переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави.
Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в авреолі непереможного
«воїте-ля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися
привести свій народ до хреста.
За «Повістю временних літ», охрищення Руси відбулося надзвичайно
просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти
всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була
«радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх».
Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон,
прославляючи в «Слові» Володимира за охрищення Руси, писав: «аще хто й не
любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию
спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на
перифе-ріях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато
поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоевір'я».
Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій
релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.
Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке
духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію
встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе –ієрархів,
священиків – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса,
разом з «попами», і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву.
Ця візантійська традиція трималася в російській та українській
історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.
Голубинський, М. Грушевський В. Пархоменко останнім часом митрополит
Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з
Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед – у
візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення
величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри-
щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни
збереглися відомості. Чомусь фактой охрищення не могла пишатися Візантія.
Подруге – тяжко уявити успіхи християнізації–а вони були безперечно–при
наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для
людности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками
між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано людність
з новою релігією, її основами – могли провадитися тільки зрозумілою мовою.
Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало
духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.
Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-
доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша
ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з
Охріди, де існував незалежний від Візантії патріярхат.
Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед
них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий,
Т. Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, о. Назарко та чимало інших. Ця гі-
потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки
різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971)
перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю
улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида,
що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні
Болгарія була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха
тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була
близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-
болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.
Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними
провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф П.
Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у
Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.
Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження
християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М. Коробко, на
початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их років XX ст.
Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють
сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в наверненні
Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато
плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С.
Томашівський, о. 1. Назарко, д-р Г, Лужницький та ін.
Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло –
безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії – включало
Україну в лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної,
пишної візантійської культури, що переживала в'Х-ХІ ст. новий ренесанс, У Х ст.
Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену
Церкву. «Константинополь... справді був другий. Рим... І вся держава, ввесь народ
це визнавали.» Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселенної» і
«взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим Правом можна
назвати й Київ.
Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із
Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на
обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги
Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991
року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує
повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи
Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря
Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової
дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року
1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо-
відносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-
1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його
дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.
Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього
треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.
Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично
автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка
мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би
такий деталь: Номоканонприйнято не в редакції патріярха Фотія з його
передмовою, а до-«фоті-ївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б.
Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу,
стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», – українським,
скажемо ми.
Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира,
ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з
Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших
митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим
митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.
З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд,
визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що
найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М.
Владімірський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о, 1. Назарко, вважають його,
бодай частково, за автентичний.
Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді
найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними
князі. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським».
Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф ТріГвісон,
майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про
що оповідають саги.
Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західньоевро-пейських
володарів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя
Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-
іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Ли-
сим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з
Казіміром-Обновителем, королем Польщі.
Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а
також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була
дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була
реґенткою.
Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того
монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою
лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у
Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ
Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу;
ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба»
остаточно не з'ясоване. Він зустрі-лаегься не лише на монетах Володимира та його
нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з
дослідників вважають тризуб за родинний знак болодимира та його нащадків.