відкинув, бо, мовляв, уніяти — грецького обряду.
г) Україна після Берестейської унії. Берестейська унія не внесла спокою і не
поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася
третя, уніятська. На боці уніятської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання
польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два
єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник,
Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх. Спроби православних
звернутися до короля за посередництвом соймиків та сеймів нічого не дали.
Уніятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською
Церквою.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики,
частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн.
К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що
організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі
батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію,
зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.
Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ
Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що &ув до того Володи-мирським
старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-
1613 — це «Потієва доба», характеризує його ролю о. Б. Курилас. Твердого рукою
взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерти в 1613 році.
«Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», — писав Потій у 1600 році до слуцького
кліру, який не слухав його.
На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але.
мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив
боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К.
Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна
Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл —
кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола
вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріярха.
Благословення патріярх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на
тому й скінчилася.
Найбільше значення в справі оборони Православної Церкви мала релігійна
полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка
велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали
захоплення читачів. Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки,
які переходили до уніятських владик.
Справу православних та уніятів розглядалося майже щороку на соймі, в сенаті.
Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український
народ поділився на дві частини, і що уніяти не можуть репрезентувати всього
народу.
Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніятського
митрополита вилучено Києво-Печерський манастир і дозволено обрати там
православного архимандрита — Слісея Плетенецького; визнано права братств і
вилучено їх з-під юрисдикції міярополита-уніята.
Безоглядна політика Сігізмунда Ш викликала незадоволення протестантів та
православних, до яких приєдналося чимало десидентів католиків, і 1606 р. проти
короля вибухло повстання («рокопі») з Краківським воєводою Зебжидовським на
чолі. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко
висловили свої вимоги православні, зокрема — деградувати уніятських владик,
роздавати церковні добра тільки православним, припинити всі судові процеси
проти духовенства.
Після смерте Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку катедру уніятові
Остафієві Єловичу-Малинському.
На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки
знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К.
Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити
його, бо й діти князя перейшли на католицтво.
У перщий час після Берестейської унії уніяти відчули глибоко розчарування: вони
сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що
нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли
відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі .15 грудня 1596 року немаі
згадки про право уніятських єпископів засідати в Сенаті, не .зважаючи на те, що в
цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу
народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії
виявився трагізм Української Уніятської Церкви, — пише Вінтер: православні
ненавиділи уніятів за зраду, а Римо-Католицька Польська) Церква не вважала їх за
повноцінних громадян, бо рішальним для неї було питання нацюнальности. Поляки
прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від
своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Ушятська Церква стала тільки
«терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик,
єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе
уніятів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька
Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української
народности проти польонізації», — писав Д. Дорошенко.
КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА
а) Шкільництво. Мало відомо про стан шкільництва в литовсько-польській добі.
Безперечно, в манастирях, при церквах школи існували по-старому, в кращих
школах можна було не лише навчитися читати та писати, але й набути деякі
відомості з теології, літератури, грецької мови. В XVI ст. такі школи при церквах та
манастирях стали загальнопоширенийи.
У 1550 році згадується школу при Красноставській церкві. В 1596 році княгиня
Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею
Пересопницькому манастирі. В Почаїв-ському манастирі збудувала школу Ганна
Гойська, в Загаєцькому — Раїна Ярмолинська і т. д.
У цих школах діти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращі учні
— «Апостола». Ф. Скорина у передмові до Біблії писав, що псалтир був шкільним
підручником. Письма вчили староуставного, а пізніше скоропису, що виробляється
з XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві; вчили
також рахунки.
Навчителями в церковних та манастирських школах були дяки. У 1562 р.
Ходкевич, фундуючи Заблудівську церкву, половину суми призначає на утримання
дяка-«уставника», якого зобов'язує «на науці дітей держать». Так само й князь К.
Острозький, фундуючи «уставника»-дяка в Острозі, покладає на нього обов'язок
«школ^ держати». В своєму заповіті В. Загоровський, каштелян Волинський, згадує
«дяка доброго», як учителя. В 1581 р. пастор. Одерброн писав, що в Україні при
всіх церквах були школи. В церковних фундаціях не згадують про школи, а лише
про збільшену дотацію для дяка.
Крім визначених у церковних фундаціях дотацій, дяки, за старими звичаями
одержували від батьків, по скінченні їхніми дітьми псалтиря або граматики,
горнець каші або гривню грішми.
Дяком називали вчителя-«уставнйка», «бакаляра» або «дидаскала», здебільшого
молоду людину, яка далі могла стати священиком. Дяк міг допомагати при
Богослужбі, але не це було головним його завданням. Дяк часто був єдиною
письменною в селі людиною, до якої зверталися по поради. Отже, між ним і дяком
XIX століття велика різниця.
Маємо цікаві приклади побутового характеру, які малюють стан навчання в ХУ-
ХУІ вв. Характеристичний в цьому відношенні тестамент згаданого вище Василя
Загоровського. Року 1576 він був узятий татарами в полон, де й помер р. 1577, бо
не мав можли-вости дати за себе 500 золотих червінців викупу. З полону передав
Загоровський заповіт свій дядині, що виховувала його синів: коли хлопцям
сповнилося по 7 років, запросити «дяка добре вченого й цнотливого учити їх в
моїм домі або в церкві св. Іллі у Володимирі руСької науки в письмі святім... Коли
вони дійдуть до доброї науки в своїм язику руськім... згодити їм бакаляра
статечного,... який учив би їх науки латинського письма» дома. А коли навчиться
добре — «дати до Вільна, до єзуїта, бо там хвалять добру науку дітям»...
Пинський шляхтич Євлашевський описував, як він упродовж п'яти років «бавився
наукою руською».
Як уже згадувано, Україна, вступивши в склад Литовської держави, значно
перевищувала Литву та Білорусь своєю культурою. Руська, тогочасна українська
мова, запанувала в установах, українці, стаючи урядовцями, вводили в загальний
ужиток українське право, звичаї, мову. Православна віра витісняла литовське
поганство. Ще в 1347 р. король Казімір Великий видав був «руською мовою»
Вислицький Статут. Королева ЯдвІґа (1371-1399) любила читати слов'янську
Біблію та писання св. Отців. Казімір IV Ягай-лович (1492) більше вмів по-руськи,
ніж по-польськи. Польський учений С. Бандке писав 1415 року: «Усі Ягеллончики
аж до Сігізмунда-Авґуста в Литві писали по-руськи, привілеї й надання давали і
навіть часом краще, ніж по-польськи, вміли». У бібліотеці Сігізмунда 1,
передостаннього Ягеллончинка, було 33 книги руською мовою і лише одна —
польською».
Протестанти засновували в Польщі і в Литві школи, до яких охоче йшли українці;
це були насамперед гімназія та академія в Ракові. В Україні були протестантські
школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.
У боротьбі за піднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантів,
і Польща та Литва вкрилися мережею єзуїтських шкіл — колегій з добрими
педагогами, з бурсами для учнів. Там було зразково поставлено навчання, а разом і