Конституційне право зарубіжних країн, Ріяка (стр. 65 из 132)

Невід'ємним елементом американської політичної системи є лобізм (від англ. - кулуари). Лобізм - це специфічний інститут, з допомогою якого здійснюється могутній вплив приватних і громадських організацій («групи натиску») на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Мета лобізму - добиватися від Конгресу, Білого дому, міністерств і відомств, легіслатур і виконавчих органів штатів ухвалення чи відхилення тих чи інших законодавчих або адміністративних актів.

Для здійснення цієї мети у США існує розвинута матеріальна структура. По-перше, практично всі крупні корпорації, підприємницькі спілки, професійні спілки, різні спеціалізовані організації мають у своєму складі особливі підрозділи, що займаються лобістською діяльністю. Вони можуть нараховувати до кількох сот лобістів у своєму складі. По-друге, зацікавлені групи, насамперед крупні промислово-фінансові, активно користуються послугами найманих лобістів, у ролі яких часто виступають юридичні, пропагандистські та консультативні фірми та їхні провідні співробітники. Існують і спеціальні організації, метою яких є виключно лобістська діяльність.

Абсолютна більшість осіб, що займаються лобістською діяльністю, - юристи. Чимало серед них колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, членів Палати представників, керівників відділів міністерств тощо. їх попередній досвід дуже важливий у новій діяльності, оскільки вони добре обізнані з процедурними питаннями вироблення і прийняття рішень. У них збереглися зв'язки з тими, хто продовжує перебувати на державній службі. Такі особи цінуються дуже високо, і за їхніми послугами охоче звертаються.

Для досягнення поставлених цілей лобісти використовують різноманітні методи: виступають на слуханнях у комітетах Конгресу з висловлюванням позицій зацікавлених сторін, складають і представляють для внесення проекти законів, фінансують виборчі кампанії кандидатів у Конгрес, допомагають «потрібним» конгресменам виступити з публічною лекцією тощо.

ОсновиконституційногоправаСполученихШтатівВмерики 267

Офіційні вимоги до лобістської діяльності полягають у тому, що згідно з прийнятим у 1946 р. Федеральним законом про регулювання лобізму, особи й організації, які виступають у ролі лобістів, повинні реєструватись у палатах конгресу. Однак ця вимога на практиці нерідко порушується.

У США ніколи не було державної Церкви. Релігія, за Конституцією США, є особистою справою громадян. Проте це положення у реальній дійсності порушується. Уряд утримує капеланів у Конгресі, в армії, на флоті, у в'язницях. Церковна власність не оподатковується, Президент приймає клятву на Біблії, національним девізом є слова: «Ми покладаємось на Бога». У США фактично відсутній масовий атеїзм. За результатами опитування, 98% американців - віруючі, з них 40% щотижня відвідують храм своєї конфесії.

Для США характерний високий ступінь релігійного плюралізму. Усього в країні нараховується близько 2 тис. об'єднань, які мають різні віросповідання. Основне релігійне спрямування в США - протестантизм. Протестанти складають 57% населення країни, у південних штатах їх 74%, у західних - 63%. Найбільшим із спрямувань американського протестантизму є баптизм (20% населення). Лютерани (7% населення) - в основному нащадки німецьких і скандинавських емігрантів. Також існує Єпископальна церква (3% населення). Об'єднана Церква Христа - 2% населення і деякі інші. Католицизм сповідують 28% населення; в основному це нащадки емігрантів з католицьких країн. 2% населення сповідують іудаїзм; це найзаможніша та найосвіченіша з релігійних общин. Помітну роль відіграє в США і православ'я. У країні існує 26 окремих незалежних церков, які поділяються за етнічною ознакою. Діють тут також багато релігійних сект, що виникли на місцевому ґрунті.

У політичних системах США певне місце посідають профспілки. Перші профспілки були створені на початку XIXстоліття. Це були організації кваліфікованих робітників ремісничого типу, тобто цехові профспілки. Об'єднання йшло суворо за цехами в певній місцевості. Переломним моментом у розвитку руху були 30-і роки минулого століття, коли основною силою стала маса на-півкваііфікованих робітників. На цей час почали виникати профспілки на виборчих засадах. Вони об'єднували робітників незалежно від відмінностей у професії та рівня кваліфікації.

268

Розділ 19

Тепер профспілки нараховують у своїх лавах понад 24 млн осіб. Найбільшою профспілкою є Американська федерація праці - Конгрес виробничих профспілок, створений 1955 р. АФП-КВП - най-впливовіша організація, яка представляє інтереси профспілкового руху в державних органах - Конгресі й федеральних відомствах. Мета діяльності АФП-КВП така: законодавчо захищати інститут укладення колективних угод від його руйнування корпораціями та державою; домагатися від держави проведення такої соціальної та економічної політики, яка б сприяла повній зайнятості й зменшенню соціальної нерівності у суспільстві. У середині 90-х років АФП-КВП об'єднувала понад 90 галузевих і багатогалузевих профспілок, які нараховували у своїх лавах близько 15 млн осіб.

Другим за розміром у США є Об'єднання профспілкових дій, створене 1966 р. Понад 4 млн осіб, що входять до об'єднання, зосереджують свої зусилля на вирішуванні внутрішніх проблем США. Є у країні ще дві великі профспілки - автомобілебудівників, а також водіїв вантажних машин і складських робітників (3,5 млн). Неорганізованою залишається основна маса робітників хімічної, текстильної, харчової і деяких інших галузей.

Політичні партії. Історично в США склалася двопартійна система, тобто політичне панування двох найбільш впливових політичних партій - республіканської і демократичної. Спочатку партії достатньо чітко розмежовували свої інтереси. У той самий час, уже в 50-х роках XIXст. в Америці суспільних суперечностей було набагато менше порівняно з європейським суспільством.

Наприкінці XVIIст. виділилися два основних угруповання. По-перше, це федералісти, які прагнули створення сильного союзу штатів, тобто унітаризації держави. Пізніше це угруповання перетворилося на ядро демократичної партії. І, по-друге, республіканці, які вимагали політичного життя і збереження широкої автономії штатів. Заслугою республіканців у той час було здійснення ряду прогресивних реформ, які були пов'язані переважно з діяльністю Президента Т. Джефферсона. Проте у другій половині XIXст. у цьому питанні сталися істотні зміни. Демократична партія, яка мала як соціальну базу південні штати, перетворилася на партію, що боролася за збереження рабства. Республіканська партія очолила боротьбу Півночі проти Півдня. Таким чином, колись дві головні партії в США у той час являли собою

ОсновиконституційногоправоСполученихШтатівАмерики 269

дійсно ворогуючі політичні організації, розділені серйозними суперечностями. Після поразки рабовласницького Півдня капіталізм почав швидко поширюватися на його території, в результаті чого основа корінних суперечностей між республіканцями і демократами зникла.

Нині жодної істотної різниці між демократами й республіканцями не існує. Основні функції обох партій складаються з того, щоб забезпечити добір, висунення і обрання на виборні посади своїх представників.

Слово «партія» у звичайному його розумінні може бути застосоване до цих партій з деякою умовністю. Річ у тім, що і республіканська, і демократична партії не мають постійного членства, і кожний, хто голосував на виборах за представників тієї чи іншої партії, може вважати себе або республіканцем, або демократом. Партії не мають постійних політичних програм, партійних білетів, не збирають членських внесків. Тільки у 1974 р. демократи вперше прийняли устав своєї партії. До кожних президентських виборів партії розробляють свої передвиборчі програми.

У США існують і виявляють певну активність інші політичні партії. Вони мають вплив у масштабах окремих штатів, на місцевому рівні і навіть досягають успіху у проведенні своїх кандидатів на суспільні посади.

Наприклад, протягом першої третини XXст. Соціалістична партія мала два місця у Палаті представників і понад 50 постів мерів міст.

Губернатором штату Вісконсин протягом кількох років був член Прогресивної партії, а у 1974 р. губернатором штату Мен став незалежний кандидат, який переміг і республіканців, і демократів.

У загальнодержавних масштабах лише раз сталося так, що Президентом був обраний представник другорядної партії - Ав-раам Лінкольн, якого було висунуто 1860 р. новоствореною тоді Республіканською партією. Але вже тоді двопартійна система настільки укоренилася в політиці, що одна з найбільших на той час політичних організацій - ВІГІ - швидко втратила свій вплив і через кілька років розпалася, залишивши на політичній арені знов-таки дві головуючі партії: республіканську і демократичну.

270

Розділ 19

§ 4. Вищіорганидержавноївлади

Президент і уряд. Президентська влада, тобто величезний військово-бюрократичний апарат, очолюваний президентом, являє собою за сучасних умов найважливішу політичну установу, за допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню і зовнішню політику.