Смекни!
smekni.com

Доісторичне минуле України (стр. 43 из 60)

відносини між Литвою та Москвою, які й без того загострювалися на ґрунті

політичного суперництва. Цей русько-литовський антагонізм і нахил руських

елементів до Москви були явищем цілком ясним, — про це писав у 1470-их роках

Длуґош.

За Вітовта Москва рахувалася з силою Литовського князівства. Прилучення в 1404

р. Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства —

свідчили про перевагу Литви над Москвою. Низка сіверських князівств

добровільно піддається під владу Вітовта. Року 1392 Великий князь Московський

Василій І, син Дмитрія Донського, одружується з дочкою Вітовта, Софією, і вважає

це за велику честь, а вмираючи, призначає Вітовта опікуном. Навіть, не зважаючи

на послаблення Литовсько-Руського князівства після Вітовта, воно виглядало

сильнішим, ніж Москва. Під час боротьби з Москвою Новгород звернувся до Литви

й піддався Ка-зІмірові; Казімір призначив намісником Михайла Олельковича, але

гой покинув Новгород після смерти брата, сподіваючись одержати в спадщину

Київ, і Казімір, не призначивши нікого до Новгороду, допустив розгром його в

1478 році. Не підтримала Литва і Тверського князя в 1484 р., і Рязанського — в

1480-их рр.

У XV ст. в становищі Литовсько-Руського князівства зайшла кардинальна зміна.

Під впливом литовського елементу уряд Великого Князівства дедалі менте звертав

увагу на русинів — білорусів та українців, а натомість переносив центр ваги на

Польщу й легковажив Московське князівство, яке зростало за його рахунок. В

останній чверті XV ст., як згадано вище, чернігівські князі потягли до Москви зі

своїми землями. Після смерти Казіміра Москва вже рішучо бере участь у

пограничних війнах: в 1492 році московські війська зруйнували міста Любутськ,

Мценськ, Мосальськ, Хліиень, Рогачів. У 1493-94 рр. московські воєводи ходили

тна Мезочеськ, Серпейськ, Опаків, здобули Вязьму. В посольстві до Олександра

Московський князь уперше іменував себе «государем всея Руси». Шукаючи

порятунку, литовський уряд запропонував одружити Олександра з дочкою

великого князя Московського, Івана Ш, Оленою. Укладено договір, згідно з яким за

Москвою залишався вплив на Новгород, Псков, Твер, Рязань; деякі з захоплених

міст Москва повернула Литві. Але цей шлюб нічого не змінив на краще.

На сході швидким темпом ішов процес об'єднання земель грд владою

Московського князя. Цьому процесові відповідала ідеологічна теорія, яка ставила

московських князів як спадкоємців величі Візантійської імперії. Хронологічно

зростання, могутности Московської держави збігалося з занепадом Візантійської

імперії під навалою турків у 1453 році. На цьому ґрунті постає теорія трьох Римів:

перший Рим упав, другий Рим — Константиноігіль — теж упав, третій Рим —

Москва — «стоятиме вічно».

УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Наслідки Люблинської унії для України були величезні. Україна була розірвана:

більша її частина перейшла до Польщі — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля,

Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Великим Князівством Литовським

залишилися білоруські землі по Вітебськ, Оршу та Мстиславль; українські землі:

все Берестейське восвідство та Пинщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала

в складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею

перейшла під турецьку зверхність і Буковина. Закарпаття, після недовгого

правління Коріятовичів, дісталося під владу Угорщини. Після поразки Угорщини в

1526 р. і поділу між Туреччиною, Австрією та Семигородом, -Закарпаття теж

поділено: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східня частина —

під Семигородом.

Значна частина України опинилася під владою Москви: все сто-чище Десни і

Сейму по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця. В 1513

році московське військо здобуло Смоленськ, в 1563 — Полоцьк.

Десятки чернігівських та новгород-сіверських князів разом із своїми землями

перейшли до Москви, поклавши початок родам: Одоєвських, Масальських,

Воротинських, Трубецьких, Бєльських та інших.

Литовське Князівство втратило не лише свої землі, а й державне значення. Спільне

життя з Польщею не налагоджувалося. Литовські патріоти боронили свої права і

трималися на спільних соймах окремо.

Найбільше втратила Україна: національне життя і національні традиції зазнали

тяжких ударів. Польська шляхта згірдливо ставилася до всього чужого, і перед

українцями постала дилема: або зректися політичного життя, або польонізуватися.

Поволі польське право, мова, католицизм ширилися так, як то було в Галичині.

Король дістав необмежене право роздавати землі, і цим широко користалися

поляки. В Польщі давно вже вичерпано було вільні землі, а в зв'язку з загальною

економічною коньюнктурою в Европі збільшився попит на збіжжя, і сільське

господарство стало прибутковим. Це викликало бажання побільшувати площу

орної землі.

Майже негайно після Люблинської унії починається широка роздача землі

польським панам на Київщині, Брацлавщюгі, на Задніпров'ї, що славилися

родючим чорноземом. В Україні з'являються величезні лятифундії «королев'ят» —

польських маґнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі,

Тарновські — Уманщиною, Конецпольські мали староства Барське, Плоскіров-

ське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське.

Найбільше одержали Вишневецькі — Олександер та Михайло: в 1590 р. все

Посулля, що наприкінці XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернігівської

губерній.

Землі ці були слабо залюднені, і, щоб привабити селян, в цих лятифундіях

встановлено «слободи», пільгові роки, від 20 до 40, протягом яких вони не платили

податків і не робили панщини. Люди з усіх частин України з неймовірною

швидкістю стали заселювати ті землі. Інженер Боплян, який служив у

Конецпольських, писав, що вони заснували 50 слобід; у Тарновських виросло 110

містечок та 200 сіл. Окремі пункти були густо залюднені: в Ромні було 6000

господарств, у Лохвиці — 3325, у Лубнях — 2646, Пирятині —1749.

Литовські політики довгий час не вважали свою поразку за безнадійну. Після

смерти Сігізмунда-Авґуста в 1572 році вони сподівались повернути українські

землі, але зв'язувала тяжка війна з Москвою, яку Литва не могла вести без

допомоги Польщі.

Кандидатами на литовський престіл були французький принц Генріх Вааіюа та Іван

IV Лютий, цар Московський. Іван IV ставив умовою розрив з Польщею, але це

рішуче відхилили литовські посли. Нарешті Литва та Польща спільно обрали

Генріха Валюа, але за короткий час він утік до Франції, де посів королівський

престіл, як Генріх II.

Настало знову міжкоролів'я, і Литва спробувала висловити свій протест, не взявши

участи в соймі 1573 р. Вона мала власного кандидата на великого князя —

австрійського принца Ернста. Але повторилася та сама нерішучість, і протест

закінчився визнанням за Великого князя Стефана Баторія, обраного королем

Польщі (1573-1586). Його енергія в боротьбі з Москвою, тактовне поводження з

Литвою (за нього підготовлено до друку III редакцію Литовськогс статуту в дусі

автономности Литви), тісніше зв'язали Литву з Польщею. Під час безкоролів'я

після смерти Стефана Баторія в 1586 р Литва зробила знову спробу розірвати з

Польщею, але примирилася на кандидатурі Сігізмунда III Вази (1587-1632),

королевича шведського.

Правління Сігізмунда III тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і

навіть Польщі. Все його правління було заповнене війнами для здобуття корон

шведської та московської. Фанатичний католик, Сігізмунд III не мав популярности

в Швеції, і в 1588 р. шведським королем став його дядько, Карло. Почалася довга

війна зі Швецією, яка коштувала Польщі багато грошей та людей, але Сігізмундові

корони не дала. В історії України ця війна важлива тим, що вперше виступило в ній

українське козацтво, як військова організація.

Ще тяжчою для Польщі була війна за московську корону. З 1598 року в

Московському царстві вимерла, зі смертю царя Федора, династія так званих

«Рюриковичів», власне нащадків Юрія Довгорукого, і почалося «Смутное Врем'я».

Обраний Земським Собором, цар Борис ґодунов неспроможний був забезпечити

спокій та тверду владу. В 1604 році на Москву вирушив претендент на престол під

іменем сина Івана IV — царевича Димитрія, що загинув у таємничих обставинах в

1591 р. Його визнала Чернігівщина, т. зв. Сіверська Україна, підтримали приватні

полки польських панів та українські й донські козаки; переходили на його бік і

московські війська.

В 1605 р. Димітрій зайняв престол, але в 1606 р. був забитий. На деякий час царем

став Василій Шуйський, проти якого в різних місцях почалися повстання, серед

яких керівну ролю грали міста Сіверської України, з ватажками — воєводою

путивльським, князем Шаховським та колишнім холопом Болотніковим.

Повстанців розбито. Тим часом у Стародубі з'явився новий претендент на престол

під іменем Димитрія, що нібито врятувався від смерти. Осередком його війська

стало Тушино. Його визнали: вдова Димитрія І, Марина, з польського роду

Мнішків, багато бояр, навіть штріярх Філапет. колишній боярин Романов.

Не мігши подолати «тушинців», Василій Шуйський звернувся по допомогу до

Швеції. Тоді Сігізмунд III рушив походом на Москву, але зупинився під

Смоленськом, якого не міг здобути протягом 21 місяця. В 1610 р. бояри скинули

Василія Шуйського й запропонували обрати царем Сігізмундового сина

Владислава, з умовою, що він має перейти на православ'я. Проте, Сігізмунд не

відпускав Владислава, бо хотів сам бути царем. Почалася Окупація Москви

польськими військами.

Польща не відмовлялася від своїх «прав» на Москву навіть після того, як у 1613 р.