Усі докази разом оцінюються ще з позиції їх достатності та взаємозв‘язку. Достатність доказів полягає у тому, що у справі доведені усі обставини, які входять до предмету доказування. Взаємозв‘язок доказів полягає в тому, всі вони узгоджуються між собою і в сукупності дають суду можливість встановити дійсні відносини сторін і правильно вирішити спір.
4. Результати оцінки доказів, тобто мотиви прийняття одних доказів і відхилення інших, суд відображає в рішенні. В ухвалі суду результати оцінки доказів не зазначаються.
Стаття 213. Законність і обґрунтованість рішення суду
1. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
1. Законність рішення суду полягає у необхідності виконаня двох вимог: 1) дотримання норм процесуального права під час розгляду справи (виконання всіх вимог цивільного судочинства); 2) правильне вирішення спору, тобто вірне застосування матеріального закону.
Законність рішення залежить від безумовної, строгої відповідності його законам та іншим нормативно-правовим актам, що визначається перш за все правильною юридичною кваліфікацією взаємовідносини сторін та інших учасників справи.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України (п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).
Рішення слід вважати законним, якщо воно винесене у строгій відповідності з нормами матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню, при точному і правильному дотриманні, виконанні та використанні процесуальних норм. В п. 4 ст. 309 ЦПК говориться як про порушення, так і про неправильне застосування норм матеріального права. Однак протиставлення цих понять є необгрунтованим, оскільки порушення судом матеріально-правових норм як разі і проявляється в їх неправильному застосуванні.
2. Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні (п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).
Обгрунтованість рішення полягає у правильності встановлення фактичних обставин справи та правильній оцінці доказів. Від цього залежить правильність правової кваліфікації спору.
В силу принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення (п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).
.Обґрунтованим рішення слід вважати тоді, коли: 1) суд повністю вияснив обставини, що мають значення для справи; 2) коли ці обставини доказані; 3) коли висновок суду відповідає викладеним у рішенні обставинам справи.
Обґрунтованість судового рішення ‑ це його внутрішня якість. Обґрунтованим є таке рішення, в якому відбите повне, всебічне і об’єктивне з’ясування дійсних обставин справи, їх доведеність та досягно істинність висновків суду ‑ відповідність їх фактичній стороні справи і вимогам закону.
Виходячи з цього, в поняття обґрунтованості зазвичай включають два моменти: достовірність висновків суду про обставини, що покладені в основу рішення, і повноту дослідження судом всіх матеріалів справи.
3. Окрім законності та обгрунтованості, рішення повинно відповідати й іншим вимогам, до яких належать вичерпність (повнота), визначеність, точність, зрозумілість. На відміну від законності та обгрунтованості, порушення цих вимог може виправити сам суд, який постановив рішення.
4. Вичерпність (повнота) - така властивість судового рішення, яка характеризує повноту відповіді суду на всі правові питання, що були поставлені перед ним на вирішення. Тому в теорії процесу цю вимогу називають ще повнотою. Вичерпним судове рішення вважатиметься тоді, коли ним буде вирішено повністю спір між сторонами і дано відповідь на всі вимоги позивача та заперечення відповідача. Поза судовим рішенням, постановленим у конкретній справі, не повинно залишатися невирішених питань, які ставилися на його розгляд.
Як акт правосуддя, рішення мусить чітко підтвердити існування і суть спірних правовідносин, які права визнаються за особою, що пред’явила до суду вимогу, а яка ні; які обов’язки належить виконати відповідачу, які права і обов’язки мають заінтересовані особи в справах з адміністративно-правових відносин, чи є підстави для встановлення юридичних фактів і яких саме у справах окремого провадження.
Неповнота рішення усувається шляхом постановлення додаткового рішення. Докладніше про це див. коментар до ст. 220 ЦПК.
5. Без визначеності судового рішення не може бути судового захисту. Визначеністю характеризуються всі частини судового рішення. Особливо необхідна вона для резолютивної частини, оскільки саме ця частина судового рішення дає відповідь на вимоги сторін.
Визначеність резолютивної частини судового рішення проявляється передусім у тому, що суд точно зазначає, що і на користь кого присуджено. При частковому задоволенні вимог суд точно зазначає, чиї вимоги задоволені, в якому розмірі що присуджується. При повній відмові в задоволенні вимог резолютивна частина точно визначає, кому і в чому відмовлено.
Невизначеність судового рішення приводить до його скасування.
Винятком з вимоги визначеності судового рішення, на думку деяких авторів, є можливість ухвалення факультативних рішень. Факультативним називається рішення, за яким відповідач присуджується до здійснення певних дій на користь позивача і яким в разі неможливості його виконання суд визначає інший спосіб виконання.
6. Точність рішення – це правильне відображення у тексті рішення усіх обставин, що мають значення для сприйняття його змісту. На точність рішення не впливають неістотні помилки (наприклад, граматичні), які не впливають на його виконання.
Способом усунення неточності рішення є виправлення описок та явних арифметичних помилок. Докладніше про це див. коментар до ст. 219 ЦПК.
7. Рішення повинно бути зрозумілим не лише для суду, який його ухвалив, а й для усіх інших осіб. Зрозумілість рішення досягається правильним, простим та грамотним викладом його тексту, застосуванням зрозумілих зворотів та термінології.
Способом усунення нерозумілості рішення суду є його роз‘яснення. Докладніше про це див. коментар до ст. 221 ЦПК.
Стаття 214. Питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення
1. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:
1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;
4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;
5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;
6) як розподілити між сторонами судові витрати;
7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;
8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
1. Коментована стаття регулює порядок постановлення рішення суду, а саме встановлює коло питань, які суд повинен вирішити під час ухвалення рішення у будь-якій цивільній справі. Якщо котрісь із цих питань судом не вирішені, це вплине на законність і обгрунтованість рішення.
До питань, які вирішує суд під час ухвалення рішення, належать наступні:
1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. Вирішення цього питання відбувається внаслідок перевірки тих обставин, на які покликався позивач у своїй позовній заяві, доказами, які досліджувалися в судовому засіданні. Суд повинен перевірити кожну обставину, що входить до підстав позову або підстав заперечення, і з‘ясувати, якими саме доказами кожна з них підтверджується або спростовується;
2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Закон надає правового значення обставинам, які безпосередньо не стосуються спірних правовідносин, але які впливають на вирішення спору. Такими можуть бути пропущення строку позовної давності, матеріальне становище сторін, стан здоров‘я, вік особи, кількість утриманців, місце роботи, фактичне місце перебування. Закон дає лише приблизний, не вичерпний перелік цих обставин, оскільки обставини, які мають значення для справи, визначаються судом у кожній окремій справі;
3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. На підставі обставин, встановлених судом при вирішенні попередніх питань, суд переходить до правової кваліфікації спору, тобто визначає правову природу цих відносин та правову суть спору;