Смекни!
smekni.com

Доісторичне минуле України (стр. 28 из 60)

незабаром об'єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом

залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

ВОЛОДИМИР (АБО ВОЛОДИМИРКО) 1124—1153. Володимир, чи

Володимиріго, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику

енергію, відзначався хїирістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули,

що він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити цей

маленький хрестик?»

Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати їй об'єднатися з Київщиною, і

в зв'язку з тим провів кілька воєн. Він здебільшого ворогував з Київськими князями

і підтримував Юрія Довгорукого проти Ізяслава II, ведучи боротьбу на три фронти:

Київ, Польща, Угорщина. Із складних ситуацій виходив він переможцем, широко

вживаючи не військової сили, а своєрідної дипломатії, інтриґ, підкупів.

Року 1141 Володимир, заволодівши цілою Галичиною, переніс свою столицю до

Галича, і з того часу все князівство стало іменуватися Галичиною. Володимир був

основоположником могугности Галицького князівства.

У Галичині створилися соціальні умови, відмінні від інших земель України.

Насамперед тут дуже рано боярство відокремилося в міцний етан. Серед бояр було

багато заможних людей, що, на зразок західньоевропейських февдалів, жили в

укріплених замках і мали сильні дружини. Зміцнення боярства М. Грушевський

пояснює тим, що в Галичині протягом чотрьох поколінь правила та сама династія,

не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських

родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок

яких одівіх бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.

В містах Галицької Руси рано відокремлюються міські громади, які часто

виступають, як ангагонівти князів та боярства. Розпиток ремесла, зростання

багатства внаслідок торговельних стосунків із Західньою Европою забезпечували

існування міських значних громад.

Показова з цього погляду історія другої лінії Ростиславичів — князя

Звенигородського Івана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145,

скориставшися з виїзду Володимирка на полювання, громада міста Галича

закликала до себе Івана, Очевидно, з одного боку, існувало незадоволення а

Володимирка, а з другого — була якась договореність міської громада з Іваном.

Іван негайно прибув, і, коли Володимирко повернувся — Галич «закрив ворота», не

впустив його. Аж після тритижневої облоги Володимирко вступив до своєї столиці,

і одних «исьче, а иньія показни казнью».

Іван втік на Дунай, а звідти до Києва, до Володимирового ворога — Всеволода її.

Спроба Івана піти 1146 р. проти Воломирка (яінчилась невдачею, і після того він

служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Десь у той час

заволодів він Вкладом, між річками Серетом і Прутом, і тому іменувався

Берлгадником. Року 1159 Іван захопив дві «кубари» (морське судно) і «товару

много». Галицькі міщани не припинили з ним зносин і у 1159 році знову закликали

його прийти з військом: «тільки покажеш стяги — ми покинемо Ярослава» (сина

Володимирка) — казали вони. Іван заволодів Пониззям. Під час облоги Ушиці

«смерди скакали через заборола» до нього, і так перейшло 300 чоловіка, —

записано в літописі.

Епізод з Іваном Берладником свідчить про існування міцної опозиції проти

Володимирка та Ярослава.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153—1187). Ярослав Осмомисл, одержавши від батька

велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його

доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною,

Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха 1 Барбароси.

Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутніпим князем

тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами:

«Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому

престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві

дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі

тече!»

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням

боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній

трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав

покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду

Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього

розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг

врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його

смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир П.

ВОЛОДИМИР II (1187—1199). Відносини галицького боярства з Володимиром II,

нездатним правителем, негайно зіпсувалися. Він відмовився виконати вимоги бояр

покинути свою нешлюбну жінку, «попадю», і втік до короля Угорського Бели III по

допомогу. Року 1188 Бела, з'явившись до Галича, проголосив себе, за згодою

частини бояр, королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником, а

Володимира II ув'язнив. Це була перша чужинецька окупація Галичини, яка стала

прецедентом на багато років.

Дуже показовою була реакція на це в Україні: митрополит Київський Матвій у

палкій промові закликав князів виступити на визволення Галича «від

чужоплемінників». Самі бояри галицькі почали звертатися до різних князів по

допомогу — Романа, Рюрика, Святослава. Нарешті запросили Ростислава

Берладника, але коли він прийшов з невеликим військом, галичани його не

підтримали. В бою з уграми він був тяжко поранений, і угри його отруїли.

Тим часом Володимир II втік із в'язниці до Фрідріха 1, як свого сюзерена, і той

доручив іншому своєму васалові, Казімірові II Краківському, допомогти повернути

Галич. Угри уступили без боротьби, і Володимир II правив там до смерти — 1199

року. З ним припинилася династія Ростиславичів, яка князювала понад сто років

(від 1084 року).

За це століття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними

містами. Найстаршим, відомим з літопису, був Перемишль, далі йшли Звенигород,

Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка, Ярослава Осмомисла,

прикрашеною розкішними будівлями, храмами і палацами.

ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Чернігівське князівство відокремилося від Київської держави в XI ст. Його велика

територія, заселена сіверянами, простягалася понад лівим берегом Дніпра,

захоплюючи басейни Десни з Сеймом та Сули. Дніпро не становив увесь час

границі; смуга навпроти Києва належала Київському князівству і, можливо, була

заселена полянами; чернігівські володіння захоплювали частину правобережжя

Дніпра.

До Чернігівського князівства тяжіли радимичі, що жили в басейні Сожу, та в'ятичі,

що жили над Окою. Залежність в'ятичів від Київської держави була дуже слаба; ще

в XII ст. мали вони якихось власних князьків. Володимир Мономах у 1080-их роках

ходив проти в'ятицького князя Ходоти та його сина. Ще наприкінці XI ст. ..в'ятичів

вважали за поган. Значних міст там не було, і жили вони своїм окремим життям,

відгороджені від інших слов'ян лісами. До Чернігівського князівства прилучено

Муромо-Рязанську волость та Тьмуторокань, зв'язок з якою урвався в XI ст., коли

степи опанували половці.

Сіверщина розташована була понад найбільшими торговельними шляхами —

Дніпром і Десною, які вели на захід, на схід, на південь та на північ. Сила

знайдених золотих диргемів свідчить про інтенсивність її торговельних зносин з

арабами в УІІ-УШ ст. Дорогоцінні знахідки в Чорній Могилі свідчать про високу

культуру Х ст. Великі міста — Чернігів, Переяслав, Любеч — згадується в договорі

Олега.

Перші історичні відомості про Сіверщину стосуються УІІ-УШ ст., коли платила

вона данину хозарам. Олег звільнив її від шдлегло-сти хозарам, але підкорив собі.

Можливо, ця залежність глибша — сягає ЇХ ст. За Мстислава Сіверщина

відокремлюється, і після того Чернігівське князівство входить у склад Київської

держави, а за поділом Ярослава стає землею Святослава і залишається в його роді.

Чернігівці рішуче боролися проти замахів Всеволода та його нащадків,

Мономаховичів, заволодіти ними, і твердо боронили князів з роду Святославичів.

Чернігівські князі прагнули до великого князівства, і це втягнуло їх у тяжкі війни з

Мономаховичами. Боротьба ускладнювалася ворожим ставленням киян до

Святославичів та Ольговичів, як здебільшого літопис називав чернігівських князів

— по імені сина Святослава, Олега, талановитого князя. Не любили їх кияни за

постійні союзи з половцями. Хоч деяким з князів пощастило захопити Київ

(Всеволодові Ольговичу, Ізяславові Давидо-вичу — аж трьома наворотами;

Святославові III Всеволодовичу та Всеволодові III Святославичу — обом —

кількома наворотами), — це не мало реального значення, а лише задовольняло їх

амбіції. Прагнули вони також заволодіти Галицьким столом, і також без успіху; не

вдалася боротьба за першенство з ростово-суздальськими князями. Таким чином,

уся зовнішня політика чернігівських князів протягом трьох століть коштувала їм

багато зусиль, але не дала нічого, За ухвалою Любецького з'їзду Чернігівщину

закріплено за Свя-тославичами. Рід Святославичів був дуже численний і князівство

постійно ділилося, щоб кожен князь мав свою пайку. Головні міста — Чернігів та

Новгород-Сіверський — переходили по лінії «ліствичного восхожденія»: коли

старший князь Чершгівський здобував Київ — до Чернігова переходив князь

Новгороя-Сівервький; переходи відбувалися по лінії брата після брата, спочатяу

веред старшої лінії, а потім — молодшої.