Ці ідеї були суттєво розвинуті на Конференції з навколишнього середовища, що відбулася в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 р., де було прийнято всесвітній план дій — Порядок денний на XXI століття. Як зазначається у преамбулі Порядку денного, єдиний спосіб забезпечити собі безпечне і краще майбутнє — вирішити екологічні проблеми і проблеми екологічного розвитку у комплексі та за спільним погодженням держав. А тому доцільно потурбуватися про те, щоб екологічні норми, включаючи норми, що забезпечують додержання стандартів охорони здоров'я і безпеки, не використовувалися як засоби довічної і невиправданої дискримінації або як замасковані торговельні обмеження'.
У цьому вбачається сенс сучасної гуманістичної екологічної політики держави щодо декларування і гарантування пріоритетних прав особи і суспільства на основі здійснення відповідної внутрішньої і зовнішньої функції держави — забезпечення екологічної безпеки.
Проведений аналіз теоретичних джерел, законодавчих та підза-конних актів, деяких політико-правових та інших нормативних документів дає підстави стверджувати, що екологічна безпека є різноплановою і поліфункціональною інтегрованою категорією, що відтворює реальне біолого-фізичне, технологічне, економічне та соціально-правове явище, а тому може розглядатися через призму:
а) стану навколишнього природного середовища (фізико-біологічного підходу);
б) стану розвитку техніки і технологій, що виключають або зменшують рівні екологічної небезпеки (технологічного підходу);
в) стану економічного забезпечення екологічної безпеки (економічного підходу);
г) стану розвитку відносин екологічної безпеки, що передбачає створення соціальної інфраструктури системи екологічної безпеки у широкому розумінні (соціального підходу);
д) стану захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави, а також екологічних прав громадян, зокрема права на екологічну безпеку, гарантованого законами держави (державно-правовий підхід).
Саме у двох останніх контекстах екологічна безпека розглядається як різновид та складова національної і транснаціональної (глобальної) безпеки, що передбачає створення сталої системи екологічної безпеки, тобто сукупності соціально-правових і державно-правових інституцій, функціонування яких було б спрямоване на упередження будь-якої загрози для людини, суспільства і держави як основа задоволення національних екологічних інтересів та забезпечення екологічних прав громадян.
За логікою система екологічної безпеки має включати збалансовану сукупність державно-правових і соціальних противаг щодо виникнення та відвернення різноманітних загроз:
а) природного походження, породжених або ускладнених наслідками природної стихії;
б) антропогенного (техногенного) походження як наслідок небезпечної неконтрольованої (або недостатньо контрольованої) господарської та іншої екологічно шкідливої і загрозливої діяльності.
В юридичному аспекті гарантування екологічної безпеки, тобто стану соціальної і правової захищеності, уможливлюється виконанням державою безпосереднього обов'язку — шляхом встановлення системи засобів забезпечення, регламентування прав на екологічну безпеку; регулювання відповідних суспільних правовідносин; визначення правового режиму здійснення екологічно небезпечної діяльності, форм реалізації суб'єктивних можливостей особи у цій сфері та способів і методик юридичного захисту, у тому числі юрисдикційного; визначення обсягу та видів відповідальності різних суб'єктів за порушення встановленого режиму, у тому числі створення умов екологічної небезпеки внаслідок прояву сил та явищ природної стихії та невиконання вимог, норм і нормативів екологічної безпеки та відповідальності (позитивної і негативної) за екологічний ризик із можливістю її ранжування.
Отже, обов'язковою ознакою сучасної екологічної безпеки є її регламентування і регулювання у відповідних правових приписах чинного законодавства як на рівні національних, так і на рівні міжнародне визнаних та легалізованих в Україні актів.
Варто зазначити, що екологічна безпека відображається у правових приписах як певна сфера пріоритетності будь-якої діяльності, а у Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища». Законі України від 9 лютого 1995 р. «Про екологічну експертизу»' та інших актах законодавства — як основний принцип еколого-правового регулювання та напрям державної екологічної політики України.
Правові приписи про екологічну безпеку містяться сьогодні на рівні конституційного, законодавчого та підзаконного нормативно-правового регулювання. Це означає, що екологічна безпека чітко отримала «статус» правової категорії, а норми, які регламентують відносини щодо її забезпечення, грунтуються у відносно окремому блоці законодавства України на рівні мети, завдань та механізму правового забезпечення.
Ці приписи містять чіткі імперативи щодо обов'язкового дотримання вимог, норм, нормативів екологічної безпеки особами, які здійснюють екологічно ризиковані види діяльності, та державою, як гарантом прав, і надають громадянам право на екологічну безпеку як абсолютне конституційне і галузеве суб'єктивне право.
Вищенаведене дозволяє виділити найбільш суттєві ознаки, які притаманні екологічній безпеці як об'єкту права:
а) складова (елемент) національної та транснаціональної безпеки;
б) стан розвитку соціальних правовідносин та соціально-правових зв'язків уповноважених на дотримання екологічної безпеки громадян та інших уповноважених і зобов'язаних суб'єктів;
в) наявність системи державно-правових та інших соціальних засобів попередження виникнення різноманітних загроз шляхом регулювання екологічно небезпечної діяльності;
г) векторність на сферу екологічно ризикованих видів діяльності чи природних стихійних явищ, спроможних (здатних) призвести стан довкілля до рівня небезпечного для життя і здоров'я людей, суспільства і держави;
д) упередження екологічно ризикованих дій, станів і процесів, здатних завдати суттєвої шкоди державі, суспільству чи окремій особі.
На підставі викладеного сформулюємо визначення екологічної безпеки як юридичної категорії — це складова частина національної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за якого системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві.
§ 3. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки
Сучасний стан розвитку екологічних правовідносин характеризується значним поглибленням та розширенням мережі правових зв'язків суб'єктів, у процесі яких реалізуються різні види екологічно небезпечної діяльності, шо відзначаються підвищеним екологічним ризиком. Цю сферу правовідносин та норм, які регулюються в еколого-правовій літературі, справедливо віднесено до права екологічної безпеки, яке розглядається на рівні об'єктивних та суб'єктивних категорій.
Зазначу однак, що юридична природа цих правовідносин ще не досліджена повною мірою, що в свою чергу потребує поглибленого аналізу їх системостворюючих умов та чинників, зокрема з'ясування питань щодо підстав та умов їх виникнення, зміни і припинення, формування правосуб'єктності та особливостей її реалізації, місця, ролі у цьому процесі екологічного ризику, який супроводжує екологічно небезпечну діяльність.
Відомо, що створення системи екологічної безпеки є зворотною реакцією держави і суспільства на упередження прояву екологічного ризику багатогранних видів небезпечної діяльності чи природної стихії, оскільки об'єктом такої діяльності є природні або ж штучно створені властивості різних речовин та елементів навколишнього матеріального та природного світу, яким притаманні різні рівні небезпеки й загрози для існування людини та якісного стану довкілля.
Практичне забезпечення екологічної безпеки значною мірою ускладнюється через неоднозначність розуміння цього поняття на рівні нормативно-правового регулювання, доктринальних підходів та реального застосування чинного законодавства. Закладена у ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» модель екологічної безпеки як фізичного стану довкілля призводить до хибного висновку, що за рахунок природних процесів саморегуляції, відновлення можливо уникнути природного екологічного ризику, а тому основну увагу потрібно зосередити виключно на регулюванні техногенного (антропогенного) впливу на стан довкілля, життя і здоров'я людини, Реалізація норм зазначеного Закону спростувала ці «головоломні судження» і продукує систему оцінки екологічної безпеки як складової національної і транснаціональної безпеки, тобто такого стану суспільних відносин, за якого комплексом державно-правових заходів забезпечується їх нормативно-правове регулювання та гарантується дотримання пріоритету права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля. За таких обставин зростає роль нормативно-правового регулювання у забезпеченні екологічної безпеки і коригуванні різних ризиків незалежно від характеру і джерел походження — природно-стихійного чи свідомого соціального впливу на середовище, пов'язаного із здійсненням екологічно ризикованих видів діяльності та експлуатації аналогічних об'єктів.