Верховенство права в конституційному правосудді (Селіванов)

Селіванов А. О. Верховенство права в Конституційному правосудді: Аналіз конституційної юрисдикції.– К.; Х.: Акад. прав. наук України, 2006.– 400 с.

Селіванов А. О. Верховенство права в Конституційному правосудді: Аналіз конституційної юрисдикції.– К.; Х.: Акад. прав. наук України, 2006.– 400 с.

Вступ

До уваги читачів

Ця робота має теоретичну і практичну спрямованість, зважа­ючи на те, що публікацій на цю тему ще не було, але увага до діяльності Конституційного Суду України зростає і важливість його рішень позначається на регулюванні суспільних відносин. Конституційне правосуддя є найефективнішим засобом захисту Конституції України, гарантією її дотримання і виконання у всіх сферах функціонування державної влади і суспільного буття.

Ідея верховенства права не залишає байдужим жодного громадянина, жодну особу, яка прагне жити у демократичній, правовій державі. Покликання вчених-юристів — збагачувати своїми працями теорію конституційних принципів, поясню­ючи складні конституційні категорії, їх застосування в реаліях життя суспільства.

Конституційне правосуддя — знахідка двадцятого століття — мало на меті захистити правовим шляхом Конституції держав, у яких суспільство сприйняло цінності демократії, яку потрібно за­хищати правом судової влади. В цих державах Конституції пере­творено у безпосередньо діюче право, визнано соціальні пріорите­ти: народ як джерело влади; права і свободи людини і громадянина; суверенітет і цілісність території; демократична влада і судовий контроль; рівність кожного громадянина перед законом та ін.

Заснування Конституційного Суду України виявило вели­чезний внутрішній потенціал у забезпеченні безпосередньої дії Конституції України, формуванні внутрішнього переко­нання всіх суддів загальних і спеціалізованих судів у застосу­ванні права, дотриманні конституційних принципів і вимог у процесі законотворчої діяльності Верховної Ради України, вирішенні складних політико-правових колізій у взаємосто­сунках Президента України, Верховної Ради України і Кабіне­ту Міністрів України. Рішення Конституційного Суду Украї­ни все більше стали претендувати на нове змістовне правове

3

ВСТУП

регулювання, але беззаперечно дедалі більше проявляється їх величезний вплив на створення цілісної правової системи, гармонізованої з Конституцією України, яка є основою фор­мування законодавчої системи в Україні, функціонування ор­ганів державної влади і місцевого самоврядування, політич­них партій і громадських об'єднань.

Феномен конституційного правосуддя знайшов свій яскра­вий прояв у проведенні змістовного політико-правового аналізу законопроектів щодо внесення змін і доповнень до Конститу­ції України, виходячи з непорушного правила — бути неупередженим органом держави і суспільства, який перевіряє будь-які запропоновані парламентом зміни щодо можливих обмежень чи скасування прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Висновки Конституційного Суду України з цих питань підтверджують непохитність конс­титуціоналізму в Україні, демократичного ладу і високу ступінь захисту закріплених в Конституції України прав і свобод люди­ни і громадянина.

Конституційний Суд України не може бути творцем консти­туційних реформ в державі, але його унікальна роль знаходить прояв як суб'єкта конституційного сприяння демократії і ста­більності в державі, які мають відповідати загальновизнаним стандартам державного устрою і державного правління, побу­дованих на демократичних засадах в інтересах Українського на­роду. Конституційний Суд України, застосовуючи юрисдикцію конституційного контролю, виходить з визнання верховенства права і найвищої юридичної сили і прямої дії Конституції Ук­раїни, демонструючи обов'язок держави чи будь-якої посадової особи підкорятися Конституції, відповідати за виконання її та законів України. Це означає, що будь-який суб'єкт права пови­нен діяти так, як вимагає Конституція (стаття 19), лише на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені консти­туційним правопорядком.

Рішення Конституційного Суду України дають оцінку ак­там і діям будь-якого державного органу, коли виникає спір про право і правозастосування, а проведене дослідження правових умов і обставин реалізації функцій та повноважень суб'єкта права завжди перевіряється щодо їх відповідності ви-

___________________________ 4___________________________________

ВСТУП

могам Основного Закону держави. Конституція України є не­обхідною правовою підставою для відміни актів, які визнані неконституційними, і припинення дій, що виходять за межі конституційно-правової компетенції органу держави чи дер­жавного органу.

Конституційному Суду України притаманний системний під­хід у дослідженні будь-якого закону, правової норми, окремого положення і навіть термінів і понять, які містяться в Конституції та законах України. Це стиль і спосіб оцінки правової категорії, правового явища, правових відносин, які становлять предмет розгляду Конституційного Суду України. Процедура системно­го дослідження правової норми чи закону в цілому дуже склад­на і нагадує швидше державознавчу і правознавчу експертизу, до якої залучаються в обов'язковому порядку органи, акти яких оспорюються або підлягають офіційному тлумаченню. Це Вер­ховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів Ук­раїни, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Висновки Верховного Суду України, Генеральної прокура­тури України, Міністерства юстиції України, академічних пра­вових установ і юридичних навчальних закладів розширюють емпіричну базу знань про предмет дослідження в Конституцій­ному Суді України, а теоретичні міркування і наукові обґрунтування дають можливість охопити сферу пізнання складних конституційно-правових категорій. Це дозволяє виявити не тільки переваги, але й недоліки закону чи правової норми, яка досліджується в конституційному провадженні, з'ясувати її гармонічну єдність з принципами та вимогами відповідних конституційних положень, дослідити в порядку системного порівняння відповідність закону духу і букві конституційних джерел права. Застосовуючи інструментарій конституційного правосуддя, досягається головна мета правового захисту Кон­ституції України — проголошується висновок щодо конституційності (неконституційності) закону або Іншого нормативно-правового акта як в цілому, так і стосовно назви акта, окремих норм, положень понять і термінів. Таким чином, Конституцій­ний Суд України забезпечує верховенство і пряму дію Консти­туції як реально діючого правового гаранта дотримання прав і свобод людини, компетенції державного органу щодо прий-

5

ВСТУП

нятих ним актів та багатьох інших питань, які віднесені до їх компетенції.

Конституційний контроль реалізує юрисдикцію Конституцій­ного Суду України у всіх випадках здійснення конституційного правосуддя, оскільки перевіряються не тільки норми, окремі по­ложення, але й закон в цілому, і у разі виявлення суперечностей з конституційними нормами він підлягає бути визнаним таким, що втрачає свою юридичну силу в певній галузі законодавства. Таким чином, контрольна функція Конституційного Суду Украї­ни щодо конституційності законів та інших правових актів має забезпечувати корегування законодавства через джерело вищо­го права — Конституцію України. Це дає можливість зміцнювати конституційно-правову основу діяльності всіх державних органів і посадових осіб, попереджувати законодавця щодо уважного ставлення до нормотворчості у сфері підготовки законопроектів, які мають бути схвалені парламентом, або визнавати помилки у перевищенні компетенції, невідповідному правозастосуванні чи обмеженні прав і свобод громадян в актах Уряду та центральних органів виконавчої влади.

Таким чином, рішення і висновки Конституційного Суду Ук­раїни мають обов'язковий характер для їх виконання всіма орга­нами державної влади і місцевого самоврядування, громадянами та судами щодо конкретних правовідносин, які складаються в процесі правозастосовчої, правоохоронної і нормо регулятивної діяльності вказаних суб'єктів права, захисту прав та інтере­сів громадян, а також юридичних осіб, що в кінцевому підсумку сприяє втіленню в життя і безпосередньому впливу норм і прин­ципів Конституції на діяльність держави та суспільства. В рі­шеннях і висновках Конституційного Суду України, як правило, можна знайти цілісні за своєю формою і теоретично вивірені за суттю конституційного права правові прецеденти, які прийня­то іменувати правовими позиціями (конституційно-правовими узагальненнями), що наближує їх до нормативного значення і регулятивного впливу на суспільні відносини, які були предме­том розгляду Конституційним Судом України. Все частіше мож­на зустріти також правові прецеденти в ухвалах Конституційного Суду України, які приймаються на відмову у розгляді конститу­ційних подань та звернень. Це може бути одна генеральна пра-

6

ВСТУП

вова позиція або декілька різних правових позицій стосовно суті питання, яке розглядалося Конституційним Судом і сформу­льоване для розуміння конституційної норми або норми закону. При дослідженні певних суспільних відносин у розумінні пра­ва виявляється співвідношення конкретного поняття з понят­тям конституційного тлумачення. Правова позиція (висновок) Конституційного Суду — це результат, який досягається шляхом системного тлумачення норми закону відносно конституційних принципів та постулатів. Лише за таких умов може народжува­тись узагальнення щодо конституційно-правового регулювання суспільних відносин у конкретній справі і Конституційний Суд офіційно оприлюднює свою позицію, яка має обов'язкове зна­чення для вирішення наступних правових спорів, конкретних справ правозастосування суб'єктами права, особливо судами.

Практичне значення правових позицій Конституційного Суду України полягає у сприянні поглибленого розуміння конститу­ційних норм і принципів у практиці нормотворчості, органів публічної влади, формуванні конституційного правопорядку в сфері суспільних відносин, а також при застосуванні права орга­нами судової влади щодо спорів, які виникають у сфері цивіль­них, господарських, адміністративних та інших відносин, при захисті прав, свобод та законних інтересів громадян.

Щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України слід зазначити, що висновки вмотивованої інтерпрета­ції розкривають смисл норми чи окремого положення і навіть окремого терміна у їх значенні з точки зору юридичної природи і змістовної характеристики, яка Конституційним Судом Ук­раїни ухвалюється у вигляді правової позиції загально правового застосування.

Ми намагалися виявити і теоретично пояснити головне при­значення Конституційного Суду України, який не творить зако­ни, не здійснює управлінської діяльності, а застосовує систем­ний аналіз права, орієнтуючи всі публічні органи і громадян на верховенство права, яке покладено в основу діяльності єдино­го органу конституційної юрисдикції в Україні. Досить активна дискусія щодо юридичної природи і місця в правовій системі актів конституційної юрисдикції і правових позицій Конститу­ційного Суду, їх юридична сила і значення в правовому захисті

7

_____________________________________ВСТУП ______________________________________

Конституції, у розвитку конституційного права і вплив на галу­зеву систему законодавства активно проводиться російськими вченими і суддями Конституційного Суду Російської Федера­ції, зокрема М.В. Баглаєм, В.А. Савицьким, Є.Ю. Терюновою, В.О.Лучіним, М.В. Вітруком, В.А. Кряжковим, Б.С. Єбзєєвим, ГА. Гаджіевим, М.О. Митюковим, Т.Г. Морщаковою та інши­ми відомими теоретиками конституційного права. Змістовне теоретичне дослідження щодо предмета конституційної юс­тиції провів начальник Управління конституційного права Конституційного Суду Російської Федерації Л.В. Лазарєв у книзі «Правовые позиции Конституционного Суда России», а в аспекті парламентського права цікаву роботу підготува­ли директор Інституту законодавства і порівняльного права при Уряді Росії професор Хабрієва Т.Я. і кандидат юридичних наук Волкова Ї.Т. — «Правовые позиции Конституционно­го Суда Российской Федерации и парламента» (М, 2005). В Україні спеціальні дослідження вказаної проблематики про­водяться суддями, професорами П.Б. Євграфовим, В.М. Ша-повалом^ М.В. Костицьким, В.І. Німченко, М.Д. Савен-ко, М.Ф. Селівоном, професорами конституційного права О.Ф. Фрицьким, Ю.М. Тодикою та іншими вченими-консти­туціоналістами. Отже, вкрай необхідно створювати науково-теоретичну базу, яка б сприяла продовженню пошуку відпові­дей на складні питання щодо нових правових явищ в сфері конституційної юрисдикції.

Підсумовуючи, хочу відзначити, що наука конституційного права має розвиватися і відповідати вимогам часу, а отже, кожен авторський внесок сприятиме творчому пошуку відповідей на складні питання, які дедалі більше виникають у сфері конс­титуційної юрисдикції.

А.О. Селіванов,

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент

Академії правових наук України

8

Частина І

Конституційне правосуддя в Україні: аналіз конституційної юрисдикції

ДЕРЖАВНА ВЛАДА

І СТАТУС КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВИ

ДЕРЖАВНА ВЛАДА КОНТРОЛЬОВАНА СУСПІЛЬСТВОМ

Конституційна законність як загальнообов'язковий режим для всіх державних органів та сфери самоврядування громадян, посадових осіб, громадських і політичних організацій, а також конституційне правосуддя є важливими і необхідними елемен­тами кожної демократичної держави і демократичного суспіль­ства. Це пов'язано з тим, що будь-яка організація суспільства неможлива без авторитета влади, яка є засобом функціонуван­ня соціальної спільноти, знаходячи прояв у державно-правових відносинах підпорядкування осіб єдиній керівній у цій спільноті волі. Державна влада є правляча в суспільстві система, яка скла­дається з інститутів (органів, посадових осіб, апарату чиновни­ків та інших суб'єктів), правових механізмів ними встановлених, політико-правового режиму, пануючого в державі, та встановле­ної правовідносинами підпорядкованості організації управління суспільними процесами. За допомогою державної влади забезпе­чується керування суспільством у всіх сферах його життя: полі­тичній, економічній, соціальній, культурній та інших, застосову­ються інструменти демократичного ладу в країні, дотримуються Конституція та закони, без яких неможливий правопорядок.

Пройшло небагато часу, коли методологічну основу дослід­ження змісту і форм прояву державної влади складало вчення про класовий підхід, обов'язковість елемента примусу, який ха­рактеризує будь-яку владу і владні відносини в суспільстві1 . Ево­люція поглядів, насамперед вчених-юристів, в умовах демокра­тизації політичного і суспільного життя торкнулася спочатку

9

Частина І

такої категорії, як «повнота влади», а далі у їх працях терміноло­гічно відбулася трансформація характеристики влади, яка свід­чила про здатність виконувати свої завдання і функції заради всього суспільства, а отже, складати систему, спроможну мобілі­зувати його ресурси на досягнення цілей методами, насамперед довіри до людей, переконання, а вже потім і примусу2 .

Ці зміни у розумінні юридичного наукового поняття «влада» безпосередньо мали на меті розкрити зміст категорій «державна влада» і «політична влада», які спочатку відображали Ідеї дикта­тури пролетаріату, а потім соціалістичної держави, що відпові­дають конкретно-історичному періоду і умовам політичного буття громадянського суспільства. Класичну формулу К.Маркса — «Власність... теж представляє свого роду владу» застосовують в теорії, щоб показати багатоманітність чинників, від яких зале­жать політичні перетворення, маючи метою всіма засобами от­римати і досягти політичної підтримки в суспільстві, що відкри­ває прямий шлях до державної влади, яка завжди розглядається джерелом економічної влади і державного управління3 .

Проте в суспільстві завжди первинною виступала категорія народної політичної влади, яка відкриває безпосередній шлях до державної влади. Як поняття вони є синонімами і харак­теризують політичну організацію суспільства, в якому полі­тичні групи або об'єднання (блоки) отримують завдяки на­родній владі реальну здатність проводити волю, яка спочатку формулюється у політиці, а потім закріплюється у правових нормах. В сучасному контексті відносин, які характеризують суспільні процеси в Україні, можна говорити, що політичну, державну владу слід розглядати як особливу публічну владу, яка має публічний характер, оскільки санкціонована шляхом проведення виборів парламенту, президента, тобто представ­ницьким способом її досягнення, носить вольовий характер наділення владою осіб від імені широких верств громадян. При цьому завжди існує здатність народу організуватися і від­сторонити ненасильницьким шляхом «владну еліту», змінив­ши владний режим і чиновників, які його здійснювали.

Публічна або державна влада набуває, таким чином, озна­ки поняття «суспільної влади» і, коли в її власному розумінні це поняття застосовується до сучасних політичних процесів,

------------------------------10--------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

вже не можна стверджувати, що вона повною мірою спираєть­ся на спеціальний апарат примусу і розповсюджує примус як універсальний засіб здійснення своїх функцій. Але було б не­правильним вважати, що, при цьому, послаблюється державна влада, яка завжди є ядром політичної влади, оскільки делего­вана або санкціонована саме суспільною владою і завжди має публічні інтереси, які реально нею сприймаються або якщо ними прикриваються у суто корисливих цілях.

Якщо державній владі вдається реалізувати свої владні функ­ції і повноваження в напрямку організації економічних і со­ціальних процесів, які результативно позначаються на добробуті людей, соціальному захисті непрацюючого населення, створен­ні реальних перспектив досягнення соціальної мети молоддю, такий «державний устрій і порядок* зберігають суспільну під­тримку і стабільність свого правління в країні. Проте чи так за­вжди діє державна влада? Цікаво звернутися до сучасного мис­лення людини на шляху до владного представництва в державі, а саме до В. Ющенка, який таким чином розмірковує у вимірі традиційних суспільних цінностей: «Звертаючись до дня ниніш­нього, скажу: ...Україна страждає розбратом, непорозумінням. Хоча здавалося б, для чого влада? ...Чому влада не прагне єд­нання? Навпаки, намагається нас роз'єднати: за мовними озна­ками, за географією, конфесіями. Всі розуміють: нас відкинуто назад через те, що в Україні не створено демократичної системи. А кланова модель заклала жахливі форми паразитизму, неприй­нятного ні в світі, ні в громадянському суспільстві»4 . Це квінт­есенція сучасного мислення державного діяча, який вболіває за свій народ, вбачаючи руїни політичного правління державної влади всупереч інтересам українського народу.

Неважко помітити, що у словах майбутнього глави держави йшлося про владу як особливий апарат, особливу групу лю­дей, які володіють політичною або державною владою і засо­бами примусу, застосовують каральні заходи і навіть фізичний вплив, яким змушена підкорятися основна маса громадян. Державознавці не знайдуть в цьому нічого нового або незро­зумілого, але важливе інше, а саме: що тільки політики, які орієнтовані на ідеї і принципи панування «суспільної влади» і громадянського суспільства в країні, здатні відчути і сфор-

---------------------------------------- 11 -------------------------------------

Частина І

мулювати у своїх наступах на владу суспільний потяг до зміни «правлячої влади».

Саме такий суспільний «вибух» народжується як продукт про­тиріч всередині держави, що створює основу економічно-фінан­сових важелів для боротьби правлячих кланів між собою. Це призводить до непомірного посилення тиску на громадян держав­ного апарату, коли «символом» протистояння влади і суспільства стає основний суб'єкт конституційної відповідальності, а саме — глава держави і, таким чином, тенденція відчуження державно­го апарату від суспільства, протиставлення його більшості насе­лення країни призводить до «протестної» заміни представників влади. Від влади авторитету до авторитету влади — така еволюція супроводжується не тільки зміною представницького корпусу «правлячої влади», але й демократизацією змісту самої публічної влади, новим мисленням відносно всіх форм державного керів­ництва. Це дуже суттєвий момент. За умов демократичного ладу державна влада,— як зазначає професор О.Ф. Фрицький,— не від­чужується від суспільства і не протиставляється йому, а все тісні­ше зближується з населенням, все ширше залучає його до управ­ління державними і регіональними справами, стимулює місцеве самоврядування, створює кращі умови життя, не втручаючись в основи ринкової економіки.

Така державна влада відповідає критеріям демократично­го спрямування і принципово відрізняється від влади, яка здійснює панування за допомогою примусу (політичного, ад­міністративного, економічного, фінансово-податкового та ба­гатьох інших видів). Коли створені реальні умови демократії, не існує інших підходів до розуміння суспільних процесів, що зв'язані з державною владою, яка виражає свою волю в законі, використовує правові форми у здійсненні завдань і функцій держави. Коли воля держави служить інтересам суспільства і втілюється у закон, важливо враховувати, що право є особ­ливий, державний регулятор суспільних відносин і воно має служити інтересам більш високої категорії — суспільної влади (влади народу), від якої походить політична, державна влада. Тому зрозуміло, що для будь-якого аналізу обов'язковою умо­вою є з'ясування того, який соціальний зміст характеризує волю держави, тобто з'ясувати, чию волю відображає влада в нинішніх умовах, хто стоїть за цією владою?

--------------------------------------------------------- 12--------------------------------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Якщо дослідник обгрунтує відповіді на ці запитання, він здатний глибше розкрити сучасні процеси формування зако­нодавчої системи, визначити критерії самообмеження держави відносно прав і свобод людини і громадянина і, таким чином, неодмінно прийде до методологічно вивірених висновків і оці­нок. Вони стосуються дотримання в державі демократичних засад функціонування державного механізму, співвідношення волі державного апарату з її відображенням і закріпленням в за­конах та інших нормативно-правових актах, які приймаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Верхов­ною Радою Автономної Республіки Крим і, безумовно, мають відповідати за «буквою і духом» Конституції України.

Проте останнім часом з'являються наукові доробки, далекі від теорії конституційного права, в яких автори намагаються прикрасити надумані слабкі висновки щодо місця і ролі Кон­ституції України як системоутворюючої бази законодавства, в яких законодавцю пропонується «актуалізувати Конституцію, повніше використовувати її регулятивний, а також політич­ний, моральний потенціал»5 .

Розгляд цього ракурсу прояву права не дозволяє оцінювати конституційність не тільки внутрішнього законодавства, але й міжнародно-правових актів, які запроваджуються в націо­нальну систему законодавства України, і, таким чином, обме­жує можливості наукових досліджень з'ясовувати, як прояв­ляється право у практичній діяльності держави, у здійсненні реформ, у розгортанні, а не «згортанні» демократії, розширен­ні умов народного волевиявлення, політичних, економічних та інших свобод у країні.

Спираючись на фундаментальні теоретичні праці і оригі­нальні дослідження вчених-юристів, які аналізували консти­туційні принципи розподілу влад та функціонування держав­ного механізму, слід відмітити їх вплив на державно-правові процеси. А саме це стосується реалізації функцій та повнова­жень структур державної влади, здійснення державної діяль­ності у різноманітних формах права, службової ролі законів та інших нормативно-правових актів щодо принципів та вимог Конституції України. З позицій доктрини важливо висвітлити категорії, які є найбільш суттєвими елементами конституцій-

------------------------------------------- 13-------------------------------------------

Частина І

ного права, а саме: конституційну законність (юрисдикцію) та конституційне правосуддя. Вони завжди були невід'ємною частиною політичної, державної влади і водночас мають риси, які притаманні здійсненню функцій суспільною владою, яка при цьому спирається не стільки на суб'єкти держави, скіль­ки на вироблений теорією конституційно-правовий механізм управління в державі. Він спрямований на забезпечення до­тримання публічною владою своїх прав і обов'язків перед гро­мадянином і особою, демократичних засад функціонування кожного суб'єкта влади та конституційного самообмеження, яке обумовлено конституційно-правовою природою їх ком­петенції і відповідальності перед суспільством. Проте прак­тику державного життя характеризують складні процеси, про які один із яскравих представників сучасної адміністративно-правової думки професор В.Б. Авер'янов слушно зазначає, що ми, на жаль, продовжуємо спостерігати глибоку суперечність між потребою у переході до демократичного, соціально-еко­номічного та суспільно-політичного, правового устрою і жит­тя і реальними можливостями управління і права сприяти та­кому переходу6 .

При наявності таких явищ не можна не визнати неспромож­ність звичайних заперечень проти творчої ролі конституційного правосуддя, яке включає в себе конституційний нормоконтроль. Висловлюється обґрунтована наукова думка, що конституцій­не правосуддя тільки розкриває зміст існуючих норм права, не створює нових або що воно не в змозі встановлювати положень за власними міркуваннями щодо їх корисності і суспільної ваги. При цьому творча діяльність конституційного правосуддя зви­чайно втрачає своє призначення, а це призведе, в свою чергу, до певного збідніння впливу принципу верховенства права на формування повноцінної системи національного законодав­ства. При цьому зовсім залишається поза увагою, що законо­давець повинен рахуватися з даними обставинами, оскільки в багатьох випадках юристу і законодавцю необхідно користува­тися одним і тим самим джерелом, яке зветься природою пра­вових відносин.

Неправильно також стверджувати, що конституційне пра­восуддя повинно формулювати свої висновки з позицій

------------------------------------------- 14-------------------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

виключно конституційної законності, а правові погляди на­чебто залишати осторонь. Тоді яке значення для конститу­ційного права мають окремі думки Суддів Конституційного Суду, їх право формувати у такий спосіб конституційно-пра­вову доктрину. В цьому відношенні категоричну позицію зай­має Суддя Конституційного Суду України М.Савенко, який стверджує, що навіть залучення суддів до творчої співпраці з консультаційно-дорадчими органами державної влади є пору­шенням присяги7 . Виникає запитання: як же у такому разі має розвиватися теоретична думка конституційного права віднос­но конституційного правосуддя?

Якщо уважно придивитися до практики Конституційного Суду України, можна побачити, що, виголошуючи рішення чи висновок в органі конституційної юрисдикції, головуючий судового засідання керується не тільки правовими положен­нями Основного Закону України, але й правовими погляда­ми на стан речей і діє скоріше не як догматик, а як дослідник з переконанням важливості своєї місії. Вона полягає у тому, що необхідно творчо роз'яснити, а інколи і публічно розкрити зміст об'єктивного права і таким чином сформулювати пра­вові погляди, наприклад, що встановлено в якості положень верховенства права видатними теоретиками, отримуючи свою обов'язкову силу виключно із своєї наукової Істинності, і що підлягає внаслідок цього вільній критичній оцінці.

Природно, що висновок конституційного правосуддя щодо визнання конституційності норми права або в цілому закону Верховна Рада України намагається закріпитися в подальшій законодавчій системі. В цьому відношенні статус Конститу­ційного Суду України уможливлює сприйняття законодавцем резолютивних приписів, які повинні перейти в право і отрима­ти статус законодавчо закріпленого джерела регулювання сус­пільних відносин. Конституційна законність, таким чином, є творчим продуктом спеціально уповноваженого органу конс­титуційної юрисдикції і набуває вищої юридичної сили стосов­но всієї сфери законності, оскільки вона формулюється саме як внутрішня сила всього законодавства і є вищою за право суддів загального правосуддя. В конституційній законності найбільш яскраво втілюється принцип верховенства права, оскільки з її

-------------------------------------— 15------------------------------------------

Частина І

застосуванням непотрібно навіть формулювати спеціальну від­міну неконституційної норми тим органом, який встановлює і проголошує неконституційність закону або окремої його норми.

Таким чином, державна влада через конституційну закон­ність встановлює конституційно-правовий порядок у ство­ренні умов для припинення або відміни правовідносин, які безпосередньо пов'язані із захистом або забезпеченням прав та свобод громадянина та людини в державі. При цьому в про­цесі встановлення конституційної законності відносно норм чи окремих положень законів відбуваються термінологічні, заперечуючі, зобов'язуючі, забороняючі, дозвільні розпоряд­ження конституційної юрисдикції, які не підлягають запере­ченню чи оскарженню. За своєю природою конституційна за­конність може розглядатися правовою доктриною, науковим постулатом або догмою права, яка визначає, що є правом по суті і за формою. Особливий режим конституційної закон­ності має відношення виключно до правозастосування, а не до суб'єктів державної влади чи громадян, і тому саме цей процес формується під впливом верховенства права, яке закладається в рішення Конституційного Суду України.

Конституційна законність має специфічне призначення і не підпадає під традиційне розуміння джерела права, оскільки не встановлює і не виявляє факти, що є природою формуван­ня законності в суспільстві і державі. Фактичні відносини по­кладаються в основу регулюючих норм законодавства, яке має відповідати конституційній законності і перевіряється Судом кожного разу, коли виникає спір про право або необхідність офіційної інтерпретації закону у розумінні конституційного права.

Такі підходи властиві конституційному правосуддю, яке має особливий статус в системі як самого правосуддя, так і інших органів держави. Воно відображає політичну, державну владу, яка за своєю функцією повинна знаходитися під контролем суспільства і за цієї умови має діяти і спрямовувати реаліза­цію всіх правових регуляторів у державі в прямій відповідності до Конституції України. Конституційне правосуддя має дві важливі складові; інституційну — орган конституційної юрис­дикції — Конституційний Суд України і процесуальну — конс-

------------------------------------ 16-------------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

титуційне провадження. Воно складає регламентну діяльність Суду щодо встановленого порядку розгляду справ згідно з За­коном України «Про Конституційний Суд України» та Рег­ламентом Конституційного Суду України. Цим пояснюється особливий статус Конституційного Суду України, який є Ін­ститутом судової влади з властивістю керувати, відображати і досягати верховенства права, а щодо обсягу компетенції є ви­дом (суб'єктом) реалізації особливого статусу публічної влади, яка функціонує як система органів державної влади.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ -

НОВИЙ ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Теоретичною та юридичною передумовою існування в структурі судової влади такого інституту, як Конституційний Суд, повинно бути визнання державою необхідності насампе­ред конституційного правосуддя і конституційного контролю. Принцип розподілу влад, який закріплений у статті 6 Консти­туції України, виявився не досить досконалим і безумовним у протидії свавіллю в інших сферах державної влади: законодав­чій та виконавчій, а також з боку Президента України. Дис­кусія з приводу самостійності і незалежності кожної сфери влади і особливо Президента України теоретично має підґрун­тя погоджуватися із спрощеним ідеалом такого ладу в державі, але швидко набуває з боку опонентів серйозної аргументації щодо негативної практики реалізації кожним суб'єктом влад­них повноважень, яка породжує конфлікти і спори відносно перевищення компетенції при виданні нормативно-правових актів або зазіхання на права і свободи громадян.

Враховуючи ігнорування вимогами конституційного пра­ва, Основний Закон України передбачив у цьому відношенні застосування конституційного правосуддя у разі звернення суб'єкта конституційного подання до Конституційного Суду. У такому разі конституційне правосуддя застосовується з позицій конституційного права і не може бути незалежним від рішень інших органів судової влади. Таке розуміння особливого інсти­туту правосуддя спонукає нас дати йому наукове визначення. Воно має доповнити підхід науковців і безпосередньо суддів до статусу Конституційного Суду України з позицій його політи-

-----------------------------------17 -------------------

Частина І

ко-правового призначення в державі. Йдеться про те, що Суд­дя, професор В.М. Шаповал, схильний стверджувати, що, ви­ходячи з аналізу повноважень Конституційного Суду України, його можна доктринально визначити як судовий орган консти­туційного контролю. Такий підхід можна спостерігати і в працях професора О.Ф. Фрицького. З позицій доктринального права, на наш погляд, слід розширити його змістовну характеристику, що уточнюється при аналізі професором В.П. Тихим8 .

Під конституційним правосуддям, на наш погляд, слід ро­зуміти особливе за формою і змістом провадження Конститу­ційного Суду України, який наділений Конституцією України повноваженнями щодо застосовування конституційної юрис­дикції, у розгляді справ в установленому законом порядку, які стосуються спорів про право відносно належних суб'єктів, котрі звертаються з конституційними поданнями (звернення­ми), захищаючи законні інтереси у спосіб, визначений Зако­ном України «Про Конституційний Суд України».

Конституційний Суд України за своїм статусом, здійсню­ючи правосуддя у сфері конституційно-правових відносин, має судове верховенство, що закріплено у частині третій стат­ті 150 Основного Закону України. Це означає, що з питань конституційної юрисдикції ним ухвалюються рішення, які є обов'язковими до виконання всіма суб'єктами права (адреса­тами) на території України, що є остаточними і не можуть бути оскаржені. Якщо в цю обов'язковість вкласти достатньо широ­кий смисл, який би включав обов'язковість всіх інших органів правосуддя у неухильності виконання таких рішень, то було б правильним все інше судочинство розглядати як залежне від верховенства рішень Конституційного Суду України.

Таким чином, виходячи з обсягу повноважень Суду, а також враховуючи остаточний характер ухвалених ним рішень, має­мо підстави вважати Суд конституційної юрисдикції таким, що наділений судовим верховенством і відносно всіх інших органів правосуддя в межах вирішення справ, передбачених статтею 150 Конституції України. Компетенція Суду, як свід­чить аналіз предмета його конституційної юрисдикції, вихо­дить за межі конституційного нормо контролю, і тому консти­туційне провадження охоплює інші правовідносини, пов'язані

-------------------------------------------------------- 18-----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

З вирішенням спорів, офіційним тлумаченням Конституції та законів України, наданням висновків про відповідність Кон­ституції України чинних міжнародних договорів або тих між­народних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.

Звернемо увагу на те, що, захопившись Ідеєю унікальності своєї компетенції, деякі автори безпідставно схильні теоре­тично розширювати до ілюзорних обріїв межі конституційно­го правосуддя, що науково необґрунтовано, а у практичному сенсі виглядає небезпечно. Звернемо увагу, зокрема, на точку зору В. Скоморохи, який вважає, що Конституційний Суд Ук­раїни — це орган компромісу, примирення, гарант політичного миру і стабільності та ін.9 Але при цьому автор не враховує кон­ституційний статус Президента України, забуваючи І про те, що судова юрисдикція не може перебувати у протиріччі з полі­тикою держави, якщо Суд розглядати як гаранта політичного миру. Зрозуміло, що у разі виникнення такого протиріччя на­стають для нього небажані результати — законодавець змінює правову базу функціонування Конституційного Суду.

Отже, судове визнання мають тільки ті цінності, які отри­мали суспільну згоду, і тоді Суд є носієм стандарта цих ціннос­тей і не може мати і здійснювати власну політику компромісу та ін.

Особливий порядок застосування конституційного контро­лю, передбачений частиною другою статті 151 Конституції Ук­раїни, коли Верховна Рада України може звертатися до Кон­ституційного Суду України за висновком щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справ про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Конструкція цього повноваження Суду безумовно оригіналь­на, але не досить зрозуміла. Виходить так, що Верховна Рада України, яка має розглядати питання про імпічмент Прези­дента України, не може вирішити, чи дотримується процедура розслідування і розгляду цієї справи, і тому перед Конститу­ційним Судом України постає проблема висновку, який по­винен будуватися на оціночних категоріях, дослідженні етапів проходження процедури розслідування фактів, але все це не пов'язано ані з конституційним правосуддям, ані з нормокон-

------------------------------------------- 19 ---------------------------------


Частина І

тролем, ані з офіційним тлумаченням законодавства. Вихо­дить так, що за цією нормою Конституції України висновок, який буде надано Верховній Раді України, не підпадає під дію статті 150, в якій однозначно визначено, що обов'язковість, остаточність і неоскарженість рішень Конституційного Суду України стосується тільки питань, передбачених лише цією конституційною нормою.

Таким чином, об'єктивна потреба держави і суспільства стосовно конституційностІ проведення процедури імпічменту Президента України Верховною Радою України може за ло­гікою аналізу цієї норми Конституції України бути проігно­рована. Зрозуміло, шо таке повноваження Суду повинно бути застосовано через механізм реалізації, який треба було перед­бачити у Законі України «Про Конституційний Суд України», але у статтях 90—92 глави 15 цього Закону не розкривається зміст конституційного провадження, його стадії, як і власне сам розгляд питання, яке завжди має доленосне значення для країни, всього суспільства.

Отже, сама норма закону як письмова формула, власне, ні­чого не означає, якщо не мати уявлення про механізм її реалі­зації, а тому такі норми без процесуальних регуляторів залиша­ються, як правило, деклараціями. Відносно чинної Конститу­ції України вони можуть негативно позначитися на авторитеті Основного Закону України, Мабуть, тому, аналізуючи право­вий статус Конституційного Суду України, ми схиляємося до висновку, що всі його функції і повноваження повинні бути активно діючими або потенційно придатними для застосу­вання, що є ознакою судового верховенства Конституційного Суду України щодо всіх державних органів, яким адресовані його рішення і висновки.

Високий рівень застосування конституційної юрисдикції продемонстрували у 2004 році органи держави Коста-Рики, коли Конституційний Суд, вивчивши заяви Президента краї­ни і міністра закордонних справ, спираючись на закони, виз­начив своє негативне ставлення до офіційної позиції вищих посадових осіб щодо збройної акції СІЛА проти Іраку. У спе­ціальній постанові від 8 вересня 2004 року Конституційний Суд визнав приєднання країни до антиіракської коаліції не-

-------------------------------------------------------- 20 -----------------------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

конституційним. В чисто юридичному аспекті Суд кваліфі­кував рішення Уряду таким, що суперечить Політичній Кон­ституції, Декларації про постійний, активний і неозброєний нейтралітет країни, системі ООН і міжнародному праву, і за­жадав виключення країни із списків коаліції. Наступного дня МЗС вирішило питання про неприєднання, а Президент Кос­та-Ріки на спеціальній прес-конференції зробив заяву, що де­ржава є «абсолютно правовою» і він незаперечно виконає рі­шення Конституційного Суду.

Аналогічного прикладу не можна знайти в українській судо­вій практиці, оскільки соціальне призначення Конституцій­ного Суду ще не досягло вже визнаних суспільством високих стандартів конституційно-правової політики верховенства права над будь-яким визначеним у законі державним стату­сом органу держави або посадової особи. Цінність конститу­ційного судочинства і конституційної юстиції полягає в тому, що Існування лише судів загальної юрисдикції в демократич­ному суспільстві визнається недостатнім, оскільки вони своє відношення до закону можуть виражати лише в його тлума­ченні, з'ясовуючи смисл, мету, волю законодавця, щоб вірно застосовувати закон в конкретних умовах. Але в конкретних правовідносинах, коли йдеться про акти самого законодавця, Президента України, Уряду, які зачіпають права і свободи гро­мадянина і особи, виникає пряма потреба не тільки тлумачи­ти, але й оцінювати їх на предмет відповідності Конституції України, загальновизнаним нормам міжнародного права, які мають пріоритет над вказаними актами. У такий спосіб тільки Конституційний Суд виступає носієм повноважень, що дають Йому право застосовувати цінності суспільства, тобто здійсню­вати правосуддя з позицій верховенства права відносно актів (дій чи бездіяльності) вищих органів державної влади та по­садових осіб. З певною мірою умовності можна стверджува­ти, що Конституційний Суд не має власної судової політики, яка б будувалася на вщношенні між загальною нормою та ін­дивідуальною справою. Судова політика будується, виходячи із закріплених у Конституції України загальних принципів суспільного і державного устрою, прав і свобод громадянина, єдиного джерела влади і т. ін.

--------------------------------------------------------- 21 ----------------------------------------------


Частина І

Отже, судова політика Конституційного Суду України, яка ві­дображається у послідовному втіленні конституційних принци­пів у рішеннях і висновках, побудована на засадах верховенства права. Саме вони створюють конституційному правосуддю ви­сокий авторитет при здійсненні нормоконтролю і власне судо­чинства, тлумаченні норм законів і відповідно до свого статусу є самостійною лінією поведінки Суду в інтересах права.

В теорії конституційного права зарубіжних країн, зокрема Росії, самостійна роль Конституційного Суду відносно парла­менту розглядається умовно як «репресивна», оскільки під сум­нів ставиться вже прийнятий І набувший чинності законодав­чий акт. Повноваження Суду забезпечують йому право визна­вати закон або Його норму такою, що втратила юридичну силу, оскільки не відповідає вимогам Конституції. Але цілком слушно ставиться запитання: чи наділений Суд повноваженнями, які дозволяють йому впливати на діяльність законодавця, оскільки Конституційний Суд не може бути вищим за парламент10 ?

На наш погляд, судовий конституційний контроль за своїм характером інцидентний, що означає природу виникнення при цьому правовідносин не за ініціативою Конституційного Суду, а інших суб'єктів права, наділених Конституцією України таким правом ініціювати розгляд Судом питань конституційної юрисдикції. Питання перед Судом може бути ініційовано тільки в конкретному, а не абстрактному плані, і тому закон або окрема норма закону можуть бути розглянуті на предмет їх конституційності тільки за поданням належним суб'єктом права звер­нення і повинні бути певним чином вмотивовані (підтверджені юридичними аргументами).

Конституція і закони України не передбачають права гро­мадян та їх об'єднань (політичних партій, профспілок, релігій­них об'єднань) звертатися до Конституційного Суду України Із скаргами. Ця форма реалізації політичних, економічних, со­ціальних прав громадян і особливо важливий спосіб їх захисту не знайшли поки що підтримки в політичних колах, а також у законодавця, який схвалив політичну реформу щодо реформу­вання організації державної влади та місцевого самоврядування. Прийнятий 8 грудня 2004 року Закон України «Про внесення змін до Конституції України» обійшов і систему правосуддя, не

-------------------------------------------------------- 22 ---------------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

торкаючись і сфери діяльності Конституційного Суду України. Можна висловлювати різні погляди на процес реформування судової системи, але право громадян на конституційну скаргу ще має бути усвідомлено законодавцем як найвищий стандарт визнаних суспільством цінностей демократичного устрою влади, коли права і свободи людини мають бути забезпечені всіма засоба­ми застосування верховенства права і доступу до правосуддя.

Можна спостерігати, наприклад, в Російській Федерації тенденцію не тільки повного забезпечення права громадян на звернення до Конституційного Суду із скаргою на неконсти­туційність закону або його окремої норми, але й розширен­ня кола суб'єктів звернення до Конституційного Суду в сфері абстрактного нормоконтролю. Вже у 2003 році Конституцій­ний Суд Російської Федерації надав можливість Генерально­му прокурору Російської Федерації звертатися з питання від­повідності Конституції Російської Федерації конституціям та статутам суб'єктів Російської Федерації поза зв'язком з їх застосуванням у конкретній справі11 . Повноважний представ­ник Президента Російської Федерації у Конституційному Суді Російської Федерації, відомий конституціоналіст, професор М.Мітюков цілком слушно зауважив, що Конституційний Суд Російської Федерації, намагаючись виходити із смислу і духу Конституції, дав досить «сміливу» інтерпретацію конституцій­ним положенням, створивши фактично нову норму, яка роз­ширює повноваження Генерального прокурора12 . Чи слід по­годжуватися з таким прецедентом? — питання для роздумів.

Ще однією важливою рисою конституційного нормоконт­ролю є те, що, як вірно відмічає Суддя Конституційного Суду України В. Шаповал, предметом такого контролю може бути конституційність не тільки нормативних, а й індивідуальних правових актів. Це, на його думку, належить до повноважень Конституційного Суду, які властиві саме українському досві­ду13 . За висновком Судді — вченого-конституціоналіста, сам Конституційний Суд самовизначився в одному із своїх рішень як «орган конституційного контролю». Контроль, який ним здійснюється, за змістом конституційний, а за формою — судо­вий. При цьому, продовжує далі свої міркування В.Шаповал, ця форма лише у визначеній системі подібна тим, які влас-

------------------------------------------ ---------- 23-----------------------------------------------


Частина І

тиві діяльності судів загальної юрисдикції. Як орган судового конституційного контролю Конституційний Суд є елементом судової влади, компетенція якого визначає одне із двох го­ловних її функціональних призначень. Цим призначенням є саме здійснення конституційного контролю. Іншим призна­ченням судової влади і відповідних органів — судів загальної юрисдикції є здійснення правосуддя.

Натомість потрібні додаткові аргументи для обґрунтування позиції професора-конституціоналіста щодо ознак Конститу­ційного Суду і змісту його діяльності, коли він наділяє Суд лише ознаками органу нормоконтролю, але в чому тоді полягає функ­ція конституційного правосуддя? Може, її зовсім не існує, ос­кільки за, висловом професора В.Шаповала, «у порівнянні з по­няттям правосуддя це поняття є статичним через те, що воно не пов'язано безпосередньо з діяльністю відповідних органів»14 .

Конституційне правосуддя як новий феномен української держави складає основу діяльності Конституційного Суду, іс­нуючи як правове явище, і за процедурою тільки цей орган су­дової влади наділений спеціальною компетенцією вирішувати спори, розв'язувати правові конфлікти, визначати правомір­ність існування закону щодо його подальшого правозастосування відповідно до Конституції України15 . Для конституцій­ного правосуддя, як визначено у Законі України «Про Консти­туційний Суд України», притаманна специфічна конституцій­на процедура, яка обумовлена встановленою формою участі у розгляді справи учасників провадження — уповноважених від державних органів, акти яких оспорюються в Конститу­ційному Суді України. Обов'язкову участь у конституційному провадженні щодо кожної справи беруть уповноважені особи: Постійний представник Верховної Ради України у Конститу­ційному Суді України та Постійний представник Президен­та України у Конституційному Суді України, які є важливими процесуальними фігурами16 .

Саме здійснюючи конституційне правосуддя, Суд констатує встановлення певних правовідносин і обставин, які містять державно-правове волевиявлення, а ухваленими рішеннями остаточно розв'язує питання, яке належить до компетенції Конституційного Суду.

-------------------------------------------------------- 24 ------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Отже, за своєю природою конституційна юрисдикція озна­чає, в першу чергу, здійснення конституційного правосуддя, в якому в наступному розгляді спору про право відсутня тотож­ність, хоча прецедентний характер ухвалених рішень Консти­туційним Судом України певною мірою визнається як при­нцип «одного разу вирішена справа».

Існування різних підходів і неоднакових науково-прак­тичних поглядів вчених і практиків на конституційно-пра­вову природу юрисдикції Конституційного Суду України — звичайне явище, коли існування такого специфічного інс­титуту судової влади шукає теоретичного обгрунтування і в смислі правотворчості, і в смислі правозастосування. Відда­ючи перевагу конституційному правосуддю як визначаль­ній функції Конституційного Суду Російської Федерації, його Голова, професор В.Зорькин запропонував розглядати преиедентний характер рішень Суду при розв'язанні пра­вових колізій, які виникають як факти протиріч між націо­нальним законодавством і міжнародним, між галузевим і конституційним. В українській судовій практиці такий ра­курс проблеми ще не розглядався. Проте не можна не виз­нати, що створення прецедентних рішень в ході здійснення конституційного судочинства — один із основних механіз­мів правової модернізації. На думку професора В.Зорькина, прецеденти в діяльності Конституційного Суду по суті є необхідним регулятором в умовах, коли проводяться ради­кальні реформи, і таким чином докорінно змінюється за­конодавство, і в той же час вони забезпечують стабільність права. Розмірковуючи над модернізацією статусу Конститу­ційного Суду Російської Федерації, В.Зорькин приходить до оригінальних новаторських висновків про те, що тим самим завдяки практиці Конституційного Суду право одночасно виконує як функцію стабілізації (консервативну функцію), так і функцію розвитку (динаміки). На думку цього відомо­го конституціоналіста, практика засвідчила, що створюю­чи вагомі прецеденти в самих больових місцях реформ, які проводяться, Конституційний Суд спроможний зберегти стабільність в суспільстві і разом з тим не створювати пере-

пони інноваціям17 .

-----------------------------------------25 --------------------------------------


Частина І

Але навряд чи відповідає природі Конституційного Суду України наявність у нього самостійної правотворчої функції, яка, на думку В.Зорькина, обумовлена його прецедентним ха­рактером рішень. Вони не відповідають всім вимогам джерел права, навіть тоді, коли розвиток законодавства перебуває у постійному суперечливому розвитку: або відстає від реформ, або випереджає їх, що вимагає динамічного процесу право­вого регулювання, яке базується на верховенстві Конституції. Особливо це необхідно для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали змогу у розумних межах передбачити на­слідки своєї поведінки і бути впевненими у незмінності свого визнаного конституційно-правового статуса, щоб вони напо­лягали на існуванні дійового судового захисту, а це означає збереження і незмінність набутого громадянами права, особ­ливо у питаннях власності і немайнових прав.

Важливо звернути увагу на ще один суттєвий аспект конс­титуційної юрисдикції Суду. Йдеться про те, що рішення Кон­ституційного Суду України поряд з їх прецедентним характе­ром мають часто і преюдиціальну силу для всіх судів. Це пояс­нюється тим, що норми законів, які визнані Конституційним Судом неконституційними, втрачають юридичну силу, тобто відбувається їх своєрідне правове вилучення, але разом з тим стають недійсними подібні цим нормам Інші правові регуля­тори, які містяться в нормативно-правових актах державних органів та органів місцевого самоврядування. Це означає, що вони не можуть розглядатися і застосовуватися судами. Особ­ливо це торкається господарського законодавства та багатьох підзаконних актів, які регулюють сферу речових прав юри­дичних осіб і є не менш актуальними для захисту прав і сво­бод людини. Разом з тим, це не створює умов переходу рішень Конституційного Суду, які мають прецедентні і преюдиціальні властивості, у безпосередні джерела права, оскільки в державі має існувати і створювати право тільки єдиний законодавчий орган — Верховна Рада України.

Верховенство права має особливий прояв у висновках та рі­шеннях Конституційного Суду, які пов'язані із тлумаченням Конституції та законів України. В конкретних правовідноси­нах Судом мають бути знайдені пояснення та інтерпретація

-------------------------------------------------------- 26------------ --------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

змісту норм, положень, термінів, понять, які неоднознач­но сприймаються на практиці, і тоді тлумачення може бути спеціальним (за спеціальною процедурою про тлумачення положень Конституції) або казуальним (інцидент/ним), що відображається у справах, які вирішуються Конституційним Судом, в тому числі при здійсненні конституційного нормо-контролю.

При цьому, юридична сила рішень та висновків Конститу­ційного Суду перевищує юридичну силу будь-якого закону, і, таким чином, вони набувають практично юридичної сили самої Конституції України, яку не можна застосовувати без врахування правових позицій Конституційного Суду, а тим більше всупереч цим рішенням. Ми цілком поділяємо точ­ку зору видатного українського вченого-конституціоналіста, першого Голови Конституційного Суду України, професора Л. Юзькова, який ще у 90-х роках минулого століття передба­чив, що виходячи із тлумачення верховенства Конституції слід ставити питання про доцільність розширення конституційної юрисдикції в Українській правовій державі. Йдеться про те, щоб надати право Конституційному Суду за своєю ініціати­вою порушувати і вирішувати справи про відповідність (невід­повідність) букві і духу Конституції всіх видів законів. А це, на думку професора Л.Юзькова, обумовлює доцільність обґрун­тування певних нових моментів у тлумаченні категорії закон­ності в умовах майбутнього існування правової держави18 .

Таким чином, судова конституційна юрисдикція, яка засто­совується у конкретних справах, може заявляти про свої пе­реваги перед законодавчою владою, оскільки тільки вона виз­начає конституційність, коли здійснює конституційне право­суддя з позицій верховенства права. В свою чергу, законодавчі акти, маючи відточені формулювання, не мають сили приво­дити застосування норм до звичайного механічного процесу підведення того чи іншого випадку під ту чи іншу статтю. На­томість, як би досконало не був викладений закон, Конститу­ційний Суд в інцидентному порядку здатний визначити його істинний смисл, що дає можливість загальним судам та іншим суб'єктам права однозначно застосовувати конституційні і за­конодавчі норми на практиці.

------------------------------------------------ — 27--------------------------------------- —--------------


Частина І

Отже, підсумовуючи розгляд змісту категорії «конститу­ційна законність» і «конституційне правосуддя», слід ок­ремо виділити ознаки конституційного контролю, який є однією із головних складових конституційного правосуддя, в процесі якого Конституційний Суд має всі підстави про­водити офіційне тлумачення, знаходити відповіді на спір­ні змістовні запитання, які має вирішувати конституційна юрисдикція.

Конституційний контроль — це сукупність владних преро­гатив, які дозволяють Конституційному Суду суверенно оці­нювати з позицій верховенства права конституційність актів та пов'язаних з ними дій державних органів і посадових осіб, приймаючи щодо них остаточні рішення і висновки.

З'ясування змісту діяльності Конституційного Суду Украї­ни головним чином спрямовано на використання можливос­тей суб'єктів правореалізації, які виступають як носії консти­туційної правосвідомості. Це має сьогодні неабияке значення як для юридичних осіб (державних органів та органів місце­вого самоврядування, суб'єктів підприємницької діяльності, об'єднань громадян), так і для громадян, які є слабкою і не-захищеною стороною у відносинах з державою. В якості видів конституційної правосвідомості в процесі реалізації консти­туційно-правових норм мають змогу виступати: звичайна ін­дивідуальна і професійна (індивідуальна або колективно-ко-легіальна) наукова або практична правосвідомість, яка у різ­них модифікаціях властива формам реалізації конституційно-правових норм. Це передбачає їх дотримання, використання, виконання та застосування.

Особливо слід виокремити професійну конституційну правосвідомість, яка вимагається в процесі виконання і за­стосування норм: щодо основ конституційного ладу і кон­ституційного устрою; щодо прав і свобод громадян; щодо міжнародних договорів і конвенцій і т. ін. Безпосередньо конституційна правосвідомість пов'язана з конституційно-правовою правоздатністю, яка впливає на право заявляти до Конституційного Суду клопотання (подання або звер­нення). В цьому відношенні вирішення будь-якого клопо­тання юридичної чи фізичної особи залежить від статусу

-------------------------------------------------------- 28 -----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Конституційного Суду України, який здійснює свої функції та повноваження виключно в межах і на підставі Консти­туції України та Закону України «Про Конституційний Суд України».

УНІКАЛЬНА РОЛЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

Аналіз статусу Суду можна провести тільки за умов його застосування, і вже зараз можна побачити дві взаємовиключні тенденції, які мають своє юридичне оформлен­ня у вигляді законодавчих пропозицій. Перша з них спря­мована на певне обмеження і формалізацію повноважень Конституційного Суду, а друга дає можливість бачити перс­пективу оптимізації повноважень у відповідності до потреб життя і об'єктивних зв'язків, які б відповідали Конституції України. Зокрема, привертає увагу законопроект народного депутата України М.Рудьковського, реєстраційний номер 2055 від 21.01.2005 р. «Про внесення змін до Закону Украї­ни «Про Конституційний Суд України». Розцінюючи його як обмежений певними завданнями, науковці вбачають ко­рисною пропозицію щодо введення строку не більше двох місяців про відкриття конституційного провадження або про відмову з дня надходження подання чи конституцій­ного звернення до Суду. Дбаючи про невідкладний розгляд отриманих матеріалів від Верховної Ради України щодо по­дання висновку відносно додержання конституційної про­цедури у справі про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, автор законопроекту слушно пропо­нує позачергове відкриття провадження. Крім інших про­позицій процесуального характеру, в законопроекті лише пропонуються окремі зміни, хоча очевидним є системне ре­формування законодавчої основи організації та діяльності Конституційного Суду України. Насамперед це стосується введення послідовних і системоутворюючих конституційне провадження процедур з дотриманням елементів змагаль­ності, особливо коли це стосується здійснення конституцій­ного правосуддя, розширення прав представників сторін, які забезпечують захист своїх правових позицій, можливос-

------ ------------------ ------------------------------ 29------------------------------------ -----------------------


Частина І

тей залучення експертів безпосередньо в ході провадження, прийняття присяги всіх, хто залучений до конституційного провадження по кожній конкретній справі, тощо.

Які підстави слід навести для аргументації таких пропози­цій? До них, насамперед, відносяться особливості процедур здійснення конституційної юрисдикції, і це пов'язано з на­ступним:

1. Конституційний Суд є органом спеціальної юрисдикції,
який не інтегрований в жодну сферу влади. Він самостійна
структура державної влади - орган держави спеціального при­
значення, що дає підстави стверджувати про новий механізм
взаємодії влад, які не можуть бути зведені до законодавчої, ви­
конавчої і судової влади.

2. При здійсненні своїх функцій та повноважень Конститу­
ційний Суд незалежний від будь-яких органів державної влади і
підкоряється виключно Конституції.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи справи, керується
тільки Конституцією, враховуючи міжнародно-правові норми,
схвалені Верховною Радою України для дотримання їх держа­
вою, І не зв'язаний будь-яким політичним впливом.

4. Конституційний Суд вирішує виключно питання права, він
покликаний ніколи не бути заручником фактів чи обставин, які б
зашкодили верховенству права в його рішеннях та висновках.

5. Конституційному Суду властиві судові функції, які забез­
печують досягнення верховенства Конституції стосовно будь-
яких нормативно-правових актів.

6. Конституційний Суд не вправі, як і його Судді, здійснювати
будь-які дорадчі, допоміжні і консультативні функції, які пов'язані
з політикою держави або з розглядом конкретної справи.

7. Конституційний Суд забезпечує судове верховенство
виключно у випадках звернення до нього судів, якщо вони вба­
чають ущемлення Інтересів і прав громадянина законом, який
підлягає застосуванню.

--------------------------------ЗО --------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Умовою втілення принципу верховенства права у діяльність Конституційного Суду України є наповнення його конститу­ційно-правового статусу новим змістом повноважного органу конституційної юрисдикції, що дасть можливість побачити чимало «сплячих» норм Закону України «Про Конституцій­ний Суд України», зокрема щодо статусу колегій Суду, учас­ників присутності у конституційному провадженні і т. ін.

Правами і обов'язками Конституційний Суд як спеціаль­ний орган державної влади наділений не взагалі, а стосовно його предметів відання. Функції суду обумовлені його повно­важеннями і здійснюються у сфері конституційної юрисдик­ції, що характеризує його компетенцію, до якої не належать будь-які спори за фактами. В цьому розумінні ми виходимо з того, що поняття «компетенція» будь-якого органу державної влади охоплює лише ті його повноваження, що спрямовані на правовідносини зовнішнього характеру — так звані компетен-ційні повноваження. Такі повноваження не можна розглядати у відриві від функцій Конституційного Суду, який займає важ­ливе місце в системі органів державної влади. Юрисдикція, яка визначена нормами Конституції і законів України щодо його статусу, дає можливість Конституційному Суду мати різ­нобічні зв'язки, застосовувати свої повноваження стосовно будь-яких органів державної влади, зокрема вимагати від них необхідну інформацію, пояснення, запрошувати для участі у засіданнях їх представників тощо.

Повноваження, що пов'язані з внутрішньою діяльністю, яка є самоорганізацією органу, не входять до складу його компе­тенції. Прикладом самоорганізаційних повноважень Консти­туційного Суду України слід вважати його право визначати таку форму засідань, як проведення закритого пленарного засідання (абзац другий частини четвертої параграфу ЗО Регламенту Кон­ституційного Суду України). Але «закриту» форму здійснення конституційної юрисдикції не можна вважати такою, яка має те­оретичне обгрунтування, тому що вона не передбачена законом і ставить під сумнів принцип верховенства права. Підкреслимо, що визначення форми проведення засідань Конституційного Суду України безумовно відноситься до його власної компетен­ції, оскільки внутрішня самоорганізація діяльності вирішується Суддями у колегіальному порядку. Проте слід визнати, що так

--------------------------------------------------------- 31 ------------------------------------------------


Частина І

звана «закрита форма» пленарного засідання Конституційного Суду не може забезпечити доступність, зокрема, фізичних осіб до органу правосудця, якщо вони ініціювали розгляд питання в Суді і якщо законом порушені їх права і свободи, які підля­гають перевірці щодо відповідності актів Конституції України. Тобто право на захист і доведення власної позиції у фізичних осіб, якщо розглядаються їхні справи і досліджується право, яке захищається у Суді, у такому разі не можуть бути реалізовані, оскільки у закрите пленарне засідання Суду жодна особа не має права бути допущена згідно з Регламентом Конституційного Суду України.

Конституційна форма «письмових» слухань народилася в над­рах Конституційного Суду і широко застосовується щодо основ­ної маси справ. Фактично це виглядає як слухання і прийняття Судом рішень і ухвал у режимі «нарадчої кімнати». Якщо прий­няття ухвал про відмову у розгляді подання, з яким суб'єкт права звернувся до Суду, не викликає заперечень, то спірним питан­ням є практика ухвалення рішень і висновків без участі всіх за­цікавлених учасників конституційного провадження, оскільки звужується можливість всебічного і повного дослідження права за поданими доказами, які пов'язані із конституційним подан­ням та конституційним зверненням. Серйозної правової основи, щоб обґрунтувати доцільність письмового провадження, знайти не вдається, і тому доречно, на наш погляд, було б врегулювати це питання шляхом внесення змін до Закону України «Про Кон­ституційний Суд України». При цьому важливо в Законі вказати категорію справ, яку для гадвищення якості й у стислі строки Суд має право розглядати у закритому режимі. Тобто абстрактний нормоконтроль при відсутності гласності і доступності зацікав­лених учасників конституційного провадження слід визначити як право Конституційного Суду України ефективно організо­вувати свою діяльність в інтересах конституційного правосуддя. Але це повинно здійснюватися при дотриманні верховенства права як умови будь-якої процедури провадження Конституцій­ним Судом України, оскільки доступність правосуддя є умовою і гарантією здійснення правосуддя взагалі.

Складові елементи конституційно-правового статусу Кон­ституційного Суяу України визначені спеціальними норма-

—----- —------------------------- 32---------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

ми (прямо передбачені і випливають з них) і містяться у ви­черпному переліку таких актів, як Конституція України, За­кон України «Про Конституційний Суд України», Регламент Конституційного Суду України, який затверджено Рішенням Конституційного Суду України від 5 березня ] 997 року.

Конституційно-правовий статус Суду обумовлює його як орган держави. Характеристика починається зі статті 147 Конституції України, а саме — Конституційний Суд — це єди­ний орган конституційної юрисдикції України. Усі наступ­ні статті цього розділу Конституції та деяких інших розділів (IV, XIII), а також норми Закону України «Про Конституцій­ний Суд України» фактично конкретизують це визначальне положення. Так, згідно з пунктом 28 статті 85, частини другої статті 147, статті 150, статті 151, статті 159 Конституції Ук­раїни, статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» до виключних І вичерпних повноважень Конститу­ційного Суду України належить виключне право вирішува­ти наступні питання:

1) про відповідність Конституції (конституційність) законів,
інших правових актів Верховної Ради України, Президента Ук­
раїни, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної
Республіки Крим;

2) про наявність чи відсутність порушень законів України чи
Конституції України Верховною Радою Автономної Республіки
Крим;

3) про відповідність Конституції України чинних міжнарод­
них договорів України або тих міжнародних договорів, що
вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов'язковість;

4) давати офіційне тлумачення Конституції та законів України;

5) проводити дослідження конституційної процедури розслі­
дування і розгляду справи про усунення Президента України з
поста в порядку імпічменту;

6) надавати висновок щодо відповідності вимогам статей
157 та 158 Конституції України проекту Закону України про
внесення змін до Конституції України.

----------------------------------------------------- 33-------------------------------------


Частина І

Доречно зазначити, що вирішення кожного з цих питань ха­рактеризується колом осіб, які можуть його ініціювати, особ­ливостями конституційного провадження, видом заключного юрисдикційного акта та формою здійснення юрисдикційної діяльності.

Слід звернути увагу на таку важливу обставину. Консти­туція України і Закон України «Про Конституційний Суд України» по-різному визначають види юрисдикційних ак­тів, які ухвалюються Конституційним Судом щодо певних справ. Так, згідно з частиною другою статті 150 Конститу­ції України з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України Конституційний Суд ухвалює рішення. Висновки даються — як прямо зазначено у статтях 151, 159, пункті 28 статті 85 Конституції України — лише з питань процедури імпічменту Президента України, відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів Украї­ни або тих міжнародних договорів, що вносяться до Вер­ховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, а також з питань відповідності законам і Конституції дій і актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Нато­мість у статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» є певна неузгодженість, а тому цей закон теж по­винен відповідати Конституції, оскільки питання вирішене таким чином, що з питань офіційного тлумачення Консти­туції і законів України Конституційний Суд ухвалює виснов­ки. Конституційний Суд України звичайно керується прин­ципом верховенства права і надає перевагу нормам Консти­туції як нормам найвищої юридичної сили і прямої дії.

У статусі Конституційного Суду помітне місце займають питання, які віднесені до його відання. До них належать пи­тання, вирішення яких залежить від повноважень Суду. Зав­дяки діяльності Суду забезпечено гарантування верховенства Конституції на всій території України, а це — дотримання конституційної законності в діяльності Верховної Ради Ук­раїни, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим І залежить від однозначного і правильного застосування Конституції та за­конів України.

-------------------------------------------------------- 34 ----------- ---------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Відповідно до частини третьої статті ] 24 Конституції Украї­ни найголовнішою метою діяльності Конституційного Суду у вирішенні питань його відання є конституційне судочинство. Саме ця ознака детермінує його як суб'єкта судової влади зі спеціальним статусом, і саме вона характеризує роль Консти­туційного Суду України в механізмі державної влади. Нама­гання віднести деякими авторами публікацій цей суд до так званої «контрольної гілки» влади навіть за Конституцією фор­мальних ознак не має.'

Звичайно, при цьому враховується, що Суд виконує роль «негативного законодавця» — припиняє дію закону незалеж­но від органу законодавчої влади. І на відміну від законодав­ця діяльність суб'єкта конституційного правосуддя повністю детермінована Конституцією в напрямі відновлення консти­туційної законності. Спробуємо пояснити це з наукової точ­ки зору.

На думку професора В.Чиркіна, відповідно до традицій­ної концепції функціонального поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову в основі кожної з них лежить юридична трансформація певної функції державної влади з одночасним відображенням меншою мірою інших її функцій. Структурна побудова влади дістає організаційне вираження в певній сис­темі однорідних органів. У кожній системі однорідних органів державної влади є свій напрямок діяльності. У той же час кон­трольна діяльність в тій чи іншій мірі притаманна майже всім органам, але для більшості з них вона не є основною. При цьо­му найчастіше під контролем розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, при якій контролюючий орган може скасувати акти підконтрольного органу. Навряд чи конс­титуційна юрисдикція підпадає під таке визначення. Швидше ми маємо систему відносин, при якій наглядовий орган може лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку і, якнайбільше, призупинити дію цього акта, але скасовувати або виправляти акт повинен сам піднаглядний орган. Однак у будь-якої держави є універсальна контрольна функція, що випливає із самої сутності публічної влади. Ця функція, на думку вченого, реалізується особливою гілкою влади — конт-

рольною19 .

--------------------------------------35 --------------------------------------------------


Частина І

Наведені міркування поділяються деякими вченими-конституціоналістами, але це не дає підстави стверджувати, що Конституційний Суд України має статус конституційного ор­гану, який за своїм призначенням входить до механізму дер­жавної влади і може бути визнаний самостійним видом дер­жавної влади — контрольної. Деякі теоретики висвітлюють це питання з позиції контрольної влади поряд з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Рахунковою пала­тою і, таким чином, відносять до неї Конституційний Суд Ук­раїни.

Проте системний аналіз статусу Конституційного Суду Ук­раїни не залишає сумніву в тому, що заперечити такий підхід можна наступними аргументами.

По-перше, функція конституційного контролю, яку виконує Конституційний Суд України, не є всеохоплюючою — вона не охоплює акти судової гілки влади, включаючи рішення та інші види судових актів вищих спеціалізованих судів і Верховно­го Суду України. Конституційний Суд України позбавлений можливості їх скасовувати або змінювати, а тому про контроль у цій сфері не може йти мова, навіть коли йдеться про судове верховенство. Встановивши в процесі розгляду справи про офіційне тлумачення закону чи Конституції факт неправиль­ного розуміння Верховним Судом України певної правової норми, що стало наслідком судової помилки, Конституційний Суд може лише на підставі статті 74 Закону України «Про Конституційний Суд України» вказати на преюдиціальність свого рішення. І наслідком цього стане перегляд Верховним Судом судової справи, в якій допущена помилка, в порядку провадження за нововиявленими обставинами, який сам буде виправляти свою помилку. До того ж, існують держави (на­приклад, США, Японія, Філіппіни, Данія, Ісландія, Норвегія, Швеція, Канада, Фінляндія тощо), де функцію конституцій­ного контролю виконує Верховний суд держави, який може мати набагато більше контрольних повноважень, ніж Конс­титуційний Суд України20 . Але на цій підставі ніхто не відва­житься вилучити Верховний Суд із судової гілки влади і від­нести його до контрольної сфери суб'єктів держави.

-------------------------------------------------------- 36--------- :--------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ 8 УКРАЇНІ

По-друге, функція конституційного контролю полягає у визнанні неконституційними правових актів. Вона аж ніяк не належить до такого виду діяльності, як офіційне тлумачення правових норм законів та Конституції, тим більше до надання обов'язкових, авторитетних і стабільних висновків щодо від­повідності Конституції України нечинних міжнародних дого­ворів, а також процедури імпічменту Президента України.

По-третє, принциповим у віднесенні Конституційного Суду України до судової гілки влади є те, що процес здійснен­ня конституційного контролю, як і Інші функції цього Суду у формах інтерпретаційної, правотворчої, превентивної, конституційно-правоохоронної, правозахисноїтощо, здій­снюється шляхом судочинства — особливого виду юрисдик-ційної діяльності, яку можуть здійснювати лише суб'єкти зі спеціальним статусом (судді), що характеризується високим рівнем незалежності (непідзвітності І непідпорядкованості нікому), недоторканності, професійності. Не можна не звер­нути увагу і на те, що встановлений у статті 126 Конституції принцип незалежності суддів, гарантії цієї незалежності по­ширюється також і на Суддів Конституційного Суду України. На це прямо вказує стаття 149 Конституції. Так, частина п'ята статті 126 Конституції України передбачає підстави їх звіль­нення з посади, а частина друга статті 127 Основного Закону держави визначає умови, за яких особа не може займати поса­ду Судді Конституційного Суду України.

Аналізуючи природу Конституційного Суду України, про­фесор В.Шаповал відзначає, що основні форми і принципи діяльності цього Суду збігаються з відповідними ознаками судів загальної юрисдикції, що дає підстави стверджувати; і Конституційний Суд України І суди загальної юрисдикції є активними носіями судової влади21 .

Інституційною складовою правового статусу Конституцій­ного Суду України як спеціального суду конституційної юрис­дикції є порядок Його формування і забезпечення його належ­ної діяльності. Оскільки будь-який суд як орган державної вла­ди є насамперед формою діяльності професійних суддів, з яких він формується, — заснований у встановленому Конституцією і законом порядку для виконання завдань І функцій держави,

--------------------------------------------------------- 37 ------------------------------------------------


Частина І

наділений відповідними державно-владними повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових і організацій­них формах,— то статус Суддів Конституційного Суду України і гарантії їх незалежності є інституціональною характеристикою правового статусу самого Суду.

Суддя Конституційного Суду України М.Савенко слушно зауважує, що незалежність суддів — це система політичних, соціально-економічних, ідеологічних, правових заходів, що забезпечують самостійне, неупереджене і справедливе вирі­шення ними питань, віднесених до повноважень конститу­ційної юстиції, за своїм внутрішнім переконанням, на підставі Конституції та законів України, без будь-якого стороннього втручання у здійснення конституційного правосуддя, а також надійну правову охорону Основного Закону, ефективний захист прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів суспільства і держави.

Гарантії незалежності І недоторканності суддів конститу­ційної юстиції розглядаються як складова частина правово­го статусу конституційних судів не лише в Україні. Обсяг цих гарантій з урахуванням специфіки конституційної юрисдикції завжди вищий, ніж у суддів загальних судів.

Основний Закон України (стаття 149) поширив на суддів конституційної юстиції гарантії незалежності і недоторкан­ності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені стат­тею 126 Конституції України для суддів системи судів загаль­ної юрисдикції. Поряд з цим є окремі гарантії незалежності Суду і суддів і недоторканності його суддів, які поширюються винятково на Суддів Конституційного Суду України. До них належать:

— демократичний порядок формування суду, при якому у
формуванні Суду беруть участь Президент України, законо­
давча і судова влада без жодних переваг у кількості (стаття 148
Конституції України);

— призначення суддів Суду на один дев'ятирічний строк без
права бути призначеним повторно;

— обрання самими Суддями Голови Конституційного Суду
України та його заступників і тільки на один трирічний строк;

---------------------------------------------------- 38 ------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

встановлення Конституцією України вичерпного переліку
суб'єктів звернення до Конституційного Суду України;

— неприпустимість звуження законом конституційних повно­
важень Суду;

— обов'язковість розгляду справ за процедурою, визначе­
ною законом і Регламентом Суду;

— властивості рішень і висновків Суду (остаточність, автори­
тетність, преюдиціальність, загальнообов'язковість);

— особливий порядок припинення повноважень Судді Суду
(стаття 23 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

— персоніфікованість прийняття рішень: Суддя Конституцій­
ного Суду України не має права утримуватись від голосування
щодо прийняття Судом рішення і повинен у будь-якому випадку
підписати його (маючи право на окрему думку);

— встановлення у 2001 році шляхом внесення відповідних
змін до Закону України «Про статус суддів» права Судді Суду
на відставку, виплату вихідної допомоги та отримання щомісяч­
ного довічного грошового утримання, що обчислюється Із за­
робітної плати на відповідній посаді судді, яку він обіймав на
час припинення повноважень, за відсутності передбаченого
для суддів судів загальної юрисдикції десятирічного стажу на
посаді судді;

— створення необхідних організаційно-технічних та інфор­
маційних умов для діяльності, матеріального і соціального за­
безпечення.

Реалізація останньої гарантії покладається на державу в особі її органів і посадових осіб, які повинні забезпечувати необхідне фінансування та належні умови функціонування судів та діяль­ності суддів (частина перша статті 130 Конституції України).

Незважаючи на цей конституційний припис, органи законо­давчої та виконавчої влади або ігнорували його, або не викону­вали, скорочували обсяг необхідних для діяльності суду і суддів коштів і навіть фактично затримували перерахування протягом року на фінансування судів, у тому числі й Суддів Конституцій­ного Суду України. Наведемо такі приклади.

Указом Президента України «Про скорочення видатків Дер­жавного бюджету України на 1998 рік» від 8 серпня 1998 року

-------------------------------------------------------- 39 ------------------------------------------------


Частина І

№ 860/98 видатки на утримання судової влади, до якої нале­жить і Конституційний Суд України, на підставі статті 33 За­кону України «Про бюджетну систему України» було скороче­но на 9466 тисяч гривень. Наступного року постановою Кабі­нету Міністрів України «Про обмеження видатків Державного бюджету України на 1999 рік» від 22 березня 1999 року було скорочено видатки на функціонування Конституційного Суду України на 39,7 відсотка. Ця постанова прийнята на виконан­ня статті 42 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік», яка надавала право Кабінету Міністрів України здійснювати обмеження видатків з Державного бюджету Украї­ни у разі недоотримання доходів або коштів для фінансування дефіциту Державного бюджету України, порівняно із затверд­женими, більш як на 10 відсотків.

Рішенням Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 за конституційним поданням Верховно­го Суду України статтю 42 Закону України «Про державний бюджет України на 1999 рік» у частині надання повноважень Кабінету Міністрів України здійснювати обмеження видатків з Державного бюджету України на утримання судових органів України без урахування передбачених статтею 130 Конститу­ції України конституційних гарантій їх фінансування, визна­но неконституційною.

Для обґрунтування такого рішення Конституційний Суд України послався на те, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Централізований порядок фінансування судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпе­чувати належні економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя та потреби судів, має обмежити будь-який вплив на суд і бути спрямованим на гарантування су­дової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України.

Відсутність встановлених нормативів фінансування судів державою не може бути підставою для довільного визначен­ня його обсягів органами законодавчої або виконавчої влади, оскільки необхідні видатки з Державного бюджету України на суди не можуть скорочуватися до рівня, який не забезпе-

-------------------------------------------------------- 40 -----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

чує виконання вимог статті 130 Конституції України щодо фінансування судів.

Рішенням Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп за конституційним поданням 55 народних депутатів України у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій визнано неконституційними, зокрема положення статті 58 За­кону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» в частині надання пільг, гарантій і компенсацій, які фінансу­ються з бюджетів усіх рівнів, у тому числі й суддям, та пункт 1 статті 1 Закону України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів», яким виключене перше речення частини дванадцятої статті 44 Закону України «Про статус суддів», що передбачало елементи матеріального забезпечення суддів.

Визнаючи неконституційними положення названих законів стосовно суддів, Конституційний Суд України виходив з того, що положення частини першої статті 129, частини першої стат­ті 1 ЗО Конституції України у взаємозв'язку із положеннями ста­тей 11 (встановлює гарантії незалежності суддів) та 44 (регулює матеріальне та побутове забезпечення суддів) Закону України «Про статус суддів» створюють механізм захищеності судової влади, який Верховна Рада України повинна враховувати, прий­маючи Державний бюджет України на відповідний фінансовий рік. Норми матеріального і побутового забезпечення суддів, їх соціального захисту не можуть бути скасовані чи зменшені без відповідної компенсації.

У даному рішенні — незважаючи на те, що воно торкається лише одного закону — закладено принцип неприпустимості зниження рівня гарантій незалежності та недоторканності для суддів конституційної та загальної юрисдикції. Це є класич­ний приклад створення охоронюваного права суддів преце-дента, який став критерієм бюджетного фінансування суддш.

З метою забезпечення незалежності суддів усіх судів і недо­пущення її обмеження М. Савенко запропонував на конститу­ційному рівні закріпити принцип неприпустимості обмежен­ня незалежності суддів і зниження рівня гарантій матеріаль­но-фінансової незалежності, зокрема доповнити частину пер­шу статті 130 Конституції України таким реченням: «Розмір видатків на утримання судів не може бути зменшений»32 .

-------------------------------------------- --------- 41 -----------------------------------------------


Частина І

На наш погляд, необхідно усувати будь-які обставини, які негативно впливають на статус Конституційного Суду Украї­ни, особливо це стосується умов забезпечення роботи Суду.

Як уже зазначалося, внаслідок розгляду по суті окремих ка­тегорій конституційних справ Суд може виносити або рішення або висновки, які є однаковою мірою актами конституційного правосуддя і відповідно до статей 66, 69 Закону України «Про Конституційний Суд України», статті 159 Конституції Украї­ни рівною мірою обов'язкові до виконання, є остаточними і не можуть бути оскаржені. Крім того, висновки Суду, які він дає з питань його відання, не можуть бути безпосередньо ре­алізовані, що відрізняє їх від джерел права. Вони за логікою речей піддягають лише обов'язковому врахуванню, додержан­ню належним суб'єктом звернення і вимагають від нього або утримання від певних дій, як, наприклад, прийняття закону про ратифікацію чи приєднання до договору, надання права проведення голосування громадянам, або дозволяють вчиня­ти певні дії. Про це свідчить і та обставина, що законодавець у частині третій статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» вже розрізняє поняття «виконання рішення» і «додержання висновку Конституційного Суду України».

У статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд Украї­ни» прямо визначено порядок виконання рішень і висновків Суду. Копії рішень чи висновків наступного робочого дня піс­ля їх офіційного оприлюднення у Суді надсилаються суб'єкту права на конституційне подання чи звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді. При необхід­ності Суд може визначити у своєму рішенні чи висновку по­рядок і строки їх виконання, покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо їх виконання, зажадати від них пись­мового підтвердження виконання рішення, додержання вис­новку.

Однак не зовсім зрозумілим було закріплення у статті 3 Зако­ну України «Про виконавче провадження», який був прийня­тий Верховною Радою України 21.04.1999 року. Згідно з цією нормою закону рішення Конституційного Суду України було

-------------------------------------------------------- 42 -------------- --------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

визнано виконавчим документом, що підлягає виконанню Державною виконавчою службою — єдиним органом приму­сового виконання (дане положення скасовано Законом України від 10.07.2003 року№1095-ІУ). Ця обставина, незважаючи на те, що вона фактично була обмеженням на примусове виконання рішень Суду і вступала у протиріччя з Законом України «Про Конституційний Суд України», стала причиною дискусій про строки виконання рішень Суду Державною виконавчою служ­бою, скорочення цих строків з ЗО до 20 днів і тому подібне. Част­ково підставою для таких випадків було застосування стат­ті 3 Закону України «Про виконавче провадження», яке все-таки відбулося шляхом виконання дій державним виконавцем одно­го з видів рішень Суду. Мова йде про статтю 81 Закону України «Про Конституційний Суд України», яка визначає, що в рішен­ні Суду про неконституційність актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму або місцевого референдуму в Ав­тономній Республіці Крим говориться про припинення діяль­ності всіх органів, що були створені для проведення виборів чи референдумів, про знищення бюлетенів, агітаційних матеріалів і про припинення фінансування заходів з проведення виборів чи референдумів та повернення у дохід держави перерахованих, але не використаних коштів.

Важливим підсумком у цій дискусії було Рішення Конс­титуційного Суду України від 14 грудня 2000 року №15-рп (у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України), де відмічається, що «рішення Конституційно­го Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтвердження з боку будь-яких органів держав­ної влади», а «додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов'язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конститу­ційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, Інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цим рішенням неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконститу­ційність».

-------------------------------------------------------- 43- ----------------------- --------------------------------


Частина І

Проте проблема виконання рішень Конституційного Суду України вищими органами державної влади дійсно іс­нує. Варто згадати, як Верховна Рада України намагалася виконати Рішення Конституційного Суду щодо положень Закону України «Про Рахункову Палату Верховної Ради України». Визнання неконституційними значної кількості положень цього закону призвело до порушення його логі­ки І структури, що стало підставою для визначення Судом додаткових заходів щодо виконання прийнятого рішен­ня. Обов'язок щодо забезпечення цього було покладено на Верховну Раду України та Президента України. Конститу­ційний Суд по суті намагався переглянути текст закону і замість нормоконтролю була проведена редакційна ревізія положень закону.

На виконання цього рішення Верховна Рада України при­йняла Постанову «Про чинність Закону України «Про Рахун­кову Палату», якою, зокрема, змінила назву закону та його окремі положення, застосувавши нові слова, словосполучен­ня і фрази, яких не було в законі, що призвело до погіршення якості самого закону.

Складність встановлення спеціальної відповідальності за не­виконання або неналежне виконання рішень Конституційного Суду України полягає в особливості суб'єктів, яким адресують­ся ці рішення. Зміст і правовий режим діяльності вищих ор­ганів державної влади, а також підстави і умови їх притягнення до відповідальності досить специфічні. Для цих суб'єктів голо­вним видом відповідальності є політична, а не юридична. Про­те це не може бути перепоною для встановлення спеціальної процедури переслідування вищих посадових осіб держави за винне порушення ними конституційного порядку. На даний час це питання законодавством поки що не врегульоване, хоча актуальність підтверджується останніми подіями під час виб­орів Президента України у 2004 році.

Виникає багато суперечностей на практиці, як слід засто­совувати окремі рішення Конституційного Суду України, які мають безпосереднє значення для ухвалення рішень судів за­гальної юрисдикції, які вступили в законну силу — що на да­ний час теж не вирішено законодавством.

-------------------------------------------------------- 44 ------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 29 січня 2002 року № 1 -рп/2002, положення частини другої статті 5 Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використан­ням майна та коштів вітчизняного походження» є підставою як для відмови у наданні пільг, так і для припинення регулювання та справляння податків, зборів (обов'язкових платежів) підпри­ємствам з іноземними інвестиціями, їх дочірнім підприємствам, а також філіям, відділенням, іншим відокремленим підрозділам, включаючи постійні представництва нерезидентів, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їх реєстрації. Згідно з цим Рішенням Конституційного Суду діяльність іноземних ін­весторів на території України має здійснюватися на рівних умо­вах з вітчизняними суб'єктами господарювання.

Проте інколи суди загальної юрисдикції, всупереч названому Рішенню, приймали рішення на користь Іноземних інвесторів, що призводило навіть до порушення справ проти суддів з боку Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції, які ініціювали перед Вищою Радою юстиції звільнення цих суддів за порушен­ня присяги.

Суддя Верховного Суду України Д. Л илак цілком обгрунтова­но запропонував вирішити цю проблему законодавчим шляхом, закріпивши в законі норму про те, що в разі колізії між рішен­ням Конституційного Суду України і рішенням суду загальної юрисдикції останнє не підлягає виконанню до розв'язання цієї проблеми Пленумом Верховного Суду України. А розв'язання таких суперечностей може бути одним з процесуальних повно­важень останнього.

Ця слушна пропозиція, однак, не вирішує питання про те, якому ж рішенню слід надавати перевагу в разі відсутності не­обхідної колізійної норми. Вважаємо, що, виходячи з судового верховенства рішень Конституційного Суду України, перевага належить саме цим рішенням. Але рішення Конституційного Суду України не може вважатись правозастосовчим актом, ос­кільки не розповсюджується на Індивідуальне визначене коло осіб, не враховує усіх особливостей і обставин конкретної справи. Його резолютивна частина, в якій тлумачиться норма права, є частиною цієї правової норми. А суд загальної юрис-

------------------------------------------- 45 -------------------------------------------------------------


Частина І

дикції вирішує конкретну справу, використовуючи витлума­чену норму права, остаточно вирішуючи питання — застосо­вувати її для конкретних обставин чи ні. У випадку набран­ня ним законної сили воно вважається остаточною істиною в конкретній справі (встановлене судом забороняється оспорювати).

До компетенційних характеристик конституційно-право­вого статусу Конституційного Суду України логічно віднести його повноваження та пов'язані з ними функції.

Так, як уже зазначалось, до виключних повноважень Консти­туційного Суду України належить визнання неконституційними правових актів Верховної Ради України, Президента України, Ка­бінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, за якими Конституційним Судом ухвалюються рішення. З моменту оголошення такого рішення вони вважаються не чин­ними. Деякими вченими-юристами пропонується навіть нормо-творча юрисдикція, коли, ухвалюючи рішення про визнання за­конів, інших правових актів або їх окремих положень такими, що не відповідають Конституції, Суд пропонує законодавцю нову мо­дель правового регулювання відповідних суспільних відносин, що далі пов'язано із певними змінами і, таким чином, на думку Судді П.Б.Євграфова, висновки є складовою частиною законодавства23 . Рішення Конституційного Суду про визнання законів та інших нормативно-правових актів або їх окремих положень неконститу­ційними підпадають за деякими ознаками навіть під формальне визначення нормативно-правових актів.

Наведені точки зору окремих авторів вимагають додатко­вої аргументації і серйозного обгрунтування, оскільки у теорії конституційного права зустрічаються протилежні висновки. Поряд із функцією конституційного контролю функції пра-вотворчості (так званої «негативної правотворчості») та функ­ції відновлення конституційної законності вимагають всебіч­ного дослідження. Слід зазначити, що в процесі здійснення судочинства судом загальної юрисдикції цей суд може дійти переконливого висновку про необхідність прямого застосу­вання Конституції України у випадку конкуренції її норми з відповідною нормою закону і відкинути останню (або навіть і весь закон), не застосовувати її (його), маючи на увазі від-

-------------------------------------------------------- 46 ----------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ




повідність Конституції. Проте така дія суду загальної юрис­дикції обмежена конкретною справою, в той час як визнання неконституційним закону Конституційним Судом матиме на­слідком неможливість його застосування усіма судами у будь-яких справах. Суд загальної юрисдикції, як зазначено у пунк­ті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про засто­сування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року №9, безпосередньо застосовує норми Конституції, зокрема у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації ЇЇ положень законом. У разі невизначеності в питанні про відповідність за­стосовуваного закону Конституції суд загальної юрисдикції на підставі статті 83 Закону України «Про Конституційний Суд України» повинен зупинити розгляд справи і звернутись з мо­тивованою ухвалою до Верховного Суду України, який в свою чергу має право на підставі статті 150 Конституції України за рішенням Пленуму Верховного Суду України, оформленого у вигляді Постанови Пленуму, звернутись до Конституційного Суду України з офіційним поданням про відповідність Конс­титуції України законів та інших нормативно-правових актів. У випадку відмови Конституційного Суду України відкрити з цього приводу конституційне провадження або відмови Пле­нуму звернутись до Конституційного Суду України з відповід­ним поданням мотиви такої відмови можуть бути покладені в основу казуального тлумачення закону судом загальної юрис­дикції в конкретній справі при її вирішенні.

Практика реалізації статусу Конституційного Суду України поставила перед наукою нову проблему: чи відбувається за­повнення правових прогалин шляхом застосування аналогії права І створення таким чином нової норми права з огляду на остаточність і обов'язковість рішень Конституційного Суду. Основні принципи конституційного ладу відіграють вагому роль у процесі реалізації всіх норм Основного Закону. Якщо виявляються прогалини в законі чи виникають колізії, ці прин­ципи набувають безпосередньо регулюючого значення. Засто­сувавши аналогію права при заповненні правової прогалини, Конституційний Суд України виходить із принципів права, формулює правило поведінки, якого раніше не було, і воно стає


------------------------------47-------------------------------------


Частина І

загальнообов'язковим разом з рішенням Суду, яке є остаточ­ним і не може бути оскарженим, і розраховано на безстрокове застосування. Отже, таке новостворене правило поведінки під­падає під усі ознаки правової норми. Чи не відбувається підміна законодавця шляхом створення паралельних норм права, і чи можна визнати таку практику конституційною? Проілюструє­мо цей висновок деякими рішеннями Конституційного Суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року №9 рп/1999 (справа про депутатську недоторканність) дано офіційне тлумачення, згідно з яким у разі пред'явлення громадянину України обвинувачення у вчиненні злочину та/ або арешту останнього до обрання його народним депутатом України подальше провадження у кримінальній справі стосов­но такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на його притягнення до кримінальної відповідальності та/або перебування під вартою.

Обґрунтовуючи це положення, Конституційний Суд вихо­див з того, що громадянин України набуває статусу народного депутата України з моменту, зафіксованого у рішенні відповід­ної виборчої комісії. З цього часу на нього поширюються га­рантії депутатської недоторканності.

Водночас набуття статусу народного депутата України, ви­ходячи з частин першої та четвертої статті 79 Конституції Ук­раїни, гарантує йому Імунітет недоторканності. Інститут недо­торканності як складова частина статусу депутата починаєть­ся в повному обсязі з моменту складення присяги народного депутата України. Таким чином, Конституційний Суд Украї­ни шляхом офіційного тлумачення створив правову норму, поширивши інститут недоторканності й на осіб, які юридич­но ще не вступили на посаду народного депутата України.

Другий характерний приклад — Рішення Конституційно­го Суду України від ЗО січня 2003 року №3-рп/2ООЗ (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора). У цьо­му рішенні Суд визнав неконституційними положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-про­цесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд су­дом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно підстав і порядку порушення кримінальної

-------------------------------------------------------- 48 ------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

справи стосовно певної особи, зазначивши при цьому: «Скар­ги до суду на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи повинні розглядати­ся судом за чинним законодавством у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирі­шувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушен­ням конституційних засад правосуддя». І зараз справи про скасу­вання постанови слідчого про порушення кримінальної справи щодо певної особи розглядаються загальними судами на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Аналіз наведених прикладів дозволяє зробити висновок про те, що поряд із функцією офіційного тлумачення (ін-терпретаційною функцією) Конституційного Суду України виявляються намагання здійснювати «негативну правотвор-чість», про яку йшлося вище, також виконувати функції зако­нодавця. Саме тому вже з'явилися передчасні висновки, що «виходячи з юридичних ознак рішень Конституційного Суду України і правового змісту поняття «джерело права», можна зробити висновок, що ці рішення є джерелом права»24 .

Крім зазначених повноважень Конституційний Суд Ук­раїни за своїм статусом дає висновки з питань, передбачених Конституцією України. Правова природа цих висновків не може бути зведена до експертно-правових актів, хоча вони надзвичайно авторитетні. Вони є актами правосуддя і мають такі властивості, як обов'язковість для врахування суб'єктом конституційного подання, який звертався за подачею виснов­ку, і не можуть бути скасовані. На наш погляд, шляхом по­дання таких висновків Конституційний Суд реалізує функцію охорони конституційної законності.

Отже, підсумовуючи, слід підкреслити, що статус Консти­туційного Суду України — багатоаспектне явище. Він не зво­диться лише до виключних повноважень цього органу, а за своїм конституційним потенціалом відкриває все нові мож­ливості для забезпечення верховенства права як фундамен­тального принципу функціонування держави.

-------------------------------------------------------- 49 ------------------------------------------------


Чистина І

ЗАГАЛЬНООБОВ'ЯЗКОВИЙ ОФІЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР І ОСТАТОЧНІСТЬ РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ВИХІДНА ПОЗИЦІЯ: ДЖЕРЕЛО І ПРЕДМЕТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Конституція України є загальномасштабним джерелом конституційного права, загальновизнаним втіленням волі представницького корпусу — народних обранців щодо регу­лювання суспільних відносин у всіх сферах життя суспільс­тва і держави. Як джерело конституційного права Конститу­ція характеризується трьома обов'язковими властивостями: 1) вона доступна для кожного громадянина і кожної люди­ни, ясно і зрозуміло формулюючи права і обов'язки кож­ного із учасників конституційних правовідносин; 2) конс­титуційні норми є загальнообов'язковими і охороняються можливістю державного впливу на тих осіб, які ухиляються від виконання її приписів; 3) у кожній конституційній нор­мі є загальновідомий суб'єкт конституційних правовідно­син, шо передбачає особливий порядок введення і набуття чинності Конституції України за офіційним статусом Ос­новного Закону держави. Його юридична сила розповсюд­жується на всіх суб'єктів права, на всій території України, і тому Конституція України як основне, визначальне джере­ло конституційного права має особливість за своєю формою, в якій норми конституційного права існують, з якої здобува­ються знання про чинне конституційне право. До Конститу­ції України, зазвичай, звертаються громадяни і посадові особи органів державної влади і місцевого самоврядування при вирі­шенні конкретних правових питань, які є наслідком спірного розв'язання правовідносин, або при необхідності проведення тлумачення у сфері правозастосування.

Слід звернути особливу увагу на ту обставину, що джерело конституційного права має свої ознаки у тому випадку, коли воно не використовується як правовстановлюючии норматив­ний регулятор суспільних відносин. Саме тому, як вірно зазна­чає професор О.О.Кутафін, не можна визнати джерелом кон­ституційного права такі акти, зміст яких полягає у з'ясуванні

-------------------------------------------------------- 50-----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

смислу норм законодавства або доведенні до відома вико­навців нормативних актів вищого за рангом органу. У таких випадках юридичний акт нижчого органу використовується не для встановлення, зміни або припинення дії норми пра­ва, а лише для «оприлюднення» акта суб'єкта державної вла­ди. Акт конституційного права набуває за своєю особливістю загальнообов'язкової сили за передумовою, коли його опри­люднення або інший передбачений законодавством порядок доводиться до відома виконавців, які можуть бути зазначені окремо чи вони складають невизначене коло осіб.

І нарешті слід відмітити ще одну особливість джерела кон­ституційного права, оскільки йдеться про його предмет, який складає зміст визначальної категорії для всього законодав­ства. Джерело конституційного права — Конституція України чи інший за властивостями нормативний акт — зобов'язані за своєю юридичною природою не тільки регламентувати діяльність державних органів, визначати права і свободи гро­мадянина і особи, надавати право здійснювати владу, яка ви­ходить виключно від народу, але й слугувати гарантією наро­довладдя, конституційного ладу, суверенітету народу- Джере­ло конституційного права насамперед формулює основні за­сади для всіх інших галузей права (публічного і приватного) і визначає в певних межах систему нормотворчих актів, які не охоплюються поняттям «предмет конституційного права».

Відомо з теорії конституційного права, що джерела кон­ституційного права відрізняються за своєю чисельністю, оскільки всі вони обумовлені численними функціями дер­жави і принципом поділу влад. Це означає, що ієрархія ак­тів (визнані джерелами конституційного права) є відобра­женням ієрархії державних органів влади І тому існує пев­на класифікація нормовизначальних актів, які належать до джерел конституційного права. Але наука конституційного права не отримала достатньої аргументації і теоретичного обґрунтування, щоб стверджувати, що всі джерела консти­туційного права можна поділити, як вважає російський вче­ний О.О.Кутафін, на федеральні, федерально-регіональні, регіональні й місцеві25 . Але безперечно одне, що творчі, стимулюючі, визначальні властивості конституційних норм

-------------------------------------------------------- 51 -----------------------------------------------


Частина 1

мають прояв у встановленні ними завдань, напрямків діяль­ності і системи органів державної влади і державного управ­ління. Вони через особливу імперативну силу визначають об'єкти охорони конституційним правом і захисту від пося­гань, і це, в першу чергу — права і свободи людини і грома­дянина, суверенітет України, цілісність і недоторканність її території, народовладдя і т.ін.

Виходячи із наведеного аналізу ознак та властивостей дже­рел конституційного права, що створює достатні підстави для формування змісту предмета конституційного права, слід зга­дати існуючі дискусії серед вчених-конституціоналістів від­носно того, чи можна вважати судові рішення джерелом конс­титуційного права. На думку російських вчених, зокрема про­фесора М.В.Баглая, роз'яснення Верховного Суду з питань судової практики можна віднести до специфічного джерела конституційного права, але позиція професора О.О. Кутафіна зовсім протилежна26 .

Особливий інтерес привертає наукова оцінка вказаними вченими рішень і висновків Конституційного Суду як дже­рела конституційного права. Проте наша аргументація інша, оскільки Суд в процесі своєї діяльності не в змозі створювати правові норми. Він покликаний лише тлумачити діючі норми Конституції України, визначаючи конституційність законів та інших актів, які підлягають конституційному нормоконтро-лю, що прямо передбачено статтею 150 Конституції України і є його прямим обов'язком, який не можна Інакше розуміти.

Дійсно, для науковців І практиків було б дивним те, що внесенням змін до Конституції України після подання до Конституційного Суду України відповідного законопроекту можна припустити, що цього можливо досягти шляхом при­йняття рішення Суду. Не можна уявити, що Конституційний Суд за власною ініціативою може запропонувати розв'язати певні неузгодженості у застосуванні конституційних норм і через парламент реалізувати свою волю як вищого Суду з пи­тань конституційної юрисдикції. Ще більш дивною вигляда­ла б ситуація, коли Конституційний Суд України, визнаючи неконституційною якусь норму закону, замінював би її влас­ною, яка виходила за формулюванням від Конституційного

-------------------------------------------------------- 52 --------------- :--------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Суду України. Чи можна взагалі вважати Конституційний Суд України правотворчим органом, акти якого знаходяться вище актів Верховної Ради України? Ми вже пояснювали наше ро­зуміння статусу Конституційного Суду України і відповідно наводили ознаки юридичної сили його актів, а тому, займа­ючи позицію відносно принципів конституційного права, не бачимо ніяких достатніх підстав вважати Конституційний Суд України, навіть не беручи до уваги його формальний статус, правотворчим органом, який здатний заповнювати прогали­ни, наповнюючи конституційні положення новим змістом, не вносячи змін до самого тексту Конституції. Відомий російсь­кий вчений-конституціоналіст професор М.В.Вітрук завжди застерігав проти того, щоб навіть допускати такі твердження за нових історичних обставин, з метою доцільності та інших конкретних політико-соціальних чинників27 .

На наш погляд, професор М.В.Вітрук є послідовним при­хильником безумовних категорій конституційного права, особливо, коли слід керуватися поняттям «джерело конститу­ційного права», яке обумовлює предмет конституційного пра­ва, і тому нормативні ознаки рішень Конституційного Суду не можуть підміняти поняття юридичної сили і обов'язковості конституційних норм. Це означає загрозу створення науково­го підґрунтя для руйнування конституційної законності і кон­ституційної юстиції. Якщо прийняти точку зору у розумінні рішень і висновків Конституційного Суду України як безпо­середнього джерела конституційного права, тобто тотожності законам та Іншим нормативним актам, то можна легко відсту­питися від будь-якої конституційної норми, оскільки є споку­са визнати Конституційний Суд правотворчим органом, який здатний творити норми права.

Наведемо приклади. Здається зрозумілим, що врегулювати такий важливий інститут депутатського статусу, як запити до офіційних органів та посадових осіб, може тільки законода­вець. Цікавою є справа за конституційним поданням Мініс­терства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачен­ня положень статті 86 Конституції України, а також частини другої статті 15 та частини першої статті 16 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про запити

53


Частина І

і звернення народних депутатів України до органів дізнання І досудового слідства) № 4-рп від 20.03.2002. Своїм імператив­ним висновком Суд здійснив не лише офіційне тлумачення положень Конституції та Закону України «Про статус народ­ного депутата України», що стосуються запитів депутатів, а, обминувши принцип розподілу влад, створив нові норми у законодавстві. Конституційний Суд України звернувся не до принципу незалежного здійснення функцій дізнання і досу­дового слідства, а до прямої заборони, врегулювавши, що «на­родний депутат України не має права звертатися до органів і посадових осіб, що здійснюють функції дізнання і досудового слідства, з вимогами і пропозиціями з питань, які стосують­ся проведення дізнання та досудового слідства у конкретних кримінальних справах».

Формули, в яких містяться слова «дозволити», «заборони­ти», «не має права» належать до норм законодавства, тим біль­ше, що це стосується діяльності членів парламенту.

Аналіз Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України «Про статус народ­ного депутата України» (справа про запити народних депу­татів до прокуратури) № 4-рп від 11.04.2000 свідчить про те, що резолютивну частину не можна вважати орієнтиром для законодавця, а це пряма регулятивна норма. Встановлено, що «народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених за­коном, нагляду за додержанням законів органами, які про­водять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудо-ве слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмежен­ням особистої свободи громадян, а також до слідчих про­куратури з питань досудового слідства у конкретних кримі­нальних справах».

-------------------------------------------------------- 54 --------------- ------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Наведені положення рішень Конституційного Суду викликають стурбованість науки конституційного права. Хіба не може трапитися, що звернення будь-якого органу влади до Конституційного Суду буде підводитися під вже існуючий подібний прецедент, коли народним депутатам України буде заборонятися у такий спосіб представниць­ка діяльність, обмежуватися повноваження і, як результат, звужена правосуб'єктність. Вже є приклади внесення своєї теорії у вирішення цієї проблеми. Зокрема, йдеться про ка­тегоричну позицію окремих Суддів Конституційного Суду України, яка проголошена кандидатом юридичних наук В.Е. Скоморохою. Якщо ретельно проаналізувати, то вона од­разу стає вразливою, оскільки базується на його досить су­перечливих поглядах і спірних оцінках відомих понять тео­рії конституційного права. Автор без розгорнутої наукової аргументації стверджує: «одним з проявів верховенства пра­ва є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо». Така думка не має теоретичного підґрунтя і здається скоріше сумнівною для науки, ніж прийнятною для її осмислення. Якщо право включає всі елементи суспільних відносин, то що є власне право? Мабуть, автору слід було звернутися до класичних наукових джерел, а інакше з'явився некоректний висновок: «Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнен­ня із законом, який іноді може бути й несправедливим»28 . Ось як легко можна пояснити просту формулу, яку згадує вказаний автор: «верховенство права — це шанування права в суспільстві», а ми його слова доповнимо тим, що неспра­ведливі іноді закони цьому серйозно заважають. Чи не тому шановний В. Скомороха у власних дослідженнях рішень Конституційного Суду України незаперечно їх вважає дже­релом права, але чомусь до елементів верховенства права автор забув їх включити.

В юридичній літературі зустрічаються різні погляди, ар­гументи теоретично обгрунтованого підходу до оцінки рі­шень Конституційного Суду, і якщо російський професор М.Баглай вважає, що Суд вимушений формулювати тимча-

------------------------------------------ ---------- 55 ------------------------------------


Частина І

сові норми, які діють до прийняття відповідного акта зако­нодавця29 , то це не означає, що такі акти вже визнані дже­релом права.

Наша позиція щодо доктринального розуміння рішень Конституційного Суду не виключає ознак нормативного характеру таких актів, оскільки вони діють безпосередньо. Йдеться про забезпечення єдності законодавства України, дискваліфікацію норм законів та інших актів, які суперечать Конституції України, офіційне тлумачення нормативних по­ложень законів як спосіб досягнення високої якості правоза-стосовчої практики. Дуже влучно зауважив з цього приводу професор М.О. Митюков, що «фактично рішення Консти­туційного Суду — це конституційні норми у динаміці»30 . Під­твердженням є правові позиції з позитивним змістом, які на­повнюють предмет конституційного права і збагачують тео­рію верховенства права відносно конкретних правовідносин і суб'єктів правозастосування.

Таким чином, для науки і практики конституційного пра­ва важливо виділити три суттєві особливості солідарних кри­теріїв, які дозволяють відрізняти рішення і висновки Консти­туційного Суду України від основних критеріїв, які стосують­ся актів — джерел конституційного права.

Отже, насамперед, відзначимо, що рішення і висновки Кон­ституційного Суду України підпадають під наступні характерні ознаки:

а) вони є актами особливого органу судової влади;

б) вони приймаються у нормативно встановленому порядку;

в) вони містять цілий набір зовнішніх формальних ознак;

г) публікуються офіційно;

д) обов'язкові для всіх адресатів, до яких звернута воля Кон­
ституційного Суду;

є) акти конституційної юрисдикції діють безпосередньо І ма­ють остаточний характер.

-----------------------------------56----------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

ОФІЦІЙНИЙ АКТ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ Є ОБОВ'ЯЗКОВИМ ДЛЯ ВИКОНАННЯ

Особливо слід виділити таку властивість рішень Конс­титуційного Суду України відносно учасників правових відносин, які завжди повинні керуватися рішеннями Кон­ституційного Суду, коли виникає відповідна правова си­туація, зокрема це стосується судів усіх рівнів. При цьому держава забезпечує обов'язковість рішень Конституційно­го Суду не тільки відповідними застосовчими нормативни­ми актами, але і відповідними організаційно-примусови­ми заходами, які мають безпосередній вплив на суб'єктів правозастосування.

Що означає поняття «офіційність»?

Конституційний принцип публічного значення актів Кон­ституційного Суду є одним із найважливіших чинників його офіційної діяльності в державі. Кожне рішення, висновок, ух­вала Суду має важливе значення як для Конституції України, так і для законодавства в цілому.

Офіційність рішень Конституційного Суду України без­посередньо пов'язана з принципами діяльності самого Конституційного Суду. Проте у статті 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» серед принципів діяль­ності Конституційного Суду прямо не згадується принцип офіційності (публічності), хоча він відображає суть компе­тенції органу держави і надає його рішенням офіційного характеру. Принцип офіційності знаходить свій реальний прояв у закріпленні обов'язку всіх державних органів, їх по­садових осіб, а також судів здійснювати розгляд і вирішення індивідуально-конкретних справ і пов'язані з цим певні дії (збирання необхідних матеріалів і доказів) від імені держа­ви. Тобто можна побачити здатність Суду як уповноважено­го від імені держави виступати з офіційним актом конститу­ційного правосуддя.

Відповідно до статей 147, 150 Конституції України Консти­туційний Суд України є єдиним органом в Україні, який дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. В цьому є пріоритет Суду реалізувати конституційну юрис­дикцію.

-------------------------------------------------------- 57 ---------------------- ------------------


Частина 1

Звернемося до чинного законодавства, в якому даєть­ся визначення поняття «офіційний» (ех оШсіо) щодо статусу суб'єкта права діяти публічно.

Стаття 1 Закону України «Про порядок висвітлення діяль­ності органів державної влади та органів місцевого само­врядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 року дає таке визначення: «Офіційна інформа­ція органів державної влади та органів місцевого самовря­дування (далі — офіційна інформація) — офіційна докумен­тована інформація, створена в процесі діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яка доводиться до відома населення в порядку, встановленому Конституцією України, Законом України «Про інформа­цію», цим Законом».

Цей термін можна побачити і у підзаконних актах, зокрема у на­казі Міністерства закордонних справ України «Про затвердження Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних доку­ментів в Україні і за кордоном» № 113 від 04.06.2002 р. «Офіційний документ — це письмове підтвердження фактів та подій, що мають юридичне значення, або з якими чинне законодавство пов'язує виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків фізичних або юридичних осіб».

В російському законодавстві деталізація поняття «офіцій­ний» викладена наступним чином (мовою оригіналу):

«Официальньїй документ — документ, составленный (из-готовленный), вьіданный или находящийся в обороте госу-дарственньгх (муниципальных) органов, учреждений, орга-низаций и предприятий и отвечающий определенным тре-бованиям». У Федеральному Законі «Об обязательном зк-земпляре документов» від 23 листопада 1994 року визначено: «произведения печати, публикуемьіе от имени органов зако-нодательной, исполнительной и судебной власти, носящие законодательньїй, нормативний, директивний или инфор-мационньій характер».

Оскільки будь-яке рішення Конституційного Суду України розраховано на дію і застосування у практичній сфері, воно

58


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

має носити офіційний характер. Це означає, що офіційність актів Конституційного Суду України передбачає наявність та­ких загальних ознак офіційного акта, як:

— Акт має юридичні наслідки;

— Акт має вид документа з чіткими реквізитами;

— Акт приймається у процесі основної діяльності Конституцій­
ного Суду України, тобто видається від імені Конституційного
Суду України;

— Акт доводиться до відома населення в порядку, встановлено­
му Законом України «Про Конституційний Суд України»;

— Акт передбачає обов'язкове застосування і розповсюд­
жується на правовідносини, які охоплюються предметом ви­
рішення питань органом конституційної юрисдикції;

— Прийняття акта передбачено законом.

Отже, рішення Конституційного Суду України як офіційний акт — це формально встановлений документ, який видається від імені і в межах компетенції Конституційного Суду Украї­ни, містить владний обов'язковий до виконання припис щодо конституційності або неможливості (неконституційності) за­стосування норми права, який приймається у певній передба­ченій законом процедурі та доводиться до відома населення.

Досягнення юридичного результату відбувається через офіційний статус рішень Конституційного Суду України, які мають вищу юридичну силу відносно тих суб'єктів права, що входять у коло виконавців. Наявність офіційного акта відіграє вирішальну роль у правозастосуванні, виходячи з того, що акт відрізняється визначеністю формулювання в тексті рішення, він підготовлений на основі спеціальної процедури конститу­ційного провадження, структура такого акта за змістом скла­дається із мотивувальної і резолютивної частин і кожне поло­ження рішення Конституційного Суду є офіційною позицією у сфері правозастосування і незалежно від того, який суб'єкт права оцінює його змістовну спрямованість. Офіційний ха­рактер рішень Конституційного Суду підтверджується тим, що вони публікуються безпосередньо після їх оголошення за

------------------------------------------59----------------------------------------


Частина І

спеціальною процедурою публічного читання Головою Конс­титуційного Суду і мають бути надруковані у спеціальних ви­даннях, яким надано право офіційних джерел юридичної ін­формації в державі.

Офіційний характер рішень Конституційного Суду України випливає Із процедури їх підготовки, прийняття і оприлюд­нення і пов'язаний безпосередньо з прямим застосуванням статусу Судді Конституційного Суду. Це передбачено процеду­рою прийняття рішень і дачею висновків з кожної справи, яка після розгляду повинна бути завершена у послідовності здійс­нених дій кожним суддею, що передбачено статтею 63 Закону України «Про Конституційний Суд України». Передбачено, насамперед, поіменне голосування шляхом опитування суд­дів, коли кожний з них самостійно веде кожну спільну справу, яка попередньо готується судде ю-доповідачем. Кожний суддя отримує всі матеріали, які були розглянуті в Суді на засідан­ні, кожний документ, закон, висновок експертизи науково-експертного управління Секретаріату Конституційного Суду, довідкові відомості, стенограми засідань парламенту, пояс­нення Голови Верховної Ради України та Президента України, довідкові та інші матеріали обов'язково надаються кожному судді. Всі судді, таким чином, стають учасниками вироблення проекту колективного рішення і мають право (обов'язок лише судді-доповідача) пропонувати власний проект, зміни та до­повнення до первинного проекту рішення.

Частина друга статті 63 встановлює, що пропозиції Суддів Конституційного Суду до проекту рішення чи висновку голо-суються в порядку надходження. Прийнятою вважається така з них, яку судді вважають конструктивно-перспективною для логічного викладення мотивувальної частини і обґрунтування загального розуміння проблеми, яку має вирішити Суд у даній справі. Конкуренцію пропозицій не можна вважати штучним ускладненням процесу прийняття рішень і висновків Консти­туційного Суду, оскільки пошук досконалих і конституційно вивірених, чітких формулювань є творчим процесом альтерна­тивного вироблення спільної позиції Суддів на підґрунті верхо­венства права. Чи завжди це вдається — можна прослідкувати, досліджуючи прийняті починаючи з 1997 року акти Консти-

-------------------------------------------------------- 60-------------------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

туїіійного Суду України. Аналіз свідчить, що не всі рішення і висновки Суду у змістовному викладенні положень є бездоган­ними, несуперечливими і чіткими, а отже, їх можна вважати надбанням теорії і практики конституційного права. Певною мірою в актах Конституційного Суду України можна знайти на­віть юридичні курйози, які виникли як наслідок недостатньої теоретичної бази при Імплементації пропозицій суддів до кон­цептуально виробленого суддею-доповідачем проекту рішен­ня, який приймається шляхом голосування суддів за кожний варіант змін чи доповнень. Можна це проілюструвати аналізом Рішення Конституційного Суду України у справі про оподат­кування підприємств з іноземними інвестиціями (№ 1 -17/2002) від 29 січня 2002 року. Розглянувши подання Кабінету Міністрів України щодо офіційного тлумачення положень частини пер­шої статті 5 Закону України «Про усунення дискримінації в опо­даткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» та частини першої статті 19 Закону «Про інвестиційну діяльність», Конституційний Суд України в офіційному тлумаченні по суті привласнив собі роль суб'єкта конституційної правотворчості, який концептуально визначає зміст і правовий порядок ви­рішення того чи іншого конституційного питання. Зрозумі­ло, що законодавець, приймаючи вказаний Закон, керувався принципами застосування національного режиму валютного регулювання та справляння податків (обов'язкових платежів). Правовий режим оподаткування був раніше визначений зако­нами України для підприємств, створених без участі іноземних інвестицій. При цьому Законом «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створе­них з використанням майна та коштів вітчизняного походжен­ня» було скасовано дію положень багатьох нормативних актів. Начебто все зрозуміло і Закон врегулював ці питання, але Кон­ституційний Суд України у вказаному рішенні пішов зовсім ін­шим шляхом і провів тлумачення таким чином, що положення частини першої статті 5 Закону «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, ство­рених з використанням майна та коштів вітчизняного поход­ження» у взаємозв'язку з іншими положеннями цього Закону

------------------------------------------- ------------- 61 --------------- —---------------------------------------


Частина І

офіційно роз'яснено як підстави для відмови у наданні, а також у припиненні раніше наданих пільг у сфері валютного і митно­го регулювання та справляння податків, зборів (обов'язкових платежів) з підприємств з іноземними інвестиціями, їх дочірніх підприємств незалежно від часу внесення іноземних інвести­цій та їх реєстрації. Не розглядаючи Інші аспекти цієї справи, поставимо запитання, яке є азбучним для кожного юриста: чи можна рішенням Суду вводити правовий режим зворотної дії щодо норм та правовідносин, які склалися в цивільно-госпо­дарській сфері? Чи входить до конституційної юрисдикції Суду надавати державним органам (митній і податковій службам) право застосовувати примус справляння податків щодо відно­син, які раніше перебували у пільговій сфері, тобто використо­вувати зворотну силу юридичних приписів? У такому випадку Конституційний Суд України легко обійшов принцип верхо­венства права і за висновками багатьох практикуючих юристів створив прецедент підтвердження конституційно-правового нігілізму? Чи міг не знати суддя-доповідач, що ніяка економіч­на, політична, державна доцільність не може виправдати ігно­рування вимог фундаментального положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші норма­тивно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Хіба можна було Конституційному Суду України без публічного обгово­рення цієї проблеми, залучення наукових експертів, фахівців підводити своє роз'яснення вказаних норм законів під випадки «коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність осо­би». Мабуть, тому, хто пропонував і обстоював цю формулу тлу­мачення у висновку Конституційного Суду, бракувало науко­вих знань конституційного права, а доцільність, яка перемогла конституційну законність, задовольнивши таким чином інте­реси державної влади, була визначена підсумками голосування запропонованого проекту рішення.

Чи не тому суперечливу практику, навіть на одному прик­ладі конституційного правосуддя, суспільство сприймає як загальнообов'язкову і офіційну, оскільки вона відображає державну політику, і може створитися враження, що Суд до­пускає при певних обставинах здійснення функції «сумнівно­го законодавця». Можна підозрювати, що позиція Суду була

-------------------------------------------------------- 62----------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

сформована під впливом Уряду, який забув про обов'язки де­ржави перед інвесторами-нерезидентами, забув про те, що га­рантії держави — це найвагоміші важелі успіху економічного і соціального розвитку країни, якої б сфери вони не торкали­ся. Навіть з позицій юридичної логіки конституційного права Монтеск'е проголосив би, що це був не шедевр!

Безумовно, ми не можемо критичний аналіз спрямувати проти всіх рішень Конституційного Суду України, оскільки вони в абсолютній більшості відображають ґрунтовні до­слідження і науково вивірені позиції конституційного права. Цілком правильно підкреслює М.Ф. Селівон, що прийняті Конституційним Судом України рішення є обов'язковими для виконання, у тому числі і найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції — Верховним Судом України31 .

Природа рішень і висновків Конституційного Суду полягає саме в тому, що відповідно до частини 63 Закону «Про Конс­титуційний Суд України» вони підписуються окремо суддями, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прий­няття, та оприлюднюються шляхом проведення засідання Суду. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.

У цьому проявляється основна спрямованість конституцій­ної юрисдикції Суду, соціальне значення судового конститу­ційного контролю і офіційної інтерпретації нормативних регу­ляторів. Домінантним тут є публічно-правовий інтерес, який є основним у виборі поведінки будь-яким учасником правовід­носин. Це, звичайно, є індикатором важливої, але поки що не вирішеної проблеми: наскільки публічний інтерес і в яких ви­падках може чи повинен бути вищим за приватний інтерес, в якому, як відомо, завжди концентруються права і свободи лю­дини і громадянина.

Захищаючи свої права і законні інтереси, юридичні осо­би та громадяни мають можливість звернутися до суду, який керується обов'язком забезпечити доступність правосуддя з усіх питань звернень громадян. Якщо звернення до судів за­гальної юрисдикції не пов'язано з юридичним обгрунтуван­ням суті проблеми, а лише зв'язано з мотивацією і доказа­ми, які передаються до суду, то що до Конституційного Суду

.--- ------------------------------ 63-----------------------------------------


Частина І

України кожні суб'єкти права звернення повинні дотриму­ватися встановлених главою 6 Закону «Про Конституційний Суд України» форм звернення до Суду. Якщо це стосується питань прийняття рішень, визначені суб'єкти права (Пре­зидент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України та інші суб'єкти) направляють кон­ституційне подання про визначення конституційності пра­вового акта (його окремого положення) або міжнародного договору. Офіційний характер кожного подання визнаєть­ся у випадку, коли дотримані вимоги до поданих матеріалів (відомості та документи), перелік і зміст яких закріплено статтею 39 вказаного Закону. Якщо конституційне звернен­ня передбачає необхідність офіційного тлумачення Конс­титуції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і грома­дянина, а також юридичної особи, то законом передбаче­но надання офіційних матеріалів, які у трьох примірниках обов'язково мають бути надіслані для розгляду Конститу­ційним Судом України.

Таким чином забезпечується однаковість вимог до всіх суб'єктів права звернення до Конституційного Суду, І це зобов'язує його займати офіційну позицію у подальшому оп­рацюванні і розгляді матеріалів справи. Як результат ми маємо в державі один орган, здатний виявляти конституційний смисл норми з такими наслідками, що цей смисл стає обов'язковим для всіх. Ми свідомі того, що кожний суд повинен виявляти конституційний смисл норми, коли він застосовує її в кон­кретній справі. Але не можна оспорювати обов'язкову силу конституційного тлумачення, яке дає Суд нормативним по­ложенням. Тільки Конституційний Суд має можливість виз­нати неконституційною норму чи окреме її положення або визнати, в якому аспекті вона може застосовуватися. Суди за­гальної юрисдикції, як відомо, керуються роз'ясненнями Вер­ховного Суду України і Вищого господарського Суду, інших спеціалізованих судів, але пряма ієрархія підпорядкованості і обов'язковості не існує. В той же час рішення Конституцій­ного Суду мають обов'язковий характер і спрямовані на всіх суб'єктів права.

-------------------------------------64------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

ОСТАТОЧНИЙ І НЕЗАПЕРЕЧНИЙ ХАРАКТЕР РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Ще один важливий аспект нормативного значення актів Конституційного Суду зупиняє погляд на теорії конститу­ційного права, і його слід висвітлити. Йдеться про особливу соціальну функцію, а саме — остаточність і завершеність по­рушеного і проведеного конституційного провадження у до­слідженні правовідносин, які є предметом конституційного контролю, що оформлюється прийнятими Судом рішеннями і висновками.

Конституційний Суд, перевіряючи в порядку здійснення конституційного правосуддя акт, який оспорюється і підлягає конституційному нормоконтролю, вправі визнати його таким, що суперечить Конституції і є не дійсним повністю або частко­во. У такому випадку закон або його окремі положення втра­чають силу. Вчені-конституціоналісти по-різному відносяться до визнання Судом акта неконституційним, оскільки норма не може відмінятися Рішенням Суду, а це має зробити законо­давець або інший творець цієї норми. Відомий теоретик права професор В.С.Нерсесянц прямо вказує, що у російських судів немає правотворчих повноважень32 . Отже, акт конституційно­го правосуддя не може виглядати як закон з його формальни­ми внутрішніми закономірностями — статті, параграфи, глави, розділи і т. ін. Правильно те, що мета у акта конституційного правосуддя інша, але це принципово не впливає на його за­безпеченість виконання в державі. Разом з тим наявність та­ких ознак в рішеннях Конституційного Суду, як остаточний і незаперечний характер їх мотивувальної і результативної час­тин, дає підстави оцінити їх юридичну силу, вплив на розвиток законодавства, забезпечення верховенства права у регулюван­ні суспільних відносин. Врахування позицій Конституційного Суду можна прослідкувати у всій поточній роботі парламенту, зокрема часто посилаються на них при аргументації своїх пог­лядів народні депутати України, що стало помітною традицією високої правової культури Ю.А.Кармазіна, П.М. Симоненка, О.О.Мороза, Ю.Б.Ключковського, М.М.Добкіна та багатьох інших під час обговорення законопроектів на пленарних засі­даннях Верховної Ради України. За своєю властивістю рішення

65


Частина І

Конституційного Суду України в обов'язковому порядку бе­руться до уваги в якості незаперечних аргументів, які надають­ся в процесі наукових експертиз на законопроекти, що вне­сені на розгляд Верховної Ради України. Вони враховуються як прецеденти, ними керуються у правозастосовчій практиці. Маючи лише ознаки нормативного характеру, спрямованість рішень Суду є остаточною і незаперечною, а тому це підтвер­джує здатність Конституційного Суду формулювати виснов­ки, які набувають якості специфічного джерела і орієнтира у правозастосуванні. Це обумовлено такими властивостями рі­шень:

— вони приймаються у спеціально визначеному порядку, новіть
коли суб'єктом звернення до Суду є громадянин;

— вони підтверджуються особливим статусом суб'єкта судової
влади, який породжує конституційно-правові відносини або
дискваліфікує окремі акти Інших суб'єктів влади з позиції вер­-
ховенства права — основного конституційного принципу;

— кожне рішення Суду підлягає офіційному опублікуванню ого­
лошеного в Суді тексту рішення або висновку;

— вони 'завжди обов'язкові для своїх адресатів і можуть бути пре-
юдиційні при розгляді справ судами загальної юрисдикції;

— вони піднімаються на рівень конституційного значення,
оскільки після появи цих актів Конституційного Суду від­
повідні норми законів не можуть застосовуватися без їх
роз'яснювальних позицій.

Конституційно-правова природа актів Суду має офіційно незаперечний характер, що закладено у Конституції України, яка дозволила Конституційному Суду України таким чином оцінювати конституційні норми, що у подальшому їх застосу­вання без оціночних висновків Суду вже стає неможливим.

Проте саме така методологічна позиція вимагає дотримання певних обов'язкових умов. По-перше, власне Конституційний Суд не в змозі розширювати свою конституційну юрисдикцію, і це пояснюється тим, що на певному етапі його правовими позиціями зв'язана більшість норм Конституції України. По-друге, якщо оціночні рішення в перспективі можуть реально

-------------------------------------------------------- 66---------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

накопичити потенціал правової доктрини відносно окремих інститутів конституційного права, то це створює умови про­ведення конституційної реформи.

Остаточність рішень Конституційного Суду слід розціню­вати як вказівку законодавцю застосувати право, передба­чити і з врахуванням правових позицій Суду — використати Інші механізми, які пов'язані з реалізацією можливого права встановлення або інших дій адресатами виконання рішень. На наш погляд, це досить конструктивний орієнтир, за яким має розвиватися практика конституційного правосуддя. Імпе­ративними при цьому є власні позиції Суду, але спрямованість дій для правотворчого органу — Верховної Ради — має реалі­зуватися в порядку, у строки і за правилами, які створюють­ся цим органом з урахуванням рішень Конституційного Суду України.

Природно, що це не стосується порядку виконання рішень Суду відносно діючих актів та їх норм. Тут відповідні державні органи вже зв'язані законом строками і порядком приведення цих нормативних актів у відповідність з рішеннями Консти­туційного Суду. Така обов'язковість виключає сумніви щодо остаточності як кінцевого результату конституційної юрис­дикції. За цим настає право вимоги відповідно до статті 70 За­кону України «Про Конституційний Суд України» виконати наступні дії: копії рішень і висновків Конституційного Суду надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб'єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом роз­гляду в Конституційному Суді України. У разі необхідності Суду надається право визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповід­ні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. При цьому юридична сила рішень Конституційного Суду має концентрований харак­тер, поєднуючи остаточність і обов'язковість як незапере­чне значення для суб'єктів права їх виконання і тому Суду надається законом право зажадати від органів, зазначених у

-------------------------------------------------------- 67 -------------------------- -----------


Частика І

статті 70 Закону, письмового підтвердження виконання всіх вимог рішення або додержання висновку Конституційного Суду України. За невиконання передбачається відповідаль­ність згідно з законом, що також було підтверджено Рішен­ням Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конс­титуційного Суду України.

НАУКОВЕ ОСМИСЛЕННЯ ПРАКТИКИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Науковий погляд на проблему остаточності і обов'язковості виконання рішень Конституційного Суду України ще раз зо­середжує увагу на тому, коли і як слід вважати юридичний наслідок таким, що закон чи норма, які визнані Судом не­конституційними, є не діючими повністю чи частково. В за­рубіжних країнах прямо називають право Суду відміняти за­кон чи норму. В Російській Федерації вважають правильною позицію, коли говорять про визнання акта, норми недіючими, а для формальної втрати сили акта, норми вимагають рішен­ня того органу, який первинно їх створив. Думка про те, що норма, яка визнана Конституційним Судом такою, що не від­повідає Конституції України, відміняється не його рішенням, а творцем цієї норми, достатньо розповсюджена в українській практиці правозастосування. Важливо враховувати, що поло­ження, які сформульовані Конституційним Судом, можуть залишатися самостійним фундаментом суспільних відносин або втілюватися в корективах, які вносяться в нормативний акт відповідним органом влади. Це враховується у тих випад­ках, коли орган державної влади, на який відповідно до За­кону України «Про Конституційний Суд України» покладено обов'язок щодо виконання рішення, висновку Конституцій­ного Суду України, повинен здійснювати цей обов'язок на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Кон­ституцією та законами України (частина друга статті 19 Кон­ституції України). Обов'язок Верховної Ради України щодо виконання Рішення Конституційного Суду України полягає в тому, щоб згідно з конституційно встановленою законодав­чою процедурою для забезпечення належної реалізації Закону

-------------------------------------------------------- 68---------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

внести відповідні зміни до нього у зв язку з визнанням некон­ституційними його окремих положень. Системне тлумачення зазначених вище нормативних положень у контексті Консти­туції України свідчить, що рішення Конституційного Суду Ук­раїни незалежно від того, чи визначено в них порядок і строки їх виконання, чи є вони обов'язковими до виконання на всій території України, передбачають порядок, коли всі органи дер­жавної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, органі­зації, посадові та службові особи, громадяни та об'єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх поло­жень, визнаних неконституційними. Рішення Конституцій­ного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів держав­ної влади. Слід звернути увагу на те, що Президент України має повноваження і зобов'язаний бути гарантом дотримання Конституції України і тому має підстави ініціювати корекцію законодавства відповідно до рішень Конституційного Суду України. Проте на практиці жодного разу колишній Прези­дент України не цікавився цим питанням і ніколи не вислов­лював свого ставлення до цієї важливої сфери конституційних правовідносин. Обов'язок виконання рішення Конституцій­ного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-право­вих актів. Відповідно до змісту частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» у разі необхід­ності Конституційний Суд України може визначити у своє­му рішенні, висновку додаткові заходи, пов'язані з порядком їх виконання, звернувши увагу на терміновість чи обов'язки щодо його забезпечення. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конституційного Суду Украї­ни, зокрема, порядок його виконання, відповідні державні органи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повнова­жень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Проте додаткове визначення у рішеннях, виснов­ках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов'язковості їх виконання.

------------------------------------------- —- -------- -69--------------------- —---------------------------------


Частина І

Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх ви­конання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Варто звернути увагу на практику застосування консти­туційної юрисдикції в Росії. На відміну від судів, які здійс­нюють конституційну юрисдикцію в деяких інших країнах, Конституційний Суд Російської Федерації (як і Консти­туційний Суд України) при визнанні неконституційними норм, які покладені в основу рішень інших судів, не може відмінити ці рішення. Однак саме Конституційному Суду належить монополія з офіційного (обов'язкового для всіх) тлумачення конституційних норм і відповідно конституцій­ного смислу інших галузевих законів, які ним перевіряють­ся. Виявлення їх конституційного смислу Конституційним Судом внаслідок загальнообов'язковості його рішень забез­печує реальне і єдине застосування конституційних норм у судовій практиці всіх юрисдикцій. При цьому, як вважає більшість вчених-конституціоналістів Російської Федера­ції, обов'язкову силу має не тільки резолютивна частина рішень Конституційного Суду, але і наведене у мотивуваль­ній частині тлумачення конституційних, а також галузевих приписів, які відносяться до предмета розгляду". Такий вис­новок обумовлений визнанням виключних повноважень Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення Кон­ституції.

Рішення Конституційного Суду України про визнання акта неконституційним може мати преюдиційне значення, оскіль­ки ним встановлено преюдиційне визнання факту неконс­титуційності нормативного правила, що тягне наслідком не­можливість застосування іншими судами таких самих правил, встановлених в інших актах, оскільки всі суди повинні дотри­муватися Конституції, а пріоритет їх тлумачення, у тому числі при оцінці конституційності норм, віднесено до компетенції Конституційного Суду.

-------------------------------------------------------- 70----------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Але, на думку деяких вчених-процесуалістів, рішення Конституційного Суду не є правовою преюдицією, оскіль­ки преюдиція стосується передусім питання факту, рішен­ня ж Конституційного Суду з ознаками нормативності і як загальнообов'язкове за своєю силою має безпосереднє зна­чення для всіх випадків застосування верховенства права. Суд загальної юрисдикції керується не якимось змістом рішення Конституційного Суду з приводу «факту» неконституційності норми, а безпосередньо рішенням Суду як процесуальним документом, в якому закладена обов'язкова правова оцінка спірних правовідносин.

Таким чином, розкриваючи зміст такої категорії, як ос-таточність у виконанні рішень Конституційного Суду, слід підкреслити ознаки їх внутрішнього змісту і незаперечності. Остаточність рішення Конституційного Суду означає, що його дія після набрання чинності не може бути змінена у будь-який спосіб ні власне цим Судом, ні будь-якими ін­шими органами державної влади. Останнє обумовлено компетенцією і організацією конституційної юрисдикції, оскільки крім Конституційного Суду немає інших судових органів, на які було б покладено завдання конституційного контролю. В той же час остаточність рішень Конституцій­ного Суду підвищує його відповідальність і незалежність, а також забезпечує правову стабільність. Створення у Конс­титуційному Суді «другої інстанції» для перегляду його рі­шень, як пропонують окремі правознавці, одразу надавало б підстави політичним владним структурам, які не досягли консенсусу, через Конституційний Суд наполягати на зміні конституційної позиції парламентської більшості, орієн­тувало б Конституційний Суд в цілому на те, що він може залежно від політичної кон'юнктури змінювати свої підхо­ди до оцінки конституційного смислу закону і тлумачення норм Конституції та законів, провокувало б самих суддів Конституційного Суду на можливість внесення смислових уточнень, покращення редакційної форми для правозасто-сування.

------------------------------------------- 71-------------------------------------


Частина І

ОФІЦІЙНЕ ТЛУМАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ ТА ЗАКОНІВ УКРАЇНИ - ВИКЛЮЧНЕ ПОВНОВА­ ЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ТЛУМАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ НОРМ ТА НОРМ ЗАКОНІВ її КОНТЕКСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВОСУДДЯ

Аналіз повноважень Конституційного Суду України, які за­кріплені у статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», свідчить про широкий спектр застосування консти­туційної юрисдикції, зокрема стосовно офіційного тлумачен­ня Конституції та законів України. Цим створено потужний потенціал в діяльності Конституційного Суду з метою гаран­тування верховенства права на основі розуміння у повному об­сязі смислу і духу норм законодавства, яке визначається Кон­ституцією України. Потенціал захисту прав і свобод людини і громадянина конституційним правосуддям підтверджується статтею 43 вказаного Закону, коли суб'єктами права звернен­ня до Суду з питань прийняття рішень Конституційним Су­дом про офіційне тлумачення Конституції та законів Украї­ни є не тільки орган влади, а й громадянин, іноземці, особи без громадянства (апатриди) та юридичні особи (в тому числі громадські об'єднання, політичні партії). Практика народно­го представництва створила в Україні унікальний у правово­му значенні прецедент, коли під час революційних змін так званого «режиму Кучми» і утвердження панування дійсного волевиявлення народу (грудень, 2004 рік) при виборах Прези­дента України до Конституційного Суду України звернулося зібрання широких верств населення — суб'єкт, який визначе­ний як «Народне віче» (представники Українського народу на майдані Незалежності в Києві) з клопотанням про тлума­чення змісту статті 5 Конституції України. Такий історико-правовий випадок на адресу Конституційного Суду України і безпосередньо направленого від імені Народного віча прий­нятого конституційного подання і таким чином реалізації волі представників народу під час революційних подій в Україні (жовтень — грудень 2004 року) досі був невідомий зарубіжно­му і вітчизняному конституційному правосуддю. Але Консти-

-------------------------------------------------------- 72 -------------- -------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

туційний Суд дуже обережно поставився до такого звернення Народного віча як форми зібрання громадян, ретельно розгля­даючи підстави звернення до Суду, перевіряючи підтвердження правосуб'єктності Народного віча та уповноважених представ­ників — трьох громадян України), які теж внесли конституцій­не подання. Але з позицій закладеного в Конституції України принципу верховенства волі народу як джерела влади не можна байдуже поставитися до таких конституційних клопотань, які були проголошені народним депутатом України М. Катеринчу-ком на київському майдані Незалежності, і за його текст прого­лосували (підтримали) майже півтора мільйона громадян, які перебували ЗО грудня 2004 року на масовому зібранні протесту проти фальсифікації підсумків виборів Президента України. На наш погляд, розширення кола суб'єктів права на відповідне конституційне звернення, оскільки такий суб'єкт в законі не передбачений, певним чином компенсує відсутність в Консти­туції України положень про конституційну скаргу громадян.

Таким чином, виявлення дійсного смислу окремих поло­жень Конституції України в межах конкретної судової проце­дури обумовлює появу нових можливостей у пізнанні дійсної сутності вже закріплених з позицій верховенства права норм Конституції та законів України. Це пояснюється тим, що кон­цепція дії права грунтується на його здатності бути регулятором суспільних відносин. Визначальне ціннісне значення права, як вірно зазначав професор В. В. Лазарєв, полягає у його здат­ності впливати на волю і свідомість людей. Тобто якість сили право набуває лише при певних умовах, коли воно відповідає об'єктивним потребам і забезпеченню інтересів громадянина, суспільства і держави. Право повинно бути визначене, насампе­ред, людиною, яка сприйняла його і застосовує у своїй поведін­ці, орієнтується на нього у випадках прийняття свідомих рішень. В інших випадках реалізація права, закону не пов'язана із пра­восвідомістю, коли закон іноді нагадує інструкцію експлуатації технічних засобів праці для людини і не може вважатися регу­лятором суспільних відносин. Ось чому право слід відносити до соціально-державної сфери діяльності, тому що має проявити­ся феномен реалізації в ній соціальних регуляторів, виходячи із вимог і умов буття юрисдикції, яка як ніякі інші сфери вимагає

--------------------------------------------------------73---------------------------------------------



Частина І

об'єктивності, чіткості й однозначності термінів, понять і виз­начень. Інакше це породжує невизначеність по суті, суб'єктах і змісту самої реалізації права, не забезпечує досягнення юри­дичного результату. Чи можна застосувати такі критерії пра-ворозуміння, наприклад, Закон України «Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання складного енергопотенціалу» від 5 квітня 2005 року № 2509-ІУ у його значенні до діяльності людини, діяль­ності, узгодженої у законі з волею людини, передбачаючи кінцевий результат виконання визначених у законі приписів. Чи не виникає одразу сумніву щодо необхідності тлумачення такого закону в цілому у приналежності його до прав і сво­бод громадян, інтересів держави і суспільства і до якої галузі (сфери) правозастосування слід віднести предмет правового регулювання. Здається, що подібні «технонормативні» акти більше стосуються інструктивних нормативів міністерств, ніж правового регулювання через закон суспільних відносин. Ви­явити дійсний смисл конституційно-правової основи такого закону навіть вченому-правознавцю, здається, буде нелегко, а тим більше обґрунтувати його конституційні засади. Якщо намагатися провести тлумачення норм подібних законів та ін­ших нормативно-правових актів, то зрозуміло, що колектив­ний характер роботи Суддів над проблемою ускладнить пізна­вальний процес, а Судді Конституційного Суду України мо­жуть опинитись у тяжкому становищі. В процесі дослідження відбувається взаємодія різних поглядів суддів, які опановують творче виявлення смислу норми або закону і виробляють під­сумкове рішення на основі пошуку компромісу, який не може бути безкінечним.

Як свідчить спеціально проведений аналіз, кількість Рішень Конституційного Суду України у справах про офіційне тлума­чення Конституції та законів України перевищує половину всіх юрисдикційних актів Суду з назвою «Рішення». І кількість їх із року в рік має неухильну тенденцію до зростання. Так, станом на 1 жовтня 2005 року Судом було прийнято 138 рі­шень, з яких 71 рішення — у справах про офіційне тлумачення. Причому у 1997 році було прийнято 6 таких рішень, у 1998 — 7, у 1999-8, у 2000-8, у 2002- II, у 2003- 13, у 2004- 10. Ціл-

---------------------------------- ---------- 74------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

ком логічним є і те, що зі зростанням кількості справ, які роз­глядає Суд протягом кожного року, зростає і кількість рішень з окремими думками суддів. Але така тенденція є більш по­винною у порівнянні з загальним ростом кількості усіх справ у Суді. Так, у справах про офіційне тлумачення у 1997 році було 2 рішення про офіційне тлумачення з окремими думками, у 1998 році - також 2, у 1999 році - 3, у 2000 - 2, у 2001—2002 роках рішення про офіційне тлумачення Конституції і законів України не супроводжувались окремими думками суддів. У 2003 році було 3 рішення про офіційне тлумачення з окреми­ми думками, а у 2004 році — 2.

Зважаючи на такий обсяг актів Конституційного Суду Ук­раїни, якими здійснюється офіційне тлумачення, слід зу­пинитися на з'ясуванні способів тлумачення норм Консти­туції та законів України. Теорія і практика до них відносять: мовний, систематичний, історичний, телеологічний, логіч­ний, спеціально-юридичний і функціональний. Але найбільш прийнятними у розумінні проведення офіційного тлумачення є доктринальне і компетентне тлумачення норм Конституції і законів України. Під доктринальним тлумаченням теорія конституційного права розуміє наукове роз'яснення право­вих актів, смислу І мети, визначених у них правових норм, яке дається в результаті теоретичних пошуків, наукового аналізу норм права. З формальної точки зору доктринальне тлумачен­ня можна пов'язувати з роз'ясненням норм права особами, які мають науковий ступінь і здатність формувати правові пози­ції на основі досягнень науки конституційного права, іїшіих наукових галузей дослідження суспільних відносин, які ре­гулюються правом. В діяльності Конституційного Суду Украї­ни доктринальне тлумачення використовується кожного разу, коли кожний Суддя для формування своєї позиції змушений знайомитись із спеціальними працями (монографіями, теоре­тичними дослідженнями) у відповідній галузі права, отриму­вати консультації (висновки) провідних вчених. Судді можуть і самостійно здійснювати доктринальне тлумачення норм права, але при цьому вони обмежені певними умовами — не мають права висловлювати свої міркування з питань, які можуть ста­ти предметом розгляду в Конституційному Суді України.

-------------------------------------------------------- 75 ------------------------ —------------


Частина І

Компетентне тлумачення теж пояснюється теорією як тлума­чення, що дається на запит судді Конституційного Суду України спеціалістами в галузі права. При цьому, якщо особливість док-тринального тлумачення пов'язана з науковою розробкою про­блеми, з науковим пошуком суб'єкта тлумачення, то компетент­не тлумачення має за мету надати суду праворозуміння особи, яка має достатні знання в галузі практики застосування норм права. До компетентного тлумачення належать, наприклад, офіційні роз'яснення, які надаються уповноваженими представниками органів виконавчої влади та державного управління щодо певної галузі реалізації управлінських функцій, які пов'язані з підзакон-ною діяльністю. До осіб компетентного тлумачення можна від­нести багато інших категорій осіб із спеціальним статусом: про­курорів, адвокатів, судових експертів тощо.

І доктринальне, і компетентне тлумачення мають неофіцій­ний характер, не є обов'язковими, тобто не створюють фор­мально-юридичних наслідків.

Питання про обов'язковість компетентного тлумачення не можна розглядати абстрактно, оскільки мова йде про казуаль­не тлумачення і суб'єкт тлумачення правової норми є одно­часно правозастосовувачем, від нього залежить результат у ви­рішенні питання, адже і тлумачення, проведене таким фахів­цем (спеціалістом), набуває обов'язковості для громадянина, позивача в суді, який звертається зі скаргою.

Доктринальне тлумачення також не має обов'язкового ха­рактеру в діяльності Конституційного Суду, але певну офіцій­ність може набути у випадку, якщо його використання ре­гулюється законом «Про Конституційний Суд України» і Регламентом Конституційного Суду України, якщо вчений залучається до конституційного провадження як експерт, що обумовлює врахування Його висновку при дослідженні ма­теріалів справи і відображається у рішенні, висновку Суду.

Ми можемо спостерігати, що тлумачення норм Конституції України, яке близьке до доктринального, дають окремі Судді, коли ними викладається окрема (особлива) думка, і за своїм змістом це є компетентним (професійним) тлумаченням, але воно пов'язано з доктринальною інтерпретацією норм Конс­титуції, які аналізуються.

-------------------------------------------------------- 76----------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

При цьому слід мати на увазі, що у правозастосуванні є такі форми реалізації конституційних норм, до яких цілком слушно можна віднести норми, що не мають регулятивної сили. Таки­ми слід визнати декларативні і дефінітивні конституційні нор­ми. Зокрема, мається на увазі декларативна преамбула Консти­туції, яка по суті представляє стислий, концентрований мемо­рандум, урочисту Заяву Верховної Ради України, яка від імені Українського народу прийняла Конституцію.

Прикладом декларативної норми можна розцінювати по­ложення статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю». Зрозуміло, що ця норма не породжує конкретного правовідношення з його зобов'язальною частиною, не може бути пред'явлена в суді тією чи іншою особою для захисту своїх вимог. Вказані норми конституційного права мають самостійний характер, їх офіційне тлумачення може бути проведено в контексті інших норм, які реалізуються стосовно суб'єктів і об'єктів правового регулювання.

Теорія конституційного права традиційно виділяє основні органи офіційного тлумачення:

а) приналежність його уповноваженим органам та особливі
юридичні наслідки, які випливають із державно-владних ви­
мог, що закладаються у роз'ясненні;

б) наявність особливих форм, порядку здійснення офіційної ін­
терпретації нормативної формули, яка є продуктом волі за­
конодавця.

Формами офіційного тлумачення, як правило, є письмові документи із відповідними реквізитами.

Наявність особливого порядку здійснення офіційного тлума­чення характеризується правороз'яснювальним процесом (як сукупності, в межах якої і створюється акт тлумачення) уповно­важеним органом держави — Конституційним Судом України.

Залежно від такого критерію, як різний ступінь впливу тлу­мачення на суспільні відносини, офіційне тлумачення поді­ляється на нормативне І казуальне.

----------------------------------------------------77------------------------------------------------------


Частина І

Потреба в нормативному тлумаченні виникає у випадках, коли акти, які мають бути піддані інтерпретації Конституцій­ним Судом, містять правотворчі помилки у вигляді незрозумі­лих, недостатньо чітких формулювань і по-різному сприйма­ються правозастосовчими суб'єктами.

На наш погляд, нормативне тлумачення є найбільш ефек­тивним для покращення правозастосовчої практики, оскільки воно є офіційним роз'ясненням, обов'язковим для всіх осіб і органів, які прямо підпадають під конституційну юрисдикцію, і розповсюджується на всі випадки, що передбачені нормою, яка тлумачиться як така, що забезпечує єдине розуміння у право-застосуванні. Нормативне тлумачення оформлюється у вигляді правоположень, які конкретизують і роз'яснюють смисл тієї чи іншої норми права Конституції України чи Закону України.

Для нас важливо вказати, якими юридичними властивостя­ми відрізняються акти нормативного тлумачення:

— вони розповсюджуються на дуже широке коло суспільних
відносин і тому набувають загального характеру;

— вони мають специфічну юридичну форму;

— вони спрямовані на удосконалення правового регулювання
завдяки верховенству Конституції відносно всіх Інших зако­
нодавчих актів І по суті є засобами забезпечення ефектив­
ності правових норм.

Англійський професор Н. Тейт підкреслював у своїй до­повіді в Оксфорді в квітні 1981 року, що «суди є в дійсності органами держави, їм властиві такі ж прерогативи, як і іншим відповідальним установам політичної влади.

Тому роль судів у здійсненні державної політики може бути досить суттєвою... судді все частіше залучаються до того, щоб давати відповіді на питання, які пов'язані з виконанням полі­тичних рішень, з тлумаченням конституції і органічних за­конів*34 .

Чи можна таким чином продовжити думку англійсько­го професора і зробити висновок: практика конституційно­го правосуддя, яка узагальнена і опрацьована законодавцем, отримує своє втілення у формі судової політики. Але судова

-------------------------------------------------------- 78 ------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

політика Конституційного Суду України має досить оригі­нальні прояви, коли Суд надавав офіційне нормативне тлума­чення деяким конституційним нормам, взявши за основу вис­новки науковців, які не врахували принципи об'єктивності І політичної безпристрасності, але як наукові експерти були зобов'язані застосувати теоретичні знання у сприянні консти­туційному правосуддю. Це можна проілюструвати прийнятим Конституційним Судом України Рішенням від 25 грудня 2003 р. (справа щодо строків перебування на посту Президента Украї­ни). Суб'єкт права на конституційне подання — 47 народних депутатів України — звернувся з клопотанням дати офіційне тлумачення положення статті 103 Конституції України «на предмет можливості бути обраним Президентом України на наступний строк громадянина Кучми Леоніда Даниловича, який з червня 1994 року займає пост Президента України». З'ясовуючи потребу в офіційному тлумаченні вказаної норми, Конституційний Суд України сприйняв абсурдну з точки зору конституційного права концепцію щодо того, чи можна уник­нути конституційного обмеження особою, яка двічі перебува­ла на посту Президента України. Така особа обиралася Прези­дентом України до набуття чинності Конституції України 1996 року, а потім з 1999 року до 2004 року. Проведення офіційного тлумачення було побудовано таким чином, що Суд не спитав самого себе: у якому співвідношенні право балотуватися на пост Президента України у громадянина Кучми знаходилося до права всіх інших громадян України — членів суспільства? Чи варто було для цього із залученням псевдонаукових вис­новків створювати мниму істину, яка посягала на моральне і соціальне завдання всього права?

Конституційний Суд не дуже прискіпливо оцінив досить сумнівну теоретичну аргументацію окремих наукових експертів, зокрема Н. Шукліної, доцента кафедри конституційного права юридичного факультету Київського національного універси­тету імені Тараса Шевченка, які стверджували, що «обмежен­ня права на зайняття поста Президента України, передбачене статтею 103 Конституції України, може застосовуватися у часі лише щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією Конституцією». Ми далекі від думки, що Суд очікував

--------------------------------------------- 79 --------------------------------------


Частина І

саме такого висновку малокомпетентних теоретиків, які нада­ли Конституційному Суду своє розуміння статті 103 Консти­туції України, що було процитовано у Рішенні щодо вказаної справи: «Кучма Леонід Данилович за Конституцією України 1996 року обирався Президентом України перший раз». На­вряд чи сьогодні знайдеться будь-яка теоретично освічена людина, яку б переконала офіційна інтерпретація статті 103 у Рішенні Конституційного Суду України відносно громадя­нина Кучми: «В аспекті конституційних подань положення частини третьої статті 103 Конституції України... треба ро­зуміти так, що це положення поширюється лише на осіб, яких обирають на пост Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року. Особа, яку вперше було об­рано Президентом України за чинною Конституцією Украї­ни в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах Президента України у 2004 році». Чи не тому, відмежовуючись від досить сумнівного застосування офіційного тлумачення Конституційним Судом України строку перебування на посту Президента України Л.Кучми, Суддя Конституційного Суду М.Д. Савенко в окремій думці щодо цієї справи рішуче ско­ристався правом заперечення. Застосувавши формулу АЬшш поп Іоіїеі изипт, Суддя як офіційний представник права орга­ну — Конституційного Суду — щодо офіційної інтерпретації зазначив: «На жаль, Конституційний Суд України не тільки не використав телеологічного тлумачення і відповідно не враху­вав мету норми, про офіційне тлумачення якої заявлено кло­потання, а заблокував цю мету і, отже, дію всієї норми, відкрив шлях до довічного перебування однієї й тієї самої особи на пос­ту Президента України». Цим підтверджено, що офіційне тлу­мачення не може йти за явними ознаками зловживання правом визначати іншу мету, ніж ту, яку передбачав законодавець, тво­рячи Конституцію України на засадах верховенства права.

Сам собою наведений приклад належить до прерогатив Конституційного Суду — враховувати чи ні теоретичні вис­новки науковців-експертів, але сумнівною є офіційно-право­ва позиція Суду, оскільки через тлумачення надавалося право обиратися на пост Президента України саме тій особі, яка вже два строки займала цю вищу державну посаду. Це ніяким чи-

-------------------------------------------------------- 80 ------------------------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

ном не може належати до конституційної юрисдикції, оскіль­ки це виключне право законодавця визначати в Конституції України строки перебування на посадах, право обирати і бути обраним Президентом України.

Щоб була зрозумілою наша позиція відносно особливої думки Судді Конституційного Суду і висновків наукової екс­пертизи, необхідні деякі пояснення.

За своєю природою особлива думка Суддів Конституційно­го Суду є симбіозом компетентного (професійного) і доктри-нального (наукового) тлумачення, яке спирається на фунда­ментальні знання в сфері наукового світогляду авторитетних вчених-правознавців. Зміст особливої думки, як і свідчить практика української конституційної юрисдикції, базується на певних, раніше сформульованих або нових стосовно кон­кретної справи в Суді конструкціях. Особлива думка не охоп­лює наукового світогляду з проблеми в цілому, а лише фоку­сується на певній конкретній моделі конституційно-правово­го регулювання.

Аналіз свідчить, що особлива думка, яка публікується разом з рішенням Конституційного Суду, а відносно вищезгаданого рішення були опубліковані особливі думки Суддів — профе­сора В.Шаповала та кандидата юридичних наук П.Ткачука, — це унікальне явище, притаманне саме конституційному пра­восуддю. Суддя викладає свою протилежну офіційній інтер­претації думку на рівні індивідуальної правосвідомості, що сприяє уточненню, роз'ясненню, розумінню діалектики різ­них підходів до оцінки висококомпетентними правознавцями правових явищ, які досліджувалися Конституційним Судом.

Особлива думка у статті 64 Закону України «Про Консти­туційний Суд України» визначається як окрема думка Судді, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду України. Але та окрема думка Судді висловлюється у пись­мовій формі як незгода з думкою присутніх на засіданні Суду більшості Суддів. При цьому «незгода» одного чи деяких Суд­дів не повинна асоціюватися з тим, що більшістю (за виснов­ком одного Судді) прийнято рішення безпідставно. Йдеться про власну аргументацію Судді, яка стосується іншої моделі конституційно-правового регулювання, і тому на думку цього

------------------------------------------------------------81----------------------------------------------


Частика І

Судді вона відповідає фактичним обставинам справи, яка роз­глядається Конституційним Судом України. Навіть якщо Кон­ституційний Суд шляхом тлумачення норм права відійшов від головного принципу — верховенства права, окрема думка Судді не може вплинути на юридичні наслідки, пов'язані із введенням до чинності рішення чи висновку Конституційно­го Суду. Але чи впливає це на розширення традиційних уяв­лень про науку конституційного права?

Аналіз, проведений в Російській Федерації, засвідчив, що зміст рішень Конституційного Суду РФ дозволяє спостерігати в них елементи доктринального конституційного тлумачення, на що раніше звертав увагу і автор цієї роботи, а це в, свою чергу, вказує на деякі положення рішень суду як джерело док­тринального конституційного тлумачення35 . Тобто не тільки українські вчені-юристи намагаються надати нових імпульсів у використанні більш широкого спектра відомих науці і прак­тиці прийомів І способів інтерпретації, але й самі Судді Конс­титуційного Суду, що сприяє розвитку правосвідомості і особ­ливо правової ідеології на доктринальному рівні.

На наш погляд, окремі думки Суддів Конституційного Суду України ще не стали надбанням всебічного теоретич­ного аналізу вчених-конституціоналістів, проте вони суттє­во впливають при осмисленні окремих правових колізій на практику, яка створюється Конституційним Судом України. Не можна виключати, шо їх цінність буде використана в ре­зультаті вироблення нових принципів процедурної діяльності (наприклад, в результаті оновлення складу Конституційного Суду України) і деякі окремі думки свого часу можуть отрима­ти нове осмислення. Історичний досвід свідчить, що не завж­ди меншість в складі суду неправа. Зокрема, слід відзначити, що окремі думки Суддів, які стали суспільно відомими, також здатні певним чином впливати і на громадську думку, особ­ливо коли йдеться про «парламентську опозицію», що може створити еволюцію окремих думок та їх трансформацію як в наукові новели, так і в ефективне законодавство.

Це також стосується експертних висновків, які широко ви­користовуються в практиці Конституційного Суду України. Інститут правової експертизи став обов'язковою складовою

-------------------------------------------------------- 82 ------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

(насамперед у підготовчій стадії) конституційного провад­ження. Вибір суб'єкта науково-правової експертизи, оцінки на підставі професійно-глибоких знань, досвід і вагомість на­укових праць — все це більше суб'єктивний чинник у виборі Суддею офіційного наукового експерта. При цьому Суддя ке­рується статтею 54 Закону України «Про Конституційний Суд України», яка передбачає, що для забезпечення повноти роз­гляду справи в процесі провадження у справі вже склад Конс­титуційного Суду вирішує необхідність призначення експер­тизи в справі і залучення до участі в конституційному провад­женні експертів. На практиці Конституційний Суд не досить широко реалізує надане право, оскільки експерт є самостій­ною процесуальною фігурою і його роз'яснення виходять за межі простої експертизи, тобто його кваліфікації, до чого не завжди готові особи, які визнані експертами. Автори пись­мових експертних висновків — найбільш авторитетні в країні вчені-правознавці, проте, як свідчить практика, на їх позиції, як правило, впливає багато чинників: приналежність до тих чи інших наукових поглядів, власні концепції і наукові доробки, тенденції розвитку правової системи, відсутність «моральної присяги» щодо об'єктивності і повноти дослідження і т. ін.

За всіх обставин все ж таки роль правової експертизи в кон­ституційному провадженні ніяк не можна недооцінювати. Це пояснюється тим, що в процесі дослідження в Суді спра­ви повинні формуватися і збагачуватися різними науковими підходами і критичним осмисленням багажу конституційного тлумачення. Експерт здатний сприяти уточненню і конкре­тизації власного уявлення Конституційного Суду щодо змісту положень закону, які перевіряються, користуючись джерелом інформації про тлумачення юридичною наукою норм права. Що не менш важливо, Суддя-доповідач має можливість більш аргументовано надати Суду свою позицію.

Досвід проведення експертизи в Конституційному Суді України свідчить, що в деяких випадках юридична спеціалі­зована експертиза здійснюється з питань, які знаходяться дуже близько від політики, а тому думка наукового експерта може впливати певною мірою на точку зору окремих Суддів і на Суд в цілому, а потім через рішення Конституційного Суду,

-------------------------------------------------------- 83 --------------------------- —---------


Частино І

стабілізуючи, зменшує вплив політики на право. При цьому завжди залишається право Конституційного Суду не стільки врахувати висновок експерта, скільки глибше осягнути і усві­домити предмет дослідження у всіх ракурсах його майбутньої інтерпретації.

Якщо звернутися до аналізу діяльності Конституційного Суду України, можна прийти до висновку що, реалізуючи свої пов­новаження тлумачити норми Конституції України, Суд здійс­нює інтерпретацію конституційної норми з метою перевірки конституційності юридичної норми, а також норм законів, які передбачають внесення змін до самої Конституції. При цьому Суд зобов'язаний у процесі тлумачення перевіряти дотримання вимог Конституції відносно незмінюваності за обсягом вста­новлених прав і свобод людини і громадянина, територіальної цілісності держави, стабільності державного ладу.

Акт тлумачення отримує своє вираження, насамперед, у мотивувальній частині рішення Суду і має допоміжний, але обов'язковий характер при підготовці висновку Суду щодо відповідності Конституції норм, які перевіряються.

Коли проводиться абстрактне тлумачення, Конституційний Суд надає офіційне і загальнообов'язкове роз'яснення поло­жень Конституції України поза межами конкретної справи, тому коло осіб, які мають право звертатися з конституційним зверненням згідно з статтею 43 Закону, більш широке (грома­дяни і юридичні особи), оскільки йдеться про захист консти­туційних прав не тільки громадян України, але й іноземців, осіб без громадянства. Проте, на наш погляд, дуже спірним є намагання окремих вчених стверджувати, що при роз'ясненні конституційної норми, яка тлумачиться, Суд може застосувати широке розумшня конституційного положення і включити до офіцШної штерпретації нові елементи власного праворозумін-ня, які отримані в процесі ЇЇ тлумачення. Таким чином, пропо­нується заповнювати прогалини конституційно-правового ре­гулювання офіційною інтерпретацією, що протирічить природі Конституційного Суду і є посяганням на авторитет єдиного за­конодавчого органу в державі — Верховної Ради України.

Наведена аргументація є достатньою, щоб зробити висно­вок: офіційне тлумачення, яке проводиться Конституційним

-------------------------------------------------------- 84 -----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Судом України, здатне враховувати не тільки доктринальні позиції Суддів, але й представників науки, наукових колек­тивів, що дає Суду можливість обрати прийнятну позицію у високому вимірі інтелектуального дослідження конституцій­но-правових відносин на засадах верховенства права.

Стосовно конкретно-історичних обставин, в яких працює Конституційний Суд України, можна припустити необхід­ність виявлення нової ролі і місця Суду в структурній пере­будові суспільних відносин. Це обумовлено тим, що не треба чекати професійно-соціологічних досліджень, щоб зрозумі­ти, що у всі часи більшість суддів більш віддані існуючому державному устрою та готові його захищати, ніж результатам реформ або навіть революцій, які знайшли своє відображен­ня у новому праві. Але не маючи можливості підтвердити цю тезу емпіричними даними, візьмемо на себе сміливість ствер­джувати, що саме в перехідні періоди Судді виявляють вели­кий потяг з найбільшою ретельністю використовувати в актах офіційного тлумачення принцип верховенства права, і це їх надихає застосовувати конституційну юрисдикцію кожного разу, проявляючи відданість своїй професії — Судді Консти­туційного Суду. Відомий дослідник судової системи Німеччи­ни Бернд Рютерс висловився з чітким розумінням ролі суддів у державі: «Судді є слугами закону, їх обов'язок — осмислена підкоренІсть закону. Вони повинні мати чітке уявлення про це, коли вони застосовують закони, коли вони розвивають (тлумачать) закон для законодавства і коли вони виправляють закони з метою власних регулюючих намірів, тобто коли вони бажають проявити непідкореність закону»36 .

ОФІЦІЙНЕ ТЛУМАЧЕННЯ - ВСТАНОВЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИМ СУДОМ УКРАЇНИ, ЩО ДІЙСНО Є ПРАВОМ

Важливою метою офіційного тлумачення є розкриття змісту норми права врахуванням конкретної ситуації, коли виникають сумніви при юридичній кваліфікації фактів або спірних пра­вовідносин.

Результат тлумачення має на практиці різні логіко-мовні фор­ми: це і текстуальний аналіз про зміст норми права, юридичні

------------------------------- ------------------- 85---------------------------------------------------


Частина І

роз'яснення в інтерпретаційних положеннях тощо. Суб'єкт тлу­мачення висловлює твердження або заперечення про зміст норм права; про суб'єктів, про суспільні відносини, на які розповсюд­жується норма права, про приписи, заборони або дозволи щодо дій і т. ін. В юридичних оцінках (твердженнях про юридичну кваліфікацію) семантично поєднується результат тлумачення І юридичний висновок. Звернемось до практики Конституційно­го Суду України. Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненням жителів міста Жовті Води) надане офіційне тлумачення частини першої статті 55 Конституції України щодо права кожного на судовий захист, забезпечення шляхом розгляду справи в суді прав і свобод грома­дянина. У пункті першому резолютивної частини цього рішення відображається правове значення цієї конституційної норми у вигляді офіційного проголошення заборони відмовляти у здійс­ненні правосуддя за будь-яких обставин і умов, а в другому пун­кті ми спостерігаємо юридичну кваліфікацію заборони відмови будь-якого суду загальної юрисдикції у прийнятті позовних та інших заяв і скарг, оформлених відповідно до чинного законо­давства: «Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушен­ням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене».

Інтерпретаційні положення, які набувають офіційного статусу, є результатом тлумачення тільки органів, що мають право давати офіційне нормативне тлумачення. Воно тому і є виключним правом Конституційного Суду обумовлювати тлумачення як нормативне, яке формулюється у вигляді текс­туального імперативу, що міститься в актах тлумачення, виз­начаючи для всіх інших суб'єктів, що є правом у розумінні і застосуванні законів та інших нормативно-правових актів.

Слід звернути увагу на існуючі в теорії конституційного пра­ва критерії істинності і достовірності результату тлумачення. Вчені-юристи вважають, що критеріями істинності об'єктивно-достовірного тлумачення є правосвідомість, політика держави. Очевидно, що результат тлумачення можна оцінити з погля­ду вказаних критеріїв, але це буде оцінка бажаного результату тлумачення з позиції відповідності саме цим критеріям. Як має

-------------------------------------------86-----------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

діяти у такому разі суб'єкт права тлумачення, коли за вказа­ними критеріями він стає залежним від стану законодавства, політичного режиму доктринальних поглядів і позиції самого органу, який здійснює тлумачення. За певних умов це може ста­ти достатньою базою для тлумачення, що відповідає правовій Ідеології. Проте при стабільності законодавства, неухильному дотриманню режиму законності суб'єкт тлумачення повинен виходити з того, що є сутність закону і як саме в самому законі виражені соціальна політика держави, ідеї правосвідомості гро­мадян, справедливості в суспільстві і т. ін.

Чи можна закон або волю, яка виражена в законі, витлумачи­ти таким чином, що буде надана Конституційним Судом зовсім Інша офіційна інтерпретація? На наш погляд, це буде супере­чити істинності офіційного тлумачення, оскільки тлумачення представляє особливий процес, що невід'ємно зв'язаний з нор­мою, яка тлумачиться, а отже, здійснити відокремлення резуль­тату тлумачення — акта із самостійним значенням — більш за все є нереальним. Той факт, що в окремих рішеннях Консти­туційного Суду України можна знайти ознаки судового регу­лювання, не повинен бути достатньою підставою для визнання акта тлумачення самостійним джерелом права.

Приведення застарілих норм (не виключаючи і конститу­ційних) у відповідність до реалій сучасності шляхом тлумачен­ня не є метою тлумачення. Якщо тлумачення здійснювалося з явним порушенням цього правила, то можна, безумовно, ска­зати, що результат такого тлумачення є неістинним і має іншу мету, яку не можна вважати достовірною.

Результат тлумачення характеризується і з погляду його обсягу. Обсяг тлумачення визначається його співвідношен­ням з текстуальним виразом (текстом) норми. За обсягом офіційна інтерпретація може бути буквальною, розширеною і обмежувальною.

При буквальному (адекватному) тлумаченні Конституцій­ний Суд виявляє дійсний зміст норми права, встановлений у ході використання всіх необхідних для даного випадку за­собів і методів тлумачення, що співпадає з результатом, отри­маним на основі ознайомлення з текстом норми (значення і буква закону співпадають). Цю думку можна проілюструва-

--------------------------------------------------------- 87 -----------------------------------------------


Частина І

ти офіційним тлумаченням положення статті 59 Конституції України: «Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», що міститься в Рішенні Суду від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника). В цьому рішенні, виходячи Із сукупності буквальних значень статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і ос­новних свобод, статті 59 Конституції України, частини першої статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, ста­тей 110—112 Цивільного процесуального кодексу України та інших Законів України, Суд дав таке тлумачення:

«Положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», в аспекті конституційного звернення громадянина Солдато-ва Г. І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого І підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за доручен­ням юридичної особи».

В періодичній пресі були висловлені різні погляди на вказа­не тлумачення, якому начебто Суд необгрунтовано надав роз­ширене роз'яснення. Для правозастосування було з'ясовано головне, а саме, що не будь-який фахівець у галузі права міг надавати правову допомогу, а лише той, хто за законом має таке право. Аж до сьогоднішнього дня іншого закону про пра­вову допомогу, ніж Закон України «Про адвокатуру», не існує, і тому можливість врегулювати це питання у Законі «Про пра­вову допомогу» — це справа законодавця.

При розширеному тлумаченні дійсний зміст тексту норми виявляється ширше за буквальну формулу норми, а при обме­жувальному — навпаки. Прикладом розширеного тлумачен­ня правової норми можна вважати Рішення Конституційно­го Суду України від 9 липня 1998 року № 9-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»), В ньому Суд розпов­сюдив термін «законодавство» на нормативно-правові акти органів держави, які не охоплюються поняттям — «суб'єкт творення є тільки законодавець»: «Термін «законодавство»,

88


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування конт­ракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Ка­бінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України».

Даючи офіційне тлумачення терміна «законодавство», Кон­ституційний Суд України виходив фактично з практики нор­мативно-правового регулювання сфери застосування конт­ракту як особливої форми трудового договору.

Прикладом звуженого тлумачення є досить ґрунтовне Рі­шення Конституційного Суду України від І грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), в якому охоронюваний законом інтерес опинився у розумін­ні як фактично обмежений в цивільно-правовому захисті шляхом надання йому такого змісту, який не охоплює знач­ної частини випадків виникнення такого інтересу: «Поняття «охоронюваний законом інтерес*, що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та Інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з по­няттям «Права», треба розуміти як прагнення до користуван­ня конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовіс­ності, розумності та іншим загальноправовим засадам*.

Розмірковуючи над вказаною формулою тлумачення, ви­никає запитання, а чи є, наприклад, законним інтересом (або — що те ж саме — охоронюваним законом інтересом) право людини реалізувати частину свого організму (продати хворій людині і врятувати їй таким чином життя) для отримання ви­нагороди для подальшого життя. Виходячи з офіційного тлу-

-------------------------------------------------------- 89 -----------------------------------------------


Частина І

мачення, наданого Конституційним Судом,— ні, бо офіційно людина не може позбавляти себе частини природного ор­ганізму, оскільки це не може бути предметом купівлі-продажу. Але, мабуть, кожен інтерес, якщо людина прагне його досягти свідомо і він не суперечить суспільному інтересу, не може не захищатися. Наприклад, відповідно до статті 95 Криміналь­но-процесуального кодексу України будь-яка особа може по­дати до правоохоронного органу заяву про вчинення злочину. У випадку відмови в порушенні кримінальної справи ця заін­тересована особа, виходячи із вимог статей 99і та 236і Кримі­нально-процесуального кодексу України, може оскаржити відповідну постанову слідчого або прокурора у місцевому суді. Чому ж законний інтерес у непорушенні будь-ким криміналь­но-правових заборон підлягає захисту, а такий інтерес щодо непорушення будь-ким цивільно-правових заборон — не під­лягає? Отже, межі офіційного тлумачення теж мають певне значення для Конституційного Суду.

У мотивувальній частині вказаного рішення Конституцій­ний Суд України обґрунтовував надане офіційне тлумачен­ня тим, що він «виходячи зі змісту конституційного подання, вважає за необхідне здійснити інтерпретацію поняття «інте­рес» у вузькому розумінні цього слова, оскільки у клопотанні народних депутатів України йдеться саме про такий різновид інтересу у словосполученні «охоронюваний законом інтерес», тобто інтерес, який, на відміну від інтересу в широкому ро­зумінні, перебуває виключно у логічно-смисловому зв'язку із суб'єктивними правами...». І в подальшому Суд ретельно підібрав аргументи для пояснення вибору «вузького підходу» у наданні офіційного тлумачення.

Важливо, що, розуміючи важливість проблеми, Конститу­ційний Суд дав адекватне тлумачення поняттю «законний Ін­терес», не обмежуючись лише аргументами суб'єкта права на подання — народних депутатів України, які порушили перед Судом це питання.

Конституційний Суд України не міг офіційно керуватись аргументами «політичної доцільності», бо це б неодмінно спричинило серйозні негативні наслідки, тому і вдало послав­ся на принцип верховенства права.

-------------------------------------------------------- 90- ---------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Доцільність обмежувального або розширеного тлумачення з'ясовується лише після використання усіх способів тлума­чення. Але це не означає, що в процесі з'ясування змісту пра­вової норми Суд не може надавати перевагу якомусь одному способу тлумачення, який в більшій мірі, ніж інші, — з огляду на очікуваний результат тлумачення — відповідає правовій док­трині держави, не вступає у протиріччя з основними засадами конституційного ладу.

Отже, слід підкреслити, що під способом тлумачення слід розуміти сукупність однорідних прийомів і правил тлумачен­ня, що ґрунтуються на однорідних засобах і аргументах.

Мовний спосіб тлумачення грунтується на однорідних за­собах і аргументах.

Мовний спосіб тлумачення Грунтується на знанні мови, на якій сформульовані норми права, на використанні правил синтаксису, пунктуації, морфології, слововживання.

При визначенні значення термінів і слів тут враховується полісемантичність мови (багатозначність слів І виразів). Зако­нодавець з багатьох значень слова вибирає одне, самим тек­стом надаючи йому певного значення. Тому одне з основних правил мовного способу тлумачення полягає в тому, щоб виз­начити значення слів в контексті статті або нормативного акта. При тлумаченні використовуються, звичайно, всі пра­вила мови.

Важливо вказати найбільш важливі з них:

1. Словам і виразам слід надавати те значення, яке вони ма­
ють у відповідній літературній мові, якщо немає підстав для
іншої їх Інтерпретації. В міжнародному праві це правило на­
зивається «золотим правилом тлумачення». Надання словам
іншого значення, відмінного від загальновживаного, повин­
но бути обґрунтовано, доведено за допомогою інших спо­
собів тлумачення або витікати з легальних дефініцій.

2. Якщо законодавець за допомогою легальної дефініції (визна­
чення, даного в законі) або іншим шляхом визначив значення
терміна, то саме в цьому значенні і слід його вживати.

3. Значення терміна, встановлене законодавцем для даної галузі
права, неможна без достатніх підстав поширювати на інші.

----------------------------------------------------- 91--------- —-------------------- —-----------


Частина І

4. Якщо в законі не визначено значення терміна, то слід йому
надати такий сенс, в якому він вживається в юридичній науці
і практиці.

5. Ідентичним формулюванням одного і того ж закону не мож­
на надавати різні значення, якщо це не виходить з самого
закону.

6. Не можна надавати без достатніх підстав різним термінам
одне значення.

7. Неприпустимо таке тлумачення, при якому окремі слова за­
кону вважались би зайвими.

Слід звернути увагу на систематичний спосіб тлумачення, який застосовується в офщійній інтерпретації правових норм, враховуючи їх системність. Він передбачає встановлення сен­су норм права на основі користування знаннями про логічні зв'язки з Іншими нормами.

В ході систематичного тлумачення, по-перше, визначаєть­ся місце норми в системі права, у галузі права, в інституті пра­ва. Далі встановлюються норми, логічно пов'язані з тією, що тлумачиться. Знання їх змісту використовуються Конститу­ційним Судом для уточнення смислу норми, що тлумачиться.

При систематичному тлумаченні важливим є урахування найтиповіших функціональних зв'язків норми права, що ма­ють вплив на розуміння змісту норми, що тлумачиться. До та­ких зв'язків належать:

а) зв'язок норми, що тлумачиться, з нормою, яка тим або іншим
чином розкриває зміст поняття, яке використане в нормі, що
тлумачиться;

б) зв'язки загальних і спеціальних норм. Спеціальні норми об­
межують сферу дії загальної норми, роблять винятки з неї.
За наявності спеціальної норми загальна норма не засто­
совується. В юридичній науці і практиці склалося правило:
ієх зресіаііз сіегодаї Іеді депегаІІ (спеціальне правило відмі­
няє дію загального правила стосовно фактів, передбачених
Спеціальним правилом);

в) зв'язки відсильних диспозицій. Із відсильної диспозиції норми
права видно, що норма в ній сформульована не повністю.

92


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Щоб з'ясувати таку норму, необхідно залучити ту норму, до якої робиться відсилання;

г) зв'язки близьких за змістом норм одного виду, проте вони не знаходяться у співвідношенні загальної і спеціальної норми. В цьому випадку використовується метод порівняння, зіставлен­ня двох близьких за змістом норм, що дозволяє з більшою чіт­кістю відмежувати їх, виявити у кожної з них ознаки, за якими ■ вони розрізняються.

Особливо важливим є логічний спосіб тлумачення. Він пе­редбачає такий розумовий процес, в ході якого інтерпретатор за допомогою логічних прийомів оперує матеріалом самої норми права, не звертаючись до Інших засобів тлумачення. В результаті таких операцій загальний, абстрактний зміст пра­вової норми набуває більш конкретного, зрозумілого для кож­ного суб'єкта правозастосування.

При логічному способі тлумачення застосовуються різні ло­гічні прийоми: логічне перетворення, логічний аналіз понять, умовисновки ступеня (а Гогїіогі), висновки за аналогією, умо-висновки від супротивного (аг^итепіит а соггіогі), доведення до абсурду (гесіисіїо асі аЬзигйит) та ін. Проілюструємо при­йом доведення до абсурду при логічному способі тлумачення. Для прикладу витлумачимо положення частини першої статті 62 Конституції України стосовно того, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримі­нальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Але як ро­зуміти конституційну формулу: у тому випадку, коли з'ясується відсутність осіб, що вчинили злочин? Це означає, що злочин не вчинений ніким, тобто злочину не було. Абсурд. Більш зрозумі­лим буде тлумачення, при якому особа вважається невинуватою у вчиненні злочину лише публічною владою і тільки стосовно можливості застосування до неї кримінальної відповідальності в конкретних умовах недоведеності її вини. Таке розуміння пре­зумпції невинуватості цілком справедливо не обмежує деяких осіб (наприклад, очевидців скоєння вбивства) вважати цю особу злочинцем при наявності для цього підстав. Але своє право вони повинні здійснювати в межах закону і у такий спосіб, щоб не по­рушувати законних інтересів і прав інших осіб.

-------------------------------------------------------- 93 -----------------------------------------------


Частина 1

Підкреслимо, що логічний аналіз поняття є однією з най­поширеніших і складних операцій в тлумаченні, але ним іноді користуються без належної чіткості з'ясування права.

Наприклад, в пункті 4.1. Рішення Конституційного Суду України (у справі про призначення судом більш м'якого по­карання) від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 аналізується поняття «Справедливість» у контексті інших категорій — спо­чатку у співвідношенні з принципом верховенства права, а потім — у співвідношенні з визначенням правосуддя, у спів­відношенні з поняттям кримінального покарання за вчине­ний злочин. Хіба можна погодитися з такою конструкцією логічного зв'язку різних правових категорій?

«Одним з проявів верховенства права є те, що право не об­межується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумов­лені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає Ідеоло­гії справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала ві­дображення в Конституції України».

Правове тлумачення справедливості Конституційний Суд України висловив у Рішенні від ЗО січні 2003 року № З-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і про­курора: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпе­чує ефективне поновлення в правах». Виходить, у всіх інших випадках правосуддя не існує?

«Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину: категорія справедливості перед­бачає, що покарання за злочин повинно бути домірним зло­чину. Справедливе застосування норм права є передусім недис-кримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покаран­ня відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має пере­бувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обстави­нами скоєного і особою винного. Адекватність покарання сту­пеня тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини І громадянина,

-------------------------------------------------------- 94 ------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

Ми вказали лише основні способи, які застосовуються при здійсненні офіційних інтерпретацій норм права. При цьому наведемо ще один приклад.

Справедливість як категорія універсальна може застосову­ватися у всіх правовідносинах, які мають неоднозначне ро­зуміння. Зокрема, якщо норму, що міститься в статті 60 Сі­мейного кодексу України, була нагода тлумачити ізольовано від інших норм права, то текстуально слід було розуміти зна­чення будь-якого майна, нажитого подружжям під час шлюбу, їх сумісною власністю — про це прямо вказано в цій нормі. Якщо ж тлумачити дану норму, застосовуючи системно-зміс­товний спосіб, тобто у зв'язку з іншою нормою, яка містить­ся у Сімейному кодексі України, то тлумачення буде іншим, а саме, нормативно-обмежувальним. Виявляється, згідно зі статтею 57 Сімейного кодексу України, речі індивідуального користування (навіть коштовності), придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, визнаються майном тієї особи, яка ними користується. Таким чином, не все май­но, нажите під час шлюбу, є сумісною власністю подружжя.

Обмежувальне або розширене тлумачення можливо тільки тоді, коли встановлена невідповідність між дійсним змістом норми права і її текстуальною формою. Не можна довільно тлу­мачити права людини у предметному значенні, стосовно інших інтересів, які мають похідне значення. Будь-яке обмежувальне або розширене тлумачення повинно грунтуватися на науково обгрунтованих доказах, відповідним чином аргументуватися.

Слід підкреслити, що обмежувальне тлумачення може ви­пливати з наявності спеціальної норми. Така норма конкретизує сферу застосування загальної норми, може вказувати на винят­ки, відміняє дію загальної норми в тій частині, на яку розрахова­на спеціальна норма. З цього приводу відомим є стародавнє рим­ське правило, сформульоване Модестіном; (правило спеціальне витісняє правило загальне).

-------------------------------------- 95----------------------------------------


Частина І

ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

У кожній державі рішення Конституційного Суду у справах про тлумачення норм конституції чи законів складають особ­ливу групу актів. Будь-який правозастосовувач зобов'язаний керуватися тим розумінням Конституції, яке міститься у від­повідному рішенні чи висновку Конституційного Суду. За тра­диціями конституційної юрисдикції приведення застарілих норм у відповідність з новими реаліями шляхом тлумачення не може бути метою тлумачення. Тепер розглянемо досвід за­рубіжних країн у проведенні тлумачення норм права. В багатьох державах діють окремі спеціальні нормативні акти, що регулю­ють сферу з'ясування правових норм. Нормативні роз'яснення не повинні містити самостійних правових норм регулятивного значення. При виявленні прогалини у законодавстві тлумачен­ня у власному значенні офіційної інтерпретації не застосовуєть­ся. Отже, ці загальні правила тлумачення властиві всім зарубіж­ним країнам. Наприклад, в Англії тлумачення здійснюється на основі статутного права. Закон «Про об'єднання законодавчих актів, що стосується тлумачення актів Парламенту, і про по­дальше скорочення викладення понять, які використовуються в актах Парламенту» від ЗО серпня 1889 р. (умовно — «Закон про тлумачення») містить три змістовні частини.

У першій підтверджено дію певних норм права про тлумачен­ня, що існували до ухвалення цього закону; друга включає саме норми про тлумачення, які набувають чинності поряд із Законом про тлумачення; третя частина містить допоміжні правові норми. Крім того, Закон встановлює два загальних принципи тлумачен­ня норм права. Перший полягає в застосуванні норм цього акта лише у випадках, коли в законах не передбачено спеціального значення терміна чи поняття або з їх тексту не випливає Іншого значення. Другий принцип полягає у встановленні зворотної дії тлумачення правових норм. Реалізація цього принципу в Законі про тлумачення передбачає правило, коли майже у кожній його нормі вказано, до яких законів, ухвалених до або/та після набуття сили Законом про тлумачення, її застосовують. Передбачені ви­падки обмеження абстрактного тлумачення, на що вказує стаття

96


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

40: положення Закону про тлумачення щодо тлумачення не за­стосовуються до тлумачення іншого закону, який ухвалений до набуття Законом про тлумачення чинності, якщо перший закон змінює чи доповнює другий.

Звертає на себе увагу одна особливість, коли викладенню загальних і спеціальних термінів та понять, що сприяє їх одна­ковому розумінню, у вказаному законі про тлумачення при­свячено 10 статей.

Можна помітити, що досвід тлумачення норм права в Англії грунтується не лише на статутному праві. У разі коли суб'єкт права не знайде законодавчого встановлення правил тлума­чення правових норм, то він використовує правила звичаєво­го права, які формувалися впродовж усього розвитку англій­ського права І є його джерелом, а саме:

— при тлумаченні словам і виразам треба надавати найпо­
ширенішого, звичайного значення. Розуміння слів в іншому
значенні повинно бути обґрунтованим, доведеним іншими
способами тлумачення;

— за наявності легальної дефініції будь-якого терміна або якщо
законодавством іншим чином визначено його значення, в
такому значенні цей термін і повинен розумітися, незалежно
від його значення в повсякденній мові;

— якщо в законі використані технічні чи спеціальні терміни,
значення яких законодавцем не визначено, їм слід надавати
того змісту, який вони мають у відповідних галузях знань;

— не можна надавати різних значень однаковим термінам чи
поняттям, що існують в одному нормативному акті без наяв­
ності спеціальної вказівки на це в самому акті тощо.

Ми детально зупинилися і навели правила, які складають «золотий фонд науки» у більшості країн світу як головні пра­вила з'ясування дійсного змісту норм права. Проте законо­давче закріплення безумовно є корисним, оскільки сприяє підвищенню якості процесу з'ясування правових норм та обу­мовлює ефективність дії.

Законодавство закріплює також правила, які регулюють процес визначення смислу норм права. Це характерно для

--------------------------------------------------------- 97 -----------------------------------------------


Частина І

Болгарії, Угорщини, Польщі, в законах яких встановлено кри­терії адекватності отриманого результату тлумачення дійсно­му змісту правових норм. Згідно із статтею 46 Закону Болгарії «Про нормативні акти» приписи нормативних актів тлума­чаться в значенні, яке найбільше відповідає іншим приписам, усьому акту, що тлумачиться, головним засадам права та пра­вилам моралі.

Слід підкреслити, що традиції проведення офіційного тлумачення пов'язані у зарубіжних країнах із створенням ок­ремих органів судової системи, яким надані повноваження. Тлумачення Конституції здійснюють конституційні суди Ал­банії, Болгарії, Російської Федерації, Угорщини, Німеччи­ни, Молдови, Грану, Узбекистану, Мадагаскару, Судану та ін. У Польщі та Іспанії ці функції виконує Конституційний три­бунал, у Франції — Конституційна Рада. Але повноваження цих органів щодо роз'яснення правових норм мають різний обсяг. Не всі вони мають право на нормативне офіційне тлу­мачення.

Наприклад, у Вірмени, Латвії, Грузії, Таджикистані норма­тивне тлумачення здійснюють вищі органи законодавчої вла­ди цих країн, а конституційні суди надають лише казуальне тлумачення в процесі здійснення конституційного контролю.

Широкою компетенцією наділений Конституційний Суд Латвійської Республіки, і це стосується таких важливих на­прямків:

1) Конституційний Суд розглядає питання щодо відповідності правових норм не тільки Конституції, а й іншим правовим нормам вищої юридичної сили. Закон особливо підкреслює повноваження, коли Конституційний Суд не концентрує ува­гу тільки на конституційних питаннях, а й допомагає забезпе­чити впорядкування Ієрархії прав на всіх рівнях. Подібна практика існує в багатьох постсоціалістичних дер­жавах. До того ж, ієрархія правових норм також є частиною Конституції: якщо акти нижчої юридичної сили перебувають у суперечності з правовими нормами вищої юридичної сили, порушується також і Конституція, а не тільки інша норма ви­щої юридичної сили;

--------------------------------------------------- 98 ------------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ 8 УКРАЇНІ

2) Конституційний Суд нині має розглядати справи не тільки щодо відповідності виданих Кабінетом Міністрів і Президен­том нормативних актів, а й відповідність інших, у тому числі адміністративних, актів правовим нормам вищої юридичної сили. При цьому враховуються і особливості процесу Конс­титуційного Суду щодо кола суб'єктів, які можуть подавати заяву про порушення справи.

В Азербайджані, Узбекистані, навпаки, конституційні суди мають повноваження на надання офіційного нормативного тлумачення не тільки конституції, а й норм права, що містять­ся в законах цих держав. У деяких країнах повноваження Кон­ституційного Суду щодо нормативного тлумачення обмежені предметною компетенцією. Так, у Німеччині Конституційний Суд тлумачить основний закон з приводу спорів про обсяг права і обов'язків верховного федерального органу або інших учасників, які за цим основним законом мають власні права.

Іншим шляхом законодавство регулює питання офіційно­го тлумачення норм права в країнах, де поширено позитивне право власних традицій. В більшості з них тлумаченням норм конституції займаються судові органи загальної юрисдикції.

Наприклад, у Сполучених Штатах Америки офіційне тлу­мачення Конституції надає Верховний та інші суди. Слід від­значити, що ні Конституція США, ні інші законодавчі акти цієї країни не надають Верховному Суду повноважень на тлу­мачення конституційних норм. Ці повноваженням разом із правом конституційного контролю Верховний Суд США в 1803 р. фактично самостійно привласнив, створивши певний судовий прецедент. Тлумачення Конституції, що здійснює Верховний Суд США, є казуальним, оскільки надається щодо окремого випадку, який є предметом розгляду конкретної су­дової справи. Водночас, враховуючи, що прецеденти визнані джерелами права, надане тлумачення має юридичну силу до всіх інших аналогічних випадків. Верховний Суд США не до­тримується суворо будь-яких правил чи методів тлумачення.

Отже, в країнах прецедентного права офіційне тлумачення правових норм, передбачених у конституціях та інших зако­нах цих держав, здійснюють суди загальної юрисдикції. Проте

-------------------------------------------------------- 99------------------------------------- ---------


Частина І

слід відзначити особливість практики тлумачення норм права в Англії. Справа в тому, що в цій країні вищим судовим ор­ганом є верхня палата законодавчого органу — Парламенту, а очолює її член виконавчої влади — Уряду Англії.

На наш погляд, інтерес викликає позиція заступника Голо­ви Конституційного Суду Туреччини X. Кіліча з питання щодо «класичного» та «реального» тлумачення норм права. Так, при «класичному тлумаченні» суддя, за його висновком, не зай­мається творчою роботою, здійснюючи тлумачення норм, які з часом ігноруються. Проте при «реальному тлумаченні», що має прямий вплив на правовідносини, норму тлумачить суд­дя. Значення і зміст концепцій та принципів, нечітко визначе­них у законах, розкривається через тлумачення суддями. Суд­ді конституційних судів своїми тлумаченнями формують такі важливі концепції, як республіка, демократія і норма права, соціальна держава. Тлумачення мають обов'язкову силу. Ко­жен повинен дотримуватися рішень конституційних судів. До прийняття Конституції 1961 року тлумачення законів давали Великі національні збори Туреччини. Після набуття чинності цією Конституцією рішення і тлумачення Конституційного Суду набули статусу, обов'язкового для кожного37 .

Схожий за своєю спрямованістю шлях визначення суб'єкта права обрала Конституція Російської Федерації, в якій у стат­ті 126 закріплено, що Верховний Суд РФ «дає роз'яснення з питань судової практики». Аналогічні роз'яснення дає й Ви­щий Арбітражний Суд (стаття 127 Конституції РФ). Винят­кова компетенція Конституційного Суду РФ — тлумачення нормативних актів з погляду їхньої відповідності Конституції. Правом офіційного тлумачення (роз'яснення) виборчого за­конодавства користується і Центральна виборча комісія.

Отже, крім судових органів спеціальної чи загальної юрис­дикції, офіційне тлумачення норм права можуть надавати ор­гани, які ухвалили відповідну правову норму в порядку підза-конної чи делегованої законотворчості. Таким чином, досвід країн Європи в тлумаченнях норм права йде шляхом створення спеціальних органів для надання офіційних нормативних і ка­зуальних роз'яснень. При цьому навіть у тих країнах, де повно­важення щодо офщійного тлумачення належать до компетенції

------------------- —------------------- -100-------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

законодавчого органу, конституційний суд здійснює контроль за правильністю тлумачення конституції парламентом.

Таким чином, зупиняючись на прикладах зарубіжної практи­ки здійснення офіційного тлумачення норм права уповноваже­ними суб'єктами, не можна не побачити певної типовості цієї юрисдикційної компетенції. Наша мета полягала у тому, щоб запропонувати полемічне відношення до існуючої щодо конс­титуційного правосуддя практики, висловити власне ставлення в смислі роз'яснення і мотивації, які висвітлюють нашу пози-цію відносно окремих рішень Конституційного Суду України. Це і створює транспарентність, раціональність судової практи­ки, сприяє якості методу ухвалення рішення, а головне, викли­кає необхідну аргументацію науки щодо визнання і довіри до конституційної юрисдикції і формує правову культуру.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА - ВИЗНАЧАЛЬНИЙ КРИТЕРІЙ ВИСНОВКІВ І ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ В АКТАХ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

СУЧАСНЕ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ І ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ НА ЗАСАДАХ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

Політико-правовий світогляд в Україні формується і роз­вивається поряд із засвоєнням світового досвіду судового контролю за охороною Конституцій, на підґрунті поступово­го розвитку судової охорони конституційних засад суспільного і державного устрою, забезпечення гарантованих прав і свобод людини і громадянина. Все більше в сучасній правосвідомості громадян набуває поширення популярна ідея судового контролю за конституційністю законів, який пред­ставляє здатність конституційного правосуддя забезпечувати вищу «критику» законів з позицій верховенства права. Але іс­нують і протилежні погляди на те, що виявлення протиріччя законів відносно Конституції у більшості випадків не є питан­ням юридичним (предметом конституційного права), а являє собою чисто політичну проблему. За таких умов, вважають де-

------------------------------ ---------- 101-----------------------------------


Частина І

які українські й російські політики і вчені-юристи, Суд може опинитися в центрі політичних інтриг, а в такому разі йому важче зберегти повну об'єктивність і при цьому не бути при­вабливим об'єктом для впливу певної політичної сили.

Аналіз практики конституційного правосуддя в Україні, на наш погляд, свідчить, що його актуальність і важливість для стабілізації політичного клімату в країні, зміцнення почут­тя законності серед членів суспільства дедалі більше зростає. В той же час захист Конституції України судом спеціальної юрисдикції сприяє реальним досягненням в очах народу пріоритетів демократії, людських цінностей, справедливості організації влади, над якою існує судовий контроль, ствер­джуючи, що правотворчість парламенту має формуватися виключно в межах Конституції України. Важливо підкрес­лити, що забезпечення рівності всіх перед законом і судом, судовий захист конституційних прав і свобод людини є кін­цевою метою такої діяльності Конституційного Суду, яка покликана виконувати своє головне призначення — сприяти верховенству права у формуванні конституційно бездоганної нормативної бази. Саме Конституційний Суд, кожного разу розв'язуючи конституційно-правовий спір, доводить, що без однакового застосування законів (відповідно до норм і принципів Конституції України) право взагалі втрачає свою регулюючу функцію, своє головне завдання упорядкування суспільних відносин, дотримання державою інтересів грома­дянина і людини. В цьому полягає соціальна цінність конс­титуційного правосуддя, яке корисне в першу чергу окремій особі, оскільки воно забезпечує стабільний статус людини, не дозволяючи владі посягати на охоронювані правом інте­реси, реагуючи на кожне обмеження свобод в демократичній державі.

Як було з'ясовано нами у попередньому аналізі, офіцій­ність і загальнообов'язковість висновків і правових позицій Конституційного Суду України накладає на нього велику від­повідальність. З іншого погляду, через високу юридичну силу правових висновків і позицій Суду важливо, щоб верховенство права було обов'язковим критерієм застосування конститу­ційної юрисдикції. Ось чому варто згадати високих помислів

--------------------------------------------- 102----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

думку видатного конституціоналіста професора Л.П.Юзькова про те, що досягнення у законотворчості правових законів є сьогодні найактуальнішим завданням законодавця і в свою чергу стимулює це завдання.

Держава і суспільство схвалюють діяльність Конституційно­го Суду України, яка орієнтується на верховенство права і бе­зумовне дотримання суспільної стабільності. Звернення Суду не тільки до міжнародно-правових актів, але й до правозасто-совчої практики Європейського Суду з прав людини сприяє як прямому втіленню норм і принципів міжнародного права в українське законодавство, так і сприйняттю Конституційним Судом світових правових звичаїв і стандартів.

Дуже корисною і показовою в цьому відношенні є точка зору професора М.В. Витрука про те, що правові позиції Кон­ституційного Суду «набувають характеру конституційно-пра­вових норм (принципів, понять), але ними вони не стають».

Навряд чи хто буде сумніватися, що конституційне право­суддя є сьогодні одним із визначальних чинників формування сучасної законодавчої системи, і критерієм її перевірки має бути верховенство права в конституційному порівнянні від­повідності принципів і понять чинних законів та інших нор­мативно-правових актів засадам правового статусу громадя­нина, держави, суспільства.

Не можливо наблизитися до розуміння діяльності Консти­туційного Суду, який щодо кожної справи шукає право, якщо для цього не приділити належної уваги вивченню таких ка­тегорій, які містяться у рішеннях — це висновок Суду і його правової позиції.

Висновок Конституційного Суду — це узагальнюючий ре­зультат всебічного, об'єктивного дослідження нормативно-правового акта, який оспорюється на предмет його конститу-ційності, або коли Суд проводить офіційне тлумачення норм Конституції та законів України.

Висновок Конституційного Суду міститься в мотивуваль­ній або резолютивній частині рішення, і в ньому формується остаточний юридичний підсумок послідовного викладення аргументів І пояснень, які складають констатацію і підсумо­вуючу частину кожного рішення.

--------------------------------------------------------- 103------------------------------------ :--------


Частина І

Разом з тим Конституційний Суд висловлює в рішеннях і власну правову позицію, яку ми розуміємо як оціночну кате­горію, як цінність виявлення ознак і змісту того, що таке є пра­во з точки зору Конституції в конкретних правовідносинах.

У процесі тлумачення можна спостерігати,— слушно відзначає професор Ю.М. Тодика,— як суд досягає модернізації уявлень про юридичний зміст конституційної норми (при незмінності тек­стуальної форми)38 . Проте як у російських наукових джерелах, так і в спеціальній українській юридичній літературі відсутня легальна дефініція категорії «правова позиція Конституційного Суду», і тому немає єдиної думки відносно цього поняття. Про­те, якщо застосовується поняття «висновок Суду», це не викли­кає спорів, а при використанні вченими, народними депута­тами України, політологами поняття «правова позиція Суду» одразу можна спостерігати різні підходи до його визначення.

В окремих наукових працях російських вчених вважаєть­ся, шо правова позиція Суду — це фрагмент мотивувальної частини його остаточного рішення, який зв'язаний з резолю­тивною частиною рішення, тобто з остаточним висновком. Але в той же час професор М.В. Вітрук вважає, що правові позиції Конституційного Суду — це його правові уявлення загального характеру, що вони з'являються в результаті тлу­мачення Судом норм права і виявлення ним конституційно­го смислу положень законів та інших нормативно-правових актів в межах компетенції Суду. Вони усувають конституцій­но-правову невизначеність і дають правові підстави для ос­таточного прийняття рішень щодо справи Суду.

У правових позиціях Суду ми маємо його відношення до певних правових проблем, яке закріплюється у рішеннях. Сформулювати правову позицію означає дослідити аргумен­ти та висновки Суду, які створюють його інтелектуально-юридичний зміст, а цього можна досягти шляхом тлумачен­ня конституційних норм у системному зв'язку з галузевим правом. Характерною особливістю є те, що правова позиція, яка висловлюється Конституційним Судом, не тільки повин­на застосовуватись до всіх інших аналогічних випадків, але й пов'язує, власне, подальші дослідження і висновки Суду у но­вих його рішеннях, тобто застосовується посилання на пра~

---------- ------------------------------------ Ю4-----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

вову позицію, яка була раніше сформульована Судом з анало­гічного аналізу правових явищ. Але таку практику не можна вважати прецедентом, а скоріше це буде обов'язкове застосу­вання вирішеного Судом питання з подібних правовідносин.

Цілком правильно органи державної влади, громадяни, які звертаються до Суду, розцінюють правову позицію як уже встановлений факт, що означає, наприклад, що факт визнан­ня норми закону неконституційною не може встановлюватися повторно, ані Конституційним Судом, ані будь-яким іншим органом державної влади.

Підсумовуючи, можна відзначити, що правові позиції Конс­титуційного Суду України можуть міститися як у рішеннях, так і у висновках і ухвалах про відмову в розгляді конституційного подання або звернення. Наприклад, в Ухвалі Конституційного Суду України «Про відмову у відкритті конституційного про­вадження у справі за конституційним поданням Центральної виборчої комісії щодо офіційного тлумачення положень частин четвертої, шостої статті 17 Закону України «Про Всеукраїнсь­кий та місцеві референдуми» від 6 червня 2002 року Суд вка­зав: «відповідь на порушені у клопотанні Центральної виборчої комісії питання містяться у Рішенні від 27 березня 2000 року № З-рп/2000 (справа про всеукраїнський референдум за народ­ною ініціативою), в абзаці п'ятому підпункту 4.2. пункту 4 цьо­го Рішення сформульовано правову позицію Конституційного Суду України, згідно з якою Президент України, Центральна виборча комісія, інші державні органи «мають здійснювати перевірку щодо відповідності Конституції України питань, які пропонується винести на всеукраїнський референдум, зокрема за народною ініціативою. ... Виходячи з наведеного Конститу­ційний Суд України вважає, що в аспекті питань, порушених у конституційному поданні ... відсутні підстави для відкриття конституційного провадження у справі за невідповідністю по­дання вимогам, передбаченим Конституцією України та Зако­ном України «Про Конституційний Суд України».

Серед вчених та практиків існує думка, що правова позиція, яка висловлена у резолютивній частині цього Рішення, має обов'язкову силу, а якщо вона міститься у мотивувальній час­тині, то правова позиція є лише рекомендаційною відносно її

--------------------------------------------------------- 105------------------------------------- ---------


Частина І

правозастосування і виключає інше розуміння в практичній діяльності судів та інших органів державної влади і управління, а також фізичних осіб. Без сумніву про це висловився відомий практик-конституціоналіст Л.В. Лазарєв, який зазначив, що «правові позиції Конституційного Суду як нормативно-інтер-претаційні встановлення ... є результатом судового конститу­ційного тлумачення, правовою підставою підсумкового рішен­ня Конституційного Суду, вони мають загальний і обов'язковий характер»39 . На підставі такого результату тлумачення обґрун­товуються (виявляються) правові позиції, які містяться, як пра­вило, у мотивувальній частині рішення Конституційного Суду. На всіх правозастосувачів, у тому числі і на суд загальної юрис­дикції, покладено обов'язок діяти відповідно до правових по­зицій Конституційного Суду України.

Особливе значення правової позиції полягає у тому, що вона є найвагомішим аргументом, який приймається до ува­ги при проведенні наукової експертизи у парламенті, на неї посилаються народні депутати України як на незаперечний доказ щодо забезпечення конституційності законопроектів, які вносяться на розгляд Верховної Ради України. Фактично можна переконатися із стенограм виступів народних депу­татів України і прийнятих ними рішень щодо законопроектів у тому, що правові позиції створюють конституційну чистоту смислу і тексту законів, які приймаються парламентом. Але не все так бездоганно, коли системний аналіз виявляє шляхом тлумачення інший порядок щодо прийняття законів, ніж та­кий, що обумовлений положенням Конституцією України і головне — верховенством права.

У цьому зв'язку слід проаналізувати досить примітний ви­падок, коли до Конституційного Суду України звернулося Міністерство внутрішніх справ України щодо офіційного тлу­мачення положення частини І статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа №1-30/2001 від 19.04.2001 року). Міністерство стверджувало, що деякі організатори та­ких акцій термін «завчасно» трактують як такий, що передба­чає «попереднє інформування відповідних органів про прове-

-------------------------------------------------------- 106----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ 6 УКРАЇНІ

дення зборів, мітингів, походів і демонстрацій». Проте саме з цього випливало більш серйозне запитання суспільного зна­чення, коли Міністерство внутрішніх справ наголошувало у конституційному поданні, що вирішення питання в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою за­побігання заворушенням чи злочинам — потребує певного часу. Тобто перед Конституційним Судом була сформульована при­чина такого подання, а саме: Міністерством указувалось, що за цей період необхідно з'ясувати умови проведення масових акцій, їх відповідність чинному законодавству і визначити не­обхідність залучення певних сил та засобів правопорядку тощо. У зв'язку з цим суб'єкт права звернення -МВСУкрапга — ствер­джував, що має бути встановлений і «граничний» термін часу, до якого можливе подання повідомлень про наміри «провести певні заходи їх організаторами». Безумовно, можна здогадува­тися про дійсні наміри міністерства з особливими функціями державного примусу, оскільки відбулося політичне протисто­яння владному режиму у період 2001 року. Кожному зрозуміла прозорість і однозначність побажань, які були висунуті у такий спосіб перед Судом силовим міністерством, а саме:

1) потрібно поставити під контроль органів міліції будь-які де­
мократичні ініціативи громадян, які можуть скористатися
своїм конституційним правом і мирним шляхом намагатися
розв'язати у публічному порядку свої проблеми або довести
до влади претензії та вимоги населення;

2) у такій ситуації потрібно підготуватися силовим структурам,
з'ясувати мету, наміри громадян і, по можливості, залучити
певні сили та засоби правопорядку, щоб здійснювати конт­
роль за громадськими акціями протесту. Все достатньо вірно
з позицій силового міністерства, оскільки при цьому в якості
аргументів наводились інтереси не тільки громадського по­
рядку, а навіть національної безпеки.

Відзначимо, що вказані обставини, пов'язані з верховенс­твом права громадян і передбачені у статті 39 Конституції Ук­раїни щодо проведення зборів, мітингів, походів і демонстра­цій — масових мирних зібрань, ніколи не залежали і навряд чи

-------------------------------------------------------- 107------------------------------------


Частина І

можуть залежати від теоретичних висновків. Конституційне правосуддя здатне у таких випадках сформулювати теоретичні висновки лише для запобігання насильницьким конфліктам при виникненні відповідних процесів і лише за умов, що такі теоретичні висновки допоможуть формуванню законодавства «примирення».

Тому, розглядаючи це питання, Конституційний Суд Украї­ни у мотивувальній частині рішення констатував, що згідно з частиною З статті 8 Конституції норми Конституції Украї­ни є нормами прямої дії. Вони застосовуються — вказується у рішенні — безпосередньо, незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти. Далі Суд підтвердив, що право громадян збиратися мир­но і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріп­лене у статті 39 Основного Закону, є їх невідчуженим і непо­рушним правом, гарантованим Основним Законом України.

По суті, Конституційний Суд підтвердив, що не можна з позицій верховенства права будь-яким іншим способом тлу­мачити гарантоване Конституцією України право громадян на вільне волевиявлення. Чи потрібно за таких гарантованих умов здійснення конституційного права громадян власною творчістю Суду роз'яснювати буквальний смисл конституцій­них норм і надавати їм іншого трактування актом тлумачення? Відповідь у такому випадку має бути однозначна — не потріб­но. З позицій верховенства права у період будівництва право­вої демократичної держави єдиним джерелом влади виступає сам народ, його суверенна воля визначає долю бути дійсним господарем у своїй країні.

З іншого Суд не міг виходити, і тому в мотивувальній час­тині Рішення наводяться дуже просторові міркування про строки завчасного сповіщення щодо проведення мітингів і зборів. Тобто ніякого іншого офіційного визнання права гро­мадян реалізувати своє волевиявлення мирним шляхом при завчасному сповіщенні відповідних органів від Конституцій­ного Суду і не вимагалося. Тоді виникає запитання: яка мета була покладена в офіційне тлумачення статті 39 Конституції України, що визнана і підтверджена Судом як норма пря­мої дії? Тут логіка Конституційного Суду воістину утаємни-

-------------------------------------------------------- Ю8 ----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

чена. Звідси зовсім незрозумілою виглядає і правова позиція Суду, яка була сформульована у резолютивній частині цього Рішення: строки не повинні обмежувати передбачене стат­тею 39 Конституції України право громадян, а мають служи­ти їх гарантією.... Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зборів, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом зако­нодавчого регулювання.

Якщо таким чином надано офіційне роз'яснення Консти­туційним Судом щодо гарантованого конституційного права громадян на вільне волевиявлення, то як бути з нормами Кон­ституції, які мають пряму дію, і яким чином має реалізуватися верховенство права як принцип демократичної правової дер­жави? Залишається чекати, коли відповідні закони або окре­мий закон буде прийнятий Верховною Радою України, але як тоді розуміти проведене тлумачення норм Конституції Украї­ни з позицій верховенства права.

Цілком виправдано стверджувати, що правова природа рі­шень Конституційного Суду різна, його висновки і правові позиції можуть бути застосовані до конкретних ситуацій. Проте нас цікавить питання, чи можна вважати констатацією положень Конституції України, Законів України, а також формулювання відсилочного характеру правовими позиціями Конституційного Суду взагалі. Відсутність наукового аналізу і всебічного обґрунтування в руслі сучасної конституційної теорії зменшує ефект правових позицій і висновків консти­туційного правосуддя, оскільки тільки за таких умов можна позбутися нейтральності рішень І висновків Конституційного Суду, який має найвищий статус офіційно тлумачити Консти­туцію і Закони України на засадах верховенства права.

Тим більше, Конституційний Суд повинен виключати си­туації, які іноді трапляються, і приймати рішення, в яких фор­мулюються висновки і правові позиції, що суперечать Кон­ституції України. Проаналізуємо Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням това­риства покупців членів трудового колективу перукарні №163 «Черемшина» (м.Київ) щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України «Про приватизацію неве-

-------------------------------------------------------- 109------------------------------------- ---------


Частина І

ликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 13 груд­ня 2000 року №14-рп/2000. Очевидним є те, що обмежувальне тлумачення може застосовуватися лише у випадках, коли воно не порушує принцип верховенства права І, тим більше, якщо це гарантовано Конституцією. Адже Суд повинен наводити неза­перечні докази, коли він формулює правову позицію, яка сто­сується зобов'язань держави і органів місцевого самоврядування захищати гарантовані права людини, а також здійснювати пози­тивні дії і усувати негативні наслідки порушення прав громадян, особливо, що стосується права власності. Якщо дотримуватися і вважати правильним таке розуміння призначення Конститу­ційного Суду, то видається вкрай суперечливою правова позиція наступного змісту: «недодержання органом приватизації строків розгляду заяви покупця, а також включення підприємств до ін­шого, ніж запропоновано покупцем, переліку об'єктів привати­зації не може розглядатися як відмова у приватизації».

Чи не здається, що вказана правова позиція Суду створює пряму колізію і неоднозначність у розумінні частини 4 статті 13 Конституції України: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Усі суб'єкти права власності рів­ні перед законом». Цілком ясно, що Конституційному Суду не вдалося переконати громадян-покупців, які беруть участь у малій приватизації, у бездоганності своєї позиції. А тому слушно виникають запитання: як зрозуміти таку теоретичну формулу Конституційного Суду, якщо виникне ситуація судо­вого вирішення конкретних справ, і як бути з верховенством і рівністю прав громадян, які залежать скоріше вже від чинов­ників, яким байдуже до строків розгляду заяви покупця, не звертаючи увагу на закон, і тому рівність доступу до власності у громадян таким чином порушена.

Формування правових позицій Конституційного Суду від­бувається, як уже відзначалося вище, під впливом різноманіт­них чинників і обставин. Не другорядну роль відіграють нау­ково обгрунтовані і доказові пояснення, чіткість юридичних характеристик учасників конституційного провадження, які здатні у сукупності сприяти виробленню Судом дійсно тео­ретично бездоганних дослідницьких висновків, що мають ре­альний вплив на соціальні відносини.

-------------------------------------------------------- 110----------------------------------------------



КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ 8 УКРАЇНІ

Проілюструвати це можна прикладом розгляду у Конститу­ційному Суді України справи про надання допомоги з тимча­сової непрацездатності і прийнятого Рішення від 17 березня 2005 року №1-рп/2005. Не надавши достатніх конституцій­но-правових обгрунтувань, при дуже слабкій теоретичній базі і непідкріпленості пояснень у відкритому слуханні справи в Суді емпіричними матеріалами, представник суб'єкта права на конституційне подання намагався представити позицію щодо невідповідності Конституції України положень частин першої, другої статті 2 Закону України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування». Але жоден Із представників органів державної влади не підтримав пояснення, які стосувалися неконсти­туційності вказаних положень закону. Зокрема, у листі Пре­зидента України до Конституційного Суду відзначалося, що «для роботодавців було зменшено податкове навантаження на фонд оплати праці». Це дало можливість зацікавити їх у вста­новленні дієвого контролю за оплатою днів тимчасової втра­ти працездатності, а також вживати заходів щодо скорочення часу відсутності працівників на робочому місці І спрямування коштів на поліпшення умов праці та на оздоровлення. Анало­гічне підтвердження конституційності частини 1 статті 2 вка­заного Закону було зафіксовано також у листі Голови Верхов­ної Ради України. Тоді, спираючись на системне дослідження цього питання, Конституційний Суд України сформулював правовий висновок про те, що «закріплені у статті 2 Зако­ну норми щодо виплати застрахованим особам допомоги по тимчасовій непрацездатності Фондом соціального страхуван­ня з тимчасової втрати працездатності, починаючи з шосто­го дня непрацездатності, та щодо оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності роботодавцями, мають імпера­тивний характер. Різні джерела покриття цих витрат не впли­вають на право застрахованих осіб на матеріальне забезпечен­ня по тимчасовій непрацездатності».

Таким чином, чіткість і зрозумілість конституційно-пра­вового висновку Конституційного Суду України має всі під­стави виступати суттєвою гарантією конституційного статусу громадянина, якому законодавством забезпечені його кон-

111


Частина І

ституцІйні соціальні права. За таких умов Конституційний Суд України набуває авторитету не тільки суспільної, але й політичної ваги, коли він остаточно шляхом висновків і пра­вових позицій розв'язує складні суспільні проблеми, уточнює розуміння права взагалі і конкретних правовідносин зокрема, перетворюючи текстуальну формулу норм Конституції і Зако­ну України у зрозуміло смислові і обгрунтовані доктринальнІ пояснення для правозастосування.

Наведемо досить яскравий приклад, пов'язаний з вирішен­ням фундаментальної проблеми права: яке співвідношен­ня слід визнавати переважним з позицій Конституції Украї­ни, коли йдеться про норми закону і корпоративні норми, які теж відносяться за певних умов (делеговані повноважен­ня суб'єктів права) до джерел права. Розв'язуючи це досить складне питання, Суддя Конституційного Суду України — ві­домий вчений професор М.В.Костицький — запропонував у справі за конституційним зверненням закритого акціонер- ного товариства «Оболонь» та громадянина Вінника В.В. про офіційне тлумачення положень статті 28 Закону «Про госпо­дарські товариства» і пунктів 1, 5 статті 4 Закону «Про влас­ність» (справа про права акціонерів ЗАТ) від 11 травня 2005 року №4-рп/2005 вирішення складної соціальної проблеми методом правознавства. У прийнятому Рішенні Суд логічно і послідовно визначився, що Закон України «Про господарські товариства» «встановлює, що акції ЗАТ розподіляються між за­сновниками І не можуть розповсюджуватися шляхом підпис­ки, купуватися та продаватися на біржі. Іншої заборони щодо купівлі-продажу акцій ЗАТ зазначений Закон не встановлює, і вони можуть купуватися-продаватися у порядку, передбачено­му статтею 28 цього Закону, із врахуванням вимог його статті 11, яка зобов'язує учасників товариства додержуватися уста­новчих документів товариства, виконувати свої зобов'язання перед товариством, нести інші обов'язки, якщо це передбачено цим Законом, іншим законодавством України та установчими документами». Відповідно до аргументованої мотивації Конс­титуційний Суд дійш ов висновку про те, що «перелік відомос­тей, що повинні містити установчі документи товариства, вста­новлює стаття 4 Закону України «Про господарські товариства».

-------------------------------------------------------- 112----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Він не є вичерпним, оскільки частина п'ята передбачає, що до установчих документів товариства можуть бути включені інші умови, які не суперечать законодавству України».

Не вдаючись до схоластичної конкуренції між нормами за­кону і корпоративними актами, позбавляючи правові позиції абстракцій, далеких від застосування на практиці, у Рішенні Суду без ущемлення будь-яких публічних чи приватних інте­ресів дана відповідь на складне юридичне питання. Правова позиція Конституційного Суду наступна: «серед таких умов може бути закріплення установчими документами ЗАТ пере­важного права акціонерів товариства на придбання акцій, що відчужуються іншими його акціонерами».

За своїм змістом стаття 28 Закону України «Про господарські товариства» встановлює підстави придбання акцій, тому вона не може забороняти закріплення в установчих документах ЗАТ певного порядку їх відчуження. Вказаний приклад можна вважати гідним для теоретичного узагальнення, підтверджен­ням існуючого спору щодо правової природи рішень Консти­туційного Суду.

У своєму виступі на Всеросійській нараді (Москва, 22 бе­резня 2001 року) з проблем виконання органами влади рішень Конституційного Суду РФ та конституційних (уставних) судів суб'єктів Російської Федерації професор, доктор юри­дичних наук Чепурнова Н.М., яка є головою районного фе­дерального суду у Ростовській області, дійшла висновку, що «академічний рівень постанов конституційних судів у біль­шості має характер наукової доктрини і резолютивна частина постанов Конституційного Суду за технікою викладення, за технікою формулювання висновку не відповідає юридичній техніці, яка склалася, яка пред'являється до постанов судово­го органу»40 . На підтримку саме такого підходу до з'ясування юридичної природи правових позицій Конституційного Суду висловився відомий вчений-конституціоналіст, фун­датор теорії процесу конституційного правосуддя, професор М.В. Витрух. Він відзначив, що «рішення Конституційного Суду ... виступає як ціле, як єдність аргументів і висновків, в основі яких покладено правову позицію Суду. Правова пози­ція знаходиться і в основі висновку Конституційного Суду про

--------------------------------------------------------- 113- -----------------------------------------


Частина І

відповідність Конституції закону або його окремого положен­ня в тому конституційному смислі, який йому надає власне Конституційний Суд, інколи всупереч практики, яка склала­ся в арбітражних судах чи судах загальної юрисдикції».

Отже, порівняно незначний період існування в Україні ор­гану конституційного правосуддя, який здійснює конститу­ційний нормоконтроль, ще не обумовлює намагання набли­зитися до вичерпного аналізу зазначених вище проблем на базі вітчизняного досвіду. Але з кожним новим рішенням Суду все більше з'являється підстав для теоретичного осмислення практики методами наукового пізнання предмета конститу­ційного права України.

ЧИ ДОПУСТИМИЙ ПЕРЕГЛЯД АБО ВІДМІНА РАНІШЕ ПРИЙНЯТИХ РІШЕНЬ (ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ) КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Як уже відзначалось у попередньому розділі нашого дослід­ження, рішення Конституційного Суду України є остаточними і не підлягають оскарженню. Закон України «Про Конститу­ційний Суд України» (стаття 68) залишив для дискусій пи­тання про те, що перегляд Судом (відміна чи зміна рішень) за будь-якими підставами — матеріальними чи процесуальними — раніше прийнятих рішень не може відбуватися. При цьому Суд згідно з цією нормою відкриває нове провадження, а отже, правові позиції можуть бути уточнені або переглянуті. Чи слід це розуміти як будь-які підстави, що оцінюються Судом для пе­регляду прийнятого рішення, а не визначені у законі?

Законодавство зарубіжних країн, зокрема Республіки Молдова, допускає перегляд постанов і висновків Консти­туційного Суду тільки за власною ініціативою у випадках: а) за нововиявленими обставинами, які не були відомі Суду і впливають на рішення Суду; б) при внесенні змін до Консти­туції, законів та інших нормативних актів, які були підставою для прийняття рішення Конституційного Суду. Федеральний конституційний закон «Про Конституційний Суд Російської Федерації» не дає відповіді на це запитання, незважаючи на те, що депутати Держдуми ще 2002 року наполягали на доповнен­ні цього закону за нововиявленими обставинами або новими

-------------------------------------------------------- 114---------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

обставинами. Проте невідомо, які обставини вони вважають новими, а в літературі російські вчені поки що не зацікавили­ся цією темою і не аналізували вказаного питання.

Український закон дозволяє Конституційному Суду Украї­ни роз'яснити раніше сформульовану позицію, проте це не перегляд раніше прийнятого рішення, як передбачено стат­тею 68 Закону. Не можна вважати нормальним відношення вчених-конституціоналістів до факту відсутності теоретич­них розробок щодо проблеми перегляду, зміни позицій під впливом нового законодавства відносно самого механізму перегляду правових позицій (ініціатива, правові наслідки і т. ін.). Але життя вимагає якомога швидше удосконалюва­ти чинний закон. Зокрема, на наш погляд, в якості вагомих матеріальних підстав для перегляду раніше прийнятого рі­шення Конституційного Суду слід врахувати обставини, які пов'язані із зверненням Верховної Ради України або Прези­дента України до Суду із викладенням суттєвих обставин, які раніше не були відомі учасникам провадження, але вони ста­ли відомі після винесеного рішення. Це може бути, напри­клад, причина, коли дається Судом висновок щодо внесення змін до Конституції України.

Конституційний Суд не вправі ігнорувати обгрунтування сут­тєвих обставин, що надійшли від учасника провадження, який не брав участі у розгляді справи з поважних причин, проте його докази становлять суттєвий вплив на «конфігурацію» самого рі­шення. До суттєвих процесуальних обставин можна було б від­нести незаконний склад Суду (відсутність кворуму), наприклад, тривала неучасть Судді в ході судового засідання або неучасть його в обговоренні мотивувальної частини рішення. Можна припустити самовідвід Судді, який був заявлений до початку слухання справи, але не був оформлений відповідно до статей 50, 51 Закону України «Про Конституційний Суд України*».

Таким чином, є підстави для постановки самого питання

—перегляд рішень (правових позицій) Конституційного Суду
України може бути лише за умов, які повинні бути закріплені
як виключна ситуація, передбачена у Законі України «Про
Конституційний Суд України». Чому ми звертаємо на це увагу

—слід пояснити.

-------------------------------------------------------- 115----------------------------------------------


Частина І

З цього приводу досить вагому аргументацію наводить Го­лова Конституційного Суду Російської Федерації, професор Зорькин В.Д.: «Конституційний Суд Російської Федерації не зв'язаний жорсткими рамками раніше прийнятих правових позицій. Це обумовлено тим, що зміна життєвих реалій може призвести і до відступу від раніше сформульованих право­вих позицій, оскільки Конституційний Суд при застосуван­ні і тлумаченні Конституції виявляє не тільки «букву», але і «дух» тих або інших її положень на кожному новому етапі розвитку і тим самим застосовує її до відносин у суспільстві, які змінюються».

Правознавцям відомо, що існує «живе право», «жива» Кон­ституція, і це обумовлено реаліями життя. У такому випадку уточнення раніше сформульованих правових позицій не оз­начає відміни вже прийнятого рішення і не призводить до пе­регляду в цілому практики Конституційного Суду. Рішення Конституційного Суду зберігають юридичну силу і не підля­гають перегляду, а тому залишаються в силі і сформульовані в них правові позиції. Конституційний Суд може повернутися до кожної з них в майбутньому, коли вона буде відповідати но­вим суспільним умовам.

Наприклад, відповідно до правової позиції Конституцій­ного Суду Російської Федерації, зафіксованої у постанові від 2 лютого 1996 року № 4-П, рішення міждержавних органів можуть призводити до перегляду конкретних справ вищими судами Російської Федерації, що дозволяє останнім повторно розглядати справи з метою зміни раніше прийнятих рішень, у тому числі прийнятих вищою внутрішньодержавною судовою інстанцією. Наприклад, «якщо права і свободи, які захищені Конвенцією з прав людини, порушені законом, застосованим у конкретній справі, тобто якщо мова йде про дефекти закону, то питання про чинність даного закону, про його конститу-ціЙність вирішується Конституційним Судом Російської Фе­дерації».

Для пояснення можливого перегляду раніше прийня­тих правових позицій наведемо ще один цікавий випадок із практики російського конституційного правосуддя. Це стосується оскарження дій і рішень Конституційного Суду

-------------------------------------------------------- 116----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Російської Федерації. Так, на 20 вересня 2004 року було по­дано дві скарги проти Російської Федерації, де заявники ос­каржували дії Конституційного Суду Російської Федерації, щодо яких Європейський Суд прийняв рішення: рішення Європейського Суду «З питання прийняття скарги, поданої Н. Д. Рошкою проти Росії» від 6 жовтня 2003 року І рішення Європейського Суду «З питання прийняття скарги, поданої С.В.Пороховим проти Росії» від 9 січня 2003 року.

У скарзі громадянина Н. Д. Рошка зазначено, що йому було відмовлено в праві доступу до правосуддя, оскільки Консти­туційний Суд Російської Федерації не попередив його про дату проведення судового розгляду справи у його відсутності. Н.Д. Рошка посилався на порушення статті 6 Європейської Конвенції.

Європейський Суд з прав людини відмовив у задоволенні скарги. У рішенні Суду зазначено, що «присутність підсуд­ного на слуханні кримінальної справи має суттєве значення для забезпечення справедливого судового розгляду. Віднос­но же присутності сторін на слуханні цивільної справи, то воно не має такого значення, якщо тільки мова не йде про таку категорію справ, коли характер сторін, їх спосіб жит­тя може вплинути на позицію суду». В інших випадках пра­во Європейського Суду допускає присутність представників сторін. «Суд вважає, що присутність заявника на слухан­ні справи в Конституційному Суді Російської Федерації не було необхідним для формування позиції Конституційного Суду. Заявник не направляв клопотань до Конституційного Суду Російської Федерації з тим, щоб йому дозволили бути присутнім на слуханні справи. Заявник не був позбавлений права представити свої доводи і докази по цій справі у пись­мовій формі».

Громадянину С. В. Порохову теж було відмовлено у задо­воленні заяви на підставі того, що Конституційним Судом Російської Федерації його не було позбавлено як громадя­нина права на доступ до правосуддя, оскільки заявником було подано скаргу до Конституційного Суду, яку було по­передньо розглянуто. Цікаво, що у своєму рішенні Євро­пейський Суд з прав людини прийняв до уваги рішення

--------------------------------------------------------- 117 ----------------------------------------------------------


Частино І

Конституційного Суду Російської Федерації, погодившись і підтримавши позицію щодо застосування положень вказа­ного закону.

Для нас важливо звернути увагу і на таку практику Конс­титуційного Суду Російської Федерації, коли остаточність і відсутність можливості оскарження рішень Конституційно­го Суду за смислом статті 79 Федерального конституційного закону «Про Конституційний Суд Російської Федерації» не може свідчити не про що інше, як про визнання того реально­го факту, що будь-які інші судові інстанції до і після розгляду справи і прийняття рішення Конституційним Судом не ма­ють права давати кваліфіковану правову оцінку відповідності закону Конституції Російської Федерації. Але це ні в якому випадку не слід протиставляти міжнародним обов'язкам Російської Федерації як члена Ради Європи хоча б з тієї при­чини, що міжнародно-правові норми діють у Російській Фе­дерації безпосередньо і мають пріоритет над законами Росій­ської Федерації. Виходячи з цього, якраз Конституційний Суд у своїх рішеннях обумовлює юрисдикцію Європейсько­го Суду, якщо національні суди відмовляють громадянам у захисті їх прав, як цього вимагають міжнародні норми, чим допомагають удосконаленню внутрішньодержавних засобів правового захисту, які використовуються у системі судів за­гальної юрисдикції.

Механізм іншого вирішення питань незалежно від сфор­мульованих правових позицій ми можемо знайти у статті 73 Федерального конституційного закону «Про Конституційний Суд Російської Федерації», а також у § 40 Регламенту Консти­туційного Суду. Слід відзначити, що такий механізм існує не тільки в Росії, але й у Законі «Про Федеральний Конституцій­ний Суд Німеччини» і у положеннях § 48 його Регламенту.

Конституційний Суд України уважно відноситься до прак­тики конституційних судів інших держав, вивчає напрацьо­вані ними правові позиції з усіх питань, які опиняються у полі зору конституційного контролю.

Це убезпечує від пагубної ізоляції, дозволяє приймати рі­шення з урахуванням великого досвіду, який накопичено зарубіжними конституційними судами, які покликані бути

-------------------------------------------------------- 118----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

«вартовими» і гарантами сучасного конституційного ладу, по­будованого за довгі роки іспитів, що випали на долю народів, і як досягнення, заснованого на принципах правової держави і верховенства права.

Але цей процес супроводжується І застосуванням механізму, який дозволяє вводити до вітчизняної правової системи нові принципи і норми, рівною мірою і міжнародні договори в міру їх виникнення, а також оновлювати існуючі — у міру їх розвитку. Конституція України не передбачає повної підпорядкованості українських законів міжнародним договорам, оскільки вони не відміняють національний закон, а пріоритет норми договорів має місце тільки у сфері правозастосування.

Конституція України, Закон України «Про Конститу­ційний Суд України» не зобов'язують Конституційний Суд застосовувати у своїй діяльності інші, крім Конституції, джерела. Ось чому ми приходимо до висновку, що Консти­туційний Суд з позицій верховенства права, аналізуючи пи­тання, які поставлені перед ним, повинен використовувати у якості стандарта і правового еталону лише букву Консти­туції, своє розуміння цієї букви. Однак не можна не побачи­ти, що у практиці Конституційного Суду із самого початку його діяльності утвердився підхід, коли загальноприйняті принципи і норми міжнародного права використовуються як еталон, з яким узгоджуються в державі здійснення прав і свобод людини і громадянина, які з позицій верховенства права закріплені у Конституції України.

Конституційний Суд України не тільки залучає міжна­родно-правову аргументацію, коли формулюються правові позиції і висновки рішень, вони враховуються в якості до­даткових обгрунтувань на користь правових позицій, які виробляються на підставі Конституції України. А тому дуже доречно Суд вже використовував міжнародно-правову прак­тику для роз'яснення смислу і значення конституційного тексту. В Україні немає принципових перешкод для реаліза­ції рішень Європейського Суду в судовій практиці. Питання полягає в тому, як оптимально сконструювати механізм такої реалізації. Якщо, наприклад, права і свободи захищаються Конвенцією і при цьому вони порушені в Україні законом,

-------------------------------------------------------- -119----------- ---------------------------------


Частика 1

який застосовано в конкретній справі, то у такому випадку йдеться про дефекти закону, і питання про долю даного зако­ну, про перевірку його конституційності вирішується Конс­титуційним Судом України.

Таким чином, Конституційний Суд України у своїй прак­тиці, як свідчить аналіз, при перевірці законів та інших нор­мативних актів приймає рішення і виробляє правові позиції, спираючись у тому числі і на Конвенцію про захист прав лю­дини і основних свобод і Протоколів до неї, а прецеденти Єв­ропейського Суду з прав людини для України мають принци­повий характер. Цим Конституційний Суд відіграє важливу роль у становленні і зміцненні українського права як складо­вої частини європейського правового простору, який заснова­ний на Конвенції.

СУБ'ЄКТИ СПРИЯННЯ ДОСЛІДЖЕННЮ І ФОРМУВАННЮ ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Теорія конституційного права акцентує увагу на ролі со­ціальних інститутів у забезпеченні феноменів, які впливають на демократичний розвиток держави і права, формування пра­восвідомості громадян, розв'язання колізій у правозастосуван-ні. Сучасна теорія сприйняла і підтримує розуміння інститутів як систему механізмів, що забезпечує правовідносини в суспіль­стві, і до них належить конституційне правосуддя як особливий порядок виявлення у системному дослідженні Конституцій­ним Судом смислу пов'язаних з Конституцією України норм законів у правозастосуванні. Соціальні розбіжності держава намагається вирішувати, застосовуючи регулювання економіч­них, політичних та інших відносин, звертаючись до авторитету Конституції як суспільного договору в разі суперечностей, які шкодять інтересам держави і громадянина. Важливим чинни­ком застосування механізму виявлення дійсної сутності норм законів є суб'єкти — учасники конституційного провадження з питань, які визначені Законом «Про Конституційний Суд України». Застосування інститутів гармонізації правовідносин

-------------------------------------------------------- 120 ----------------------------------------------



КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

дедалі більше піднімає соціальну функцію держави, яка визнає верховенство права і повинна його дотримуватись як цілеспря­мованої політики подолання конфліктів, забезпечення пріори­тетів у досягненні ідей демократичного суспільства.

У цих процесах важлива роль належить суб'єктам, які на­самперед, представляють інтереси держави, обстоюючи закон як найважливіший соціальний регулятор. Суб'єктом пред­ставництва єдиного законодавчого органу в державі, який за­лучається в обов'язковому порядку до конституційного пра­восуддя, є особа, спеціально уповноважена Верховною Радою України для професійного здійснення функцій «процесуально­го дослідника» конституційних правовідносин. Відповідно до статті 72 Закону України «Про Конституційний Суд України» участь представника органу влади, який видав відповідний акт, визнана законом обов'язковою, оскільки цей акт оспорюється і повинен перевірятися в конституційному провадженні.

Нормоконтроль в конституційному правосудді відбувається з позицій верховенства права, його мета — з'ясувати і досліди­ти смисл закону або його норми, окремі положення, а також перевірити їх на відповідність акту Конституції України, ви­тлумачити текстуальну форму закону або окремого поняття, терміна, зрозуміти думку законодавця. Сама схема конститу­ційного судового пізнання відрізняється від загального пра­восуддя. Питання фактів займають тут другорядне значення (наприклад, при встановленні компетенції органу виконавчої влади, витлумаченні поняття «суверенітет народу» іт. ін).

Головне в конституційному провадженні — це з'ясувати і встановити достеменний смисл права, оскільки норма права не сприймається І не може сприйматися як факт, що підлягає доказуванню. Відбувається логічна, пізнавальна діяльність, яка здійснюється складом Конституційного Суду при вста­новленні відповідності нормативного акта, який оспорюється, — Конституції України. Виходячи з предмета розгляду у Конс­титуційному Суді, закон визначає порядок участі представни­ків органів державної влади і суб'єкта права на конституційне подання, наділяючи їх статусом учасників конституційно­го судочинства. До них закон відносить представників полі­тичних партій, інших об'єднань громадян. На наш погляд, у

-------------------------------------------------------- 121----------------------------------------------


Частина І

цьому є певна невизначеність статусу представників вказаних суб'єктів, оскільки будь-яке судочинство — це завжди змагаль­ний процес, побудований на доведенні обставин, пов'язаних із пізнанням правових явищ, нормотворчості законодавця, а також Президента України або Кабінету Міністрів України. Якщо уважно придивитися до реальних умов судочинства, можна побачити невизначеність статусу осіб, які залучаються до судового процесу, — це сторони та інші учасники, які наді­лені повноваженнями брати участь у конституційному право­судді. Ця суттєва недоробка закону послаблює процесуальний порядок, що позначається на механізмі забезпечення і отри­мання Судом важливого конституційно-правового результату. Є підстави для логічного запитання: навіщо у законі (стаття 80) передбачені такі можливі фігуранти конституційного про­вадження, як свідки, експерти, спеціалісти, яка їх роль, якщо вони не мають процесуального значення для судового про­цесу щодо встановлення відповідної позиції сторін, які дово­дять протилежні або подібні умовиводи, надають відповідні докази?

Значення представників сторін, учасників конституційно­го провадження, особливо важлива у сприянні Конституцій­ному Суду України науково-практичним пізнанням правових явищ, які досліджуються в Суді для формування висновків і правових позицій, і це пов'язане, насамперед, із процесуаль­ним статусом уповноважених представників органів держав­ної влади, які мають високу професійну підготовку, наукову обізнаність.

Приймаючи обов'язкові до виконання на території України рішення, які не можуть бути оскаржені, Конституційний Суд певною мірою враховує правові обґрунтування, які відобра­жають позицію Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України щодо реалізації ними виняткових повноважень законотворчості і нормотворчості. Зокрема, Вер­ховна Рада України як єдиний законодавчий орган відповідно до закону постійно доводить конституційність власних норма­тивно-правових актів шляхом участі своїх представників (до 3-х осіб) у конституційному провадженні. Так зміцнюється законодавча система щодо дотримання нею конституційних

---------------- -------------------------------- 122----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

принципів. У цьому процесі важлива роль належить спеціаль­но уповноваженій особі — Постійному представнику Верховної Ради України у Конституційному Суді України.

Підвищений інтерес до представництва Верхової Ради Ук­раїни в особі Постійного представника у Конституційному Суді України обумовлює необхідність вперше в юридичній лі­тературі охарактеризувати його статус.

Інакше деякі політики вже намагаються «удосконалити» статус Постійного представника, як це було зроблено у про­екті постанови, який був поданий у липні 2005 року народним депутатом Л. Черновецьким, і у такий спосіб прилаштувати до певних інтересів уповноваженого суб'єкта, коли розгля­даються у конституційному провадженні питання стосовно окремого закону або норми, і тому дивним виглядає його висновок: «фактично склалася ситуація, коли представник Верховної Ради підпорядковується, звітує і є підконтрольним тільки Голові Верховної Ради». Чи слід пояснювати у такому разі юридичну необізнаність і недостатню компетентність тих, хто не бажає хоча б замислитися над пунктом 4 частини другої статті 88 Конституції України, в якій право представ­ляти Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України належить виключно Голові Верхов­ної Ради України. Отже, Конституція України, Закон Украї­ни «Про Конституційний Суд України» визначають, що саме представництво в органах судової влади єдиного законодав­чого органу відноситься до повноважень спікера парламен­ту, який вносить кандидатуру Постійного представника на розгляд Верховної Ради України, і тому його призначення парламентом шляхом голосування породжує правовідноси­ни постійної участі представника Верховної Ради України у підготовці і розгляді справ в Конституційному Суді Украї­ни. У вказаній конституційній нормі саме Голова Верховної Ради організовує роботу апарату парламенту, який забезпе­чує його діяльність, керуючись інтересами держави, доручає Апарату, Постійному представнику готувати відповідні до­кументи (пояснення) і захищати правові позиції в Суді. Чи не треба поважним політикам спочатку взяти на себе тягар ознайомитись із конституційно-правовими нормам, а вже

--------------------------------------------------------- 123----------------------------------------------


Частина І

потім брати сміливість висувати нічим не підкріплені ідеї суб'єктивістського характеру?

Безумовно, ця полеміка викликана різними підходами юристів і політиків до визначення статусу Постійного пред­ставника парламенту, його скерованістю виключно Головою Верховної Ради України.

ПОСТІЙНИЙ ПРЕДСТАВНИК ПАРЛАМЕНТУ - ПРОЦЕСУАЛЬНА, А НЕ ПОЛІТИЧНА ФІГУРА

Інститут Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України було створено відповідно до вимог статті 72 Закону України «Про Конституційний Суд Ук­раїни», оскільки ЇЇ представник повинен обов'язково залучати­ся до конституційного провадження з часу створення Консти­туційного Суду України. Фактично він почав діяти з 20 травня 1999 року, коли Верховна Рада України прийняла Постанову «Про участь постійного представника Верховної Ради України у конституційному провадженні». На нього покладено обов'язок професійного доведення юридичних аргументів як обов'язкової умови дослідження права в конституційній процедурі розгляду подань і звернень правомочними суб'єктами.

Статус Постійного представника парламенту передбачає не тільки його безпосередню участь у підготовці і розгляді у Конституційному Суді матеріалів і безпосереднє ведення су­дових справ, а й сприяння повноті й усебічності дослідження матеріалів справи і на пленарних засіданнях, і під час їх «пись­мових» слухань у Конституційному Суді України. Залежно від форми засідань запрошуються і суб'єкти. Натомість законом не визначено, чому Постійний представник Верховної Ради України не має можливості представляти інтереси парламен­ту, акти якого оспорюються, під час прийняття рішення про відмову у відкритті конституційного провадження, а також при розгляді Конституційним Судом питань, які стосують­ся прийняття висновків щодо законів, якими передбачається внесення змін до Конституції України.

Практика свідчить, що обсяг науково-правової інформа­ції, яку не лише доводить, а й обґрунтовує Постійний пред-

--------------------------------------------- 124----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

ставник Верховної Ради України у межах офіційного пояснен­ня, що направляє Голова Верховної Ради України відповідно до звернень суддів Конституційного Суду України, допома­гає формувати правові позиції у сфері конституційної юрис­дикції. У цьому — функціональне призначення Постійного представника Верховної Ради України як особи із спеціаль­ним процесуальним статусом. Це означає, насамперед, мож­ливість застосовувати надані повноваження в Конституційно­му Суді України самостійно і незалежно від інших учасників провадження, кваліфіковано посилювати аргументацією пра­вову позицію Голови Верховної Ради України, яка офіційно відображає інтереси парламенту щодо закону або його норми, які оспорюються в Конституційному Суді України.

Слід відзначити обов'язкову участь Постійного представ­ника у конституційному провадженні, коли йдеться про конс­титуційний спір або офіційне тлумачення норми Конституції України або закону, іншого акта, який прийнятий Верховною Радою України і підлягає розгляду в Конституційному Суді України. Отже, Постійний представник Верховної Ради Ук­раїни виступає особою, покликаною з науково-практичних позицій реалізувати (захистити, роз'яснити, витлумачити) у Конституційному Суді України офіційну позицію єдиного за­конодавчого органу, який здійснив законодавчу владу і офор­мив її у прийнятому законі, постанові й т. ін.

Постійний представник Верховної Ради України, як і інші її представники (народні депутати України з конкретних справ), за кожною справою публічного слухання в Конституційному Суді України реалізує конституційну взаємодію парламенту з Конституційним Судом України. Головним орієнтиром є пра­вове розуміння основ діяльності Верховної Ради України, яка пов'язана із законодавчим процесом.

Функціональна роль постійного представника обумовлює доведення до Конституційного Суду не тільки змісту права (з конкретних колізій), а й самого порядку його формування, втілення в життя тієї чи тієї цілісної сукупності актів і норм, яка зветься системним підходом.

Постановою Верховної Ради України Постійному представ­никові в Конституційному Суді України надано право залучати

--------------------------------------------------------- 125-----------------------------------------------


Частина І

за погодженням з керівником Апарату Верховної Ради України науковців і фахівців для проведення юридичної експертизи чин­них правових актів, які перевіряються Конституційним Судом України на предмет їх конституційності. Тому статус Постійно­го представника передбачає за процедурою право самостійної аргументації юридичних доказів, які доводять до уваги суддів на пленарних засіданнях Конституційного Суду України, а та­кож інформації щодо необхідних уточнень у конституційному провадженні. Але ці повноваження Постійного представника можуть бути застосовані винятково за дорученням Голови Вер­ховної Ради України щодо пояснень з конкретних справ.

Отже, Постійний представник парламенту покликаний сприяти конституційному тлумаченню, виявленню консти­туційного смислу норми за допомогою не тільки власне суд­дівського аналізу, а й через юридичну мотивацію дій творців правової норми.

СТАТУС ПОСТІЙНОГО ПРЕДСТАВНИКА - ЦЕ ПРОФЕСІОНАЛІЗМ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Головна мета здійснення представництва в Конституцій­ному Суді України — це сприяння стійкості парламентських рішень. Суб'єкти, які оспорюють закони, окремі норми, інші акти парламенту, намагаються у такий спосіб визнати їх не­конституційними, тобто такими, що суперечать Конституції України і після рішення Конституційного Суду України ста­ють не чинними. Це відбувається за ініціативою групи народ­них депутатів України (не менш як 45 осіб), Президента Украї­ни, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та інших, передбачених у ст. 40 Закону «Про Конституційний Суд України» суб'єктів права на конституційне подання.

Слід зазначити, що здійснення функцій Постійним пред­ставником Верховної Ради України у веденні справи перед­бачає узгодження з комітетами Верховної Ради України, їх представниками — народними депутатами України. Це озна­чає, що постійний представник у доведенні правової позиції завжди має «захищати» оспорюваний закон чи інший норма­тивно-правовий акт у Конституційному Суді України у взає-

-------------------------------------------------------- 126----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

модії з народними депутатами (до трьох осіб), які можуть бра­ти участь у провадженні від імені Верховної Ради України. Це пояснюється тим, що, готуючи на науковому підґрунті право­ву позицію Верховної Ради, її Постійний представник у Конс­титуційному Суді виходить із презумпції конституційності за­конів і узгоджених Верховною Радою міжнародних договорів та інших зобов'язань України, і це має принципове значення, оскільки, прийнявши рішення, Конституційний Суд не може переглянути його, воно не підлягає оскарженню.

Саме тому характерна риса діяльності Постійного пред­ставника Верховної Ради України у Конституційному Суді України — те, що він є «фігурою» виключно процесуальною, а не політичною, представляючи інтереси парламенту і на пле­нарних засіданнях суду, і в зовнішніх відносинах з будь-якими державними органами чи посадовими особами. Під час під­готовки матеріалів, які подають на розгляд Голови Верховної Ради України, Постійний представник враховує висновки пра­вової експертизи фахівців, рішення, висновки та роз'яснення комітетів Верховної Ради України з питань, що є предметом розгляду Конституційного Суду України.

Важливо при цьому підкреслити, що народні депутати Ук­раїни виявляють зацікавленість в отриманні методичної допо­моги і під час підготовки конституційних подань і звернень, і під час участі в конституційному провадженні як представ­ники парламенту. Виступи народних депутатів України з кон­кретних справ створюють атмосферу творчого, державниць­кого ставлення до конституційного тлумачення, що, в свою чергу, дає можливість парламентському «захисникові» повною мірою реалізувати науково-практичні здобутки для обгрунту­вання конституційності актів єдиного законодавчого органу, які оспорюють у суді, або посилити офіційну інтерпретацію (тлумачення) за сутністю, формою права.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ПОТРЕБУЄ УДОСКОНАЛЕННЯ

Проте якщо уважно оцінити судочинство в контексті За­кону «Про Конституційний Суд України», можна помітити таку серйозну хіібу, як відсутність принципу змагальності між

-------------------------------------------------------- 127----------------------------------------------


Частина І

учасниками провадження, що істотно знижує процесуальні можливості представника парламенту (як і інших учасників процесу) довести аргументацію і цінності права з питань, які розглядаються на відкритих засіданнях суду.

Постійний представник зв'язаний, найімовірніше, не з правами, які має довести високому суду, а з казуальними Ін­терпретаціями, що створює труднощі під час захисту конк­ретизованих прав, які оспорюються (тлумачаться) в Консти­туційному Суді з точки зору розуміння кожного положення (норми) законодавцем.

Не можна не помітити також процесуальну недосконалість закону, яка обмежує здатність Постійного представника як процесуальної особи сприяти Конституційному Суду у вияв­ленні через експертів та спеціалістів гтравотворчості легаль­них цінностей права, що обумовлено доктриною «презумпції» відсутності прогалин в основних правах і свободах людини. Це пояснюється тим, що необхідно досягти достатнього рів­ня праворозуміння в суді, коли наявні письмові матеріали, зібрані судом у наукових установах, в окремих вчених, досить суперечливі.

ЇЇ ДОПОМОГА КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРОВАДЖЕННЮ

Важливою рисою правового становища Постійного пред­ставника Верховної Ради України у Конституційному Суді Ук­раїни є те, що кандидатура для обрання (призначення) на цю посаду не проходить конкурсного відбору, оскільки кваліфі­кація фахівця ще не означає права претендувати на те, щоб обійняти цю посаду, оскільки сфера його діяльності обумов­лена процесуальними функціями.

Апарат фахівців-аналітиків, який забезпечує діяльність Постійного представника Верховної Ради України, організо­вує підготовку матеріалів, стенограм, висновків, проведення науково-правової експертизи та інших документів, які зажа­дають Судді Конституційного Суду України. У 1999 році було підготовлено матеріали з 32 справ, у 2000 — з 34, у 2001 — з 38, у 2002 — з 16 і в 2003 — з 35 справ, у 2004 — з 21 справ конститу­ційного провадження і вже за 2005 рік — з 19 справ.

-------------------------------------------------------- 128----------------------------------------------


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Представництво інтересів Верховної Ради України у пле­нарних засіданнях Конституційного Суду України було реалі­зовано під час слухання конституційних подань і звернень: у 1999 році - з 13 справ; у 2000 — з 19; у 2001 - з 25; у 2002 - з 12 і в 2003 — з 12 справ; у 2004 — з 9 справ. Забезпечення поперед­нього розгляду справ в колегіях Конституційного Суду можна прослідкувати на такому прикладі: тільки в 2004 році з 73 за­питів суддів Верховною Радою України було направлено 10,5 тисячі сторінок документів. За минулий рік забезпечено кон­ституційно-правове обгрунтування позицій Верховної Ради України і підготовлено для Конституційного Суду від імені Голови Верховної Ради 31 пояснення до оспорюваних в Конс­титуційному Суді України актів, що розглядалось як важливе джерело доказів законодавця під час прийняття судом 22 рі­шень та 3 висновків.

Використання в конституційному провадженні передових наукових досягнень, теоретичних обгрунтувань обумовлює взаємодію Верховної Ради України з Конституційним Судом України, про що свідчать за останні чотири роки виступи з 92 доповідями (поясненнями) Постійного представника Вер­ховної Ради України під час розгляду справ на пленарних за­сіданнях суду. За нашими підрахунками, за цей період із 129 пояснень до оспорюваних в суді актів, які були направлені Го­ловою Верховної Ради України до Конституційного Суду Ук­раїни, 48 правових позицій мали цілковите підтвердження в його рішеннях і висновках, 23 — переважно враховані, а у 48 рішеннях Конституційного Суду України правові позиції пар­ламенту були концептуально зафіксовані.

Обсяг підготовчої роботи характеризують такі показники: у 1999 році з 44 запитів суддів було направлено 5, 5 тисячі сторі­нок документів, і вже у 2003 році з 73 запитів цей обсяг стано­вив 3,5 тисячі сторінок, а у 2004 році — 5 тисяч сторінок.

Тож Конституційний Суд України, поновлюючи або під­тверджуючи конституційність будь-якого закону, іншого нор­мативно-правового акта або надаючи офіційного тлумачення, оцінює насамперед аргументацію конституційного аналізу. Досягаючи в конституційному провадженні повноти розгля­ду справ, використовує всі документальні й юридичні джере-

-------------------------------------------------------- 129------------------------------------


Частина І

ла, які надаються і забезпечуються Постійним представником Верховної Ради України для здійснення конституційного пра­восуддя.

Таким чином, проведений аналіз дає можливість зробити узагальнюючий висновок, що ідеї, закладені в правових по­зиціях Конституційного Суду, мають глибоко правову основу і набувають правової якості обов'язковості завдяки статусу й авторитету Конституційного Суду України.

Позиція Конституційного Суду, обґрунтована теоретично та юридично, має внутрішні ознаки визначеної пропозиції на­уки з удосконалення законодавства. Вона завжди конкретна за предметом, пов'язаним з ініційованим питанням, яке потре­бує втручання органу судової влади, специфічна за своєю фор­мою (рішення, висновок, ухвала Конституційного Суду) і має офіційний характер. Але при цьому Конституційний Суд не ба­чить, на відміну від законодавця, нових правил, а це означає, що Конституційний Суд не створює прямих джерел права.

Орган конституційного контролю виробляє скоріше теоре­тичну конструкцію використання потенціалу законодавця для подолання правової неузгодженості змісту тієї чи іншої нор­ми, умов і порядку її застосування, неясності правової ситуа­ції у зв'язку з питаннями, які вирішуються, або з колізією, яка розглядається. Але така роль Конституційного Суду України не може ставити його ні вище Конституції, ні вище Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу.

Теорія конституційного права відмічає особливий характер імперативності правових позицій, вироблених в актах Консти­туційного Суду України. А стосовно орієнтації для правотвор-чих органів щодо прийняття нових нормативно-правових ак­тів, то вони створюються в порядку, у строки і за правилами, які визначаються Верховною Радою України, з урахуванням рішень Конституційного Суду України. Правові позиції Конституцій­ного Суду — порівняно новий феномен в українській юридич­ній дійсності. Вони перетворилися у значний елемент системи дотримання «букви і духу» Конституції України в правовому регулюванні і водночас в цікаву наукову проблему у зв'язку з розвитком практики Конституційного Суду України41 .

130


Заключні положення

Проведений аналіз підвів нас до висновку, що здійснення в кож­ній державі прав і свобод людини і громадянина, умов забезпечення законної діяльності юридичних осіб не можливо уявити без консти­туційного правосуддя, яке реально втілюється і є гарантом дотри­мання у суспільних відносинах принципу верховенства права. Конс­титуційна юстиція проявила себе в більшості демократичних держав як особливий напрямок в діяльності органів правосуддя або як ок­ремий і авторитетний інститут правосуддя. Небагато тих, хто має сумнів у її ціннісному потенціалі.

До недавніх часів в юриспруденції були поширені уявлення пере­більшеного оптимізму відносно того, що Конституція сама по собі є достатньою гарантією демократичного розвитку суспільства, реаліза­ції прав і свобод людини. Разом з тим, ефективна реалізація писаної конституції та інститутів, які закріплені нею у конституційній де­ржаві, можлива лише за умов, що ці інститути відповідають нагальним потребам суспільства і досягнутому в його розвитку економічному і культурному рівню. При цьому реальна стабілізація конституційного ладу стає можливою, коли суспільству вдається стримувати будь-які посягання на діючі закони та охоронюваний ними правопорядок, а верховенство права є критерієм їх функціонування в державі. Мова йде про такі умови панування верховенства права у суспільних відно­синах, коли орган державної влади і місцевого самоврядування, а це стосується в першу чергу І Президента держави, неодмінно керуються і звіряють свої ДІЇ з пріоритетом прав і свобод демократичного розвит­ку суспільства. Під його контролем знаходиться і сама держава, яка організовує всі державні і громадські інститути, соціальні відносини, що мають надійно утверджувати і розвивати дійсну демократію.

Історії відомі стадії конституційного розвитку країн, які йшли вод­ночас двома шляхами. На одному — підписування відповідних між­народних пактів про права людини, на другому шляху створювалися дієві правозахисні механізми у внутрішньому праві. На цій хвилі ви­никла і конституційна юстиція, яку збагатив своїми працями Г. Кель-зен та інші видатні науковці юридичної думки в Європі та Америці.

Які ж найбільші переваги конституційного правосуддя та його роль у забезпеченні демократії та принципів правової держави?

---------------------------131------------------------------------


ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

Одним із вагомих здобутків конституційної юрисдикції те, що вона забезпечує взаємодію влад в умовах як президентської, так і парламент­ської форм правління. Цьому сприяє активний юрисдикційний нормо-контроль, який ефективно розв'язує конфлікти, шо виникають між ор­ганами влади. Такі конфлікти часто виникають, як свідчить практика, при здійсненні нормотворчих функцій, реалізації владних повноважень всередині державного апарату і при розподілі компетенції між різними структурними суб'єктами публічної влади і місцевого самоврядування.

Іншою важливою перевагою конституційної юрисдикції є дис­кваліфікація або недопущення зловживань органів влади і управлін­ня на всіх рівнях, оскільки тільки Конституційний Суд України здат­ний остаточно вирішити спір, коли навіть піддаються сумніву акти Президента України. Конституційне правосуддя, без сумніву, сприяє практичній реалізації конституційно гарантованих прав громадяни­на там, де небезпека посягань на них особливо відчутна. Принципи верховенства права є надійним орієнтиром для гарантування дотри­мання кожним суб'єктом права законних прав та інтересів людини.

Конституційне правосуддя завжди охороняє принципи правової держави і перш за все непорушність загальних принципів права та заснованих на них прав і свобод особистості.

Такі правові цінності, як повага до гідності громадянина, свобо­да думки, слова і переконань, однаково як і право на безпеку, на ін-формаціїо, на майно особи, зараз набули незворотного визнання; їх не можна порушувати безкарно для тих, хто несе відповідальність за управління державою. Навіть у разі певних відхилень від конститу­ційних цінностей суспільної самовідданості і надання через акти тлу­мачення Судом переваги певним особам, які знаходяться при владі, життя утверджує верховенство права, що належить народу, який влас­не і здатний остаточно вирішити конституційну справедливість, як це трапилося під час виборів Президента України у 2004 році.

Це стало можливим тому, що проголошені в Конституції України принципи демократії здатні бути реалізовані не інакше, ніж шляхом послідовної боротьби за усунення будь-яких зловживань владою і до­тримання у всій повноті статусу особи. В сучасному світі, як засвідчив уже досвід Українського суспільства, для захисту основ цивілізованого устрою немає іншої альтернативи, як розвиток і дотримання гарантій індивідуальних прав і свобод. В колах прогресивної юридичної гро­мадськості цілком усвідомлюється важливість і актуальність розробки концепції «верховенства права в конституційному правосудді.

------------------------------------------------- 132------------------------------------------


ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

І нарешті, важливою перевагою конституційної юрисдикції є те, що вона продовжує справу, яку розпочато законодавчою владою. Конс­титуційне правосуддя невідкладно реагує на зміст і форму закону, підзаконного акту, якщо у встановленому порядку до нього звертається відповідний суб'єкт, який побачив ознаки неконституційності такого акту і заподіяну шкоду публічним чи приватним інтересам.

Тільки Конституційний Суд України, як це було проаналізова­но у монографії, вправі здійснювати контроль за конституційністю актів законодавця, і в цьому аспекті він виступає вже як інститут, який обмежує законодавчу владу правом. В цьому знаходить прояв верховенство права, коли конституційне правосуддя здатне розви­вати і зміцнювати позитивну соціальну практику і правову основу держави, відкидаючи все те, що протирічить Конституції І концепції загального суспільного блага.

Стосовно правових позицій і висновків, які є складовими кожного рішення Конституційного Суду України, виявити і розкрити їх правову природу вкрай актуально. У своїх рішеннях, висновках та ухвалах Суд, як правило, намагається навести широкий спектр аргументів, які при цьому мають різну вагу (значення), у неоднаковій мірі необхідні для обґрунтування рішення Конституційного Суду. Сформульовані на підставі аналітич­них доказів (аргументів) висновки важливо розглядати як правові позиції, які розроблені Судом (і мають значення у вигляді Інтелектуальних юри­дичних узагальнень). При цьому юридична сила (загальнообов'язковий характер) рішень Конституційного Суду обумовлена їх; особливим по­рядком створення у спосіб залучення колективного розуму судової при­сутності (складом Суду), що гарантує об'єктивацію власне права, а не де­ржавного свавілля або суб'єктивізму окремої посадової особи.

Таким чином, підготовлена монографія є за темою першою пра­цею з конституційного права і має не тільки теоретичне значення і спрямування, але й здається нам важливою для практичного вико­ристання. В цьому виданні автор намагався критично, що притаман­но кожному, хто може себе назвати мислячим дослідником, оцінити теоретичні постулати вчених і Суддів і з'ясувати практичні наслідки конституційного правосуддя в його актах.

Але звичайно критичний аналіз завжди є суб'єктним, і тому без будь-яких зазіхань або зверхності до висловлених позицій іншими авторами у науково-практичних публікаціях ми з повагою віддаємо їм належне і продовжуємо шукати момент істини. Така доля науки, якщо того бажає вчений, особливо в юриспруденції.

—------------------- -------------- -133--------------------------------------

Список літератури

та нормативно-правові джерела

1. Степанов Н.М. Советская государственная власть. Пі. 1, М., Наука, 1970; К. Маркс и
Ф. Знгельс. Соч. т. 18, с. 302.

2. Фарбер Н.Е., Ржевский В.Л. Вопросьі теории советского конституционного права.
Вьіпуск І, гл. V, Саратов, 1967; Тихомиров Ю.А. Власть и управление в социалистическом
обшестве. Пі. 1, М., Юрид. лит., 1968; Байтпин М.Н. Государство и политическая власть.—
Изд-во Саратовского университета, 1972,

3. К.Маркс и Ф.Знгельс. Соч. т. 4,- С. 297.

4. Віктор Ющенко: Вірю! Знаю! Можемо! К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»,
2004.-С.13-14.

5. Онітенко О.В. Конституція України як основне джерело конституційного права Ук­
раїни. Автор, кандид. дисерт.— К., 2005.— с.7.

6. Авер'янов В. Б. Питання методології сучасної адміністративно-правової доктрини Ук­
раїни// Право України.- 2005.— №1.-С. 23.

7. Савенко М.Д. Незалежність Суддів Конституційного Суду України // Вісник Конститу­
ційного Суду України.-2001.—.№ 1.— С.78.

8. Шаповал В. Сутність характеристики конституційного контролю // Право України.
- 2005.- № 3. - С.26.; Закон України «Про Конституційний Суд України* від 16.10.1996
року // Відомості Верховної Ради (ВВР).— 1996.— №4.— ст. 272; Тихий В. Основні повнова­
ження Конституційного Суду України (коментар до статті 150 Конституції України: (Щодо
повноважень Конституційного Суду України) / Суддя Конституційного Суду України. //
Вісн. Конституц. Суду України.- 2003.— №4.- С.ЗО—35.

9. Скомороха В.Є. Судова незалежність (тези) // Вісник Конституційного Суду Украї­
ни.- 2001.- №1.- С.72.

10. Судебная власть/ Под ред. Н.Л.Петрухина. - М,: ООО «ТК Велби», 2003,- С. 119—
122.

11. Собрание законодательства Российской Федерации.— М., 2003.— Мв 30.— Ст. 3101.

12. Митюков М.А. Конституцій Российской Федерации 1993 г. Развитие полномочий
Констуционного Суда России //Проблеми конституционного правосудия.— 2004.— N36.—
С.39.

13. Шаповал В.М. Проблеми становлення конституционной юрисдикцни в Украине
//Дайджест Конституционное правосудне в странах СНГ и Балтии,- 2004,— №10 (2).-
С.120.

14. Шаповал В.М. Вказана праця.

15. Селівон М.Ф. Взаємодія судів конституційної та загальної юрисдикції в Україні: пра­
вові аспекти, проблеми//Судочинство і судоустрій в Україні.- 2005.— № І.— С. 18.

16. Відомості Верховної Ради України.- 1999.— №7.- С. 140.

17. Зорькин В.Д. Прецедентньїй характер решений Конституционного Суда Российской
Федерации // Журнал российского права.— 2004.— № 12.— С.З—6.

18. Юзьков Л.П. Верховенство Конституції і конституційність законів // Правова систе­
ма України: теорія і практика.- 1993.- С.19.

-134-


СПИСОК НАУКОВИХ ТА ЗАКОНОДАВЧИХ ДЖЕРЕЛ

19. Чиркин В. Организация власти в современном государстве. Сборник научньїх трулов
МГУ.- 2000-- С. 10.

20. Штайнбергер Г. Модели конституционной юриодикции. Европейская Комиссия за
демократию через право.— Страсбург; Изл-во Совета Европьі, 1994.

21. Шаповал В.М. Вказана праця.—СІ20.

22. Савенко М.Д. Вказана праця,- С.79.

23. Євграфов П.Б. Вплив Конституційного Суду України на формування громадянсь­
кого суспільства і правової держави/П.Євграфов//Вісник Конституційного Суду Украї­
ни.-2001. №5.-С.36-41.

24. Скомороха В. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом: пи­
тання конституційності// Права України.- 2005.— № 4.- С. 5,8.

25. Кутафин О.Е. Предмет конституційного права.- М.: Юрист, 2001.- С. 168.

26. Кутафин О.Е. Вказані твори.-С. 170,221.

27. Витрук Н.В. Конституционное правосудне.- М.: 1998.— С.319.

28. Скомороха В.Е. Вказана праця.- С.7.

29. Багяай М.В. Вступительное слово Председателя Конституиионного Суда Россий-
ской федерации // Материальї Всероссийского совевдания. Москва, 22.03.2001.- С. 12.

30. Митюков М.А. Актьі Конституционного Суда России и конституционньїх (уставних)
судов субьектов РоссийскоЙ Федерации и некоторьіе вопросм их исполнения // Проблеми
исполнения федеральними органами государственной власти и органами государственной
власти субьектов РФ Решений Конституционного Суда РФ. Материальї Всероссийского со-
вещания (Москва 22.03.2001 г.).- М. 2001.- С.20.

ІХ.Селівон М.Ф. Вказана праця.— С. 19.

32. Иерсееянц В.С. Судебная практика как исючник права. - М., 2000.— С. 107—112.

33. Лазарев В.В. Проблеми общей теории права и государства. Учебникдля вузов (под
общей ред. В.С. Нерсесянца).- М., 1999.- С.459.

34. Таїе N. Іпсіісіаі іпяіШІІопї іп сгокпаїіопаї регересІІУе: Јо»ап1 іпіе(>гаїїп8 соигК Іпю !пе
сотрагаиуеїГшіхої'роШіск. ОхГогсі, 1981. Р.1, 9.

35. БасанговДА. Доктринальное конституционное толкование в деятелькости Консти­
туиионного Суда РФ. Автореф. насоиск.... кандидата юрид- наук.— М., 2004. -СІ6.

36. Рютерс Б. Демократическое правовое государство судей? — Бремен, 2002,- С.356.
ЗЇІ.КідічХ. Проблема тлумачення в конституційній юрисдикції// Вісник Конституцій­
ного Суду України.- 2002.— № 4.- С.47.

38. Тодьїка Ю. Н. ТЬлкование Конституции и законов Украпим: теория и практика. —
X.: Факт, 2003.-С.198.

39. ЛазаревЛ.В. Правовме позиции Консгитуционного Суда России. - М., 2003 - С.74.

40. Чепурноеа Н.М. Проблема соблюдения юридической техники в постановлеииях
конституционньїх судов и ответственность за их исполнение // Материальі Всероссийско­
го совещания (Москва 22 марта 2001 г.).— М.—2001.—С. 169.

41. Цвік М. Про офіційне тлумачення законів України // Академія правових наук Украї­
ни. Вісник.- X., 1997.- Вип.. 4 (II).- С51—60; Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм
права /НАН України. Ін-т держави і права їм. В.М. Корецького; [Відлов, ред. Н.М. Оки-
щенко|.- К., 2001,- 177 с; Тацш В., Тодика Ю. Межі тлумачення Конституційним Судом
Конституції і законів України // Вісн. Конституц. Суду України.- 2002,— №2.— С.60-63.

-135-

Зміст

Вступ................................................................................................................................................ З

Частина І. Конституційне правосудця в Україні: аналіз конституційної

юрисдикції..................................................................................................................... ,............... 9

1. Державна влада і статус Конституційного Суду України в системі

органів держави........................................................................................................................ 9

• Державна влада контрольована суспільством................................................................ 9

• Конституційне правосуддя - новий феномен Української держави........................ 17

• Унікальна роль Конституційного Суду України у забезпеченні
верховенства права............................................................................................................... 29

2. Загальнообов'язковий офіційний характер І остаточність рішень
Конституційного Суду України........................................................................................ 50

• Вихідна позиція: джерело і предмет конституційного права.................................... 50

• Офіційний акт Конституційного Суду України є обов'язковим для виконання ... 57

• Остаточний і незаперечний характер рішень Конституційного Суду України... 65

• Наукове осмислення практики застосування конституційної юрисдикції............ 68

3. Офіційне тлумачення Конституції та законів України -

виключне повноваження Конституційного Суду України........................................ 72

• Тлумачення конституційних норм та норм законів в контексті
конституційного правосуддя.............................................................................................. 72

• Офіційне тлумачення - встановлення Конституційним Судом України,

що дійсно є правом................................................................................................................ 85

• Як відбувається тлумачення законів у зарубіжних країнах...................................... 96

4. Верховенство права - визначальний критерій висновків

і правових позицій в актах Конституційного Суду України................................... 101

• Сучасне конституційне правосуддя і формування правової системи

на засадах верховенства права....................................................................................... 101

• Чи допустимий перегляд або відміна раніше прийнятих рішень

(правових позицій) Конституційного Суду України................................................. 114

5. Суб'єкти сприяння дослідженню і формуванню правових позицій
Конституційного Суду України ..................................................................................... 120

• Постійний представник парламенту - процесуальна,

а не політична фігура......................................................................................................... 124

• Статус Постійного представника - це професіоналізм і відповідальність .... 126

• Конституційне провадження потребує удосконалення ........................................... 127

• Допомога конституційному провадженню................................................................... 128

Заключні положення............. ,............................................................................................... 131

Список літератури та нормативно-правові джерела.................................................... 134

136-


ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ