У розділі «Право громадян на екологічну безпеку» бажано підкреслити провідне місце цього права у системі екологічних прав громадян та його особливості:
а) належність до конституційних прав людини;
б) відображення докорінного, доленосного, загальнолюдського природного права людини;
в) це право є показником формування реальної правової і екологічної політики держави;
г) право на екологічну безпеку є важливою цінністю людини, юридичною можливістю її безпечного існування в сучасних природно-техногенних умовах;
д) забезпечення рівних юридичних можливостей для будь-якої особи як людини і громадянина;
е) тісний зв'язок із захистом права на життя і здоров'я;
є) доцільність міжнародно-правового захисту у межах конвенцій і угод 00Н, ЄС, інших міжнародних, регіональних організацій і
об'єднань.
Поряд із цим варто відзначити, що:
1) це галузеве суб'єктивне право, яке знайшло своє відображення в екологічному законодавстві;
2) воно тісно пов'язане із системою екологічних прав;
3) характеризує гуманістичну спрямованість екологічного права;
4) має переважно немайновий характер і передбачає охорону благ людини як біологічної та соціальної цінності, які зобов'язана захищати держава;
5) це обов'язковий правовий атрибут, який забезпечує спосіб життя людини у відповідній екологічній обстановці;
6) воно є елементом екологічного добробуту громадян України;
7) його персоніфікація зумовлена закономірностями взаємодії людини і навколишнього природного середовища, яке виконує роль місця, джерела і умови її біологічного існування і розвитку;
8) це інтегрована правова категорія, що синтезує у своїй основі низку складових екологічних галузевих прав:
а) право на стабільну якісну і безпечну екологічну обстановку;
б) право на екологічний добробут;
в) право на якісне, сприятливе, здорове й безпечне для здоров'я навколишнє природне середовище;
г) право на використання корисних властивостей природи — безпечних і необхідних для задоволення життєзабезпечувальних фізіологічних і духовних потреб;
д) право на захист життя і здоров'я від небезпечних природних умов і природно-антропогенних факторів;
е) право на інформацію про заходи екологічної безпеки.
Право на екологічну безпеку є абсолютним, виходячи з того, що всі повноваження щодо його належності і реалізації належать громадянину, якому кореспондує обов'язок держави та всіх інших осіб утримуватися від його порушення.
Важливою особливістю закону має стати закріплення конкретних форм його реалізації.
Реалізація права громадян на екологічну безпеку має базуватися на загальному обов'язку законодавчих, управлінських, господарських та інших владних і неурядових структур забезпечувати у процесі їх діяльності екологічну безпеку шляхом:
а) здійснення законодавчої та іншої нормотворчої діяльності за вимогами державної екологічної політики та міжнародно-правових зобов'язань;
б) підтримання належного правопорядку в цій сфері з боку уповноважених правоохоронних органів держави;
в) ефективного здійснення функцій спеціально уповноваженими органами управління у сфері забезпечення екологічної безпеки;
г) активної участі громадськості у здійсненні загальнодержавних, регіональних та місцевих заходів щодо попередження настання екологічного ризику та виникнення надзвичайних екологічних ситуацій;
д) неухильного виконання державою та юридичними і фізичними особами положень і вимог екологічної безпеки, що містяться у міжнародних, національних та інших екологічних програмах та політико-правових документах (Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки);
е) створення державної системи оцінки екологічного ризику джерел підвищеної екологічної небезпеки та запобігання і реагування на надзвичайні екологічні (природно-технічні) ситуації.
Важливою формою реалізації права громадян на екологічну безпеку має стати суворе дотримання (виконання) громадянами України, іншими фізичними особами юридичних можливостей, зафіксованих у чинному законодавстві про екологічну безпеку.
Гарантіями реалізації зазначеного права доцільно законодавче визнати засоби політико-правового, організаційного, науково-технічного, економічного та власне юридичного спрямування.
Юридичними гарантіями доцільно визнати наявність розвиненого законодавства у галузі екологічної безпеки, яке б базувалося на нормах Конституції України, міжнародно-правових документів;
наявність інституційного та функціонального забезпечення; врегулювання правових процедур для реалізації думки громадськості та консультацій щодо забезпечення оцінки екологічного ризику та рівня безпеки у процесі прийняття рішень, які можуть викликати чи створити екологічну небезпеку та виконання нормативно-правових можливостей громадянами у галузі екологічної безпеки, включаючи право на захист у органах різної юрисдикції, у тому числі в системі судових органів.
Серед гарантій важливо передбачити засоби інформаційного, реєстраційно-дозвільного, запобіжно-заборонного, інспекційно-контролюючого та примусово-забезпечувального характеру, які у поєднанні створять систему державно-правового гарантування реалізації і захисту права на екологічну безпеку.
У наступному розділі — «Державне регулювання відносин у галузі екологічної безпеки» бажано визначити межу державного регулювання відносин у цій сфері; систему та повноваження органів держави, інших структур, на які покладається регулювання цих відносин. Тут же можна викласти сферу законодавчого регулювання Верховної Ради України, повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, делеговані повноваження органів місцевого самоврядування у системі нормативно-правового регулювання відносин у галузі екологічної безпеки.
Далі доцільно викласти функціональні повноваження Кабінету Міністрів України, постійно діючої комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та підпорядкованих їй структур на місцях, центральних органів виконавчої влади — Мінекоресурсів України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства охорони здоров'я, інших органів центральної вико' навчої влади, уряду Автономної Республіки Крим та регіональних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення ними вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.
У центральному розділі — «Механізми забезпечення екологічної безпеки» — бажано сконцентрувати правові норми, які б визначали основні організаційні та економіко-правові важелі оцінки екологічного ризику різних об'єктів діяльності і спрямовувалися на його попередження й забезпечення екологічної безпеки. Такі важелі бажано орієнтувати, насамперед, на здійснення заходів превентивного (попереджувального) характеру щодо відвернення екологічної небезпеки та реагування на аварії, катастрофи, інші надзвичайні екологічні ситуації з метою проведення невідкладних ліквідаційних та реабілітаційних заходів.
У системі запобігання екологічному ризику та настанню екологічної небезпеки особливе місце слід надати державним програмам забезпечення екологічної безпеки (програмам попередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій), веденню державного реєстру (кадастру) екологічно небезпечних територій і об'єктів та регулюванню екологічно небезпечних видів діяльності.
Також важливо закріпити положення про те, що з метою забезпечення та локалізації надзвичайних екологічних ситуацій, зменшення їх негативного впливу на стан довкілля і здоров'я населення відповідно до умов і характеру екологічної небезпеки техногенного впливу чи прояву стихійних природних явищ, можуть розроблятися відповідно до Державної екологічної політики національні, регіональні та місцеві (локальні) програми забезпечення екологічної безпеки (попередження надзвичайних екологічних ситуацій) чи комплексні програми попередження і ліквідації (усунення) надзвичайних екологічних ситуацій.
Ці програми могли б запроваджуватися з урахуванням картографічних даних про небезпечні природні та небезпечні техногенні впливи та відомостей державного реєстру (кадастру) про екологічно небезпечні території і об'єкти.
Відповідно державний реєстр (кадастр) екологічно небезпечних територій і об'єктів (джерел підвищеної екологічної небезпеки) доцільно запровадити для забезпечення попередження надзвичайних екологічних ситуацій, здійснення системи запобіжних заходів, у якому б відображалися достовірні й необхідні відомості про території та об'єкти підвищеного екологічного ризику внаслідок прояву природних стихійних явищ, розміщення особливо небезпечних об'єктів та видів діяльності чи місць захоронення (складування) високотоксичних шкідливих і небезпечних речовин, спроможних викликати чи ускладнювати процеси надзвичайних ситуацій природного чи техногенного походження та негативний вплив на стан довкілля і здоров'я людей.
У системі механізмів забезпечення екологічної безпеки важливе місце мало б бути відведено нормам про основні вимоги щодо попередження екологічної небезпеки, тобто нормам-заборонам на здійснення окремих видів діяльності у місцях потенційного екологічного ризику, нормам визначення екологічно небезпечних видів робіт, що можливі допускатися тільки за наявності спеціальних дозволів, які надаються органами спеціального управління у зазначеній сфері.
Ефективність такого закону може бути позитивною за умови закріплення гарантій держави щодо попередження настання екологічної загрози внаслідок природної стихії та встановлення зобов'язань юридичних і фізичних осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти чи проводять відповідні види діяльності, спроможні викликати надзвичайні екологічні ситуації.