9. Справи, які підвідомчі загальним судам, розглядаються у порядку позовного, наказного та окремого провадження. Провадження – це система процесуальних дій, що спрямовані на розгляд і вирішення справи.
Позовне провадження має універсальний характер, тобто усі підвідомчі справи, визначені у ч. 1 цієї статті, розглядаються у цьому провадженні, якщо Цивільним процесуальним кодексом не встановлено інше. Ознаками цього провадження є:
-підставою є позов як матеріально-правова вимога, що із випливає спірних трудових, цивільних, земельних та інших правовідносин,
- форма звернення – позовна заява, реквізити якої визначені у ЦПК,
-сторонами у процесі є позивач і відповідач,
-сплата судового збору за подання позовної заяви,
-наявність інститутів ціни позову, забезпечення позову, мирової угоди, зустрічного позову, неналежної сторони, третьої особи,
-можливість апеляційного оскарження та примусового виконання рішення.
10. Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності, відсутності юридичних фактів, які мають значення для захисту прав особи, створення умов для їх реалізації чи підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Адже особа, яка має будь-яке право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Наприклад, факт перебування є підставою для одержання статусу учасника бойових дій. Проте якщо у нього відсутні беззаперечні докази, які підтверджують цей факт, то він може бути встановлений судом.
ЦПК встановлює у ч. 2 ст. 234 перелік справ, які розглядаються в порядку окремого провадження. Кожна категорія справ має особливості, проте можна виділити загальні для усіх, що відрізняють їх від справ позовного провадження. Головною відмінністю є відсутність спору про право, адже суд лише засвідчує наявність факту, а не вирішує спірні відносини. Тому у літературі зазначається, що “установлення фактів, які мають юридичне значення, як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною, тому діяльність суду в окремому провадженні більшою мірою тяжіє до діяльності адміністративних органів”.[13] І у такому випадку суд діє як орган нотаріальний. Проте законодавець виходить із доцільності здійснення такої функції саме судом.
Ознаками окремого провадження також є: форма звернення до суду – заява; відсутність сторін, проте є заявник та заінтересована особа, ціни позову, інститутів третьої особи, забезпечення позову, мирової угоди, зустрічного позову, неналежної сторони; вимоги про встановлення фактів не можуть поєднуватись із майновими вимогами, справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами позовного провадження, можливе застосування апеляційного оскарження, не відкривається виконавче провадження.
11. Новелою у Цивільному процесуальному кодексі є інститут наказного провадження. Це вид безспірного судового провадження, у якому розглядається вимога про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, які належить право такої вимоги.
Ознаки наказного провадження:
-форма звернення – заява про видачу судового наказу,
-учасники – стягувач та боржник,
-встановлення оспорюваної суми, за якою визначається вартість судового збору за подання заяви про видачу судового наказу,
-особливості розгляду заяви судом: у разі прийняття заяви стягувача суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог, така видача проводиться без судового засідання та виклику стягувача і боржника для заслуховування їх пояснень,
-можливість подання заяви боржником про скасування наказу після його прийняття, яка розглядається судом, що видав судовий наказ,
-неможливість апеляційного оскарження як стягувачем ухвали про скасування судового наказу, так і боржником ухвали про залишення заяви про скасування наказу без розгляду,
-можливість розгляду після постановлення ухвали про скасування судового наказу справи у позовному провадженні за заявою стягувача,
-відкривається виконавче провадження.
12. Недотримання вимог закону щодо підвідомчості (юрисдикції) має наслідком відмову у відкритті провадження у справі (ч.2 ст. 122 ЦПК), що зумовлює перешкоджання повторному зверненню до суду з таким самим позовом (ч. 6 ст. 122 ЦПК) або постановлення ухвали про закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК).
У разі постановлення ухвали про відмову відкриття провадження у справі у зв‘язку із неможливістю розгляду справи у порядку цивільного судочинства, ЦПК не передбачає обов'язку суду повідомити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ, проте у випадку закриття провадження у справі суд має такий обов'язок (ст. 205 ЦПК). Ухвали про відмову у відкритті провадження та закриття провадження у справі підлягають апеляційному оскарженню.
Стаття 16. Розгляд кількох пов'язаних між собою вимог.
1. Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
1. На відміну від Цивільного процесуального кодексу 1963 року, законодавець відмовився від підвідомчості за зв'язком справ. Стаття 26 “Підвідомчість кількох зв'язаних між собою вимог” ЦПК передбачала, що при об'єднанні таких вимог, одні з яких підвідомчі суду, а інші – арбітражному суду, всі вимоги підлягають розглядові у загальному суді.
Водночас ст. 21 Кодексу адміністративного судочинства передбачає аналогічне правило: не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Сама ж ч. 2 ст. 21 КАСу передбачає один з таких винятків. Вимоги про відшкодування шкоди, що заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин можуть розглядатися залежно від суб'єкта, якому заподіяно шкоду, у порядку цивільного або господарського судочинства. Проте якщо такі вимоги заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, вони розглядаються адміністративним судом.
2. Кожне з проваджень цивільного судочинства має свої особливості, спрямоване на розгляд саме певної категорії справ, тому об'єднання в одне провадження спірних та безспірних вимог законодавець забороняє. Тому не можуть розглядатись в одному провадженні справи за заявою особи про встановлення факту каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному отриманню, та вимоги про виплату недоотриманих сум пенсії.
3. Ч. 6 ст. 235 ЦПК чітко визначає, що якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Проте які правові наслідки настають у випадку подання заяви у позовному провадженні, яка містить і вимогу про встановлення факту і пов'язані з цим спори про право, ЦПК не визначає.
Верховний Суд України у п. 22 Правових позицій щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства зазначає, що “оскільки законодавством не передбачено подібних наслідків щодо вимог, які заявлені у позовному порядку, але мають розглядатись у окремому провадженні, суддя має стосовно до правил ст. 139 (тепер ст. 12 – прим. авт.) ЦПК запропонувати заявникові усунути недоліки заяви”. Проте такий висновок видається спірним, оскільки неправомірно розширює коло підстав, з яких може повертатись позовна заява. Такі підстави визначені статтею 121 ЦПК і є виключними. ЦПК не визнає необхідним реквізитом заяви визначення виду провадження, а також не визначає правила про повернення заяви чи залишення її без розгляду, якщо у позовному провадженні подаються вимоги, які мали б розглядатись у окремому, чи поєднуються ці вимоги. Тому таке правило діє лише щодо заяв, поданих в окремому провадженні, адже ч. 6 ст. 235 містить передбачає відповідні правові наслідки.
Стаття 17. Право сторін на передачу спору на розгляд третейського суду
1. Сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.
1. Третейські суди – це недержавні незалежні орган, що утворюються за договором або за рішенням фізичних чи/та юридичних осіб для вирішення спорів, що виникають із цивільних чи господарських відносин.
Третейські суди не представляють судову владу, вони не є органами державної влади, проте їхні рішення є обов'язковими для осіб, які обрали такий спосіб вирішення спорів. Тому їх лише умовно можна назвати “судами”.
2. Умовами розгляду справи третейським судом є: спір, що виникає з цивільних чи господарських відносин, та розгляд третейським судом передбачено у договорі. Водночас ст.6 Закону “Про третейські суди” визначені категорії справ, які незважаючи на свою цивільну природу, не можуть бути підвідомчі третейським судам:
– справи про визнання недійсними нормативно-правових актів,
– справи, що виникають з господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб,
– справи, пов'язані із державною таємницею,
– що виникають із сімейних відносин (виняток становить шлюбний контракт),
– справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом,
– справи, де стороною є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство,
– інші справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України,