ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий
рівень державницького розуміння людей Х століттА. Ольга встановлювала
«ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни
стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були
постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водилися бобри,
хутра яких мали дуже високу цінність як в Евроігі, так і в Арабському халіфаті.
Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин
порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувалося переважно
хутрами, і «куна» була довгий час валютою. Ольга ставила «знамення»; це
стосується вже іншої галузі державного бюджету: бортних дерев, де були рої
бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом
експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі
воском. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції норманського
елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріте, ніж в інших країнах Европи.
Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та
Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка
Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний
воєвода часів Володимира. До неясних місць літопису належить питання про
походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади –
«кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «Єґермайстра» і т. п.– займали вищі
представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би
мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах
Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими
манерами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи
Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою
була й сестра. Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А.
Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином,
батьком Малупгі і Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вда-
ючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе,
теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а
Діра – за Аскольдового сина. Можливо, з процесом асиміляції норманського
елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її охрищення.
Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з
давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників
припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера,
в якій перебувала Ольга. Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але
про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли
вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він
стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень, де саме й коли
христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у
955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Пор-
фірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона –
поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар був її хрищеним батьком.
Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не
може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше
перехитрила деревлян Це оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата
приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це
розходження в датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С.
Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що
охристилася вона за Романа Лекапена.
Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в
Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік,
9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки,
священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в
супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після
короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з
цісаревок), – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в
докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує
такої видатної справи, як ц охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже
християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його роди-
ною і наявність священика в почегі. Отже, треба гадати, що охри-стилася вона до
подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він з
княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли
бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зівсував Ігор, могли бути
торговельігі, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й
церковні. Не виключено, що Ольга хотіла договоритися з Візантією у військових
справах і обіцяла прислати свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо
ходило на допомогу наступникові Константина, Романові II. Як натякає «Повість»,
прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож,
коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його,
заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла
в Суді». Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо,
стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром
імператором – Оттона 1. В 959 р. до Ахена прибуло посольство від «королеви
ругів» Олени (це ім'я одержала Ольга при охрищенні) з просьбою прислати
(Іяскіопа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав Іі-Клева єпископ
Адальберт, але заснувати катедру йому не вда-лося, і він повернувся до Німеччини.
Про це розповідав аналіст Яродовжувач Регінона», якого дехто з дослідників
вважає за са-ііого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літо-
йявине згадуютьїї, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість времяних літ», у
Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові, Иожливо, Ольга висилала
посольство не для того, щоб просити єпис-хіова, або не тільки з цієї» метою. На це
вказує нагорода, що її одер-яйК Адальберт від Оттона 1, не зважаючи на невдачу з
заснуван-іак єпископії. . Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її
постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схаракте-різував ії
М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала
їй ослабнути ні розвалитися, налад-вла дипломатичні відносини з двома
наймогутнішими імперіями Ввропи, представниками культури Середньовіччя.
Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави називати
Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона
була «наймудрішою серед чоловіків».
СВЯТОСЛАВ (964–972) Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з
найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який називав
його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав вув мужній,
войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час він глибоко включився в
міжнародні відносини і відіграв у них величезну ролю. Він воював протягом
усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його
гриміло по всій Східній Европі та. Західній Азії. Його знали письменники Візантії
та арабського світу. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де
розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського
каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував
міста – Саркел, Ігіль, Семендер. Після того ігішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх
аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське
військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в
завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його
втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова. Візантія вела боротьбу з
новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії доходили
до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині
Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на дві частини – східню та західню.
Візантійський цісар Нікифор Фока вирішив скористатися з її ослаблення і втягнув у
боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи
можливістю заволодіти тією країною.
З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію,
здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і вирішив пере-несги свою столицю до
Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки,
вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби».
Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну
печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадкові,
вона уникнула полону. Святослав примушений був покинути Болгарію й рятувати
столицю. Розбивши печенігів, він вернувся до Болгарії.
У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати греків з
Европи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван Цимісхій, зібравши
великі сили, примусив Святослава до капітуляції, і в 972 році знову укладено
договір з Візантією. Святослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з