чалося з найбільшого — з Волині — де після смерти Любарта князював його син
Федір. Року 1386 Ягайло вивів з-під його влади наймогутнішого князя Острозького
і настановив безпосереднім васалем короля. Далі — Луцьку волость він передав
Вітовтові, а Федорові залишив саму Володимирську. Волзька земля вважалися
польською провінцією від часу окупації Галичини в 1387 рці, також і Холмська. М.
Грушевський питав, котрому з обох володарів належав проект цієї перебудови? За
всіма ознаками Вітовтові.
Друге замирення Ягайла з Вітовтом — у 1392 році — позначилося конфіскатою
земель у Скіргайла, що був заступником ЯГайла: Вітовт дістав його волость —
Полоцьку. Відібрано Київ у Володимира р. 1392; Вітебськ, після смерти матері в
1392 році, Ягайло дав полякові-намісникові. Тоді Свидригайло, рідний його брат,
забив намісника і силою захопив Вітебськ. Вітовт узяв його в полон і в кайданах
відпровадив до Кракова. У Білій Русі не залишилося видатних князів. 1393-1394 рр.
забрано Сіверщину в Корибутовичів і передано Любартовичеві, але він не побажав
'князювати в Сіверщині і втік. Року 1394 Вітовт забрав у нього Житомир і Овруч.
Володимир приїхав до Вітовта «з покорою», але той його не прийняв і волостей не
повернув. Того ж року забрано Звенигород, Черкаси та Поділля. Поділля
переходило з рук до рук після загарбання його у Корибутовичів: володів ним
намісник польський Спитко, потім Свидригайло, погім — знову польський
намісник. Свидригайло осів нарешті на Сіверщині, де зібрав невдоволених князів і
втік з ними до Москви. Лише 1420 року замирився він з Вітовтом і знову дістав
Сіверщину.
З цього стислого переліку змін, проведених у Великому Князівстві Вітовтом,
видно, що протягом кількох років він перебудував його із об'єднання окремих
князівств з широкою автономією на державу з міцною централізованою владою.
Знищено місцевих авторитетних князів; декого переведено на інші місця, де не
було старих традицій; дехто з них перейшов до сусідів: Москви — Свидригайло,
сіверські князі, до Угорщини — Федір Коріятович. Року 1393, позбавлений
Вітовтом Новгородка та Поділля, він звернувся по допомогу до Угорщини, але ця
допомога була замала. Проте, він дістав у свою державу Мукачівське князівство і в
Мукачеві збудував замок та манастир. Крім того дістав Землин та Мармарош. За
Карпати — на Закарпаття, на Загір'я стала тікати українська людність від постійних
міжусобиць, залюднювалися Марма-рош, Бережанщина, Ужанщина та інпн землі.
На князівствах залишилися тільки дрібні князі, «послуішгі» Вітовтові, як зазначав
літопис. Вони поклали початок князівським та магнатським родам Чарторийських,
Четвертинських, Заславсь-ких, Вишневецьких, Заборовських, Сангушків та інших,
які, втративши державні права, задовольнялися становищем знатних
землеволодільців.
Творячи могутню державу з централізованою владою, Вітовт не зміг довести
справи до кінця. Він увесь час виявляв вагання супроти Ордену, Ягайла, навіть у
справі коронування й відокремлення князівства від Польщі. Не розумів він тієї
великої сили, яку мав у носіях української культури та традицій, в православній
вірі. Можливо, в цьому відбилася спадщина його батька Кейстута — провідника
старолитовської частини князівства. Це хитання виявилося в Городельській унії,
яка зберегла ідею литовської автономії, але загнала клин у Литовсько-Руську
державу, бо внесла упривілейованість католиків супроти православних. Наслідки
виявилися в повстаннях православних проти Вітовта ще за його життя — і ще
більше за його наступників.
Вітовт успадкував питання Православної Церкви в Литовсько-Руському князівстві.
Перенесення митрополичої катедри з Києва до Москви, при чому залишився титул
«Київського митрополита», викликало великі ускладнення в житті православних на
Русі, яка опинилася ігід литовською владою. Ще за ґедиміна зроблено спробу
заснувати митрополію у Новогродку. Збереглася точна дата: 1329 року митрополит
Теофіл брав участь у патріяршому соборі в Царго-роді, а 1330 р. митрополит
Московський (Київський), грек Теогност приїздив на Волинь за спадщиною по
митрополитові Теофілові. В «каталозі архиерейських катедр» зазначено, що цю
катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко
може нею правити». Після того, 1347 року, скасовано Галицьку митрополію,
внаслідок клопотань того ж митрополита Тео-гноста та великого князя
Московського Семена Гордого, ґедиміно-вого зятя. Офіційним мотивом ліквідації
митрополії, що існувала коло 50 років, було: «завжди на Русі був один
митрополит». Де він перебуватиме — патріярхові було байдуже. Так Москва
руками митрополита-грека зліквідувала дві митрополичі катедри.
Питання підлеглости українців Московському митрополитові ще більше
загострилось, коли наступником митрополита Теогноста став Олексій, син
чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хри-щеник великого князя Івана
Калити, близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за
його дитинства. Олексій був речником політики Москви. Основи його політики
були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Він заступив
Теогноста 1353 року. Ольгерд добре розумів суть цієї .заміни грека московським
патріотом і старався, щоб на патріярха висвячено його родича, Романа, який у
Царгороді зустрівся з Олексієм. Обидва привезли цінні дари, і після різних
перипетій патріярх іменував у 1353 році Олексія митрополитом «Київським і всея
Руси», а в 1354 році Романа — митрополитом Литви з єпархіями — Полоцькою,
Ту-ровською і катедрою в Новгородку. А 1356 року додано до того єпископію
«Малої Росії», себто Галичини. Границь двох митрополій не зазначено. Роман,
еселившисяв Києві, де з 1353 по 1354 р. був інший митрополит — Теодорит,
висвячений болгарським патріярхом, опанував Чернігівщину, приїздив до Твері,
яка стояла в опозиції до Москви, а Олексій приїздив до володінь Ольгерда. Коли
Олексій позабирав там багато сосудів та іншої церковної утварі, Ольґерд наказав
заарештувати його з усім почетом — і він ледве втік. Після смерти Романа в 1361
році, патріярх не настановляв нікого на його місце, і Олексій став єдиним
митрополитом.
Року 1370 Казімір, на жадання православних галицьких князів і бояр, вислав до
Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не
пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді
«прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх
поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу
Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415).
Створення Галицької митрополії підривало заборону патріярха мати для Руси дві
митрополії і давало підставу Ольїердові домагатися висвячення окремого
митрополита.
Тим часом відносини з Митрополитом Олексієм дедалі загострювались. Олексій за
союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав
участь в підступному захопленні Михайла, князя Тверського, використовував
неполадки в родині Нижегородського князя. Ольґерд мав підстави закидати
митрополитові сторонність, заанґажованість у московській політиці. Дійсно, то був
єпископ-політик, про церковну діяльиість якого найменше відомо. Патріярхові
надсилалося скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке
доручив архімандритові Кипрі-яаові Цамблакові, болгаринові, що в 1373 р. приїхав
до Литви, в 1375 р. — на бажання Ольгерда — був висвячений нй митрополита
Литовського, а в 1389 р. дістав московську катедрУ. Повторилося те, що бувало
раніше: осідком Кипріяна стала Москва, а не Київ
Після смерти Кипріяна в 1406 р. Вітовт просив патріярха висвятити окремого
митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека
Фотія, як єдиного митрополита. Прими-ривіпися з тим, Вітовт зажадав від Фотія,
щоб він жив у Києві. Пробувши недовго в Києві, Фотій переїхав до Москви,
забравши й собою багато цінних речей.
Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив за всяку ціну здобути
окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної
Церкви, Вітовт писав, що московські митрополити лише час від часу приїздили до
Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили
ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті
Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші
дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й
подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори
церковні — хто може порахувати, скільки вони повиносили?
З своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха
свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастиря,
Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, саме тоді приїхали до
патріярха посли від фотія і так скомпромітували Григорія, що патріярх позбавив
його ієрархічної гідности й піддав анатомі. Вітовт з єпископами знову звернувся до
патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного патріярхом. Відповіді не
одержано. Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав Вітовт у Новгородку собор
єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький,
Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та
Холм-ський — з Галичини; священики та багато бояр. Собор висвятив на
митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор моти-вовував його