Банківське кредитування як форма кредиту достатньо висвітлене в юридичній літературі [4, 191—212; 16, 232-235]. Ми спинимось на кредитних договорах, які опосередковують відносини банків та інших кредитних організацій по наданню грошових коштів позичальникам кредитів.
7.2. Правова природа кредитного договору
Щодо правої природи кредитного договору у фахівців немає єдиної точки зору. Одні вважають його самостійним договором цивільного права [7, 40—55; 10, 69; 5, 434—437], інші — різновидом договору позики [1, 58; 3, 43; 15, 213—218]. Основна теоретична проблема тут пов'язана з реальністю та консенсуальністю кредитного договору, а також його односторонністю та двосто-ронністю.
На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфимова [8, 182—184]. Розбіжність у поглядах вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банківського кредиту. Раніше він укладався на підставі подання клієнтом до банку заяви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтовували необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив на
160
заяві підпис про видання кредиту. Прибічники «реальності» кредитного договору розглядали підпис про надання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішнього характеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника банківської установи. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.
Прибічники «консенсуальності» договору банківського кредиту розглядали зазначений підпис керуючого банківською установою як акцепт, а отже, сам договір як консенсуальний і двосторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту виникало у клієнта безпосередньо з моменту здійснення підпису керівником банку.
«Визначення договору реальним і одностороннім, — зазначав Є. Г. Полонський, — привело б нас до визнання того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що автоматично тягне за собою обмеження прав госпоргану» [10, 116].
Слушною є позиція М. М. Агаркова, котру підтримує більшість фахівців. Аналізуючи ст. 218 і 219 Цивільного кодексу РРФСР 1922 р., він писав, що вони «регулюють договір про відкриття кредиту у формі позики в складі «попереднього договору про укладення в майбутньому договору позики» (попередній договір позики). Попередній договір позики може бути двостороннім або одностороннім. У разі двостороннього попереднього договору позики, обидві сторони — і майбутній кредитор, і майбутній боржник — обопільно зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. У разі одностороннього попереднього договору позики, зобов'язання виникає тільки для однієї сторони — для майбутнього кредитора або майбутнього боржника. Договір про відкриття банком кредиту в формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбутнього кредитора (банку)» [1, 82].
Аналіз ст. 1115 і 1117 проекту Цивільного кодексу України дає можливість зробити висновок про те, що кредитний договір — це різновид договору позики.
У ч. 2 ст. 1115 проекту цього кодексу прямо говориться, що до відносин за кредитним договором застосовуються правила, передбачені для договору позики, якщо інше не передбачене правилами для кредитного договору і не випливає із його суті.
7.3. Поняття, сторони і форма кредитного договору
За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а позичальник зобов'язується повернути грошову суму та сплатити відсотки за неї. Коли виникає момент кредитної угоди, — питання спірне, основна теоретична проблема тут стосується реальності і консенсуальності кредитного договору.
161
На підставі аналізу нормативних актів, які нині регулюють правовідносини щодо надання банківських кредитів, можна зробити висновок, що кредитний договір є консенсуальний. Такий висновок випливає з тлумачення нормативних актів Національного банку України, зокрема, Положення про кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 246 від 28 вересня 1995 р.), Правил проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком України (постанова Правління Національного банку України за № 97 від 20 травня 1994 р.), Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 37 від 21лютого 1996 р.) тощо.
Поняття кредитного договору, запропоноване проектом Цивільного кодексу України (ст. 1115), дає можливість визначити кредитний договір як консенсуальний, з особливістю, передбаченою ст. 1117 проекту. Ця особливість полягає в тому, що креди-тодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту повністю або частково у разі порушення процедури визнання позичальника неплатоспроможним або ж за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернена своєчасно. Водночас позичальник має право відмовитись від одержання кредиту повністю або частково, сповістивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором.
Кредитний договір може бути дво- або багатостороннім. Із кредитної угоди виникає обов'язок банку надати кредит і обов'язок позичальника повернути його. З огляду на те, що чинне в Україні законодавство передбачає здійснення консорціумного кредитування, кредитний договір може бути багатостороннім.
Банківські консорціуми оформляються шляхом відповідного договору для здійснення кредитування програм із значними обсягами. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників. Кредитні взаємовідносини між консорціумом та позичальником (позичальниками) регулюються кредитною угодою, яка підписується усіма учасниками. Після підписання кредитна консорціумна угода набуває юридичної сили і є обов'язковою для виконання всіма учасниками угоди.
Кредитний договір завжди є оплатним. Як правило, позичальник сплачує за кредит відсотки. їх розмір і порядок сплати визначається в договорі сторонами залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про банки і банківську діяльність» регулювання відсоткових ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ України здійснює Національний банк України шляхом встановлення відсоткової облікової ставки.
162
У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.
Таким чином, якщо відсоткова ставка за наданий кредит встановлена договором, банк в односторонньому порядку не має права змінити цю умову договору навіть у разі підвищення відсоткової ставки Національним банком України. За таких обставин внесення відповідних змін до договору має бути здійснене у порядку, встановленому ст. 11 Арбітражного процесуального кодексу України. До внесення зміни в договір щодо відсоткової ставки за кредит сторони і арбітражний суд повинні виходити з передбаченої договором ставки [14].
Порядок сплати відсотків за строками (щомісячно, щоквартально та ін.) встановлюється сторонами в договорі.
Сторонами кредитного договору є кредитодавець і позичальник.
Кредитодавцем відповідно до чинного законодавства можуть бути Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України на залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів, і банківські консорціуми (тимчасові об'єднання банків, які створюються для кредитування шляхом укладення відповідного договору). Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» здійснення операцій, пов'язаних з видачею кредитів, іншим юридичним особам, крім банків, забороняється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України. Оскільки на цей час законодавство України не передбачає таких випадків, договори кредитування, в яких кредитодавцем виступає не банк (фінансово-кредитна установа), слід вважати такими, що не відповідають вимогам закону. До таких договорів потрібно застосовувати наслідки, передбачені ст. 48 Цивільного кодексу України [14].
На практиці виникають також проблеми, пов'язані з тим, що кредитні договори з господарюючими суб'єктами укладають структурні одиниці (відділення, філії) комерційних банків. Якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. У разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, визнається недійсним (ст. 48 Цивільного кодексу України).
Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках є підстави керуватися ст. 63 Цивільного кодексу України [14].
Позичальниками кредиту можуть бути юридичні і фізичні особи, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ри-
163
зик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.