Смекни!
smekni.com

Доісторичне минуле України (стр. 59 из 60)

Судебник Великого князя Казіміра був укладений урядовцями-правниками

великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному соймі у Вільні 1468

року. Зміст його стосується маєткових прав, порушення границь, наїздів, уведення

рабів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому видно суміш старих україн-

ських та нових станових понять. Дещо взято з «Руської Правди», але кари значно

суворіші: е кара смерти, невідома «Руській Правді». В цілому Судебник не

вичерпував навіть карного права.

Литовський Статут виник тоді, коли прийшла до голосу дрібна шляхта, вимагаючи

єдиного права, щоб знести силу магнатів, щоб було ясно, які права вони мають. На

ці вимоги Сігізмунд 1 на соймі 1522 року окремим декретом заповів, що буде

укладене загальнозобов'язуюче право. Року 1529 Литовський Статут

санкціоновано. Статут цей зрівняв шляхту в єдиний стан, виповів боротьбу

звичаєвому праву, яке замінив єдиним писаним законом. Але все ж таки перша

редакція заступає інтереси більших магнатів і поважає права селян. Друга редакція

— 1568 року — збільшує права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян.

Третя редакція — 1589 року — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже

в один стан, і виявляє негацію прав селян. Прав міщанства і духовенства

Литовський статут майже не порушує: він е чисто шляхетським кодексом.

Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській канцелярії. Статут був

затверджений 1529 року і виданий у писаній формі. Проте, ця редакція була

незадовільна, і через 20 років почали обробляти нову, другу редакцію, яка мас

назву «Волинської», бо волинська шляхта найбільше вимагала нового статуту.

Ухвалений він був 1568 року, але не всі розділи дістали санкцію. Після

Люблинської унії виявилося, що ані перша, ані друга редакція не задовольняють

потреб адміністраційних та судових органів. Тоді спеціяльна комісія, що й

зорганізував підканцлер литовський Лев Сапіга, підготовила третю редакцію, в якій

почасти використано і поширено першу редакцію. Року 1588 на соймі цю редакцію

ухвалено і статут надруковано у Вільні в друкарні Мамоничів, а 1589 року

Литовський статут набрав обов'язкової сили. Він був прийнятий у Литовсько-

Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. На

початку XVII ст. його перекладено на польську мову з додатком польської

конституції. Мова всіх трьох редакцій статуту українсько-руська.

Виданням Литовського статуту 1589 року закінчено процес уніфікації сепаратних

правних систем давніх руських земель та Литовського князівства. Своїми

правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому

західньоевропейських кодексів, і в Україні мав правне значення до першої чверти

XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині.

Рецепція німецького права проходила через Польщу. До міст Литовсько-Руської

держави прийшла вона у формі партикулярного. права, що надавалося литовськими

Великими князями шляхом привілейних грамот містам, які були на німецькому

праві. За збірники норм служили приватні переклади магдебурзьких кодексів на

латинську або польську мову та компілятивні підручники магдебурзького права.

5. Суд. До кінця XIV ст. суд Великого Князівства Литовсько-Руського був

подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві;

він від себе передавав її намісникові, гіюнам і т. п. Поруч існував церковний суд.

Міські та сільські громади мали власні суди. Крім цих судів, був ще суд Великого

князя над удільними князями. З кінця XIV ст. існували такі суди: А. Великокняжий

суд — це був суд з необмеженою компетенцією, який міг судити всі справи. Він

був одноособовий, і навіть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рішення

належало тільки князеві. Через величезну кількість справ, Великий князь доручав

чиввіти суд якійсь довіреній особі, але це доручення не набувало сталого характеру

(так були — комісарські, асесорські, маршалські суди). Єдиний суд Панів-Ради

існував поруч з судом великокняжим, але він не розгорнувся в судову установу. Всі

ці суди були знесені II Литовським статутом. Обласні суди належали намісникам,

пізніше — старостам та воєводам. Вони теж судили всі справи одноособове. Нижче

стояли суди державця-намісника. Шляхта не була підсудна цим судам. Для судів

державців-намісників вищою інстанцією був суд воєводи, а від суду воєводи можна

було апелювати до суду сойму землі та Великого князя.

Б. Домінальні суди були злегалізовані привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 року вже

нормує їх компетенцію. Це — одноособовий суд пана-шляхтича над селянами.

Громадські суди селян та міщан мали назву «копних» судів, бо люди сходилися на

них «копою», гуртом. Копгі суди були найстаріш, і навіть III статут висловився за

збереження їх.

У середині XVI ст. державні суди зреформовано. На Більському соймі 1564 року

під натиском шляхти магнати зреклися своїх судових справ, наслідком чого

Великий князь встановив земські та замкові (ґродські) суди. У Галичині ці суди

заведено ще в 1434 році.

а) Земські або виборні шляхетські суди заведено в усіх повітах. Вони складалися з

судді, підсудка та писаря; всіх їх обирала шляхта, а затверджував Великий князь.

Земські суди урядували тричі на рік — по два тижні. Судили вони шляхту в усіх

справах, крім значних кримінальних, як наїзд, підпал, убивство, зґвалтування

жінки, розбій тощо. Апеляція на вирок суду належала до суду Великого князя.

б) ґродські, або замкові суди були одноособові, судив намісник, староста або

воєвода. Формальну сторону пильнував замковий суддя, книги вів писар. Замкові

суди судили всю шляхту, міщан і селян в карних справах. Апеляція належала до

Великого князя. Земські суди були переважно цивільними, а замкові карними.

в) Підкоморний суд завів 11 Литовський статут; це був спеціяльний суд у справах

земельних меж. Він був одноособовий, судив підкоморний, призначений Великим

князем для кожного повіту. Заступником підкоморного був коморник.

У державних судах серед судових урядовців поважне місце належало «дітському»,

або «возному», що був екзекутивним органом суду, виконавцем вироків, викликав

на суд сторони, «приводив» обвинуваченого тощо; він повинен був при свідках

вручати позов на суд або «прибивати його на двері».

Замковий суд виконував також функції нотаря. Кожна справа мала була бути

зареєстрована в суді при свідках: — тестамент-заповіт, скарга на наїзд, розбій,

«мирова», продаж маєтку, посаг, шлюб, розлука тощо. Навіть акти державного

характеру мали бути вписаними до книг Гродських, наприклад — протест

православної частини Берестейського Собору на введення унії і т. д. Таким чином

книги судів являють собою дорогоцінне джерело історії.

Життя давало багато приводів для таких реєстрацій. Магнати, а за ними шляхта,

мали свої постійні військові загони, з якими вчиняли «наїзди» на сусідів. Ці загони

часом переводили справжні воєнні дії: приїздили з гарматами, робили облоги,

брали в полон, грабували, палили і т. д. В оповіданні про єпископа Борзобогатого

подано картину такого наїзду. Керували наїздами часто жінки. Скривджений

насамперед вписував до книг ґродських «протестацію», а напасник міг внести

«протестацію» зі свого боку. Справи порушення меж також знаходили відбиток у

книгах.

До особливостей побуту Литовсько-Руського князівства належали родинні

відношення.

У Литовсько-Руському князівстві головне місце в шлюбах належало не церковному

вінчанню, а договорам при вступі «у стан малжонський», — «інтерцизам», якими

встановлювано посаг нареченої та «віно», що повинен був дати їй чоловік —

«малжонек», який за звичаєм вносив удвоє більше, теж був посаг. Посаг переходив

у володіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини. Оце все —

інтерциза, розмір посагу та віна — мало бути записане до книг ґродських. Друга

сторона справи — весілля — мала обов'язковий характер. Нерідко бувало, що оці

два моменти — інтерциза та весілля — відбувалися без церковного вінчання. Як

загальне явище, шлюби укладалося тільки на бажання молодих. В разі невдачі,

дуже легко могли вони розвестися — знову через подання обопільної «протестації»

з забезпеченням матеріяльних умов та прав дітей, і тоді обидві сторони могли взяти

новий шлюб. Звичайно, для ровлуки вінчаних потрібна була санкція духового суду.

Вдова-івляхтішка втрачала всі свої права на маєтки батьків, якщо одружувалася з

нешляхтичем. Але якщо українка або литовка одружувалася з поляком, вона тим

самим передавала Польщі свої маєтки.

Джерела зберегли багато фактів, які свідчать про існування міцних «маижонських»

зв'язків. Шлюб набував у правши свідомості знатеаня договору і разом таїнства у

випадку церковного шлюбу, а ебидва «малжонки» були рівноправними членами

подружжя. Родите право було «найдосконаліше врегульованим відділом

цивільного права в тодішньому законодавстві». Розумівия подружнього життя, як

рівноправного освяченого стану «малженства», відбилося на присязі, що її

складали молоді під час церковного вінчання: в тій присязі підкреслювалося рівно-

правність обох і товариську пошану.

Обов'язкове віно робило жінку матеріяльно незалежною від чоловіка за його життя

і забезпечувало на час вдовування. Жінки часто за життя чоловіків робили великі

вклади на фундацію і оздоблення церков та манастирів. В пом'янику Києво-

Печерського манастиря кінця XV і початку XVI ст. згадано багато жінок, які

вносили офіри; багато, знатних жінок вступало до манастирів. Як рівноправна з

чоловіком виступала жінка і в ініііих справах: ішла на чолі війська, чинила наїзди