Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став
Володимир Мономах. Велася вона із змінним успіхом, коштуючи величезних
жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими
нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціятиви Володимира, в 1111 році силами всіх
князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито,
взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії —
«за залізні вороти».
Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в
літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід
1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті
пройшла й до Риму».
На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перте місце протягом цього часу
посідав Володимир, який здобув велику популярність, і авреоля слави оповила його
постать. В наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх
сварках.
Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю
Володимира Мономаха, що цілком відповідала народнім прагненням. Святополк не
тішився популярністю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнівними
грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних
людей. Як правитель — він був нездарний й неморальний, що показала сумна
справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як
тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих
жиДів лихварів.
Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Віче на
другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою
руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жадних законних прав Володимир не мав:
Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка
був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими
були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Оче.видно, віче,
додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде,
княже, на стол отен й деден».
Після кількох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рішення,
внаслідок якого старшу лінію Ізяславичів відсуваю. Володимир, сильніший за всіх
князів, зробив останню спробу сконцентрувати землі України довкола Києва, але
під владою свого роду: «Володимирове плем'я» творило нову династію.
ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125). Володимир Мономах поширив
свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час
належала Ізяс-лавичам. Спритними ходами він унешкідливив Ярослава, уклавши
союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли
дійшло до конфлікту з Глібом. Мінським, він забрав його волость. Року 1125, на
підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у
нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій
взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира-
Волинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивці. Володимир Мономах
звільнився від найнебезпечнішого суперника.
У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина,
Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя,
Мінська землі.
У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі
своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена,
претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і
зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб
задержати ці міста в своїх руках, але невдало.
Володимир був одружений з принцесою ґітою, дочкою короля Англії Гаральда II,
яка, після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і
звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-
Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інгвара,
Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем
угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за
рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона
породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну ролю в політиці цілої Европи.
Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим,
що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали
Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її
претенсіями забезпечити за своїм сином королівський престол.
Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з
допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у
послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був
викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської
Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородеького,
Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики
і встановлено розмір законних відсотків.
Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано
його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав
проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити,
щоб ніхто — «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він
заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт
Володимира — видатний документ гуманности.
«Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа
Леофріка, близького до короля Едварда, з яким моиіа познайомити його ґіта, але
воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед
практичних порад «Поученія» е порада бути уважним до чужинців, до купців, бо
«кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її
«короля» Володимира була добра.
Цікавий такий факт. У Реґеисбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та
ґертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з
хлопцем, — як розповідає житіє св. Маркіяна, — не зважаючи на труднощі й
небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар —
дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбургу і
закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Регенсбурзі знали про щедрість
київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що Їхали з Києва до
Регенсбургу.
Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких
перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало
в Україні «Володимирове плем'я».
МСТИСЛАВ-ФЕДІР-ГАРАЛЬД (1125—1132). Продовжуючи правління
Володимира, Мстислав 1 твердо тримав у покорі князів і був «в отця место». Року
1130 він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав
до Греції. Поза його владою залишилися тільки Галичина Ростиславичів та землі,
якими володіли Святославичі, не більше як 1/4 частина всієї території. Навіть у
Новгороді, де князював Мстислав понад 20 років, до 1117 р., він користався
авторитетом та любов'ю. Між іншим, після смерти першої жінки Христини
одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича.
Мстислав втручався в справи інших князів: у боротьбі за Чернігів Ярослава
Святославича з його небожем, Всеволодом Ольговичем, своїм зятем, Мстислав
спочатку підтримував Ярослава, коли ж Всеволод загрозив тестеві війною, з
допомогою половців, у Києві зібрався собор духовенства — митрополита тоді не
було — і увільнив Мстислава від присяги, що її він дав Ярославові. Літописець
каже, що він усе життя каявся в тому. В Галичині, де Володаревичі сварилися за
землі, Мстислав теж узяв сторону правого. Продовжував він успішно боротьбу з
половцями з допомогою всіх князів.
Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх
дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута П, короля Оботритів, а Другу,
Мальфрідь — за норвезького коропу СІҐурда II, прославленого героя хрестових
походів. Після його смерти Мальфрідь одружилася з королем Данії Еріком-
Емуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів, укладеній
наприкінці XII ст. на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється
споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син
Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар 1 Великий, був славетним королем Данії.
Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І.
Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком,
четверта, Євфросинія — за королем угорським ґейзою II; вона мала значний вплив
на політику й сприяла ширенню української культури в Угорщині. Серед синів —
Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською,
дочкою короля Оттона II. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед
європейських держав.
Помер Мстислав у 1132 році. З ним закінчився черговий етап історії України, коли
традиція зосереджування земель довкола єдиного центру — Києва ще боролася з
тенденцією відокремлення земель, що її підтримували князі з роду Всеволода.
Мстислав користався серед сучасників великою пошаною, головно за успішну
боротьбу з половцями.В історії залишився він з епітетом Великий, а Церква
незабаром після смерти визнала його святим. Літописець каже, що Мстислав,
передавши Київ братові Ярополкові, зобов'язав його передати столицю по смерті