в) невід'ємна ознака екологічної небезпеки, що виявляється у виникненні потенційної загрози життю та здоров'ю людини (населенню, суспільству) через небезпечний стан довкілля, спричинений природною стихією чи техногенними аваріями (катастрофами), в окремих ситуаціях це підвищена загроза для суспільства і біосфери (сфери життя) — планетарної безпеки;
г) показник рівня екологічної безпеки, його класифікації і ран-жування з метою відповідного регулювання поведінки відповідальних суб'єктів щодо забезпечення безпечного функціонування природних і техногенних систем;
д) чинник, який обумовлює формування державної системи екологічної безпеки як складової національної та глобальної екологічної безпеки;
е) мотивація позитивно спрямованої екологічно безпечної діяльності та гарантія неухильного виконання вимог забезпечення екологічної безпеки;
є) суб'єктивно усвідомлений намір, система дій щодо прийняття відповідальності за настання будь-якого ризику (випадкового, передбачуваного тощо), підстава абсолютної (суворої) відповідальності за заподіяну екологічну шкоду (шкоду, заподіяну внаслідок прояву екологічної небезпеки) і суб'єктивна ознака складу екологічних правопорушень;
ж) кваліфікуюча ознака юридичної відповідальності за порушення вимог, норм і нормативів екологічної безпеки і юридичний критерій для посилення покарання за адміністративні екологічні правопорушення та екологічні злочини.
Отже, в юридичному аспекті екологічний ризик бажано розглядати як встановлену нормами екологічного законодавства обставину, з якою поєднуються виникнення, зміна, припинення правовідносин по здійсненню діяльності з екологічно небезпечними об'єктами, яка визначає формування і реалізацію спеціальної пра-вооб'єктності фізичних, юридичних осіб та держави щодо виявлення, попередження та усунення природних і техногенних загроз довкіллю, життю і здоров'ю населення, обумовлює особливий режим відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вимог щодо забезпечення екологічної безпеки, включаючи випадкове (ймовірне) настання небезпеки.
Законодавче закріплення запропонованих положень у проекті закону України про екологічну (природно-техногенну) безпеку дасть можливість підняти на новий якісний рівень вирішення проблем екологічної безпеки та створення належного державно-правового механізму її забезпечення на локальному, місцевому, регіональному, державному та транскордонному рівнях.
Глава 2 Правове забезпечення екологічної безпеки
Питання до теми:
1. Правові засади національної екологічної безпеки.
2. Правове регулювання транснаціональної екологічної безпеки.
3. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки.
§ 1. Правові засади національної екологічної безпеки
Прояви екологічного ризику для навколишнього природного середовища та здоров'я людей у різних регіонах України внаслідок природних стихійних явищ і небезпечних техногенних впливів зумовлюють доцільність активних творчих дій, вироблення підходів та механізмів щодо його відвернення, а також здійснення ліквідаційних та реабілітаційних заходів у разі настання негативних наслідків надзвичайних екологічних ситуацій. Важлива роль у системі протидій загрозливій екологічній небезпеці відводиться державно-правовому механізму гарантування екологічної безпеки, зокрема різноманітним засобам сучасного законодавства у цій галузі.
Сучасне екологічне законодавство та його складова — система нормативно-правового регулювання у галузі екологічної безпеки перебувають у динамічному розвитку, вдосконаленні, особливо в частині дієвих процедур на стадії попередження настання екологічного ризику. Спостерігається наповнення його правових приписів нетрадиційними підходами і механізмами суспільно-правового регулювання. Можна констатувати те, що останнім часом, особливо в післячорнобильський період, простежується тенденція гармонізації його окремих положень та принципів із загальносвітовими, європейськими еколого-правовими вимогами і нормами, враховуються позитивні тенденції та досвід правового регулювання, накопичений в країнах Співдружності Незалежних Держав.
У той же час законодавство про екологічну безпеку України містить значну частину унікальних приписів, реалізація яких дозволяє суттєво знижувати імовірність прояву екологічної небезпеки. Аксіоматичне, що в екологічному законодавстві намітився та активно формується блок правового регулювання екологічних відно» син щодо забезпечення екологічної безпеки, який разом з природ-норесурсовим і природоохоронним законодавством становить єдину правову базу та інтегровану спільність сучасного екологічного права і законодавства.
У цьому проявляється одна з особливостей екологічної галузі законодавства — поглиблення гуманістичної сутності та соціально-економічної спрямованості нормативно-правових приписів значної частини законодавчих та підзаконних актів. Нині норми-вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки все чіткіше пронизують інші сфери законодавчого регулювання різних видів суспільної діяльності — комерційної, інноваційної, інвестиційної, управлінської, наукової та науково-технічної, економічної, в тому числі зовнішньоекономічної, соціально-культурної діяльності у площині виробництва, переробки, реалізації продукції, товарів та надання послуг, сервісного та іншого обслуговування споживачів. Практично немає такої сфери діяльності, нормативно-правове регулювання якої не торкалося б забезпечення її з позицій вимог екологічної безпеки, тобто реально у законотворчому процесі простежується процес екологізації багатьох галузей законодавства, який тісно пов'язаний із впровадженням у «тканину» матеріально-правових і процесуально-правових норм і приписів різних вимог, правил і нормативів екологічної безпеки.
Отже, правові приписи щодо забезпечення екологічної безпеки наповнюють сьогодні більшість законодавчих і підзаконних актів України і тим самим справляють комплексний, міжгалузевий, наскрізний, універсальний вплив на регламентацію різних правовідносин, особливо у частині здійснення екологічно небезпечної ризикованої діяльності.
Маю зауважити й те, що нормативно-правові вимоги забезпечення екологічної безпеки як важливий принцип правового регулювання зафіксовано у значній частині політико-правових документів, які становлять нормативно-політологічну базу державної ідеології і екологічної політики України.
Скажімо, у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. виділено окремий розділ «Екологічна безпека», в якому передбачено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління, а також має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких суб'єктів, які створюють загрозу екологічній безпеці.
Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р., передбачає екологічну сферу як складову національної безпеки України та визначає її основні напрями:
а) впровадження науково обгрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля і контроль за його дотриманням;
б) контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;
в) зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;
г) впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;
д) реалізація заходів щодо зниження впливу наслідків Чорнобильської катастрофи;
е) недопущення неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів.
Концепція деталізує управління діяльністю системи забезпечення національної, в тому числі екологічної, безпеки, визначає повноваження основних суб'єктів цієї системи: Українського народу, Верховної Ради України, Президента України, Ради національної безпеки і оборони. Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, прокуратури України, Національного банку України, центральних органів державної виконавчої влади та спеціалізованих формувань щодо забезпечення захисту населення у разі катастроф, стихійних лих, епідемій тощо.
Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.', визначають стан довкілля, причини його загрозливого рівня у промисловості, енергетиці, на підприємствах ядерної галузі, у сільському господарстві, на транспорті, у військовій сфері, житлово-комунальному господарстві, фіксують показники накопичення відходів, використання земельних, водних та інших природних ресурсів, розвиток заповідної справи та збереження біорізноманіття, запровадження економічного механізму природокористування, реалізацію регіональної екологічної політики та основні пріоритети у цій сфері, до яких, зокрема, належить гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Як стратегічні і тактичні заходи гармонійного розвитку виробничого і природноресурсового потенціалу визнається розв'язання проблем техногенно-екологічної безпеки шляхом здійснення перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, проведення класифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічного навантаження, створення карт таких навантажень, розробка методології визначення ступеня екологічного ризику тощо.