складався з системи клітей, зроблених із міцних стовбурів дерев і засипаних
глиною. Володимир мав тут свій двір; тут була і єпискоігія. Наприкінці XII ст. в
Білгороді князював Рюрик, після того, як поділив владу великого князя із
Святославом III. Він прикрасив місто пишним храмом Апостолів, розкішне
оздобленим фресками. У Білгороді були розвинені ремесла, серед них —
виробництво полив'яних илиток/
З інших міст на південь від Києва були: Василів на шляху до Пониззя, Подунав'я,
Галичини; далі, на схід — Треполь, на березі Стугни, над бродом через Дніпро;
Витечев, з міцним городищем над бродом через Дніпро; на південь від Треполя,
над Дніпром, Заруб, з міцним городищем, яке захищало брід через Дніпро (з Зарубу
вийшов митрополит Клим Смолятич). Далі: на Пороссі був Торчеськ, залюднений
осілими торками; над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках місто Юр'св, в
якому була єпископська катедра.
Ярослав хотів був зробити Юр'єв значним осередком Поросся, але це йому не
вдалося; 1095 року половці спалили його. Спроба Святополка II відбудувати Юр'єв
після перемоги над половцями також не повелася. Історія Юр'єва показує, яка
тяжка боротьба точилася на південній межі Київщини.
Над Дніпром у другій половині XI ст. згадується Канів, що у XII ст. стає значним
торговельним осередком. Коли посилились напади половців, Канів став
сторожовим пунктом, і сюди виходили князі, щоб «стерегти руську землю» і
охороняти купецькі валки.
Далі йшла лінія укріплень: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Вогуслав,
Володарів, зв'язаних високими, так званими «змієвими» валами.
Поза межами «Руської землі» було не багато міст. У Деревській землі — старий
Іскоростень і Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши
розкішну церкву св. Василя (його християнське ім'я). Овруч славився виробами з
червоного шиферу, головним чином — пряслицями.
Внутрішнє життя Київщини характеризується міцною боярською верхівкою, яка
брала активну участь в торгівлі. З утворенням Київської держави до місцевої
боярської верхівки приєднувались бояри, що перейшли з князями із інших земель.
Княжа дружина непомітно зливалася з місцевими «луччими людьми», боярством та
купецтвом, здобуваючи землі, двори, господарства. Помічався тісний зв'язок цієї
аристократії з урядом і князем.
Київське боярство прагнуло встановити певну династію своїх князів, які були б
більше уважні до його голосу, ніж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла
подобатися поява нових людей з дружини князя, приведеної з іншого місця. Цим
пояснюються рухи проти княжої дружини після смерти Всеволода II та Юрія.
Кияни воліли, щоб правила династія Мономаха, зокрема старша лінія
Мстиславичів. Передачу стола вони бажали по простій лінії — від батька старшому
синові, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли Київський стіл захопив
Всеволод II: «Ольговичів не хочемо», — вирішило віче, коли він залишив Київ
Ігореві. Взагалі Київське віче не раз рішуче висловлювалося за того або іншого
кандидата на стіл. Року 1113 воно, після смерти Святополка II, не побажало мати
його сина, а закликало Володимира Мономаха. Ще виразніше виявило воно свою
пошану до Ізяслава Мстиславича 1146 року, коли великокнязівський стіл посів
Ігор: кияни заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в роді Ольговичів.
Проте, допомагати своїм улюбленим князям у боротьбі проти вемилих, як було в
боротьбі Ізяслава П з Юрієм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, і вони, коли
доходило до реальної допомоги, відмовлялися подати її. Головна причина цієї
пасивности лежала в тому, що Київщина великого війська виставити не могла;
фактично обмежувалася вона містом Києвом з пригородами, решта не підлягала
Київському вічу, а мала своїх дрібних князів. Ненадійною була допомога Чорних
Клобуків, що заселяли південну частину Київщини, бо вони дуже легко
зраджували, і на них не можна було покладатися.
Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук
Мстиславичів до Ольговичів, а далі — Ростиславичів Смоленських та
Мономаховичів Суздальських. Характеристичне, що кияни не уявляли державного
ладу без князя: «тяжко бяше кияном, не осталося у них ни один князь у Києві» —в
1154 році зверталися самі до непопулярного Ізяслава Давидовича. «Мати князя, що
бажав би всім серцем добра для Руської землі — це була альфа і омега політичних
змагань київської громади... зложити все на такого князя, до котрого маєш довір'я, і
на тому заспокоїтися, — це був ідеал тодішньої суспільности», — писав М.
Грушевський.
Віче з революції 1068 року знову стає важливим чинником політичного життя.
Воно схвалює кандидатури князів, запрошує їх, укладає з ними «ряд»-угоду,
втручається в усі події життя; року 1097 воно припиняє війну між Володиквіром
Мономахом та Святополком П.
Цікавий епізод трапився з Ростиславом Смоленським. Після смерти Ізяслава II
Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий князь
Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разі його смерти Ростислав стане князем.
Кияни проголосили його князем — суправителем Вячеслава. Але, коди Вячеслав
нагло помер, бояри порадили Ростиславові «утвердитися» з громадою: очевидно,
угоди його з Вячеславом було замало. Ростислав того не зробив і лише через десять
років поверну Київ.
Про «ряд» князя з вічем згадується дуже часто, але зміст цих угод докладно
невідомий. Року 1146, укладаючи «ряд» з Ігорем, віче поставило умову: «не давати
воли тіюнам, самому творити суд». Цим умовам відповідало «Поучениє»
Володимира Мономаха, який радив, дітям бути уважливими до голосу громади,
пильнувати самим усіх галузей управи. Цим, можливо, Мономах здобув
популярність собі і своїм нащадкам.
Через те, що Київщина не змогла набути власної династії, територія її не дробилася
між спадкоємцями, як бувало в інших землях. Якщо великий князь давав комусь із
родичів маленьку волость — це мало лише тимчасовий характер.
Київ, як економічний і культурний осередок з незапам'ятних часів, залишався
таким протягом усієї великокнязівської доби. Він був також політичним та
релігійним осередком величезйої держави і, цілком природно, осередком
української культури й мистецтва. У церковній архітектурі він не мав рівного ні
щодо висоти мистецького оформлення церков, ні щодо числа їх, бо кожен князь
намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад Києва характеризується
протилежним явищем: князі розтягують скарби, зібрані їхніми попередниками.
Перший це зробив Юрій Довгорукий у 1169 році, а за ним — Андрей
Боголюбський. Навіть Данило, будуючи Холм, позабирав з Києва, переважно з
Федорівського манастиря, ікони і навіть дзвони.
Величезне значення Києва як релігійного осередку підтримував Києво-Печерський
манастир, який незабаром став загальноукраїнською святинею. Чимало князів і
бояр з усієї України постриглися в ньому або просто доживали біля нього свого
віку. «Патерик Печорський» наводить список 50 єпископів, які вийшли з цього
манастиря.
Занепад Київської держави яскраво виявляється у відокремленні від неї складових
частин, земель, що прагнуть здобути свої власні династії і вибороти незалежне
існування.
ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ
Першою, ще за Володимира Великого, відокремилась від Київської держави земля
кривичів — Полоцьке князівство, яке мало власну династію Ізяславичів. Спроби
українських князів приєднати Полоцьке князівство зазнавали невдачі. Заслання
Мстиславом полоцьких князів і захоплення Мінська мали тимчасовий характер: у
1130-их роках, користаючися з боротьби Мономаховичів із Ольговичами за
великокнязівський престол, полоцькі князі вийшли з-під влади Києва і привернули
свою незалежність. Впливове віче охороняло свою династію князів, але з кожним
новим князем укладало «ряд»-угоду. Князі були переважно воєначальниками, і не
втручалися у внутрішні справи.
Море торговельними стосунками із Західньою Европою. Крім Полоцька були в
цьому князівстві ще такі багаті міста, як Вітебськ, Мінськ, Ізяслав, Городно та ін.
ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ
Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена
з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до
складу Київської держави . після того, як рядом походів Володимир приєднав
Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом Ярослава Галицька земля була
приділена онукові його Ростиславові, але цей останній рано номер, і лише 1084
року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою
землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.
У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в
Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і висилали до західніх
земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в господарстві
Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крім того
багато важило для багатства країни те, що через Підкарпаття пролягали
торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Україну одною з
головних ланок європейської торгівлі тих часів.
Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від сусідів —
угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірний спокій
використали вони для колонізації південних земель печенігами, торками: так, у XI
ст. колонізовано середнє Подністров'я, Пониззя. В XI ст. покладено підвалини
дальшого незалежного існування Галичини під проводом власної династії.
Після смерти Володаря та Василька їх князівства поділено між їхніми синами, але