Смекни!
smekni.com

Доісторичне минуле України (стр. 16 из 60)

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі

українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину фінських та

литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними

зв'язками, матримоніяльними союзами – Українська держава за Володимира стала

на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці,

Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс

новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з

палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним

муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-

Володимир-ської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті

збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун,

Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну,

бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над

спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і

була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що

прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста,

його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів,

скандинавів, франків, греків, вірмен– різномовною, різноплемінною масою

людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу

культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було

мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви

потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру,

потрібно було багато грамотнихлюдей: читців, співаків тощо. При церквах

Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім

Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві.

Можна сказати – жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була

так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь,

як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин –

зберегли пам'ять про Володимира-«красне сонечко», про його людяність, приступ-

ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит

Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному «Слові» так

характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир),

но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:

політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М.

Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би

сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської

держави».

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його

життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,

і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її

до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин

держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років

перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю

центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його

сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування

трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм

окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй

правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,

можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти

між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він

призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а

іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося

князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,

забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –

осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою

одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.

Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до

Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк

почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-

мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно

довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у

в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля

себе, можливо – дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав

Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати

війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові,

несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь

Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.

Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до

Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з

Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався

з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити

владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового

сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та

Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася

більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та

Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та

Муромська.

Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли актив-ности.

Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом

проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017

році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава.

Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з

Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами

і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була

Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни

з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши

посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу

частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома

імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і,

мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий:

Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову

заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив

Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи»

загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я

«Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року

1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»

Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з

кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після

війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по

Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні,

Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно

ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя

Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки,° залишаючись єдиновладним

володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія

Ізясла-вичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року. . Правління Ярослава

значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній

політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався

повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до

Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив

на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і

оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-

українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю

після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив

Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після

того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на

ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в

1047 р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу

Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час