своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. Обширну групу
неолітичних племен тисячоліть до Р. X. можна вважати за предків українців, але до цього
часу не можна сказати з певністю, від якого саме неолітичного племени вони походять.
Найясніший зв'язок між українським народом та носіями культури полів
поховань, яку датують кінцем 1 тисячоліття до Р. X.
Поля поховань доходять до нижнього Дністра (Лука-Врублевецька) на заході, а на
сході — до Полтавської та Сумської областей. Зустрічаються вони також у Молдавії.
Поля поховань викликали деякий час сумнів дослідників щодо національности
людей, які залишили їх. Перший, хто в 1901 'році відкрив їх—В. В. Хвойка — в селах
Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині, відразу визнав їх слов'янськими. Сучасні
археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та інші) твердо відносять їх до
слов'янських. Спірним залишається питання про хронологічну межу: до якого часу
існувала Черняхівська культура? В. В. Хвойка датував кінець її ІУ-У сторіччям нашої ери.
М. Ю. Брайчевський відносить кінець культури до УІ-УІІ сторіч нової ери, але це ще не
можна вважати доведеним.
Характеристичне багатство римських монет у могилах полів поховання. За
підрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено біля 800 монет. Це свідчить про
торговельні зв'язки носіїв цієї культури. Про це ж свідчать і численні фібули т. зв.
«провінціяльно-римського» типу.
Важливі пам'ятки культури Зарубинецької (Зарубин, Переяславського району) та
Корчуватівської (Корчувате — недалеко від Києва, на правому березі Дніпра). Ця
культура охоплює велику площу: від басону Десни, Сейму, Сули, Псла — до притоків
Дніпра, як от Тясмин, Рось, Тетерів. У могилах знаходять рештки і трупоспалення, і
трупокладення, а також бідний інвентар: фібули, дармовіси, скляні буси, посуд гарної
техніки з блискучою поверхнею. Датуються ці могили від Ц ст. до Р. X. до П ст. по Хр.
Знайдено чимало поселень та городищ — переважно на високих берегах річок.
ПОСЕЛЕННЯ АНТІВ АБО ВЕНЕДІВ ТА ЇХНЯ ГРОМАДСЬКА І
ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ
Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від
VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей.
Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям.
Ґогський історик Йордан писав, що «анти найхоробріші між ними (венедами),
живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але за іншими відомостями, в
тому числі Павла Диякона, можна зробити .висновок, що в V ст. держава антів
охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх
Варти та Одри і частини Богемії. Питання про походження антів неясне. Ф. Дворнік, Ю.
М. Левицький вважають антів одним із племен алавіх. Тмї ж думки Г. В. Вернадський та
М. О. Міллер Значна частива дослідників вважає їх за слов'ян. О. О. Шахматов вважав
авгів слов'янами, які жили на Прикарпатті, С. М. Солювйов — швденно-вахідньою
частиною східніх слов'ян, Л. Нідерле — волинянами, В. О. Ключевський — дулібами, М.
С. Грушевський — українцями. Подвіочи ці думки дослідників, М. Ю. Брайчевський
підкреслює погяяд «націоналіста» М. С. Грушевського, начебто с різниця між його
«українцями» та «дулібами» Ключевського. Сам М. Ю. Врайчевський вважає антів
продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський
вважав, що іменем «анти» називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де
інзніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов'яни
розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов'ян, які посунулися на
Валканський півострів, та антів, від яких походять руси.
Жили анти иєваяикими поселеннями по беретах річок та озер, займалися
скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували чернахівські, але мали вони й
окремі — для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожвому селі, а спільні
— для кількох поселень. М. Ю. Врайчевський приписує ахтам т. зв. Змієві або Троякові
вали, які тягвуться на десятки кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж,
Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрів заввишки. Найбільше
антських речей у басейні р. Роси; лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні
бляшки — всі ці речі О. Спщия та В. Рибак» відносять до антів і всі вони згодом відбинися
в українських речах. Треба сказати, що з археологічного погляду пам'ятки авхів іце мало
досліджені.
Збереглося чимало відомостей про громядсьху та імпхичну організацію антів.
Прокошй Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна
упроияє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але
за часів загальної небезпеки вони обирали царя («тех»), авторитет якого визнавав весь
народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з
остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для ангів: лотрапили до
полону (ули забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в
боротьбі з аварами в 550-их роках. Відомі імена деяких царів. Так, були Ардагаст,
Мусокій. Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському
побережжі.
Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську
державу за племінний союз. Ключевський називав Й «Дулібський союз». Інші бачать
короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — з
аварами і т. д.).
У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба
предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та
участю населення у політичному житті.
Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона
впала під навалою аварів.
РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН
Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами
посуваються на захід. У ІІІ-УІ ст. ст. західні та південні слов'яни опанували вже ті землі,
на яких застала їх історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.
В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять
Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія
будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в
силах зупинити рух слов'ян. У 40—50-х роках VI. ст. слов'яни починають оселятися за
Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на
захід, слов'яни приходять у рух і подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі
лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на
горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже
зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді,
населення мовою, народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід
сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У
ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських
слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — «Десна», себто
«права». Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б
назвати Гї «правою».
«Повість временних літ» подас перелік слов'янських племен так, як вони жили в
XI столітті. «Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци,
полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельшяне». Кількома
рядками вище читаємо: «Поляном же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода
словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне;
радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — й
приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим
по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й
радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци
седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви.»
В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння — «в полях, а
в деревлях своє, а дреговичи своє) а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте
полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх
Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них».
У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни,
сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та волиняни, уличі, тиверці та
хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський
(словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по
середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або
бужани, «де нині волиняни», на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по
р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад
Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут
літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської
держави і від к походять -українці східньої та західньої Галичини. У той же час назви
окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст.
анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував
племе-ва — волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константин Порфірородний теж
перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві