року згадується «вродників». Так, очевидно, називали українське населення,
відірване від України половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що
вказує сама назва Їх, але зберігали християнство. В 1223 році вони брали участь в
битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде
допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам. У низці західньоевропейських
джерел — в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 ^оку
— згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Руси.
Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ
дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість
себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської
династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році князем Київським став, з
ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав
призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від
отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка.
«Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів син, Олександер, але до
Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув «ярлик» на Володимир. «Київ. . .
вийшов з-ігід впасти князів старої династії, — писав М. Грушевський. — Його
історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської
держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні.»
М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала
вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці
градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на
Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади,
які жили без князів.
Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх
розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення.
Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського
митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив
значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил,
галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там
мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в
1251 р. — в Новгород, а в 1252 р. — знов у Володимир, потім у Київ і знов — у
Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита
Київського.
Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до
Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок
Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували перенесення
митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: «з огляду на
те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого
натиску сусідніх аляманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні
пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б іи належала, а далеко незначнішу, ніж
давніше, аж їм не ставало способів удержання» . . . 3 цього видно, що головна
причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного
характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її
змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й
митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був
москвич з роду.
Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської
верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на
культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку
мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на
Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину,
яка лягала на них важким тягарем.
Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович,
великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату
негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року.
Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо,
незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по
«ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за
ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю
руську», себто Київщину; Андрей—Володимир. Олександер не поїхав до Києва і
повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у
Андрея Володимир.
Київ — взагалі Україна — на довгий час — до XVI ст. — виходить з поля інтересів
північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.
На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що
суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста
закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з
Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого
уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі
перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від
них повну, необмежену владу над своїми підданими.
ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ
КНЯЗІВСТВОМ
РОМАН (1199—1205). Після смерти Володимира II і припинення роду
Ростиславичів, року 1199 Роман дістав нарешті Галичину. Протягом тих десятьох
років, коли сидав у Галичині Володимир II, він добре підготував собі ґрунт: у
Польщі підтримав Казіміровичів у боротьбі з Мешком, в Угорщині підтримав
короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши нейтралітет Польщі та
Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього боярською партією, але він
поборов її. Спроба тестя Рюрикв відібрати Галичину закінчилася повною
поразкою: Роман відобрав у Рюрика Київщину й Київ.
Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києві залежного від себе князя
Інгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його відсутности, знову повернув собі
Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку Предславу, з якою
перед тим розлучився. Цим разом він посадив князем Рюрикового сина Ростислава,
одруженого з дочкою Всеволода Володимиро-Суздальського. До Києва сам не
перейшов, і обмежився тим, що був фактичним господарем Правобічної України,
завдяки дипломатичним заходам, поставивши себе на становище рівне з
Всеволодом.
Так над Києвом піднеслися два політичні центри: Галицько-Волинський та
Володимиро-Суздальський. «По свіжім опануванню Галичини; — писав М.
Грушевський, — що видвигнуло Романа на перше місце між українськими
князями, ці київські війни 1201-1204 років були новим трііомфом Романа, що
зробили його зверхником українських земель».
Є неясна вказівка, що до Романа приходило посольство від папи Інокентія ПІ,
пропонуючи йому королівську корону, але він відмовився від неї. Це оповідання М.
Грушевський і новітній дослідник Г. Лужницький вважають за леґедду. Можливо, в
цьому епізоді з посольством папи відбилися стосунки Романа з Гогенштавфенами,
з представником їх королем Филипом IV; папа був на боці Вельфів, противників
цісарської партії Гогенштавфенів.
У Галичині Роман вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке він міг спиратися в
боротьбі з боярством. Багатьох бояр та вождя цій партії Кормильчина Роман
виселив з Галичини.
Так в особі Романа на галицькому престолі з'явився правитель вового типу, який,
прагнучи створити міцну державу, спирався на середні шари суспільства — на
міщан. Це явище не нове, через дього пройшли всі держави Західньої Европи на
шляху до створеная держави з абсолютною владою. Літописець пише, що Роман,
не зважаючи на свою суворість, мав дуже велику популярність в народі.
Літописець називає його «самовладцем, царем нашим і всієї України». Візантія
визнавала Романа князем (і§етоп), а його противника Рюрика — лише правителем
(йіероп) Києва.
Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі
українські землі на Правобережжі — від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська
держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів,
природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише
генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична
традиція.
Об'єднання галицько-волинських земель проф. С. Томашівський назвав «першою
українською державою»: в Київській державі він бачив значний чужорідний
елемент, якого не було в українській західній державі.
Року 1205 Роман пішов походом на захід. Мета цього походу не з'ясована: йшов він
на допомогу Филипові IV, до Саксонії, або мав порахунки з Лешком Краківським
— залишається неясним. Біля Завихоста, над Вислою, він був забитий.
Смерть Романа, який мав від другої жінки двох синів: Данила 3-ох років та
Василька 1-го року, була величезною катастрофою для України. Почалася 40-річна
боротьба за престол, в якій сусіди розривали державу на шматки. Ця доба — 1205-
1246 рр. — надзвичайно важлива й цікава для зрозуміння загальних умов
Галицько-Волинського князівства. Події йшли одна за одною з надзвичайною
швидкістю. Не раз здавалося, що вони суперечать одна одній, і мав слушність
історик Галичини Зубрицький, пишучи: «здзужится голова при сего рода смешании
й запутаности дел, проистествий, огнощений й лиц... хаотическое замешательство,
беспорядочное шатаниє й смутность».
ДАНИЛО (1205—1264) ТА ВАСИЛЬКО (1206—1269). Після смерти Романа, вдова
його, енергійна, молода Ганна, «княгиня Романовая», як ц називався літопис,
відразу, звернулася по протекцію до Андрея П Угорського, який спровадив до