Володілець свідоцтва може передати на підставі договору виключне право на торговельну марку іншій особі, яка стає правонаступником володільця свідоцтва. Проте передача права на торговельну марку не допускається, якщо така передача може ввести в оману споживача щодо товару і послуг або щодо особи, яка виробляє товар чи надає послуги. Суб'єкту права власності на торговельну марку належить право видавати дозвіл (ліцензію) будь-якій іншій особі на використання торговельної марки на підставі ліцензійного договору. Договір про передачу власності на торговельну марку та ліцензійний договір під страхом їх недійсності мають бути зареєстровані у Держпатенті України.
Використання торговельної марки для товарів і послуг має здійснюватись так, щоб це не завдавало шкоди іншим особам. Власник свідоцтва повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає зі свідоцтва.
Чинність свідоцтва може бути припинена або свідоцтво може бути визнане недійсним в установлених законом випадках. Так, свідоцтво на торговельну марку припиняє свою чинність у разі несплати збору за подовження строку його дії. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку припиняється в установленому законом порядку достроково у зв'язку з перетворенням торговельної марки у загальновживане позначення певного виду товарів чи послуг. Чинність свідоцтва може бути припинена і рішенням суду, якщо торговельна марка не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання торговельної марки було припинено. Проте при вирішенні цього питання суд може зважати на подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовувався з незалежних від власника причин.
Свідоцтво або його частина, визнані недійсними, вважаються такими, що не набрали чинності від дати подання заявки.
Торговельна марка може бути зареєстрована в іноземній державі будь-якою особою. Якщо торговельна марка в іноземній державі реєструється відповідно до Мадридської угоди про реєстрацію знаків, то заявка на зарубіжну реєстрацію подається через Держпатент України. Пов'язані з реєстрацією в іноземній державі витрати несе заявник або за його згодою інша особа.
Будь-яка особа, котра до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку до такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користування).
Що означає право інтелектуальної власності на географічне зазначення?
Окрім основних факторів, які впливають на якісні характеристики вироблення товару, значну роль можуть відігравати певні властивості того чи іншого географічного району. Це можуть бути різноманітні фактори — вода, повітря, ґрунти, кліматичні, гідрологічні та інші умови. Наприклад, певні сорти вина можна виробити з винограду, що вирощується тільки в певній місцевості; на виробництво пива впливає низка властивостей саме певного географічного району — вода, ячмінь, хміль тощо; тканина певного сорту може бути вироблена з вовни овець певної породи, що вирощується в певній місцевості.
Цивільний кодекс України визначає,що обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (їі) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення. Географічне місце — це будь-який географічний об'єкт із офіційно визначеними межами, зокрема країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо.
Заявником на реєстрацію місця походження товару, можуть бути будь-яка юридична чи фізична особа, асоціація споживачів, інша особа, визначена законом, яка має намір виробляти товар з характерними для цього географічного об'єкта властивостями або вже виробляє зазначений товар. Проте слід мати на увазі ту особливість цього інституту, що право на використання найменування місця походження товару не є монопольним, тобто не є виключним правом. Це означає, що одне й те саме найменування місця походження товару може бути зареєстровано на ім'я кількох заявників — користувачів цього найменування.
Особа, яка зареєструвала на своє ім'я найменування місця походження товару, одержує право на його використання (але не виключне право), якщо вироблюваний товар відповідає вимогам, викладеним у заявці на реєстрацію.
Право користування найменуванням місця походження товару на підставі державної реєстрації може бути надано за такої умови: виробник товару знаходиться в тому ж географічному місці й виробляє товар з тими ж властивостями, які визначені у свідоцтві про реєстрацію. Реєстрації підлягає тільки кваліфіковане зазначення товарів, яке складається із двох видів: назва походження товару і географічне зазначення походження товару.
Правова охорона походження товару надається за таких умов:
• е назвою географічного місця, з якого цей товар походить;
• вживається як назва певного товару чи як складова цієї назви;
• у вказаному цією назвою географічному місці об'єктивно існують характерні природні умови чи поєднання характерних природних умов і людського фактора, що надають товару особливі властивості порівняно з однорідними товарами з інших географічних місць;
• позначуваний цією назвою товар має відповідні властивості, що виключно або головним чином зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами чи поєднанням цих умов з характерним для цього географічного місця людським фактором;
• виробництво (видобування) і переробка позначувано-го цією назвою товару здійснюється в межах зазначеного географічного місця.
Свідоцтво, що посвідчує реєстрацію права на використання кваліфікованого географічного зазначення, діє безстрокове за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням.
Заявка на реєстрацію в іноземній державі кваліфікованого зазначення походження товару, пов'язаного з геогра фічним місцем на території України, може бути подана тільки після його реєстрації в Україні.
Право на використання зареєстрованого географічного зазначення походження товару може бути припинено: за рішенням суду (у зв'язку з втратою товаром особливих властивостей або інших характеристик, описаних у Реєстрі); у разі ліквідації юридичної особи або смерті фізичної особи, що є володільцем свідоцтва; у разі подання володільцем свідоцтва заяви про відмову від права на використання цього зазначення; у разі несплати збору за продовження дії свідоцтва.
Книга п'ята ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО
Зобов'язальне право є основним розділом будь-якого приватного права. Воно регулює майнові відносини у сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи. У джерелах римського права зобов'язання — оЬ1і§аїіо — визначалося так:
зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави.
До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римські юристи наголошують на ланцюгах, кайданах, путах тощо.
Зобов'язання — це складне юридичне поняття, правовідносини, в яких сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов'язки сторін. Як і будь-які правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави.
У сфері майнових відносин зобов'язання посідають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний обіг товарів, побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції з руху товарів здійснюються у формі цивільно-правового зобов'язання. Зобов'язання пронизують сферу майнових відносин у будь-якому суспільстві й в усі часи. Так, у Німецькому цивільному уложенні (1896 р.), положення якого вплинули на норми Японії, Бразилії, Швейцарії, Австрії, Перу та інших держав, включаючи колишній СРСР, зобов'язальному праву присвячена Друга книга.
Книга п'ята Цивільного кодексу України "Зобов'язальне право" складається з трьох розділів і 37 глав (ст. 509—-1215). Ідеться про договірні відносини, пов'язані з передан-ням майна у власність, виконанням робіт, наданням послуг тощо. Крім того, книга регулює відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кожний вид зобов'язань має особливості, що зумовлює їх відносну самостійність і створення окремих інститутів зобов'язального права. Загальні правила, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язання. До них належать норми про поняття зобов'язання, сторони зобов'язання, виконання і забезпечення виконання зобов'язання, припинення зобов'язання, правові наслідки порушення зобов'язання та відповідальність за його порушення.
Норми договірного права є переважно диспозитивними, а недоговірні зобов'язання регламентуються імперативними нормами. В регулюванні договірних відносин важливе значення надається звичаям ділового обігу.