— координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;
— здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
— захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;
— сприяння розвитку ринку цінних паперів;
— узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.
Для виконання покладених на неї завдань Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку наділена широкими повноваженнями, зокрема щодо застосування заходів відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів. Так, вона має право накладати на юридичних осіб штрафи в розмірах, встановлених зазначеним Законом, за випуск в обіг та розміщення не зареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, за діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено чинним законодавством, за ненадання, несвоєчасне надання або надання свідомо недостовірної інформації, за ухилення від виконання або не-
213
своєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів. Окремо в цьому законі визначені підстави та міра відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів.
9.5. Банки — суб'єкти фондового ринку
У ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено здійснення банками таких функцій, як випуск платіжних документів і цінних паперів, купівля-продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, операції з ними, а також здійснення довірчих операцій — залучення і розміщення коштів та управління цінними паперами за дорученням клієнтів.
У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» зазначається, що діяльність щодо випуску та обігу цінних паперів визнається посередницькою діяльністю, здійснюваною банками, а також акціонерними товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності.
Відповідно до вимог названих нормативних актів кожен комерційних банк має обумовлену можливість вибору, якими саме видами діяльності він займатиметься: випуском цінних паперів, комісійною, комерційною та іншими видами діяльності, пов'язаними з перерахованими вище, передусім консультаціями, зберіганням, обліком і веденням розрахунків за операціями з цінними паперами.
Здійснення діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів допускається на підставі дозволу, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для одержання дозволу, визначається Міністерством фінансів України.
Аналіз діяльності банків України свідчить, що не всі банки скористалися своїми правами в повному обсязі. Такий дозвіл видається на певних умовах: банк має здійснити оплату оголошеного статутного фонду, крім того, комерційним банкам не дозволяється здійснювати діяльність щодо випуску і обігу цінних паперів, якщо в їх статутному фонді частка якого-небудь торгівця цінними паперами перевищує 5 % або частка юридичної особи, учасником якої є торгівець цінними паперами, перевищує 10 %. Банк, що здійснює діяльність щодо випуску і обігу цінних паперів, не може безпосередньо чи опосередковано володіти майном іншого торгівця цінними паперами вартістю понад 10 %, у тому числі безпосередньо — вартістю понад 5 % статутного фонду.
Функціонування фондового ринку зумовило обрання банківськими установами певних видів послуг: одні з них пропонують увесь спектр послуг, передбачених чинним законодавством (зокрема Законом України «Про цінні папери і фондову біржу»), інші — зосередилися на наданні окремого виду послуг, тобто тяжіють до певної спеціалізації.
214
Провідні комерційні банки є одним із засновників Української фондової біржі, більшість із них зареєстрували на біржі свої брокерські контори. Інші банки зосередили свої зусилля на емісії власних акцій та на розгортанні різних комерційних операцій з цінними паперами на позабіржовому ринку.
Література
1. Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах: Курс лекций. — М., 1994.
2. Гордон В. М. Вексельное право: Сущность векселя, его составление, передача и протест. — Харьков, 1926.
3. Кравець В. М. Інкасація боргових вимог у рахунок акцепту переказ-ного векселя. — К., 1997.
4. Фондовий ринок України: Навч. посібн. / За ред. Краузе В. В. — К., 1994.
5. Щербина В. С. Правовий режим цінних паперів в Україні. — К., 1998.
6. Цінні папери в Україні. За ред. УФБ. — К., 1993.
7. Лисенков Ю. Переказний і простий вексель. — К., 1998.
215
Розділ 10
Правове регулювання валютних операцій та здійснення валютного контролю
•Поняттявалютногорегулюваннятайогомета
^ Валютаівалютніоперації
^ Валютнийринок. Операціїзкупівлітапродажу іноземноївалюти
^ Ліцензуваннявалютнихоперацій
/ Розрахункивіноземнійвалюті
^ Валютнийконтроль
10.1. Поняття валютного регулювання
Система валютних відносин є базовою в структурі сучасної економіки. Від функціонування цієї системи значною мірою залежить розвиток народного господарства. Складовими частинами національної валютної системи є такі її елементи, як національна валюта і ступінь її конвертованості, режим валютного курсу, стан валютної ліквідності країни, порядок використання резидентами міжнародних засобів обігу та платежу, регламентація міжнародних розрахунків, режим національного валютного ринку. Суттєву роль у цій системі відіграють національні органи валютного регулювання і контролю, серед яких традиційно важливе місце посідають центральні банки країни [8, 222].
Функціонування валютної системи здійснюється через спеціальний механізм, правова регламентація якого становить зміст валютного регулювання. Проблема валютного регулювання є актуальною не тільки тому, що держава відіграє в ньому ключову роль, а й тому, що ці питання впливають на економічні показники діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, зачіпаючи певною мірою інтереси кожного. Валютне регулювання виступає як комплекс заходів (законодавчих, адміністративних, економічних та організаційних), як складова валютної політики держави, спрямованої на встановлення порядку проведення операцій з валютними цінностями і входженням у світовий валютний ринок [3, 11].
Існує думка, що сьогодні в Україні втручання держави в економічну сферу, передусім у сферу валютного регулювання, є надто значним. Справді, адміністративні методи безпосереднього керування економічними процесами продемонстрували в багатьох країнах світу свою неспроможність враховувати інтереси всіх суб'єктів господарської діяльності. Проте історичний досвід та-
216
кож свідчить, що ігнорування ролі держави в регулюванні економіки призводить до глобальних кризових явищ у суспільстві. За сучасних економічних умов простежується об'єктивна тенденція до міжнародної кооперації виробництва та розширення міжнародної торгівлі, що обумовлено виходом процесу концентрації і централізації капіталу за національні кордони.
Хоча обмін грошей є таким же старим, як і самі гроші, валютні операції у їх сучасному вигляді беруть свій початок приблизно з 1880 р. Це час, коли в результаті тривалого розвитку виникла грошова система, еталоном цінності в якій стало виключно золото, замість золота та срібла. Довіра до нової системи зростала одночасно з її поширенням, що на практиці привело до здійснення міжнародних платежів шляхом дебатування або кредитування іноземного рахунку замість фізичної передачі дорогоцінного металу у вигляді монети. З появою телеграфу, телефону та телетайпу з'явились технічні можливості для здійснення міжнародної валютної торгівлі на професійній основі.
Сучасні міжнародні валютні відносини регламентуються Статутом Міжнародного валютного фонду (МВФ), що набрав чинності 27 грудня 1945 р. Останні зміни до нього вносились у 1976 р. Можна сказати, що у Статуті МВФ зафіксовано основні норми та принципи міжнародного валютного порядку.
Розширення міжнародних зв'язків, зростання інтернаціоналізації господарського життя зумовлюють об'єктивну необхідність обміну одних грошових одиниць на інші. Саме це створює сприятливі умови для обігу національних валют, які мають найбільшу купівельну спроможність, стабільність, тобто високий ступінь конвертованості за межами країн-емітентів. Реалізація цієї необхідності відбувається через такий особливий механізм, як валютний ринок, де під впливом попиту та пропозиції стихійно формується валютний курс.
У зв'язку з цим зростає роль національного законодавства у визначенні статусу іноземної валюти, порядку її обігу з урахуванням необхідності забезпечення пріоритету обігу національної валюти і захисту її купівельної спроможності, у врегулюванні інших чинників, що впливають на конвертованість національної валюти, яка є необхідною умовою для успішного включення країни у міжнародний поділ праці і міжнародну торгівлю, для захисту економічних інтересів держави в системі міжнародних економічних зв'язків. Валютне законодавство, яке являє собою складову частину внутрішньої і зовнішньої економічної діяльності держави і спрямоване на валютне забезпечення прогресивного економічного розвитку та підтримку її стійкого міжнародного валютно-фінансового становища, є відображенням валютної політики держави [1, 29]. Отже, поглиблення міжнародної економічної інтеграції та структуризація валютного ринку кожної країни потребує виваженої політики державного регулювання економіки та певного втручання державних органів у валютно-кредитні та фінансові відносини.