обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подібними прецеденсами в
Болгарії і Сербії.
Обрання Цамблака викликало обурення Фотія та патріярха, і вони його викляли.
Але факт залишився фактом: з 1416 року православні Литовсько-Руського
князівства мали власного митрополита, незалежного від сусідніх держав. Однак, це
тривало лише п'ять років і не створило традиції. Григорій Цамблак тримався
незалежно від Царгородського патріярха. У 1418 році він був висланий на собор у
Констанці Яґайлом і Вітовтом, де вирішувалося справу Яна Гуса. Посольство з
Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з
Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського
хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в
Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій
Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на
переведення унії Східньої та Західньої Церков, чого, мовляв, бажають багато
православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію
можна тільки через скликання собо-РУ> з участю видатних богословів і знавців з
обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на
цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені
репрезентацією Цамблака.
З року 1419 вже не згадується ім'я Григорія Цамблака. Г. Луж-ницький, не
зазначаючи джерела, подає, що він помер у Києві від чуми. Існує інша версія: що
він подався до Молдавії і довгий час .прожив, як чернець, у Нямецькому манастирі.
Після 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який
визнав його, 1 до смерти в 1431 році Фотій був єдиним митрополитом.
СВИДРИГАЙЛО БОЛЕСЛАВ-ОЛЕКСАНДЕР (1430—1440). Свидригайло був
наймолодшим братом Ягайла. Він був охрище-ний разом з Яґайлом у Кракові і
після того жив у Вітебську з своєю матір'ю, що правила тим містом. Після її смерти
в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська поляка-намісника, Свидригайло забив
його і зчинив повстання, вважаючи, що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав
повстання і в кайданах вислав Свидригайла до Кракова. Після того його Ім'я
зустрічається багато разів: то він їде до Угорщини, де організує боротьбу проти
Яґайла та Вітовта, то мириться з ними, дістає Галичину та частину Сіверщини, а
пізніше тікає до Москви; то опиняється при дворі Вітовта і організує повстання
проти нього за допомогою німців. Вітовт повідрубував голови його спільникам, а
самого Свидригайла забрав до в'язниці, де він пробув 9 років, аж поки 1418 року
його викрав князь Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дістав Сіверщину і
сидів тихо до смерти Вітовта.
У всіх Свидригайлових авантюрах червоною ниткою проходить те, що він завжди
спирався на православних білорусів та українців, хоч до кінця залишався
католиком. Підтримували його й литовці, які були проти інкорпорації й прагнули
зберегти свою державу. Свидригайло не виявляв ні адміністративних здібностей, ні
послі-довности. Треба гадати, що притягало до нього довір'я, як до провідника
руського елементу та державної незалежности.
Після смерти Вітовта литовські та руські магнати одностайно обрали Свидригайла
Великим князем, й Яґайло вибір їх затвердив, давши Свидригайлові перстень-
інвеститутру. Однак, польські пани, на підставі того, що не брали участи в виборах
великого князя, оголосили їх незаконними і настояли на проголошенні війні. Заб-
рали Поділля, облягли Луцьк. Війна велася мляво, з перервами. Свидригайло уклав
союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всі союзники розпочали
воєнні дії, в 1331 році несподівано уклав перемир'я з Ягайлом на два роки. Він
енергійно піукав дальших союзів: крім німецьких лицарів, волохів та татар, приєд-
нав Тверського князя, з дочкою якого одружився, великого Московського князя;
Новгород і Псков піддалися під його владу. Тоді поляки зорганізували проти
Свидригайла повстання литовських панів, серед яких було багато незадоволених
ставленням великого князя до руських панів хоч в оточенні Свидригайла, як і на
посадах, переважали литовці. Повстання висунуло на великого князя Сігізмунда,
незначного князя Стародубського, молодшого брата Ві-товта, що не виявляв
жадних здібностей.
СІҐІЗМУНД (1431—1440) ТА СВИДРИГАЙЛО. Сігізмунда проголошено великим
князем. На його боці стали старі литовські землі: Вільна, Троки, Ковно, Жмудь,
Городно; силою забрав він і Берестя. На боці Свидригайла залишилися: Полоцька,
Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля. З
руських князів до Сігізмунда перейшли: Семен Гольшанський, Олелько та Іван
Володимировичі і Федір Коріятович. «Литва посадиша в. князя Сігізмунда
Кейстутовича на великое княженьє Рускос» — характеризував цей розлам
сучасник, русько-литовський літописець. Але, крім національної різниці, існувала
соціяльна. Пізніша русько-литовська хроніка Виховця так характеризувала
Сігізмунда: він переслідував князів, шляхетство, грабубував їх, хотів увесь рід
шляхетський вигубити і «піднести рожай (рід) хлопський, псю кров». З другого
боку, безперечні тісні зв'язки Свидригайла з князями, магнатами. За нього не
окреслена раніше рада великого князя набуває значення правного інституту. Тому
він мав прихильників серед аристократії Литви та Польщі. Так боротьба
Свидригайла була боротьбою руської аристократії — князів, панів.
ЯГайло потвердив вибори Сігізмунда великим князем, і в грамогі з 15 жовтня 1432
року Сігізмунд зазначив, що Ягайло залишається «зверхником» над великим
князівством. Він відступав Польщі Поділля; все князівство, по смерті Сіцізмунда,
мало перейти до Корони, а великого князя мали обирати поляки та литвини. Таким
чином, про інкорпорацію знову не було мови, але підкреслювалося виборність
великого князя; на скасування виборности не наважилися польські пани. Можливо,
з метою ослабити вплив Свидригайла, дало привілеї для православної шляхти: вона
може уживати польських гербів і клейнодів, натомість поширено права, які дано
Городельськими привілеями католикам. Проте, про релігію не було згадки.
З 1432 року тривала війна між Сігізмундом та Свидригайлом. Велася вона
невеликими силами, але супроводилася руйнацією сіл, жст, грабуванням людности.
Участь у ній брали поляки, татари, волохи, німецькі лицарі. Визначні діячі
переходили з одного табору до другого. Навіть смерть Ягайла в 1434 році мало
вплинула на литовські справи. Безкоролів'я відвернуло увагу поляків від Литви. На
польський трон був обраний син Яґайла, Владислав. Завзяття боротьби спадало, все
частіше виявлялися зради. В Смоленську викрито змову на користь Сігізмунда, з
участю митрополита Герасима. Свидригайло жорстоко покарав тих, хто брав
участь у змові, а митрополита наказав спалити живцем.
Нарешті Свидригайло змобілізував усі сили, закликав на допомогу татар,
Ливонський і Пруський Ордени; обіцяв йому допомогу цісар. Але більша частина
союзників спізнилася, 1 2 вересня 1435 року над р. Святою, біля Вількомира,
Сігізмунд з польськими військами завдав Свидригайлові страшної поразки:
ливонське військо майже все винищено, 42 князів полонено, багато люду побито.
Перемога Сігізмунда викликала радість у Польщі, і там правили молебні подяки.
Проте, Свидригайло не склав зброї; він приєднував українські землі, хоч утратив
білоруські. Нарешті уклав союз а українцями з польських володінь: Галичини,
Холмщини, Поділля.
Після перемоги над Свидригайлом Сігізмунд шукає союзів з сусідами проти
Польщі: з Ливонією, Австрією, татарами. Коли польські пани, намагаючись
розбивати ці союзи, знову заявили, що Сігізмунд не самостійний володар, а
підданий Польщі, він відповів мовою Вітовта: «Ніколи ми не були нічиїми
підданими, а Велике князівство наше, скільки сягає людська пам'ять, ніколи нікому
не було підвладне, і ми держимо його не з рук поляків, а займаємо престол .його
від Бога дідичним правом по наших попередниках. По смерті нашого брата, світлої
пам'яті Вітовта воно правно перейшло на нас, як на правного спадкоємця, і ми на
сім престолі з Божою поміччю вікого, окрім Бога, не боїмося». Так речник середніх
верств суспільства, протегований поляками, звільнившись від небезпеки, знайшов
рішучу мову литовського патріота.
У 1440 році Сйгізмунда забили змовники, перед вели аристократи, серед яких були
й українці. На Великого князя обрано не Свидригайла, а молодшого брата короля
Владислава — Казіміра, 13-річного хлопця.
КАЗІМІР (1440—1492). Обрання Казіміра Великим князем не відповідало плянам
польських панів, і вони визнавали обранця не «Великим» князем, а лише
«литовським». Владислав просто ігнорував його. Молодий князь опинився пвд
впливом литовських дипломатів з Яном Гаштовтом на чолі, і правила його іменем
реґенція. Дехто з князів одержав свої князівства: Свидригайло — Волинь, Гомель
та Туров; Київ одержав Володимирів син, князь Олелько, одружений з дочкою
Великого князя Московського Василм 1 та Софії Вітовтівни; він був увесь час
зв'язаний з Сігізмундом. Взагалі був «покірний» бажанням Польщі.
Загибіль короля Владислава в 1444 році у війні з турками під Варною змінила
становище Великого Князівства. Казіміра обрано королем Польщі, і він переїхав до
Кракова, хоч як вимагали від нього литовські маґнати, щоб він залишився в Литві
або зрікся Ве дикого Князівства. З переїздом до Кракова Казімір повів центра-
лістичну політику. Час від часу магнати просили короля, щоб залишився в Литві
або дав іншого Великого князя; кандидатами були: Семен Олелькович, князь