резюмував ці переживання літописець.
Дійсно, щойно закінчив Данило 40-літню боротьбу за об'єднання Романової
держави блискучою перемогою, як мусів визнати себе ханським «холопом». Усе
життя тепер присвячує він підготові до нової боротьби — за звільнення від
татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв'язків у Західній Европі.
Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження, авторитет Данила
значно зріс пірля відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васаль, і
таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так
зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар.
В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який
протягом стількох років боровся з Данилом і відмовив йому, коли він просив для
сина Льва руки дочки його, Констан-ції, тепер прислав сам послів з пропозицією
шлюбу. Щоб закінчити справу з претенсіями Ростислава на Галичину (Ростислав
був одружений з другою дочкою Белі IV), Беля дав йому окреме князівство-банат
між Дунаєм, Савою й Моравою — Мачву, Року 1247 відбувся шлюб Льва з
Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля
затримав титул «короля Галіції і Лодомерії».
Ще важливішими були стосунки з папою Інокенгієм IV. Початок Їх залишається
неясним. Посол папи де Пляно-Карігіні, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в
Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в
Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь,
до унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили
відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила
мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі зорганізувати оборону
християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни,
безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-
Волинське князівство, збереглося листування між папою і Данилом після його
повернення від хана. З цих листів видно, що для Данила головним була організація
протитатарської допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього
актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад
на Поділля та Волинь.
Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя
Суздальського, якого закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав він на
меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західньої Европи від
татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде
зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх держав.
В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього
було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з
татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не
прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року.
Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом і
Васильком папа називав їх обох «гех», а державу з 1246 року — «королівством». А.
Великий слушно пише, що тоді, в середині ХШ ст., в такому питанні, як
титулування володаря та Його держави, «Апостольська столиця не могла
допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою
тодішньої Европи» . . . «Римська курія мусіла мати докладні інформації про фак-
тичний стан України, головно про її політично-правне положення в світі».
Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів
Романовичів з титулуванням Олександра (Невського). В листі до магістра
Тевтонського ордену папа згадує, що
ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
ЛИТОВСЬКІ ПЛЕМЕНА
Литовська група складалася з таких племен: від гирла Німана до Висли — пруси;
між Німаном та Бугом — ятвяги; на правих притоках Німана — властива литва; на
північ від Німана — жмудь; на північ від неї — корсь або курони; на південному
узбережжі Західньої Двіни — жемгала чи земгола (Семігалія), на північному —
летигола (лотиші).
Довгий час литовські племена жили кожне своїм життям, під проводом племінних
князів. Релігією їх було примітивне поганство з впливовими жерцями. Країна була
бідна; ліси, багнища не приваблювали сусідів. Час від часу вчиняли вони, головним
чином ятвяга, грабіжницькі наскоки на сусідів, що викликало, звичайно, походи
проти них. Перший знаний похід проти ятвягів Володимира Великого датується
983 р. Аналогічні події були й на західніх границях литовських племен — на
поморській та польській границях.
З XII ст. становище литовських племен погіршало. Тоді в гирлі Двіни заснувалась
купецька факторія з місією, що в 1202 р. перетворилась у лицарське Ливоньке
братство, яке підкорило лотипгів. У 1230 році Конрад Мазовецький спровадив
відділ Тевтонського лицарського ордену з метою боротьби з прусами. Вони
заснували місто Маріенбурґ і рушили далі — на Литву та Жмудь. Небезпека для
литовців була величезна, бо вони не мали можливости боротися з лицарями,
закованими у панцері, з досконалою зброєю. Зокрема зміцніли сили лицарів у 1237
році, коли обидва братства об'єдналися й рушили на Литву та Жмудь. Лицарі несли
під прапором ширеная християнства політичне підкорення литовців, нищили
непокірних вогнем та мечем, грабували села.
Крім німців насідали на литовські племена українські князі, зокрема Роман, що, як
про це була мова вище, вивів багато полонених ятвягів. Крім волинських князів
нападали полоцькі. Загострилися обопільні напади литовців на Пинщину.
МЕНДОВГ. Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об'єд-
нуватися. Ім'я першого князя, що розпочав об'єднання, невідоме, літопис називає
його просто «великим королем». На початку XIII ст., в 1219 році, вперше згадує
літопис імена князів, синів «великого короля»: Мендовга та Довспрунка. Княжичі
почали вперту боротьбу з іншими князями: братами, братаничами; одні загинули,
інших повиганяли з їх землі. В 1230-1240 роках Мендовг виступає вже як головний
репрезентант інших князів, як могутній король литвинів. У 1260-их роках під
владою Мендовга об'єдналася Німанська Русь: Гродно, Вслонім, Волковийськ,
Новгородок, деякі сусідні землі понад Ясольдою, Березиною. Князі, що
залишилися в живих, виступають як служебники, хто — Мендовга, хто —
волинського князя. Зростала сила Мендовга.
Навіть Данило, що уклав був коаліцію проти Мендовга з Мазовією, Прусією,
ятвягами, жмуддю, не спромігся подолати Мендовга; у 1251-1252 рр. Мендовг,
несподівано для Данила, уклав союз з Прусією, вихристився і коронувався як
король Литви, Мендовг укладає мировий договір з Данилом, відступаючи йому
частину Чорної Руси з Новгородком (р. 1254), і Данило одружується з його
небогою. Син Мендовга, Войшелк, віддає Данилові Вслонім та Волковийськ. Син
Данила, Роман, як була мова вище, одружився з дочкою волковий-ського князя.
Противники поділили ятвязькі землі: в 1254 році Земовит Мазовецький з цього
приводу уклав угоду з Данилом. Але мир не був міцний: року 1258 Мендовг
розірвав з Данилом і забрав Чорну Русь. Мендовг розпочинає захоплювати сусідні
землі. В 1250-их роках він зорганізував спільний похід на Смоленськ, заохочуючи
до нього дрібних литовських князів; в 1258-1260-их роках його братанич Товтивіл
князював у Полоцьку. Перед смертю в 1263 році Мендовг хотів був зорганізувати
похід на Чернігівщину.
Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві колотнеча. На короткий час, з
волі Мендовгового сина Войшелка, велике князівство Литовське перейшло до сина
Данила, Діварна (р. 1267), але незабаром обидва, Войшелк і Шварно, померли і
влада перейшла до князя Тройдена (1270-1280). Про його правління мало відомо,
але видно, що українські та білоруські землі поволі опинялися під владою Литви. У
Полоцьку, по смерті Товтивіла, сидів литовський князь Ерденя, який мав вищу
владу над Полоцьком та Вітебськом, хоч там залишалися дрібні місцеві князі.
Поволі вся Дреговицько-Кривицька, а з нею й частина Деревської землі перейшла
під владу Литви.
ҐЕДИМІН (1316—1341). Ґедимін знов об'єднує велике князівство Литовське і
захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Іедиміна ширилася також на
північну частину Київщини. У своїй політиці об'єднання білоруських та
українських земель з литовськими ґедимін увесь час підкреслював, що він е
спадкоевщем руських князів, і називав себе «королем Литовським та Руським».
Своїх дітей — 7 синів та 5 дочок — ґедимін частково схристив, а решту залишив
поганами. Християнами були: Ольгерд, Явнутіван Заславський, Коріят-Михаїл —
Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро — Волинський. Дочки, були всі
християнки, бо були одружені: Марія — з княчем Тверським, Єлисавета — з
Мазовецьким, Альдона-Анна з Казіміром, королем Польським, Офка — з Юріем-
Волславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія — з великим князем
Московським. Ольгерд був одружений з Вітебською княжною, Любарт — з
Волинською.
Ґедимін заснував нову столицю великого князівства Литовського — Вільну над р.
Вілією. Тут були поганські божниці та християнські храми — католицький і
православний.
Року 1325 династія Романовичів вимерла. Обрання на князівський престол Юрія П-
Волеслава, сина їюрога Литви, Тройдена Мазовецького, не внесло ворожнечі у
взаємовідносини держав, і ґедимій видав за Юрія-Болеслава свою дочку, Офку.
Литва трималася нейтрально під час боротьби княча з боярами. Але, можливо, що
до вбивства Юрія-Болеслава волинські бояри гже мали стосунки з Литвою, і