7. Які особливості правового режиму зон, встановлених на радіоактивне забруднених територіях, зокрема зон відчуження, зон безумовного (обов'язкового) відселення, зон гарантованого добровільного відселення, зони посиленого радіоекологічного контролю?
8. Які органи здійснюють радіаційний контроль на території України?
9. Дайте загальну характеристику законодавства України, яке визначає правовий статус і соціальний захист громадян, які постраждали від надзвичайних екологічних ситуацій.
10. Хто за законодавством України визнається учасником ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС?
11. Які громадяни визнаються потерпілими від Чорнобильської катастрофи?
Розділ II Природноресурсове право
Глава 1
Правовий режим використання, відновлення та охорони земель
Питання до теми:
1. Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого правового регулювання.
2. Правове регулювання здійснення земельної реформи.
3. Поняття та правові моделі приватизації земель в Україні.
4. Правові засади набуття прав на землю.
5. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення.
6. Правовий режим земель несільськогосподарського призначення:
а) особливості правового режиму земель населених пунктів;
б) особливості правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого спеціального призначення;
в) особливості правового режиму земель природоохоронного, рекреаційно-оздоровчого та історико-культурного призначення;
г) особливості правового режиму земель водного фонду;
д) особливості правового режиму земель лісового фонду.
§ 1. Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого правового регулювання
Земельний кодекс (ЗК) України (в редакції від 13 березня 1992 р.) не дає визначення землі як об'єкта законодавчого регулювання. Водночас він визначає, що завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю й господарювання, збереження родючості грунтів, поліпшення природного середовища, охорона прав громадян, підприємств, установ і організацій на землі.
Не дуже щедрою щодо цього питання є навчальна та спеціальна юридична література попереднього періоду,
Наприклад, у підручнику «Земельное право» за редакцією Н.Д. Казанцева і А.А. Рускола переважає думка, згідно з якою земля є всезагальною умовою праці, операційним базисом та основним засобом виробництва в деяких галузях народного господарства'. Схожі погляди домінували й у інших навчальних та наукових виданнях2.
У цьому плані заслуговує на увагу визначення поняття «земля», яке наведене у Державному стандарті «Земля. Терміни і визначення»3. Земля — це найважливіша частина навколишнього природного середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства.
Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні й економічні ознаки землі та її призначення. Проте, на мій погляд, цих ознак недостатньо для об'єктивного розуміння поняття «земля» в юридичному значенні, а деякі з них потребують суттєвого уточнення, оскільки чинне екологічне та земельне законодавство передбачає особливості землі у складі довкілля та формування його якості.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 82 ЗК України охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень (екосистем) з урахуванням цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей. Це повністю відповідає положенням Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», зокрема ч. 1 ст. 5, згідно з якою державній охороні і регулюванню використання на території України підлягає навколишнє природне середовище, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період, зокрема земля, ландшафти та інші природні комплекси.
Отже, земля, з однієї сторони, виступає як самостійний об'єкт господарського використання, а з іншої — є складовою довкілля, яка сприяє формуванню складних природних утворень, тобто екологічних систем, справляє біологічний вплив на створення ландшафтів та інших природних комплексів — заповідників, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, штучно створених систем — дендропарків, ботанічних садів, зоопарків, парків-пам'ятників садово-паркового мистецтва, рекреаційних, лікувальних, оздоровчих зон тощо.
У цьому аспекті йдеться про особливості землі як певної території, що акумулює в собі інші природні утворення, використання властивостей яких спрямовується на задоволення матеріальних, духовних, пізнавальних, рекреаційних, оздоровчих, лікувальних, спортивних, туристичних та інших потреб людини і суспільства. Це свідчить про чітке юридичне закріплення викладених вище особливостей землі як складової просторової частини довкілля.
Викладене дає підставу стверджувати, що земля в життєдіяльності людини виконує й інші, зокрема соціально-екологічні, функції. Так, вона становить матеріальну основу для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини та інших живих організмів. Таким чином, земля є незаперечною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об'єктів неживої природи (надр та ін.).
Наявність на землі унікальних природних лікувальних, оздоровчих факторів розширює можливості її використання для задоволення лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших потреб людини (пізнавальних, естетичних, туристичних тощо).
Маю звернути увагу й на те, що земля виконує роль головного (основного) засобу виробництва не тільки в сільському господарстві, тобто аграрному секторі економіки, але й не меншою мірою в лісовому господарстві.
^Використання земель в аграрно-промисловому виробництві зумовлюється пріоритетом земель сільськогосподарського призначення. Адже, як зазначено у ст. 20 ЗК України, землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей, а 'їх визначення провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.
При цьому вилучення вказаних земель, зокрема ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, для несільськогосподарських потреб допускається як виняток за межами населених пунктів за рішенням Верховної Ради України, а вилучення особливо цінних продуктивних земель не допускається взагалі.
Аналогічними є вимоги щодо вилучення земельних ділянок, зайнятих лісами першої групи та лісами з особливим режимом лісокористування для цілей, не пов'язаних із веденням лісового господарства. Це допускається, як виняток, також за рішенням Верховної Ради України.
Такий режим обумовлюється тим, що землі лісового фонду, тобто земельні ділянки, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства, мають використовуватися за цільовим призначенням саме для ведення лісового господарства. При цьому верхній шар ґрунтового покриву є біологічною основою для продуктивності лісових ресурсів та важливою ознакою поняття лісу (ст.ст. 1, 3 Лісового кодексу України).
Тож не випадково, що правове регулювання використання, відтворення і охорони земель лісового фонду переважно здійснюється нормами Лісового кодексу, що надають пріоритет організації ведення лісового господарства виключно на землях лісового фонду з обов'язковим дотриманням ефективного використання, відтворення та охорони лісових угідь і природних властивостей лісових ресурсів для забезпечення життєдіяльності людини та суспільства.
Важливою ознакою поняття «землі», як зазначалося вище, є її просторове поширення для розміщення галузей народного господарства. У чинному ЗК України це знайшло своє закріплення у главі 9, яка передбачає сукупність норм, які встановлюють правовий режим земель промисловості (ст. 68), транспорту, зв'язку, комунікаційного та іншого призначення (ст. 69), а також для потреб оборони (ст. 70).
Проте вказаний стандарт не враховує тієї важливої ознаки, що земля виступає просторово-територіальною базою, тобто операційною основою для розміщення і функціонування населених пунктів, зокрема сільських населених пунктів, селищ та міст, хоча це чітко простежується з аналізу чинного земельного законодавства. ЗК України містить спеціальний розділ «Землі населених пунктів», у якому, зокрема, містяться норми про землі міст (ст. 63);
землі селищ міського типу (ст. 64); землі сільських населених пунктів (ст. 65).
Не брати до уваги цієї юридичної обставини не можна, оскільки земельні ділянки у цьому аспекті сприяють розвитку системи розселення в Україні, упорядкуванню демографічних процесів і лише частково виконують операційну функцію для розміщення окремих об'єктів галузей народного господарства, переважно на землях міст та селищ міського типу.
Проте цією констатацією не обійтись, оскільки значна частина об'єктів на землях населених пунктів призначена для обслуговування житлового фонду, соціальної інфраструктури, розвитку різних форм самоврядування, комунально-побутового обслуговування населення.
Отже, земля є операційною базою не тільки для розміщення галузей народного господарства, а й для системи розселення в країні шляхом створення сільських та міських поселень (міст і селищ міського типу). В такому плані зростає соціальна роль землі. І саме ця ознака є основою правового регулювання земельних правовідносин з точки зору його диференціації за цільовим призначенням.