Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом 'якшують або скасовують відповідальність особи.
Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Наведений припис – яскрава новела в
285
Конституція України
Розділ //. Стаття 59
українському конституційному законодавстві. Вперше в історії України питання «напрямку» дії законів в часі знайшло відображення на конституційному рівні (а не тільки у галузевому законодавстві). Але не лише у цьому – зрештою, формальному – моменті полягає новизна коментованого припису. Вона зумовлюється ще й тим, що він стосується, по-перше, усіх законів (а не виключно законів про кримінальну та адміністративну відповідальність), по-друге, не тільки законів, а й усіх інших нормативно-правових актів. Тим самим принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативно-правових актів набуває дійсно всеза-гального характеру: із статусу доктринального він піднесений до офіційного, державно визнаного статусу і, нарешті, реально перетворюється на загальний принцип права.
Зворотна дія в часі закону чи іншого нормативно-правового акта полягає в тому, що його юридична обов'язковість поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, причому саме з моменту їх виникнення. При такій дії відбувається перегляд, корекція попередніх рішень щодо таких фактів вже відповідно до нового закону чи іншого нового нормативно-правового акта. Виходячи із наведеного розуміння зворотної дії закону в часі, з коментованого припису можна зробити такі висновки прикладного характеру. По-перше, зворотної дії не можуть мати не тільки закони, інші нормативно-правові акти, які встановлюють юридичну відповідальність (тобто санкції юридичних норм), а й усі інші закони, нормативно-правові акти (точніше кажучи, диспозиції та гіпотези норм, що в них містяться). По-друге, з положення про те, що ті санкції юридичних норм, котрі пом'якшують чи скасовують відповідальність особи, зворотну дію мають, випливає необхідність офіційно закріпити у кожній галузі, у кожному інституті права ієрархію заходів юридичної відповідальності за ступенем, мірою їх тяжкості чи м'якості. Адже ця ієрархія не завжди є самоочевидною (наприклад, деякі санкції в комерційному, фінансовому, сімейному праві, у процесуальних галузях права можуть оцінюватись неоднозначно з огляду на їх порівняльну тяжкість або м'якість). По-третє, встановлене в коментованому приписі правило стосується дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, адресатами яких є не тільки фізичні особи (громадяни, іноземці), а й будь-які інші суб'єкти права (зокрема, колективні юридичні особи). Про підставність цього висновку свідчить вживання в цій статті таких понять, як
286
«особа» і «ніхто». (А втім, зауважимо, що Конституційний Суд України, розглядаючи питання про тлумачення цього припису стосовно певних відносин, вдавався до інакшої його інтерпретації.) Це мало місце, наприклад, у його рішеннях, ухвалених у справі про зворотну дію кримінального закону в часі (від 19 квітня 2000 p.), у справі про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями (від 29 січня 2002 p.).
Ніхто не може відповідати за діяння, які на час 'їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Поняття діяння, що вжите в цьому приписі, охоплює, як це прийнято в юриспруденції, і активні, і пасивні дії. Хоча цей припис, на перший погляд, торкається лише санкцій юридичних норм (оскільки у ньому йдеться про відповідальність правопорушника), насправді він стосується насамперед їхніх диспозицій. Адже з нього випливає, що не можуть мати зворотної дії юридичні норми, які встановлюють нові права й обов'язки чи заборони, оскільки порушення таких прав, невиконання таких обов'язків, недотримання таких заборон завжди буде новим видом, новим «складом» правопорушень. Отже, і це правило містить новелу стосовно правового регулювання відносин, пов'язаних із «напрямком» дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Можливість одержання кожною особою правової допомоги є важливим благом у будь-якому цивілізованому суспільстві. Право на юридичну допомогу є невід'ємним правом кожної людини і виступає органічною частиною правового положення особи в державі, одним з найважливіших факторів активної участі населення в житті країни.
Раніше традиційно потреба в наданні юридичної допомоги пов'язувалася з участю особи в кримінально- або цивільно-правових чи кримінально- або цивільно-процесуальних правовідносинах. Однак чим більше просувається суспільство по шляху соці-
287
Конституція України
Розділ II. Стаття 59
ального прогресу, тим більш різнобічними інтересами воно починає жити, тим частіше виникає потреба в одержанні кваліфікованих юридичних послуг з питань найрізноманітнішого характеру. Гуманітарна і моральна цінність розглянутого права і визначила необхідність його конституційного закріплення.
Право на юридичну допомогу знайшло своє закріплення й у нормах міжнародного законодавства: ст. 11 Загальної декларації прав людини і громадянина, ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, підпункті «з» п. З ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, п. 93 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями.
Крім Конституції України право на юридичну допомогу одержує своє відображення та розвиток і в інших нормативно-правових актах – Кримінально-процесуальному кодексі України, Цивільному процесуальному кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, Законах України «Про адвокатуру», «Про захист прав споживачів», «Про нотаріат», «Про прокуратуру», «Про міліцію» «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» і багатьох інших.
Право на правову допомогу – це закріплене в Конституції України та в інших законодавчих актах відповідно до міжнародно-правових стандартів право кожного на одержання послуг юридичного характеру з метою забезпечення реалізації особистих (громадянських), політичних, економічних, соціальних і культурних інтересів, а також захисту прав і свобод особи.
Зі сказаного випливає, що юридична допомога необхідна особі при формуванні правосвідомості, при забезпеченні реалізації прав і свобод, а також при їх захисті.
У рамках формування правосвідомості (правової культури) держава зобов'язана забезпечити правову допомогу при одержанні юридичної інформації, роз'яснення змісту правових норм, пропаганду правових знань, можливість здобути юридичну освіту (у най-ширшому значенні). Розбудова України як правової держави неможлива без реалізації даного виду юридичної допомоги, оскільки правова держава передбачає наявність у громадян правосвідомості високого рівня. Одержуючи правову інформацію у вигляді опублікованих законів, підзаконних актів, коментарів законодавства, телепередач правового характеру і т.п., громадяни держави в такий спосіб мають можливість довідатися про свої права, реалізувати їх, а також у разі порушення вчасно їх захистити.
288
У рамках забезпечення реалізації прав і свобод особи або їхнього захисту можна зазначити, що певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їх повноваження визначає держава в особі відповідних органів. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб'єктів надання правової допомоги: державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо); адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України); суб'єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України; об'єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36 Конституції України).
Зокрема, відповідно до Указу Президента України «Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України» основними завданнями Мін'юсту України є: забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина; формування у громадян правового світогляду; забезпечення функціонування єдиної системи правової інформатизації. Мін'юст України є офіційним видавцем збірників законодавства та кодексів України, видає інформаційний бюлетень «Офіційний вісник України», бере участь у виданні журналів і газет загальноправового характеру; сприяє розвитку юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, організовує у встановленому порядку в системі органів юстиції надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг правового і технічного характеру; організовує розгляд звернень громадян з питань, що належать до його компетенції і пов'язані з роботою підвідомчих органів, підприємств, установ і організацій, виявляє та усуває причини, що породжують скарги громадян.