Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до
українського народу, для якого вживається термін «хлоп, а з того — хлопська мова,
хлопська віра... Цю «хлопську віру поляки — «юберменші» України — звуть «ере-
тицькою», «схизматицькою», і в поняттях українця православна віра
ідентифікується з українською народністю.
б) Церковне життя. У Великому Князівстві Литовському складалося не так, як за
Княжої доби. Тоді князі були протекторами Церкви, і опіка над Церквою була
справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для
нього ікони , хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Великому
Кйязівнстві Литовському, хоч деякі з них литовського походження залишили по
собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир
Ольгердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук
Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство
робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Голь-іданські,
Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як,
наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а
дехто — школи.
У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та
Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра
Перемиська, 3 манастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський
Золотоверхий та Унівський.
Добродійство п анів у користь церков та манастирів виродилося в форму
патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як
князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат
перетворюється на звичайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами,
угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права:
заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в
оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення
ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли
був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому
приклад: Сігізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу.
Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена,
дістала Троїцький Віденський манастир від Сі-гізмунда 1 «доживотно». Бували
випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть
неправославним. Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася
Церква.
Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всі
ступені його, починаючи-від митрополитів.
Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Як була мова вище, року
1458 Григорій Мамма, патріярх Царгородський, що приєднався був до унії,
призначив на катедру митрополита Київського Григорія П Болгарина. Пробувши
кілька років в унії. він звернувся до нового патріарха, Діонісія, що не визнавав унії.
Після смерти Григорія П, року 1473, був обраний — неясно ким — на митрополита
Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою аристократією. В справі
посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста
IV. Тим часом у Царгороді поставлено на митрополита Спиридона, але коли
приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був
ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерти Мисаїла в 1480 році
собор єпископів і «всіх станів людей» обрав Симеона. По дозвіл на посвячення
звернулися до Царгороду, і патріярх прислав своїх відпоручників з
«благословенною грамотою». Після смерти Симеона в 1488 році собор обрав на
митрополита ІОну, архиспископа Полоцького. Знову їздила делеґація до патріярха,
щоб дав «благословенну грамоту». Року 1495 собор обрав митрополитом
архимандрита Макарія.
Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: посол патріярха
закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до
благословення, «хіба в крайній потребі, на що єпископи відповіли, що в крайності
поступили так, як «поступили і братія на ті єпископи за, великого князя Вітовта,
поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців
написано: два або три єпископи нехай свобідно ставлять єпископа». Посол сказав
на те: «Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати».
Наступного року Макарія забили татари.
Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором
єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія,
Йосифові 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандер «дав» Київську митрополію,
при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької
до великого князя. Тільки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патріярха
Царгородського. Після смерти Йосифа 1 в 1500 році катедру дістав Іона —
духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається,
не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується
призначенням Великого князя та «благословенням» патріярха. Після Йосифа II
Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нічого невідомо.
Року 1534 в своїй грамоті Сігізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив
його обдарувати «хлібом духовним» — Київською митрополією; просили за нього
королева Бона, воєвода Віденський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до
того й митрополит Йосиф ПІ ще за життя обіцяв йому катедру, очевидно — продав
її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Мака-рія II бачимо
нові засади: митрополію дарують «як хліб духовний».
Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віденський
— неписьменний — за п'ять років до смерти Макарія дістав від нього зобов'язання,
що отримає катедру. Після смерти Сільвестра в 1568 році катедру дістав
митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі «достоїнство архи-
єпископське», а після смерти Іони — митрополичу катедру. Це затвердив Стефан
Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку,
але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання
православними.
За таких митрополитів, природно, не можна було сподіватися, щоб єпископи
стояли на висоті. Єпископські катедри давали як нагороду за різні заслуги, службу.
Так, у 1577 році Стефан Баторій віддав за військові заслуги зем'янинові Стефанові
Достоевському, «не грецького закону», очевидно, католикові, Вознесенський
манастир у Менську. Бувало, що церковні маєтки передавали стороннім особам.
Наслідком «патронату» єпископські катедри давалося світським людям з
обов'язком мати «вікарієм» духовну особу, яка відправляла б церковні служби. На
цьому ґрунті виникало багато сумних подій, які принижували авторитет Церкви,
бруднили ім'я українця.
Одною з найвидатніших в цьому відношенні була доля Володи-мирської катедри,
найбагатшої на Волині. Сігізмунд-Авґуст дав її Іванові Борзобогатому-
Красенському, який, залишившись мирянином, грабував єпархію, роздавав добра її
своїм родичам, і жадні протести не допомагали. Тим часом король віддав
Володимирську єпископію Холмському єпископові Теодосієві Лазовському, який,
зібравши військо, вибив Борзобогатого з єпископського замку. Тоді король дав
йому Луцько-Острозьку єпископію. Можливо, шо це предок письменника Федора
Достоєвського, який походив із старої священичої родини Поділля, що, за
родинними переказами, приїхала «з Литви».
Король передав Володимирську епискотю шдяхтичеві-католикові Жовковському,
але новий король, Стефан Баторій, призвачив її ігуменові Києво-Печерського
манастиря, Мелегієві Хрептовичу, який став роздавати маєтності єпископії
стороннім особам. По смерті Борзобогатого в Луцьку, його невістка забрала всю
церковну утвар, хрест та ікони з дорогоцінним камінням, євангелію, оправлену
сріблом — і все це продала. Наводимо, тут лише яскравіші приклади того
морального розкладу, який охопив Церкву. Історичні джерела повні скарг та
нарікань на призначення владиками-епископами людей невчених, неморальних.
Природно, такі владики не могли дбати за високий рівень морального життя
священиків. Посвячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусів добре
заплатити за висвяту і за парафію.
У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька
катедра не була обсаджена, і нею керували намісники Київського митрополита. В
1509 р. Сігізмунд 1 наказав католицьким арцибіскупам львівським поставляти
намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було
приводити до католицької віри».
Року 1516, внаслідок скарг православних, Сігізмунд призначив «візитатора»
Української Православної Церкви, дяка Грицька, надавши йому право
«направляти» священиків. Посипалися протести та прохання до короля, але ніщо не
змінялося, поки король не призначив намісником шляхтича Яцка Гдашинського,
надавши йому сан архимандрита. Митрополит Йосиф 11 визнав Гдашинського
намісником, але католицький арцибіскуп добився позбавлення його намісництва.
Довга боротьба православних закінчилася в 1535 році, коли митрополит Київський
Макарій II призначив на намісника Макарія Тучапського, в 1539 році висвяченого
на єпископа Львівського. Це коштувало православним 200 волів, яких дано
королевій Боні за допомогу, та 100 волів, яких дано Сігізмундові. Але католики-
шляхтичі й після того вживали різних заходів, щоб перешкодити Мака-рієві: не