старшому племінникові.
ЯРОПОЛК II (1132—1139). Ярополк II не мав ані здібностей Мстислава, ані
його твердої волі. Він сам викликав ряд конфліктів, що сприяли міжусобиці
дядьків Мономаховичів з племінниками Мстиславичами. Перед у цій боротьбі вели
найталановитіші: Юрій Довгорукий Мономахович, князь Ростовсько-
Суздальський, та Ізяслав Мстиславич, князь Полоцький і Туровський. До боротьби
включалися Ольговичі Чернігівські, добиваючись повороту їм Посем'я, що його
забрав Мстисдав. Князі діяли з допомогою половців, переходили з одного міста до
іншого; не раз у їхніх спорах забирало голос віче.
Правління Ярополка та міжусобиця принесли «Мономаховому племені» тяжкі
втрати: Полоцьке князівство відпало, і в ньому знову князювали Всеволодові
потомки, як повернулися з заслання. Втрачено і Мінську волость, де престол посів
Всеславич. Ще болючішою була втрата Новгорода. За Ярополка Новгород вигнав
(«показал путь») Мстиславого сина Всеволода і запросив Ольговича Святослава,
після чого вигнав і його, а запросив сина Юрія Довгорукого, Ростислава. Взагалі,
скориставшись зі слабости Київського князя, Новгород почав перебирати князів, і
заразом влада цих князів дуже підупала. Поруч з князем стає раніше
призначуваний князем, а тепер обираний Новгородом посадник, фактичний
правитель. Новгородське князівство перетворюється на незалежну від Української
держави республіку. За князем залишаються функції воєначальника.
ВЯЧЕСЛАВ (1139).Вячеслав пробув великим князем одинадцять днів: 22 лютого
вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу
Всеволода Ольговича Чернігівського, виявивши свою повну нездарність.
ВСЕВОЛОД II (1139—1146). Всеволод II увесь час свого правління, не мавши
жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного
на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив
половців. Його тівуни Ратша і Тудор своїми здирствами викликали незадоволення
киян і виштородців. Всеволод присягався, що залишить Київ по смерті Ізяславові
Мстисла-вичеві з дядьком Вячеславом, але зламав присягу і передав столицю
братові Ігореві, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя.
ІГОР II (1146). Ігор II почав правління тим, що скликав віче і поставив вимогу
знову присягнути йому. Але інше віче, що зібралося на Подолі, зажадало від Ігоря
Гарантії, що судитиме він сам, а не його тівуни. Ігор дав цю гарантію, але вона не
врятувала його, бо в народі була надто глибока ненависть до Всеволода П, що ії
переносив він на Ольговичів. Крім того, кияни були ображені тим, що Всеволод
передав престол Ігореві, як спадщину. Вони закликали Ізяслава, а Ігоря ув'язнили і
майно його та його бояр пограбували.
ІЗЯСЛАВ П 0146—1154). Усе правління Ізяслава П виповнила війна з князями.
Спочатку ОЛЕГОВИЧІ, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями
пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни
довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор
прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали
ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала
його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер.
Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Іаяславом II і
Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого
підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці. На боці Ізяслава
стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський,
дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Боле-
слав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король
Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — ґейза II,
король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий
вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один
раз заходив аж до Києва.
Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід
Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два
рази Ізяслав покидав Київ — зде-більша добровільно — і престол посідав Юрій
Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян
були на боці Ізяслава.
Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося,
переміг Юрія. Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним
вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й
госпо-динові. а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній
лицар, що прагнув привернути Києву його славу.
У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його даціональна та
державницька свідомість.
Всеволод залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек
Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II
наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії —
правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха —
більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського
манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений
«книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св.
Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві. Таким чином Ізяслав П,
прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність
від Візантії.
Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років гісля смерти Ярослава —
започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але
ще на деякий час зазвішається культурною, а головно — церковною столицею,
залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського
престола.
Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47
князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5—по
3 рази, 8 — по два рази. Щод» тяглости панування були: одно — ІЗ років, одно — 6
років, два — по 5 років, 4—по 4 роки, 3—по 3 роки, —7 по 2 роки і 36 —
однорічних.
ЮРІЙ ДОВГОРУКИЙ (1154—1157). Після смерти Ізяслава II, по короткій боротьбі
за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича
Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий
аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього:
вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а
«суздальців»-бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали.
Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на
боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового
племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II,
привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість,
егоїстичність,
брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та
Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні
різниці двох народів.
РОСТИСЛАВ І (1158—1167). За правління Ростислава 1 княжі міжусобиці трохи
затихли, і він міг звернути увагу на половців, які поновили свої напади. Участь в
боротьбі проти них брали Чорні клобуки, торки та інші тюркські племена, що
оселилися на південному кордоні України. Не зважаючи на свій високий авторитет
серед князів, Ростислав не міг організувати походів, подібних до тих, що їх вели
Володимир Мономах та Мстислав 1, і примушений був обмежитися обо-понок)
своєї землі.
МСТИСЛАВ II (1167—1170). Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 році він
зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських князів, розгромив
половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та
худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили
шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із
захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку, в серце Мстиславу», —
пише він.
Року 1169 син Юрія Довгорукого, Андрій, князь Суздальський і Володимирський
на Клязмі, використавши звичайний в Новгороді конфлікт, коли новгородці
вигнали князя з Ростиславичів і обрали сина Мстислава II, Романа, підтримав
Ростиславича, але не мав успіху. Тоді він вислав на чолі з його сином, теж
Мстиславом, велике військо на Київ. До нього приєдналися чернігівські Ольговичі,
смоленські Ростиславичі, Гліб переяславський і ще кілька дрібних князівств. Ціла
хмара українських князів посунула нищити Київ «на славу його північного
суперника», — стисло характеризував ту подію М. Грушевський.
Сили Києва були замалі, бо головне військо вислав Мстислав II до Новгорода, і 8-
го березня 1169 року столицю здано без бою. Два дні грабували її союзники, і,
пише літопис, — «не було милосердя-нікому нізвідки: церкви горіли, християн
убивано, інших брано в неволю» . .. Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи,
дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навіть від половців.
Сам Андрій не залишився в Києві, а призначив у ньому князя Гліба
Переяславського. Він взагалі настоював на своєму праві призначати князів до
різних міст України й позбавляти їх княжінь. «Ти, Рюриче, — наказував Андрій, —
пойди в Смоленськ, .. . а Давидові рцьі: а тьі пойди в Берладь, а в Руской земли не
волю тьі бьіти; а Мьстиславу молви: не велю ти в Руской земле бити».
Сила Андрія, з одного боку, а з другого — розсвареність князів були такі великі,
що він досить довгий час командував ними: «Ти звертаєшся до нас, наче не до