сідельниками та кожум'яками», як називав він братчиків. Говорячи про занепад
Православної Церкви в Україні, не можна забути і того, що, після величезного
піднесення, поступово занепа-цала й Католицька Церква. Ряд негідних свого
становища пап під-дривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на
папському престолі пап та антипап, які поборювали один одного. Розкішне життя
кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одночасно світськими вододарями,
такі компромітуючі явища, як симонія — продаж церковних катедр, індульгенція,
що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів — все це підривало велич та
могутність Католицької Церкви.
Реакцією на всі ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Европі, а також
домагання ґрунтовних реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями
виступали Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера,
який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок
великому рухові Реформації. Крім послідовників Лютера, з'являються в різних
країнах Европи прихильники Цвінглі та Каль-віна в Швайцарії, баптисти,
тринітарії, антитринітарії та інші.
З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські
реформаційні рухи, переважно через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства,
основу для яких давали інтенсивні зв'язки України з Чехією. Українці студіювали в
Празькому університеті, були учнями Гуса. Єронім Празький у 1413 році відвідав
Вільну, Полоцьк, Вітебськ.
Для України в гуситському русі були не лише релігійні мотиви: на початку XV ст.
там уже починається національний рух, рух протесту проти польонізації, а гусити
якраз висували національні мотиви боротьби.
Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької
реформації. Ще в XV ст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в
Італії та Німеччині. Видатні німецькі гуманісти — Цельтес, Агрікола, Бебель та
інші — працювали в Кракові, куди приїздила вчитися українська молодь. Двір
королеви Бони був притулком гуманістів і сприяв ширений) їх ідей. Другий шлях
ішов безпосередньо з Німеччини через Кенігсберг, Ґданськ, Торн, де друкували
лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. В Україні та
Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій — антитрінітаризму,
кальвінізму, соцініянства.
Переслідувані в Німеччині антитрінітарії, або унітарії-аріяни, що не визнавали св.
Тройці, знайшли для себе твердий грунт у Польщі, де мали гімназію, академію в
Ракові і, хоч було їх небагато, мали значний вплив на молодь. До унітаріїв
належали: Яі-Кишка, староста Жмудський, багатий маґнат, Чапличі, Гойські, Не-
миричі, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі та інші, втікачі з Москви (Косой,
Васіян).
Більше значення мали кальвіністи, яких у Литві називали соці-ніянами, за ім'ям
Кальвінового учня Соція. Протекторами їх з 1553 року стали Микола Радзівілл
Чорний, воєвода Віденський, канцлер Великого Князівства Литовського, перший
магнат князівства, та його двоюрідний брат — теж Микола Радзівілл Рудий,
гетьман Великого Князівства. За ними пішли литовські шляхтичі, але українських
послідовників було небагато: Вишневецькі, Фірлеї, Ласоцькі, Морштини,
Володичаї, Сапіги, Ходкевичі та інші. Головними осередками соцініянства були м.
Киселин, Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці, Острозького повіту,
Берестечко, Лубенського повіту.
Назагал протестантські рухи не мали глибокого впливу в Україні: приєдналася до
них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти
здебільшого відійшли від тих рухів. У народні глибини ці вчення не просякли. М.
Грушевськиіі нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло
ста осідків.
Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до
рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову (Євангелія
Пересопницька 1556-1561 рр., Крехівський переклад 1563 р., Б. Типинського —
1571 р., Чеховича — 1577 р., Будного — 1570 р. Нагалевського — 1580 р.). В
Несвіжу М. Радзівілл заснував друкарню. Реформаційні течії, з одного боку,
сприяли поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з другого — підривали
Православну Церкву, викликали критичне ставлення до неї. Дальший розвиток
реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском збоку католицької
реакції.
Протестантизм у Західній Европі викликав могутню реакцію. Католицька Церква
розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка
діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів (Ісусівців), який
скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді з допомо-
гою видатних педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти,
Тюблинської унії поширили свою діяльність на Литву та Україну.
Серед єзуїтів було багато людей з великою освітою, які позакладали школи у
Вільні 1570 р., в Ярославі 1571 р., таку ж колегію в Полоцьку 1579 року, школи в
Орті, Люблині, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі,
Новгороді-Сіверському та інших містах. До тих шкіл охоче вступали діти
православних, які разом з наукою виносили з них католицьку пронаґанду. Єзуїти
йхоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками.
Боротьбу з реформаційними рухами облегшувало єзуїтам те, що іредставники
окремих течій, замість спільно виступати проти Католицької Церкви, розпочали
боротьбу міх собою. Багато людей, що перейшли були до кальвіністів, соціян,
стали повертатися до Католицької Церкви. Тоді єзуїти спрямували всі свої сили
проти «схизматиків» — православних, головно — проти вищих шарів їх.
Стефан Ваторій відверто взяв єзуїтів під свою опіку. Віденську колегію
перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги
приділяв єзуїтам Сігізмунд Ш, їх вихованець.
На політичному ґрунті єзуїти створили теорію єднооги держави і Церкви, звичайно,
католицької. Як другу ідею висунули вони ідею польського месіянізму: завдання
Польщі бути муром католицизму, який відділяв би християнський світ від дикунів-
руте-нів. Вся політика Польщі була ясна: латинізувати і в той же час
денаціоналізувати Україну.
До цього треба додати те, що згадувалося вже не раз: принижене з різних поглядів
становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення
православних єпископів права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами,
позбавлення православних права відбувати церковні процесії до похоронних
включно, недопускання міщан брати участь в самоуправлінні і т. д.
Року 1610 Мелетій Смотрицький у своєму творі «Тренос», або «Плач Східньої
Церкви», подав довжелезний список православних фамілій, що перейшли на
католицтво, а саме: князі — Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Пронські,
Горські, Вишневецькі, Санґушки, Ружинські, Соломирецькі, Масальські,
Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; славетні роди: Ходкевичі, Глібовичі,
Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки
Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Боговитини Потії та інші. «Де інші
дорогі й також безцінні камені тої корони славні доми руських князів, неоціненні
сапфіри, безцінні діяманти? — питає автор. Український народ загубив свою
інтелігенцію, свй: провід у тяжкі години боротьби за Церкву.
Все це разом — і реформаційні рухи, і католицька реакція, ; власні неполадки з
єпископами, конфлікти між духовенством т; братствами — нищило Православну
Церкву.
в) Берестейська Унія. Такі були умови, коли відбулась ідея унії — злуки
Православної і Католицької Церков. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати зкви
що розділилися в 1054 році. В ХП ст. Петро Клюнійськич т.л Ан сельм
Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча,
фанатичні ексцеси збільшували відчуже ність. Взаємну неприязнь розпалювала
літературна полеміка по між греками та католиками, яка «копала прірву між обома
Церква ми», — пише митрополит Іларіон
Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав
спробу цісаря Михаїла УІП шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв
за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що
Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат
папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.
Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з
половиною століть. У 1396 році говорим) про мйжлмвість сполучення
Православної та Католицької Церков на нараді Ягайла з митрополитом Кипріяном
Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне
скликати для цього собор, про що сповістив патріярха. На тому справа й
закінчилася.
Року '1418 питання унії було порупгеие на Констанцьігому Соборі, але знову в
площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.
Найактуальніше постало питання унії на Фльорентійському Соборі в 1439 році,
коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як
творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа маґнатів, широкі маси
залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожости до унії. Проте, латинське
польське духовенство виявляло до неї ворожість.
З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти
Православної Церкви, Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з
Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність