Як роз‘яснив Верховний Суд України у п.7 постанови “Про застосування судами Конституції України” від 01.11.1996р., згідно з ч.2 ст.57 Конституції є нечинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може грунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах.
Порядок оприлюдення передбачено Указом Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10.06.1997р. Відповідно до п.1 Указу закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є: "Офіційний вісник України"; газета "Урядовий кур'єр". Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, є також газета "Голос України", "Відомості Верховної Ради України".
Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів і з зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду. Нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування.
Відповідно до п. 4 Указу нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Відповідно до п. 5 Указу нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Пункт 7 коментованої статті допускає застосування при вирішенні справи аналогії закону і аналогії права. Аналогія закону і аналогія права є способами подолання прогалин у праві. Прогалина у праві має місце, коли певні суспільні відносини, які належать до сфери правового регулювання, або не врегульовані взагалі, або врегульовані неповно. Прогалини можуть мати місце внаслідок неможливості передбачити та врегулювати всі процесуальні відносини.
Прикладами прогалин в цивільному процесуальному праві є порядок тимчасового вилучення доказів для дослідження судом (ст. 93 ЦПК), порядок проведення одночасного допиту свідків для з‘ясування прчиин розхожень у їхніх показаннях (ч.12 ст. 181 ЦПК).
Аналогія закон - це поширення судом на відносини, не врегульовані правом, конкретних правових норм, що регулюють подібні відносини. При цьому суд може допустити застосування аналогії закону, якщо: 1) процесуальні відносини не врегульовані законом; 2) є законодавство, що регулює подібні відносини; 3) подібне законодавство не суперечить сутності відносин, до яких застосовується аналогія.
У разі неможливості застосування аналогії закону, суд може застосувати аналогію права, тобто поширити на ці відносини загальні засади законодавства, тобто його принципи. Так, відповідно до ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
У рішенні суд повинен обгрунтувати застосування аналогії.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
(Статтю 9 виключено на підставі Закону № 2709-IV від 23.06.2005)
Стаття 10. Змагальність сторін
1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
3. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
4. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
1. Змагальність – один із найбільш важливих конституційних принципів сучасного судочинства. Він розкриває “джерело енергії” процесу та створює умови для всебічного та повного дослідження обставин справи та потановлення судом обгрунтованого та законного рішення..
В силу принципу змагальності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, з метою досягнення рішення на свою користь, зобов‘язані повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду докази, які підтверджують або спростовують ці факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на те, що б переконати суд у необхідності постановлення бажаного для них рішення.
В цивільному судочинстві змагальність виявляється в тому, що:
- дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача;
- суд вирішує справу в межах заявлених вимог та на підстав наданих йому доказів;
- особи, які беруть участь у справі, займають активне становище щодо інших учасників процесу та суду;
- сторони самостійно визначають які саме докази подавати суду, а які притримати;
- особи, які беруть участь у справі можуть брати участь у справі особисто або через представників;
- кожна особа зобов‘язана доказати факти, на які вона покликається;
- у разі невиконання процесуальних обов‘язків або нездійснення процесуальних прав для особи настають небажані для неї правові наслідки.
2. Учасниками “змагань” є, насамперед, сторони, але не лише вони. Змагальність характерна для процесуального статусу інших осіб, які беруть участь у справі: третіх осіб, судових представників, органів, які звертаються до суду на захист прав та інтересів інших осіб. Ці особи теж мають власні інтереси у справі, матеріальні або процесуальні, тому теж зацікавлені у доведені суду своєї позиції.
3. Основний зміст принципу змагальності навелено у п. 3 коменованої статті: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. В цій нормі сформульоване правило, яке сформувалося ще в римському праві – “Хто стверджує, той і доводить”.
В окремих випадках, прямо передбачених законом, особа звільняється від обов‘язку доказування обставин, що мають значення для справи. Ці випадки передбачені ст. 61 ЦПК.
Гарантією реалізації в цивільному судочинстві принципу змагальності є широке коло процесуальних прав, якими наділені особи, які беруть участь у справі: знайомития з матеріалами справи, знімати копії, подават суду докази та брати участь в їх дослідженні, ставити питання іншим учасникам процесу, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснння суду тощо.
Від ефективності використання цих процесуальних прав залежить не лише хід судового процесу, але часто і його результат. Наприклад, нездійснення позивачем права на участь в судових засіданнях може призвести до небажаного для нього наслідку – залишення позовної заяви без розгляду.
4. Принцип змагальності послідовно відображається в багатьох інших нормах ЦПК, насамперед тих, що стосуються доказування та судового розгляду.
Гарантіями реалізації принципу змагальності є відповідальність за неподання доказів на вимогу суду особами, в яких ці докази знаходяться, встановлення процесуального порядку подання доказів, обов‘язок суду витребувати докази за клопотанням зацікавлених осіб, порядком повідомлення учасників процесу про час та місце розгляду справи.
5. Змагальність сторін не означає пасивної позиції суду, що розглядає справу. Саме суд остаточно визначає коло фактів, які слід встановити по справі (предмет доказування), визначає які обставини кожна з сторін повинна довести, пропонує сторонам подати докази, якщо їх недостатньо.
В п.4 коментованої статті зазначено, як саме суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Таке сприяння полягає у роз'ясненні особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків (це суд робить в підготовчій частині судового розгляду – ст. 167 ЦПК), попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (наприклад, правові наслідки відмови від позову – ч.2 ст.174 ЦПК) і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом (наприклад, витребування доказів – ст. 137 ЦПК).
Стаття 11. Диспозитивність цивільного судочинства
1. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
2. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.