Перший етап згідно зі ст. 159 Конституції України передбачає отримання висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України статтям 157, 158. Відповідно до вимог статей 147 і 159 Конституції Верховна Рада України не може розглядати ці законопроекти за відсутності такого висновку Конституційного Суду. Висновок має бути надано після внесення законопроекту до Верховної Ради України, але до його розгляду Верховною Радою на пленарних засіданнях.
Другий етап передбачає проведення обговорення законопроекту і його схвалення Верховною Радою України. У Рішенні Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р. у справі щодо повноважності Верховної Ради України (справа № 1-6/2002) зазначено, що Верховна Рада України правомочна приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження за умови присутності на її пленарних засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів України, яка згідно з Конституцією України необхідна для прийняття відповідного рішення. На цьому етапі законопроект про внесення змін до Конституції України має бути схвалений більшістю народних депутатів України, тобто не менше як 226 депутатами від конституційного складу Верховної Ради України. Прийняття рішення парламентом у такий спосіб використовується зазвичай при прийнятті законів України. Використання його для схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України пояснюється тим, що прийняте народними депутатами рішення не є остаточним, оскільки має попередній характер, а отже допускає в подальшому внесення змін і доповнень до законопроекту.
Остаточне рішення стосовно законопроекту про внесення змін до Конституції України Верховна Рада України приймає на третьому етапі. Попередньо схвалений простою більшістю голосів законопроект приймається кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України (не менше двох третин від конституційного складу парламенту) на наступній черговій сесії Верховної Ради України із дотриманням процедури розгляду законопроектів, передбаченої Регламентом Верховної Ради.
Розведення у часі попереднього схвалення законопроекту і його остаточного прийняття (згідно зі ст. 83 Конституції чергові сесії парламенту починаються першого вівторка лютого і першо-
773
Розділ Х1І1. Стаття 156
го вівторка вересня кожного року) необхідно народним депутатам України для аналізу позиції своїх виборців з цього питання, більш ґрунтовного вивчення законопроекту і остаточного визначення своєї позиції щодо нього.
Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу НІ «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Коментована стаття присвячена регулюванню порядку внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» та розділу ХНІ «Внесення змін до Конституції України». У ній встановлюється більш складний порядок внесення змін до цих розділів, порівняно з передбаченим ст. 155 Конституції порядком зміни норм інших розділів Основного Закону. Суттєве ускладнення цього порядку розраховане на те, щоб зробити ці розділи найбільш стабільними в Конституції України. Необхідність забезпечення їх максимальної стабільності зумовлюється їхнім змістом. У розділі І «Загальні засади» закріплені вихідні, фундаментальні засади організації та функціонування держави і суспільства, зміст яких деталізується і розвивається в інших розділах Конституції. Розділ III «Вибори. Референдум» має надзвичайно важливе значення для забезпечення народовладдя в Україні. Саме виходячи із значення вказаних розділів для становлення України як демократичної, правової держави, законодавець вдався до застосування юридичних засобів для забезпечення виключної стабільності викладених в них положень. Логічним кроком на шляху забезпечення стабільності Конституції України слід вважати і поширення передбаченого цією статтею порядку внесення змін і на розділ XIII «Внесення змін до Конституції України».
774
Цей порядок включає чотири етапи. Складним є вже перший етап, який передбачає подання на розгляд Верховної Ради України законопроекту про внесення змін до розділів І, III, ХНІ. Суб'єктами, які мають право внести такий законопроект, визнаються лише Президент України або не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України, тобто не менш як 300 народних депутатів України.
Другий етап передбачає отримання Верховною Радою України висновку щодо відповідності законопроекту статтям 157 і 158 Конституції. Висновок має бути надано після внесення законопроекту до Верховної Ради України, але до його розгляду Верховною Радою на пленарних засіданнях.
На третьому етапі законопроект про внесення змін до розділів І, НІ, XIII обговорюється і приймається Верховною Радою України не менш як двома третинам від її конституційного складу із дотриманням вимог, передбачених Регламентом Верховної Ради.
Особливим є й четвертий етап порядку. Його запровадження означає, що прийняття законопроекту кваліфікованою більшістю від конституційного складу парламенту виявляється недостатнім для набуття ним чинності. Законопроект потребує остаточного затвердження всеукраїнським референдумом, який відповідно до п. 6 ст. 106 Конституції призначається Президентом України. Всеукраїнський референдум з питань внесення змін до Конституції України проводиться відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (із наступними змінами).
Весь цей складний порядок свідчить про те, що внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України є можливим тільки у виняткових випадках.
Слід зазначити, що Україна в питанні визначення порядку внесення змін до фундаментальних розділів Конституції не пішла шляхом Росії (див. ст. 135 Конституції Російської Федерації), яка взагалі заборонила перегляд глави І «Основи конституційного ладу», глави II «Права і свободи людини і громадянина», глави IX «Конституційні поправки і перегляд Конституції» і пов'язала необхідність внесення змін до них з розробкою і прийняттям нової Конституції. Такий підхід хоча і має аналоги в зарубіжній конституційній практиці, наприклад, у ФРН, Франції, Італії, Греції, однак не є загальновизнаним.
775
Конституція України
РозділXIII. Стаття 157
Конституція України, на відміну від Конституції Російської Федерації, не поширила передбачений ст. 156 особливо ускладнений порядок внесення змін до Конституції України і на розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Цей крок аж ніяк не принижує значення цього розділу. Менш ускладненим, порівняно з розділами І, III, XIII, є порядок внесення змін до цього розділу повинен сприяти процесу удосконалення відповідних положень Конституції в демократичному напрямі. Це пов'язано з двома причинами. По-перше, у зв'язку з розвитком суспільних відносин у майбутньому можливо буде виникати необхідність конституційного закріплення нових прав і обов'язків людини і громадянина. Така можливість передбачена ст. 22 Конституції України, в якій встановлено, що визначений нею перелік прав і свобод не є вичерпним. По-друге, очікувані успіхи у здійсненні реформ в України будуть створювати можливість посилення гарантій конституційних прав і свобод людини і громадянина. У зв'язку з цим будуть виникати належні умови для внесення відповідних змін до норм другого розділу Конституції. Саме тому ускладнений порядок внесення змін до Конституції України недоречно було поширювати на норми цього розділу, зміни до якого вносяться у більш спрощеному порядку, передбаченому ст. 155 Конституції України.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, який отримав схвалення у Верховній Раді, може бути не затверджений під час проведення всеукраїнського референдуму. У цьому разі можливість повторного подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції з одного й того самого питання передбачається згідно з ч. 2 ст. 156 лише під час роботи Верховної Ради наступного скликання. Закріплюючи це положення, законодавець виходив з необхідності поважати позицію народу, висловлену під час проведення всеукраїнського референдуму. Ігнорування негативного ставлення народу щодо запропонованих змін до Конституції України, висловлене під час проведення всеукраїнського референдуму, шляхом повторного внесення законопроекту з одного й того самого питання на розгляд Верховної Ради того самого скликання означало би фактично узурпацію державними органами повноваження народу визначати і змінювати конституційний лад України, що є неприпустимим в демократичній, правовій державі.
Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Коментована стаття визначає положення Основного Закону, які не можуть бути змінені, а також умови, за наявності яких не може бути реалізована процедура внесення змін до Конституції України. Встановивши відносно спрощений порядок внесення змін до розділу II Конституції України, законодавець на розвиток вимог щодо визнання прав і свобод людини невідчужуваними та непорушними, а також недопустимості скасування конституційних прав і свобод (статті 21,22 Конституції) категорично заборонив внесення будь-яких змін до Конституції України, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.