Цивільне право 2 (стр. 27 из 193)

Проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання, є санкцією за його порушення. Отже, на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики (ст. 1048 ЦК), до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Проценти, встановлені ст. 625 ЦК, підлягають стягненню при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання.

Проценти є самостійною формою цивільно-правової відповідальності у вигляді плати за користування чужими грошовими коштами. За своєю правовою природою вони не є неустойкою, що підтверджується практикою Верховного Суду України¹. Проценти, як правило, нараховуються на суму боргу за основним зобов'язанням. Нара-

¹ Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України. -Вип. 1 / За заг. ред. В. Т. Маляренка. - К.: Ін Юре, 2003. - С. 116-117; Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України. - Вип. 2 / За ааг. ред. В. Т. Маляренка. - К.: Ін Юре, 2003. -С. 182-184.

82

Розділ УП

хування процентів на проценти за користування чужими грошовими коштами може передбачатися договором або законом.

Ставка у 3 % є чи не найнижчою у порівнянні з встановленими у актах цивільного законодавства інших держав. Так, у Німеччині та Франції ставка процентів складає 4 % за цивільно-правовими та 5 % за торговельними угодами. ЦК УРСР 1922 р. встановлював обов'язковість нарахування процентів річних за ставкою 6 % від суми основного боргу. Правила ст. 625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Крім процентів річних, до наслідків прострочення віднесені й Інфляційні втрати, які збільшують суму основного боргу. їх слід розглядати як самостійні негативні наслідки прострочення боржника, а не включати останні до складу збитків.

Відповідно до ст. 607 ЦК однією з підстав припинення зобов'язання є неможливість його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Що ж стосується грошового зобов'язання, то, як зазначав Л. А. Лунц, - об'єктивна неможливість його виконання може настати тільки у випадку зникнення або вилучення а обігу старих грошей без заміни їх новими, тобто лише при знищенні товарно-грошового господарства¹. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання (ч, 1 ст. 625 ЦК) тому, що остання має суб'єктивний характер.

¹ЛунцЛ.А. 199$.- С 106.

обязддо&етва в гражданском вряве. - М.г Сталую

„

Розділ VIII. Загальні положення про договір

Глава 35. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ДОГОВІР

§ 1. Поняття, функції

і значення цивільно-правового договору

У цивілістичній науці пануючим є положення про багатозначність терміна «договір». Він охоплює такі правові явища: як юридичний факт (дво- чи багатосторонній правочин), що є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків; саме договірне зобов'язання (правовідношення), породжуване укладеним договором; а також документ, у якому закріплюється (фіксується) факт встановлення між сторонами зобов'язального правовідношення. У даній главі договір розглядається як юридичний факт, що є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (а. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК). З цієї точки зору договір є домовленістю двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК), тобто дво- чи багатостороннім правочином. Як будь-який правочин, договір - це вольовий акт, але йому притаманні і девні особливості. На відміну від одностороннього правочину, у якому виражається воля однієї сторони, договір - це взаємне вираження волі двох або декількох осіб І до того ж погоджене між ними так, що волі однієї сторони відповідає воля другої або інших сторін, які беруть участь у договорі¹. Отже, договору як юридичному факту властиві наступні ознаки. По-перше, у ньому виявляється воля не однієї сторони, а двох чи декількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному. По-друге, договір - це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків². Слід підкреслити, що договір є найпоширенішим юридичним фактом сфери саме приватного (цивільного) права. Навіть у часи існування радянського права, що було повністю опубліченим, визнавалася галузева належність відповідного юридичного факту. На пов'язаність характеру правового зв'язку між суб'єктами відповідної галузі права з певними юридичними фактами вказували, зокрема, В. Ф. Яковлев та О. О. Красавчиков, Центральне місце таких юридичних фактів цивільного права як правочи-ни (договори) В. Ф. Яковлев пов'язував з юридичною рівністю його

¹Вільнянський С І. Радянське цивільне право. -Харків, 1966.-С. 296.

²Луць В. В. Контрасти у підариємницькій діяльності. - К.: Юрінком Інтер, 1999. -
С 15.

64

Розділ VIII

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР

as

суб'єктів, яка знаходить вираз у їх однопорядковій правоздатності. Саме вона, підкреслює В. Ф. Яковлев, обумовлює рівну можливість на вияв цими суб'єктами волевиявлення, спрямованого на встановлення правовідносин та визначення їх прав і обов'язків'. Не випадково О. О. Красавчиков (і у цьому з ним солідаризується В. Ф. Яковлев) особливим чином підкреслював таку ознаку в формуванні цивільних правовідносин, як ініціативність їх суб'єктів. Саме вона є виразником такої особливості юридико-фактичної підстави .виникнення цивільних правовідносин, яка полягає у тому, що «перший крок» у розвитку (становленні) вказаних відносин належить самим суб'єктам права². Отже, оскільки юридична рівність та ініціативність є притаманними лише суб'єктам цивільного (приватного) права, договір слід розглядати як юридичний факт саме цієї сфери права. Не можна погодитися з тими, хто, відшукуючи аргументи для обгрунтування існування так званих адміністративних договорів, стверджує, що останні є різновидом правочинів, посідають проміжне місце між адміністративним актом і договором приватно-правового характеру, основою яких виступають норми зобов'язального права і регулюються нормами цивільного зобов'язального права з винятками, доповненнями та обмеженнями з боку адміністративного права³.

Функції договору були ретельно розглянуті О. О. Красавчико-вим⁴, котрий запропонував не тільки їх визначення, як виду впливу юридичного факту на суспільні відносини, а й сформулював систему загальних функцій договору (ініціативна, програмно-коор-дннацінна, інформаційна, забезпечувальна та захисна), розкривши сутність кожної з ник.

Так, сутність ініціативної функції полягає у тому, що договір, який хоча і є результатом узгодження волі сторін на встановлення певного роду прав і обов'язків, у той же час є також ініціативним актом, у котрому сторони реалізують не тільки їх рівність, правосуб'єктність, а й диспозитивність. Програмно-координаційна функція знаходить втілення у тому, що за допомогою договору встановлюється певна програма поведінки сторін, яка пов'язує їх за взаємною згодою на конвенціальних засадах. Через інформаційну функцію досягається формальна визначеність змісту договору, що зближує його з нормами права. Сутність двох останніх функцій полягає, відповідно, у закла-