Смекни!
smekni.com

Екологічне право 1 (стр. 52 из 139)

Не потребує особливого доведення й та обставина, що земля виступає як операційний простір (територія) для розміщення шляхів сполучення, місць відпочинку та розваг, рекреації, лікуван­ня тощо, що обумовлює особливості відповідного режиму її вико­ристання, відтворення й охорони. Відповідні нормативно-правові положення містяться також у нормах ЗК України, зокрема в ч. 4 ст. 4 йдеться про неможливість приватизації земель загального ко­ристування, у ст. 73 — земель оздоровчого призначення, в ст. 74 — земель рекреаційного призначення; інших актів чинного законо­давства, наприклад у гл. 11 Лісового кодексу України (ст.ст. 74, 75, 78 та ін.).

Водночас для глибшого розуміння вказаного поняття надзви­чайно важливо окреслити і юридичні ознаки, що є притаманними для будь-якого правового поняття та системи юридичних категорій:

а) насамперед, земля має державно-територіальне значення у межах кордонів України як матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки держави;

б) земля, залежно від функціонального призначення, перебуває на праві власності українського народу або уповноваженої на це за­коном — держави та її органів, або ж належить іншим суб'єктам, відповідно, на праві колективної та приватної власності;

в) особливістю для визначення земель є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтере­су і встановлення режиму права загального і спеціального землеко­ристування.

Однак земля не тільки інтегрує в своїй основі різні корисні вла­стивості, що спрямовуються на забезпечення економічних, соціальних, екологічних інтересів суспільства і громадянина, а й характеризується відповідним диференційованим режимом залеж­но від функціонального її використання і цільового призначення.

Саме з цих позицій ЗК України поділяє всі її землі за відповідними категоріями:

1) землі сільськогосподарського призначення — землі, що надають­ся для потреб сільського господарства або призначені для цієї ме­ти;

2) землі населених пунктів — земельні ділянки, розташовані відповідно в межах міста, селища міського типу та сільського насе­леного пункту, визначені в порядку землевпорядкування;

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення — землі, надані в установленому порядку підприємствам промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншим організаціям, установам для розміщення на них об'єктів ви­робничого, комунального, культурно-побутового та іншого несільськогосподарського призначення і здійснення ними завдань спеціального призначення;

4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення — земельні ділянки, на яких розташо­вані об'єкти природно-заповідного фонду, або які мають природні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування, чи призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму, або на яких розташовані історико-культурні заповідники, меморіальні парки, інші об'єкти і пам'ятки історико-культурного призначення;

5) землі лісового фонду — землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства;

6) землі водного фонду — землі, зайняті водними об'єктами, бо­лотами й водогосподарськими спорудами, та виділені по берегах водойм ділянки під смуги відведення, прибережні смуги та інші зо­ни охорони;

7) землі запасу — землі, не передані у власність або не надані в постійне чи тимчасове користування, або використання яких на вказаних юридичних титулах припинено у встановленому законом порядку.

Разом з тим ЗК України містить норму, яка вказує на наявність земель гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної, космічної системи (ст. 4), і в той же час не виділяє їх у складі са­мостійної категорії земель України (ст. 2). Подібний анахронізм стосується і земель загального користування населених пунктів, зо­крема майданів, вулиць, проїздів, шляхів, пасовищ, сінокосів, на­бережних, парків, міських лісів, скверів, бульварів, кладовищ, місць знешкодження та утилізації відходів, а також земель, наданих для розміщення будинків органів державної влади та державної ви­конавчої влади (ст. 4), про які навіть згадки немає у спеціальному розділі, що визначає правовий режим земель населених пунктів (ст.ст. 63—67 ЗК України).

У той же час викликають професійне здивування мотиви відне­сення до земель загального користування земель для розташування місць знешкодження та утилізації відходів, кладовищ, територій розміщення будинків різних органів державної влади, беручи до ува­ги те, що використання наведених земель може здійснюватися пере­важно на праві спеціального користування, тобто на підставі спеціальних дозволів з урахуванням специфіки їх правового режиму.

Варто відзначити, що деякі категорії земель, що реально існую-ють у межах території України, але про які зовсім не згадується у чинному ЗК України, мають важливе значення для виявлення особливостей та ознак юридичного поняття «землі». Йдеться, зок­рема, про землі, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що складають матеріальну осно­ву місцевого самоврядування відповідно до ст. 142 Конституції Ук­раїни, п. З ст. 16 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місце­ве самоврядування в Україні»' з уточненням, що такі землі перебу­вають у комунальній власності відповідних територіальних громад.

Згідно із Законом України від 4 листопада 1991 р. «Про держав­ний кордон України»2 останній визначається як лінія і вертикаль­на поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають території України — суші, вод, надр, повітряного простору. Державний кор­дон України, якщо інше не передбачено міжнародними договора­ми, встановлюється, зокрема, на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах, який на місцевості позначається чітко видимими прикордонними знаками, форма, розмір і порядок встановлення яких визначається законодавством України та міжнародними договорами.

З метою забезпечення на державному кордоні України належ­ного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється при­кордонна смуга та можуть встановлюватися контрольовані прикор­донні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості і умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До цієї смуги не включаються насе­лені пункти і місця масового відпочинку населення.

Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як прави­ло, в межах території району, міста, селища, споруди, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороня­ються відповідними військами України.

У прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує відповідно до чинного законодавства правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб, ведення робіт, обліку та тримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних та несамохідних суден, їх плавання у внутрішніх водах України.

Отже, використання і охорона державного кордону тісно пов'язується не тільки з забезпеченням територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки України шляхом визначення відповідних ліній кордону, прикордонних смуг і контрольованих районів, встановлення відповідного посиленого режиму їх викори­стання й охорони, але й земельно-правовою регламентацією по­рядку користування та охорони таких земель, що меншою мірою знайшло відображення у вищенаведеному законі і зовсім не регла­ментується ЗК України, що навряд чи є вірним. Адже правовий ре­жим цих земель має підпорядковуватися пріоритетним вимогам цільового використання відповідних територій як спеціально виз­начених земельних ділянок у місцях встановлення кордону, при­кордонних земель та земельних ділянок контрольованих прикор­донних районів.

З огляду на це ЗК України має закріпити особливості правово­го режиму земель кордону та прикордонних земель як визначеної в установленому порядку смуги земель уздовж межі та прилеглих територій, яка відокремлює територію України від території інших держав та на які поширюється особливий порядок і посилена охо­рона, встановлюються певні обмеження щодо проживання, перебу­вання, пересування населення, обмеження щодо здійснення госпо­дарської та іншої діяльності.

У складі земель України за чинним ЗК України необгрунтоване не виділяються й землі державного матеріального резерву, які ма­ють значення для диференційованого правового регулювання та режим яких визначено Законом України від 24 січня 1997 р. «Про державний матеріальний резерв»'.

Відповідно до вказаного Закону земельні ділянки, на яких розміщені запаси державного матеріального резерву незалежно від їх місцезнаходження, а також підприємства, установи, організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву, є дер­жавною власністю і не підлягають приватизації.

Отже це є земельні ділянки, що належать державі на праві влас­ності як територіальна основа для розміщення запасів державного матеріального резерву та відповідних об'єктів і підприємств, уста­нов і організацій, які входять до цієї системи для виконання виз­начених законодавством завдань, зокрема, забезпечення потреб держави в особливий період, надання державної підтримки окре­мим галузям народного господарства та юридичним особам з ме­тою стабілізації економіки в разі тимчасових порушень термінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ре­сурсів, продовольства тощо, надання гуманітарної допомоги, а та­кож забезпечення першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.