Смекни!
smekni.com

Цивільне право 2 (стр. 160 из 193)

По-друге, відмова засновника конкурсу з інших підстав викликає для нього обов'язок відшкодувати учасникам витрати, які були ними понесені для підготовки до участі у конкурсі. В цьому разі закон захи­щає майнові права учасників, порушені по суті односторонньою від­мовою від зобов'язання засновником. Очевидно, доцільно було б пе­редбачити й підстави звільнення засновника конкурсу від відшкоду­вання витрат, наприклад, коли робота була виконана не у зв'язку з конкурсом, зокрема до його оголошення, або завідомо не відповідала умовам конкурсу.

На відміну від змін умов конкурсу, законодавець не визначає фор­му оголошення про відмову від конкурсу, але логічним буде доведен­ня цієї інформації у такий же спосіб, як і про його початок.

Виконання зобов'язання із публічного конкурсу

Зобов'язання із публічного конкурсу в своєму розвитку проходить кілька етапів, які характеризуються вчиненням юридичних дій і зміною суб'єктів. Причому засновник конкурсу не змінюється, а змі­ни відбуваються на іншій стороні.

Перший етап полягає в оголошенні конкурсу, яке являє собою умовний, основний, односторонньо-уповноважуючий правочин, що зобов'язує засновника конкурсу видати переможцю винагороду. З на­званого юридичного факту на цьому етапі виникає абсолютне ци­вільне правовідношення, в якому чітко визначеній особі - засновнику конкурсу відповідає невизначена множинність уповноважених осіб. Останні мають право подати роботи згідно з умовами конкурсу.

Другий етап - це подання учасниками конкурсу робіт засновнику. З точки зору юридичних фактів - це ряд допоміжних односторон­ньо-зобов'язуючих правочинів, які зобов'язують засновника провес­ти оцінювання поданих робіт, якщо вони задовольняють передбаче-


460


Розділ XVI


НЩОГОВ1РНІ ЗОБОВ 'ЯЗЛННЯ


461



ним у оголошенні умовам. На цьому етапі абсолютне правовідно-шення трансформується у низку відносних правовідношень, у яких зобов'язаною особою виступає засновник, а уповноваженими - учас­ники конкурсу, які здійснюють своє право подати роботу замовнику і вимагати від нього її розгляду і оцінки.

Третій етап - винесення оціночного рішення, яке виступає допо­міжним односторонньо-уповноважуючим правочином. На підставі оціночного рішення із числа учасників конкурсу виокремлюється один (або кілька, якщо це встановлено умовами конкурсу) перемо­жець конкурсу1.

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результа­ту. Він визначається в порядку, встановленому засновником конкур­су. Стаття 1154 ЦК передбачає оголошення результатів конкурсу в тому ж порядку, в якому було оголошено сам конкурс.

Закон встановлює особливості оцінювання результатів інтелекту­альної, творчої діяльності, які подані на конкурс. В силу ст. 1155 ЦК, за наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяль­ності, які надані на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:

1) присудження усіх призових місць та нагород (премій), які були
визначені умовами конкурсу;

2) присудження окремих призових місць, якщо їх було встановле­
но декілька, та нагород (премій); ...;

3) відмову у присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, на-ї
даних на конкурс, не відповідає його вимогам;

4) присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії).

Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника ви­конання свого зобов'язання у строки, встановлені умовами конкурсу. ЦК передбачає, що у разі коли предметом конкурсу був результат ін­телектуальної, творчої діяльності, засновник має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу (ст. 1156). У той же час засновник має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання пред­мета конкурсу. При цьому законодавець не пояснює, в чому полягає і протягом якого строку діє це переважне право.

Була висловлена думка, що зазначене право за аналогією закону повинно регулюватися нормами, які встановлюють переважне право

1 Взагалі питання юридичної природи рішення конкурсної комісії с дискусійним в юридичній літературі. Так, одні автори вважають, що конкурс у цивільному праві є су­купністю односторонніх угод, які повинні бути вчинені як влаштовувачем конкурсу,4 так і його учасниками (Цивільне право: Навч. посіб. для студентів юрид. вузів та фа­культетів. - К.: Вентурі, 1996. - С 299). Інші зазначають, що це рішення - адміністра­тивний акт, який породжує різні за характером і правовим значенням наслідки (Граж­данское право: Учеб. Часть II / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: Проспект, 1997.-С. 685).

купівлі частки в праві власності на нерухоме майно1. Такий підхід є виправданим. Згідно з ч. 1 ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах ... Тобто переважне право «спрацьовує» ли­ше при рівних умовах. Звичайно, порівняння умов може відбутися у тому випадку, коли в оголошенні про конкурс зазначені умови май­бутнього авторського договору. Якщо вони відсутні в оголошенні, то переважне право засновника реалізувати буде неможливо.

Важливо відмітити, що коли проводиться конкурс на створення творів науки, літератури, мистецтва, його переможцю в будь-якому випадку видається нагорода (премія), а також виплачується автор­ський гонорар згідно з договором.

ЦК закріплює загальне правило про обов'язок засновника повер­нути річ, подану на конкурс. Подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на цю річ. Умова конкур­су, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, пода­ну на конкурс, є нікчемною (ст. 1157 ЦК).

Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише за згодою його учасника, якщо учасник протягом місяця від дня оголошення результатів конкурсу не пред'явив вимогу про повернен­ня йому речі, поданої на конкурс, вважається, що засновник конкурсу має право подальшого володіння нею. Учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс. Якщо річ, подана на конкурс, не була подарована заснов­никові конкурсу або куплена, він може набути право власності на неї відповідно до ст. 344 ЦК (набувальна давність).

Глава 65. ВЧИНЕННЯ ДІЙ В МАЙНОВИХ ІНТЕРЕСАХ , ІНШОЇ ОСОБИ БЕЗ її ДОРУЧЕННЯ

§ 1. Поняття зобов'язання

Зобов'язання по вчиненню дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення вперше окремо врегульовані в ЦК України. Вони ко­респондуються зі ст. 241 ЦК, згідно з якою, правочин, вчинений пред­ставником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі на­ступного схвалення правочину цією особою. Проте поза межами цієї норми залишаються ситуації, коли повноваження на укладення право­чину взагалі були відсутні (закінчився строк дії довіреності, договору доручення, довіреність не видавалась, договір не укладався). За наяв-

1 Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Четь вторая. (По­
статейный). Изд. 3-е испр. и доп. / Руков авт. коллект. и отв. ред. д.ю.н. проф, О. Н. Са­
диков. - М: Юр. фирма КОНТРАКТ; ИНФРА • М. -1998. - С. 657. л

462


Розділ XVI


НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ


463



ності лише однієї цієї норми за межами правового регулювання зали­шаються питання відшкодування витрат особи, яка діяла в чужому ін­тересі без доручення, відшкодування заподіяної їй при виконанні таких дій шкоди та ін. У свій час на необхідність правового регулю­вання зазначених відносин, які являють собою гуманний акт стосовно інших членів суспільства, неодноразово звертали увагу вчені-цивіліс-ти. Так, В. Сінайський відмічав, що ведення чужих справ без доручен­ня є здійснення дій однією особою (розпорядником, гестором) на ко­ристь іншої особи (господаря), без його на те волі. Вже це одне визначення показує, яке велике етичне значення має інститут ведення чужих справ без доручення. Ось чому законодавство повинно дуже ретельно регулювати зазначений інститут, з одного боку, сприяючи розвитку у співжитті засад альтруїзму, а з другого - не заохочуючи без належної в тому потреби втручання у чужі справи, захищаючи свобо­ду самовизначеності людської особистості1.