Цивільне право 2 (стр. 20 из 193)

строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи Іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання. При цьому відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні не тягне припинення виселення громадян з жилого приміщення, яке с предметом іпотеки.

§ 7. Притримання

Притримання є новим для України загальноцивільним способом забезпечення виконання зобов'язання. Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» право притримання поряд із заставою рухомого майна визначається як забезпечувальне обтяження (ст. 21).

Сутність зазначеного інституту полягає у тому, що кредитору, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, ним вказаній, надане право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання (ст. 594 ЦК), за умови невиконання боржником у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі чи відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та Інших збитків.

Історично існує дві концепції права притримання. Згідно з першою вимоги кредитора забезпечуються власне притриманням майна боржника при відсутності можливості отримати задоволення за рахунок його продажу. Друга концепція, навпаки, передбачає задоволення вимог кредитора шляхом звернення стягнення на притримувану річ. Український законодавець пішов шляхом закріплення другої концепції. І це, безумовно, слушно, бо у такому разі кредитор набуває більш дієве забезпечення своїх вимог. Звернення стягнення на притримувану річ здійснюється у відповідності з ЦК (статті 596, 591) і Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Законодавство не вимагає обов'язкової реєстрації права притримання. Однак, оскільки майно, яке притримав кредитор, може бути обтяжене правами інших осіб, закріплюється правило, згідно з яким пріоритет права притримання встановлюється з моменту його реєстрації. Якщо ж ираво притримання не було зареєстровано, воно не має пріоритету над зареєстрованими обтяженнями, але має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями (ст. 14 Закону « Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

Як вже зазначалося, додаткові забезпечувальні заходи застосовуються лише тоді, коли можливість їх застосування прямо передбачена законом або договором. Специфіка притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань полягає у тому, що для реалізації цього права наявність домовленості між кредитором та боржником про

РтдіяШ

ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

право притримання не вимагається. Це право надається кредитору, який володіє річчю, безпосередньо законом.

Притриманням забезпечуються: 1) зобов'язання щодо оплати речі, яка знаходиться у кредитора; 2) зобов'язання щодо відшкодування кредиторові витрат, пов'язаних з річчю, та інших збитків; 3) інші вимоги кредитора. За змістом ч. Н ч. 2 ст. 594 ЦК у перших двох випадках сторони не можуть своєю домовленістю виключити застосування права притримання; і, навпаки, інші вимоги можуть забезпечуватися притриманням у разі, коли така можливість не виключена законом чи договором.

Кредитор має право притримати річ у себе і в разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

Цивільне законодавство містить декілька спеціальних статей, які передбачають можливість застосування права притримання у певних договірних зобов'язаннях, Зокрема, у відповідності із ст. 856 ЦК, якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. За договором комісії комісіонер має право для забезпечення своїх вимог притримати річ, яка має бути передана комітентові (ст. 1019 ЦК). За договором морського перевезення вантажу перевізник може притримати вантаж, доки вантажоодержувач не відшкодує витрати, які зазнав перевізник у зв'язку з перевезенням вантажу, плату за простой судна у порту вивантаження, а також не сплатить фрахт і плату за простой у порту завантаження, якщо це передбачено у коносаменті або у іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж (стЛбЗКТМ).

Однак наявність у цивільному законодавстві спеціальних норм, які надають кредиторові право притримання в окремих видах зобов'язань, не означає, що кредитори за іншими їх видами таким правом не користуються. Виходячи із суті закону, вказане право має будь-який кредитор, що правомірно володіє річчю, за будь-яким зобов'язанням, крім випадків, коли у відповідності з ч. 2 ст. 594 ЦК законом чи договором виключене застосування такого права.

Предметом права притримання можуть бути лише індивідуально визначені чи індивідуалізовані речі. На родові речі, що передаються без їх індивідуалізації, як на речі замінні та подільні, право притримання не поширюється, бо кредитор у цьому випадку зобов'язується до передачі не тих самих речей, а речей того ж роду та якості.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе. У разі втрати, псування або пошкодження притримуваної речі кредитор несе відповідальність за принципом вини. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не пе-

реходить право власності на неї. Боржник, річ якого притримує кредитор, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

У ЦК не знайшли відображення підстави припинення права притримання, але із суті цього інституту випливає, що притримання припиняється: а) задоволенням вимог, які забезпечуються притриманням; б) невикористанням кредитором свого права на притримання речі; в) загибеллю речі, що притримується; г) втратою кредитором володіння річчю; д) зверненням стягнення на річ; є) наданням іншого майнового забезпечення.

Глава 33. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1. Поняття та види підстав припинення зобов'язання

Кожне зобов'язання діє у часі. Правовий зв'язок, що існує між кредитором і боржником, не може бути довічним, атому будь-яке зобов'язання має припинитися.

Припинення зобов'язання - погашення прав та обов'язків сторін, що складають його зміст. Це означає, що кредитор І боржник більше не пов'язані правами та обов'язками. При цьому перестає існувати і саме зобов'язання. Такий наслідок зумовлений дією правопришшяю-чих юридичних фактів. Саме вони становлять підстави для часткового або повного припинення зобов'язань. За загальним правилом, при припиненні зобов'язання правові відносини між його учасниками припиняються у повному обсязі, а інколи останні хоча і зберігаються, але у зміненому вигляді (наприклад, при припиненні зобов'язання шляхом його новації).

ЦК безпосередньо у статтях 599-609 передбачає найпоширеніші підстави припинення зобов'язань: його належне виконання, передан-ня боржником кредиторові відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення кредитором боргу, поєднання в одній особі боржника і кредитора, неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи. Але цей перелік не є вичерпним, оскільки згідно зі ст. 598 ЦК підстави припинення зобов'язань можуть передбачатися також договорами, що укладаються сторонами, та іншими поточними законами. Так, згідно зі ст. 1008 ЦК договір доручення припиняється у разі визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 598 ЦК припинення зобов'язання, якщо це передбаченоіоговором чи законом, може мати місце на вимогу однієї із сторін. Йдеться про випадки, односторонньої відмови від зобов'язання та одностороннього розірвання договору. Так, наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить пла-

Розділ VII

ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ту за користування нею протягом трьох місяців підряд. При цьому договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору (ст. 782 ЦК).