім незрозумілою виглядає і правова позиція Суду, яка була сформульована у резолютивній частині цього Рішення: строки не повинні обмежувати передбачене стат­тею 39 Конституції України право громадян, а мають служи­ти їх гарантією.... Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зборів, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом зако­нодавчого регулювання.

Якщо таким чином надано офіційне роз'яснення Консти­туційним Судом щодо гарантованого конституційного права громадян на вільне волевиявлення, то як бути з нормами Кон­ституції, які мають пряму дію, і яким чином має реалізуватися верховенство права як принцип демократичної правової дер­жави? Залишається чекати, коли відповідні закони або окре­мий закон буде прийнятий Верховною Радою України, але як тоді розуміти проведене тлумачення норм Конституції Украї­ни з позицій верховенства права.

Цілком виправдано стверджувати, що правова природа рі­шень Конституційного Суду різна, його висновки і правові позиції можуть бути застосовані до конкретних ситуацій. Проте нас цікавить питання, чи можна вважати констатацією положень Конституції України, Законів України, а також формулювання відсилочного характеру правовими позиціями Конституційного Суду взагалі. Відсутність наукового аналізу і всебічного обґрунтування в руслі сучасної конституційної теорії зменшує ефект правових позицій і висновків консти­туційного правосуддя, оскільки тільки за таких умов можна позбутися нейтральності рішень І висновків Конституційного Суду, який має найвищий статус офіційно тлумачити Консти­туцію і Закони України на засадах верховенства права.

Тим більше, Конституційний Суд повинен виключати си­туації, які іноді трапляються, і приймати рішення, в яких фор­мулюються висновки і правові позиції, що суперечать Кон­ституції України. Проаналізуємо Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням това­риства покупців членів трудового колективу перукарні №163 «Черемшина» (м.Київ) щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України «Про приватизацію неве-

-------------------------------------------------------- 109------------------------------------- ---------


Частина І

ликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 13 груд­ня 2000 року №14-рп/2000. Очевидним є те, що обмежувальне тлумачення може застосовуватися лише у випадках, коли воно не порушує принцип верховенства права І, тим більше, якщо це гарантовано Конституцією. Адже Суд повинен наводити неза­перечні докази, коли він формулює правову позицію, яка сто­сується зобов'язань держави і органів місцевого самоврядування захищати гарантовані права людини, а також здійснювати пози­тивні дії і усувати негативні наслідки порушення прав громадян, особливо, що стосується права власності. Якщо дотримуватися і вважати правильним таке розуміння призначення Конститу­ційного Суду, то видається вкрай суперечливою правова позиція наступного змісту: «недодержання органом приватизації строків розгляду заяви покупця, а також включення підприємств до ін­шого, ніж запропоновано покупцем, переліку об'єктів привати­зації не може розглядатися як відмова у приватизації».

Чи не здається, що вказана правова позиція Суду створює пряму колізію і неоднозначність у розумінні частини 4 статті 13 Конституції України: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Усі суб'єкти права власності рів­ні перед законом». Цілком ясно, що Конституційному Суду не вдалося переконати громадян-покупців, які беруть участь у малій приватизації, у бездоганності своєї позиції. А тому слушно виникають запитання: як зрозуміти таку теоретичну формулу Конституційного Суду, якщо виникне ситуація судо­вого вирішення конкретних справ, і як бути з верховенством і рівністю прав громадян, які залежать скоріше вже від чинов­ників, яким байдуже до строків розгляду заяви покупця, не звертаючи увагу на закон, і тому рівність доступу до власності у громадян таким чином порушена.