Вважаємо, що у запропонований спосіб можливо гармонізувати зазначений блок законодавчого регулювання із законодавством, яке визначає правовий режим екологічно небезпечних зон і територій та законодавством про соціальний захист потерпілих громадян від надзвичайних екологічних ситуацій.
У розділі «Особливості правового'режиму використання та збереження екологічно небезпечних зон та територій» доцільно закріпити норми, які б регламентували види таких зон і територій, зокрема, встановлення режиму зон екологічної катастрофи, зон підвищеної та обмеженої екологічної небезпеки.
Норми розділу «Відповідальність за порушення законодавства про екологічну безпеку» мають чітко зафіксувати підстави настання юридичної відповідальності, її види залежно від ступеня екологічної небезпеки, сутності заподіяння шкоди здоров'ю людини, довкіллю та пов'язаним з ними матеріальним об'єктам. До таких правопорушень, враховуючи існуючу практику, можна віднести: систематичне порушення прав громадян на екологічну безпеку; невиконання вимог, норм та нормативів екологічної безпеки; злісне ухилення від виконання вимог екологічної безпеки, зафіксованих у дозволах на здійснення екологічно небезпечної діяльності; невиконання вимог на проведення заходів попередження екологічно небезпечних ситуацій та реагування на них з порушенням термінів та вимог щодо якості виконання зазначених робіт; порушення вимог щодо підготовки та своєчасної передачі спеціально уповноваженим органам протоколів (декларацій) екологічної безпеки; ухилення від інформування громадськості та повідомлення спеціально уповноважених органів про характер екологічного ризику; зловживання у процесі проведення рятувальних, ліквідаційних та реабілітаційних заходів;
заподіяння шкоди здоров'ю людей та довкіллю. За перераховані та інші можливі порушення законодавства про екологічну безпеку доцільно встановити майнову, дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність.
Норми розділу «Міжнародне співробітництво у галузі екологічної безпеки» бажано спрямувати на регламентацію форм такого співробітництва, особливості чинності міжнародних угод і конвенцій у цій сфері, характер співробітництва на міждержавному, урядовому та неурядовому рівнях.
В останньому розділі — «Заключні положення» доцільно зосередити норми, які б визначали порядок набрання чинності таким законом та особливості застосування його нормативних приписів.
Глава 3.
Організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки
Питання до теми:
1. Теоретичні засади структурно-правової організації забезпечення екологічної безпеки.
2. Органи загальної компетенції, їх спеціалізовані структури та повноваження у сфері забезпечення екологічної безпеки.
3. Органи спеціальної компетенції та їх повноваження у сфері забезпечення екологічної безпеки.
4. Правова організація єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.
§ 1. Теоретичні засади структурно-правової організації забезпечення екологічної безпеки
Важливе значення у процесі реалізації законодавства у сфері екологічної безпеки (об'єктивно-правової форми) і суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (суб'єктивно-правової форми) відіграють організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки.
Під організаційно-правовими формами забезпечення екологічної безпеки слід розуміти опосередковані правовим регулюванням і відособлені організаційно типи функціональної діяльності спеціально уповноважених організаційних державних структур, інших інституцій, спрямовані на організацію координації, розпорядження, погодження, інформування, ліцензування, сертифікації, контролю, інших функціонально-розпорядчих дій і санкціонування з метою забезпечення усіма юридичними і фізичними особами та державою вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.
Організаційно-правові Форми — невід'ємний елемент механізму державно-правового забезпечення екологічної безпеки. Вони передбачають два основних блоки забезпечення екологічної безпеки:
1) наявність узгоджених організаційно-правових структур щодо реалізації законодавства у сфері екологічної безпеки, тобто взаємодіючих та узгоджених структур органів держави, наділених повноваженнями щодо забезпечення екологічної безпеки на національному, регіональному, місцевому і галузевому рівнях у регулятивних та охоронних правовідносинах;
2) організаційно-функціональне забезпечення екологічної безпеки на стадії відвернення (профілактики) екологічного ризику та ліквідації наслідків його прояву як основних напрямів системної і поліфункціональної діяльності сукупності органів держави, скоординованої та спрямованої на забезпечення дотримання усіма можливими суб'єктами нормативно-правових вимог у цій сфері.
Правова організація забезпечення екологічної безпеки є узагальненою і інтегрованою категорією, в якій відображаються принципи, ознаки та особливості організаційно-структурних і правових засад забезпечення екологічної безпеки, дотримання вимог законодавства у цій сфері.
Треба відзначити, що організаційно-структурне забезпечення екологічної безпеки як на рівні вертикальних, так і горизонтальних зв'язків, здійснюється у межах відповідного правового механізму, окремі елементи якого раніше вже були охарактеризовані. У той же час правовий механізм включає приписи правового регулювання безпосередньої діяльності різноманітних організаційних інституцій та форм структурно-функціонального забезпечення сучасної системи екологічної безпеки. Є підстави говорити про особливі ор-ганізаційно-процесійні правовідносини, у межах яких реалізується організаційно-правова діяльність різноманітних структурних елементів цієї системи. Тобто правова організація забезпечення екологічної безпеки передбачає розкриття не тільки статичних елементів структури, але й їх динаміку в процесі розвитку відповідно до функціональної діяльності організаційних структур у межах існуючої системи правового забезпечення екологічної безпеки. Саме за допомогою права запроваджується в життя поява тих чи інших організаційних структур залежно від актуалізації проблем забезпечення екологічної безпеки та їх перманентного і поступового вирішення.
Завдяки праву та конкретним правовим приписам відбувається чітка структуризація органу, підпорядкованість його основних елементів, співвідношення з іншими організаційними структурами у системі забезпечення екологічної безпеки, фіксуються правові можливості органу та його складові — мета, завдання, напрями діяльності, скоординовується сукупність повноважень у цій сфері, відображається їх місце та роль у системі забезпечення екологічної безпеки та функціональна спрямованість організаційного забезпечення на реалізацію вимог, норм та нормативів екологічної безпеки.
Організаційно-правове забезпечення екологічної безпеки надає цілеспрямованості, послідовності діяльності структурно-організаційних форм, визначає методи такої діяльності, особливості їх застосування на різних стадіях процесу забезпечення екологічної безпеки. Отже правова форма не тільки юридичне фіксує статус різноманітних органів у системі забезпечення екологічної безпеки, але й визначає форми реалізації ними вимог чинного законодавства як координатора реалізації правових ідей, який надає правовим приписам реального стану «життєвого циклу».
Особливістю правової організації забезпечення екологічної безпеки є поєднання імперативних, пріоритетних, загальнообов'язкових і координаційних, організаційних, санкціонуючих, контролюючих та інших виконавчо-розпорядчих засад та гарантуючих можливостей значної частини положень, що випливають із сутнісного призначення категорії «забезпечення екологічної безпеки», яка вбирає в себе елементи сталості, певної завершеності, «гарантова-ності» виконання вимог, норм та нормативів екологічної безпеки, що базується, насамперед, на регулюванні відносин у цій сфері, організаційному регулюванні за допомогою системи методів рівня екологічного ризику екологічно небезпечних видів діяльності, спостереження, коригування і врахування рівнів існуючих природних загроз та інституційного забезпечення суб'єктивного права особи на екологічну безпеку на різних рівнях та у різних формах його реалізації.
Можна говорити про те, що правова організація забезпечення екологічної безпеки є центральною ланкою впровадження нормативно-правових вимог, норм і нормативів екологічної безпеки у систему відповідних правовідносин, їх безпосереднього супроводження у процесі реалізації спеціальної правосуб'єктності різних осіб та держави (держав), певного коригування активної поведінки суб'єктів з урахуванням характеру та рівня екологічного ризику здійснюваної діяльності, джерел екологічної безпеки, реальних можливостей його технічного та організаційного регулювання до ступеня «найбільш сприйнятного» для навколишнього середовища, населення та осіб, зайнятих у сфері такої діяльності, і застосування наданих державою повноважень щодо обмеження, призупинення та повного припинення нескоригованої екологічно небезпечної діяльності, яка порушує конституційне право особи і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля.