ставилися до «простаків», хлопів. Закінчив Вишенський це своє послання такими
словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви
ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у
церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». «Відси, — казав М.
Грушевський, — один крок до нової, безпопівської церковної організації».
«Вишенський і Філалет, — писав М. Грушевський, — се дві колони величавого
порталю сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури».
Видатним полемістом був Мелегій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні,
в університетах Західньої Европи. Твір його — «Тренос, албо плач Єдиної
Вселенської Апостольської Східньої Церкви» з поясненнями догматів віри,
підписаний іменем Феофіла Ортолога, вийшов у 1610 році. Автор в глибоко
ліричному тоні висловлює сум з приводу смерти князя К. Острозького (1608 р.) та
занепаду Православної Церкви, ренеґатства української шляхти. Твір М.
Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його
знищити.
Далі виступає архимандрит Захарій Копистенський, племінник єпископа
Перемиського. Його твір — «Палінодій, іли книга оборони кафолической святой
апостольской всходней Церкви» — довгий час не був надрукований, і його ширили
в рукописах.
Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпагій Потій, який виступив
спочатку з листом проти князя К. Острозького. На цей лист, з доручення князя,
відповів «Острозький клірик» з уїдливою дискредитацією Фльорентійської унії.
Потій відповів анонімовим трактатом проти «Апокризиса» українською мовою
1598 р. та польською 1600 року.
Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для літописця литовські
князі, що збирали та охороняли українські землі, заступили князів з дому Ярослава
Мудрого. В цьому відношенні цікавий Львівський літопис (1489-1649).
Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого літописання — це
Супрасльський літопис, з виписками із старих літописів; датується він кінцем XV
ст. Цікава тут похвала князеві Костянтинові Острозькому, в якій подекуди можна
завважити ритмічну будову.
Із світських творів можна згадати небагато. Насамперед це славнозвісна
«Александрія» в кількох редакціях, оповідання про Трою, Бову-королевича, пізні
— кінця XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Всі
вони мали коріння в сербській, італійській, польській, сербо-хорватській літературі.
Єдиною сатирою, що збереглася від XVI ст., с «Промова каштеляна Мелешка», в
якій змальовується сучасний авторові побут панства та двірських кіл.
Новим у XVI от. є віршування: перші видатні вірші походять від Герасима
Смотрицького. Лавренгій Зизаній у граматиці 1596 року подає і теорію віршування.
Перші відомі «думи» датуються початком XVI ст. Так називали епічні пісні, що
оспівували історичні події, хоч часто сюжетом їх були місцеві події, наприклад —
смерть братів Струсів, галицьких шляхтичів, забитих у битві з волохами в 1506 р.
Сюжетом дум були часто татарські напади, полон, страждання бранців в неволі.
Більша частина дум дійшла до нас у переробленому в ХУП-ХУШ ст. вигляді, і
тому тяжко судити про їх первісний зміст. Характеристичне, що нові нещастя
притьмарили переживання попередніх часів, і на Україні забуто «давнини» —
билини київських часів.
У чеській граматиці 1571 року збереглася українська пісня-баляда, сильно
зіпсована, але цікава своїм змістом і формою.
ПРАВО
Вище було вже зазначено, що в перших століттях існування Литовсько-Руського
Князівства панувало в ньому старе «руське» — українське право. На землях
України звичаєве право діяло до кінця XV ст. Великі князі литовські,
проголосивши принцип: «старовини не рухати, новини не заводити», цим не лише
підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові:
Державні урядовці та суди покликалися на старовину та звичаї.
З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятки законотворчої діяль-ности державних
органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту 3-ої редакції, писані і за змістом
поділяються на: 1) міждержавні й міжнародні договори, 2) привілейні грамоти, 3)
земські устави і 4) кодекси законів.
1) Міждержавні й міжнародні договори. Насамперед — це договори Литовського
Князівства з Пруським і Ливонським орденами, з республіками Новгородською і
Псковською та з Московським князівством: Головне місце серед них належить
договорам Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385 року встановив
персональну унію Литви та Польщі; Віденська угода 1401 року встановила лише
союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала
персональну унію, врешті Люблинська унія 1569 року встановила реальну унію
двох держав.
2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були
різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час
єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а
стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні
грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування
загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої
діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на
три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти
охоронного характеру.
а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від
загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували
нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу,
заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому —
право печатати листи червоним воском.
б) Пр її вілеїу стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими
грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети,
якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації.
Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що
князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду,
побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою
Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю,
селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні
грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь
звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо
стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв
виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам
та жидам.
З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський —
1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506
та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових
прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла
рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який
поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на
віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських
маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був
привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої
політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати
урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а
великий князь стає виконавцем Ради.
Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости
загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі
магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних
урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало
різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-
під загальнозобов'язуючого права.
Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав.
Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну»
грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право.
3) Земські устави. Найбільше значення для історії мають Земські устави, які були
підставовими законами для земель, конституційною хартією. Земські устави — не
акти ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони берегли старовину і
стосувалися не станів, а цілої землі. Земські устави — це законодатні акти для всієї
людности з метою з'ясувати відношення її до держави і до місцевих органів.
Дійшло до нас 13 грамот. Найстарша — Ягайла 1424 чи 1430 року Луцькій землі,
якою він надає давні права — однакові для всіх мешканців, без різниці віри. Решта
грамот пізніших часів — Великого князя Олександра, Сігізмунда 1 — всі вони
повторюють старі права; грамоти ці такі: дві Волині — 1501 та 1509 рр., дві —
Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві
— Вітебській землі та одна — Полоцькій й Смоленській, Всі грамоти, на думку М.
Чубатаго, з'являлися тоді, коли заходили зміни, коли усувалося удільних князів і
замінялося їх намісниками Великого князя; щоб заспокоїти людність — видавалося
ці грамоти-конституції.
4) Збірники законів. З'явилися вони внаслідок потреби зуніфікувати діючі закони
для вживання їх в судах; це були — Судебник Великого князя Казіміра 1468 року
та Литовський Статут — в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 років.