неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: «Від неї на схід — печеніги, на
південь — Дунай, на захід — слов'яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня
межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.»
Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не
ототожнювали й візантійські. Патріярх.Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860
році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре.
Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять . підтвердження в
топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу —
Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви «Русь», «Рос» вживали
виключно для позначення України.
За пізніших часів термін «Русь» стосували переважно до Київського князівства, і
він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІП ст. літописи строго
відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. «Поїхати на Русь»
означало по-їхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «йде
архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ. Року 1165 Новгородський
літопис (третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського
манастиря) . . . в Русь, в Киев град».
Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис
нотував: «йде князь Святослав .. . с половцьі поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль
ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в
Русь й приде Києву». Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці
Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, й от
иниХ стран, из Русской земли й аче Латинии». Руська земля поставлена між Царгородом і
латинським заходом.
Термін «Русь» непоширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава
охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні у
топоніміці Прикарпаття та Закарпаття.
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Х-ХІV СТОЛІТЬ
КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА
ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Вище згадувалося перше велике об'єднання українських племен під
проводом дулібського князя в VI ст. Це об'єднання було таким сильним, що пам'ять
про нього зберігалась протягом чотирьох століть, і араб аль-Масуді в Х ст. міг
написати про нього досить докладно. Видатний російський історик В.
Ключевський писав, що «історія (Руси) почалася в VI ст. на самому краю, в
південно-західньому куті нашої землі, на північно-східніх схилах і передгір'ях
Карпат». Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України
пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.
Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й
VII століттями. Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні
каравани потребували збройної охорони від напасників на суходільному шляху та
на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних
містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. З другого боку, утримання
дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть
VI ст., починає зав'язуватися державне життя. Серед найманих дружин могли бути
й скандинави, що їх називали у нас варягами.
Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва:
Кия, Щека і Хорива, про що була вже мова вище. В останніх часах з'являються
гіпотези, які в цій легенді бачать зернятко дійсности. Так, Д. Ліхачов комбінує
показання никонівського літописця, що користувався старими літописними
списками; там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав ве-
лику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими
болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу
датувати його князювання: він був сучасником Юстиніяна, себто жив у VI ст.
Літопис зазначає дату хозарського нападу – «по смерті Кия» – що стверджує
гіпотезу Б. Рибакова –УІ-УП .ст.
Припускали реальність існування Кия й О. Шахматов та О. Пресняков.
В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську
державу в половині ЇХ ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839
року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора
Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через
володіння Людовіка «русам» (Ко8). Вони прибули від руського князя до
Царгороду, але, поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зай-
няли, землі,через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з'ясувати, хто
були ті посли, і виявилося, що то були шведи.
Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез.
Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від
Чорного моря, і між ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути
угри або болгари, а князем – Київський князь. Можливо, що вислав він послами
варягів-шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.
З цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Евроігі ще
не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й ЗО років, як вона гучно
повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську
імперію – Візантію. То був похід на Царгород. «Повість временних літ» оповідає,
як у 866 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутности цісаря Михайла Ш,
підступили з фльотою в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але
самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої
опустили в море, знялася буря і знищила «безбожних Руси кораблі».
Ця стисла згадка з «Повісти» доповнює цінні візантійські свідоцтва.
Патріярх Фо-гій каже про цей напад у двох промовах: першу виголосив він у св.
Софії Царгородській під час облоги міста, а другу – після зняття облоги, їх
доповнює «Окружне послання» патріяроса Фотія 867 року, в якому дається
характеристику ругів і повідомляється про їх охрищення.
Цим не обмежуються візантійські джерела: в «Житії патріярха Ігнатія»,
написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, біля 880 року, оповідається про
напад Руси на Царгород, і «продовжувач Теофана», теж оповідає про напад Руси;
це оповідання цілком збігається з свідоцтвом патріярха Фотія. Цей факт стверджує
в усіх деталях хроніка Симеона Логофета. Дуже важлива аношмова візантійська
хроніка, яку опублікував Ф. Кюмон: в ній подається точну дату нападу Руси – 18
червня 860 року.
Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висновок: у 860 р.
на Царгород напала фльота Руси. Безперечно, зорганізувати такий похід могла
тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріярха Фотія про те, що руси
підкорили сусідні народи й, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Ромейську
імперію».
Дуже важливим е питання про походження цієї Руси і цієї великої фльоти,
що могла прийти тільки від могутньої держави. Ряд учених (Е. Голубинський, В.
Васильєвський, В. Пархоменко) припускали, що напад на Царгород, як і напади на
Сурож та Амастриду, робила Озівсько-Чорноморська Русь.
Патріярх Фотій завдає удар цій гіпотезі: він точно зазначає, що Русь, яка
напала на Царгород, була віддалена від нього великими просторами і не мала
морських портів. З другого боку – свідоцтво патріярха Фотія, що Русь, перед
походом 860-го року на Царгород, підкорила сусідів, дає підстави бачити в
напасникові Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка
спромогласявиставити аж 6000-8000 люду на 200 кораблях.
Похід на Царгород 860 року зв'язаний з дуже важливим питанням про
охрищення Руси. Патріярх Фотій в «Окружному посланні» до патріярхів Сходу
року 867 оповідав, що руські князі, настрашені чудом у Царгороді, повернувшися
до Києва, виявили бажання охри-ститися. Цісар Михайло III вислав єпископа та
священиків, і на Русі засновано єпархію. Є низка свідоцтв про те, що охрищення
відбулося не за цісаря Михайла III та патріярха Фотія, а за цісаря Василя 1 та
патріярха Ігнатія. Про це свідчить онук Василя 1, цісар Константин Порфірородний
у своїй «Історії Василя 1». Про це оповідає й Никонівський літопис (щоправда, XV
ст., але в ньому е багато оповідань з давніших літописів, які не збереглися). Взагалі
охрищенню Руси присвячено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. У
всякому разі, питання про охрищення Київської Руси за князювання Асколь-да
можна визнати за доведене.
На час правління Аскольда припадає проповідь св. братів Кирила та
Методія, 3 їх житія виходить, що проповідували вони в Криму, де знайшли
Євангелію та Псалтир, написаний «руськими» письменами, і християнина, який
розмовляв руською мовою. На основі цих «письмен» св. Кирило уклав
«глаголичне» письмо і переклав Євангелію на слов'янську мову. Це мало бути 848
року.
Коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг
вислати св. Кирила. Є факти, якідають деякі підстави утотожнити місіонера, що
проповідував у Києві, із св. Кирилом: це – оповідання про чудо з Євцнгеліею, яку
кинули у вогонь, і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охристилося.
Никонівський літопис відносить чудо до часів князювання Аскольда, а
Кольбертинські анали свідчать, що сталося воно за св. Кирила.
ПОЧАТОК КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Народня традиція та літопис зберегли пам'ять про Аскольда та Діра, як
християн. Літопис оповідає, що Олег наказав забити обох князів, як узурпаторів;
Аскольда поховано на Угорській горі, і над його могилою Ольма збудував церкву.
Діра поховано в іншому місці –- «за св. Ориною». Сполучення двох імен –