Смекни!
smekni.com

Історія України Верстюк n2 (стр. 12 из 205)

Прогягом першої половини X ст. київські князі на-
полегливо й послідовно згуртовували у спільній
державі племінні княжіння східних слов'ян. Справу
Олега, за свідченням „Повісті", 912 р. продовжив йо-
го наступник Ігор. Він знову приєднав до держави
княжіння уличів і древлян, що відпали було після
звістки про кончину Олега.

На 40-і pp. X ст. припав новий спалах воєнної ак-
тивності давньоруської панівної верхівки. Київський
князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань,
де було створене Тмутараканське князівство. Ігор
вчинив два великих походи на Візантію, що мали на
меті як захист південних рубежів, так і забезпечен-
ня вигод для руських торгових людей у Констан-
тинополі та інших грецьких містах.

Перший похід 941 р. не приніс йому успіху. Тоді
944 p., одночасно водою й суходолом, величезне
руське військо вирушило на південь. Візантійського
імператора Романа повідомили: „Ось ідуть русичі, не-
має ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі". Тоді
імператор послав назустріч Ігореві своїх урядовців з
пропозицією миру. Було підписано союзну угоду, що
виявилася менш вигідною для Русі, ніж русько-
візантійські договори 907 і 911 pp. Мабуть, Візантія
добре підготувалася до війни, й Ігор не зважився ри-
зикувати і йти далі на південь. Зате він досяг успіху
в поході 943р. на узбережжя Каспію. Руські воїни за-
володіли тоді багатими містами Дербентом і Бердаа.

Великі й малі (не відбиті зовсім у джерелах) війни

26


приносили славу й багатство князям і старшим дру-
жинникам. Водночас вони відривали від мирної праці
багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що по-
слаблювало економіку держави. Головним же
джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми
залишалося стягання данини, яку князі прагнули
увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було
збирання полюддя, що в X ст. йшло безпосередньо
на утримання військової дружини. Саме під впливом
своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз
полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стяг-
ти його вдруге, за що був забитий повсталими 944 р.
Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку
державності на Русі.

Перші спроби регламентації
даниний адміністративно-
судової системи.
Ольга

диний відомий з літопису син Ігоря — Свято-

слав був ще хлопчиком, і на князівський
престол сіла його дружина Ольга. Вона вия-

вила себе розумним, енергійним і далекоглядним
державним діячем. Ольга жорстоко придушила пов-
стання древлян навесні 945 p., штурмом здобувши їх
головне місто Іскоростень, забивши древлянських
князів і багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зро-
зуміла, що настав час встановити розмір данини,
насамперед полюддя, із залежного населення, що
вона й зробила. „Повість" розповідає: „І пішла Оль-
га по Древлянській землі з сином своїм і дружиною,
встановлюючи устави й уроки; й існують становища
її й ловища". А далі — „пішла Ольга до Новгорода
й встановила по Мсті погости й данини, й по Лузі об-
роки й данини, ловища її є по всій землі".

Є підстави розглядати сенс державних нововве-
день Ольги та її „мужів" (верхівки дружини,
радників) у регламентуванні повинностей залежно-
го населення (запровадження „уроків"), створенні
уставів, що їх застосовували княжі дружинники, зби-
раючи данину, виконуючи адміністративні й судові
функції. Все це було, напевне, пов'язано з переходом
від системи полюддя до нового порядку стягнення да-
нини через спеціально посланих для цього
представників князівської адміністрації, що прийма-
ли її від населення в укріплених пунктах —
„становищах". Ольгою були також влаштовані опорні
пункти центральної влади на місцях, адміністратив-
на ж і судова системи поширені на всі підвладні
Києву землі племінних княжінь.

В часи Ольги розбудовувався, прикрашався
і зміцнювався стольний град Русі. Літописці під
945 р. згадують резиденцію Ольги у Києві: „двір кня-
жий" і „терем кам'яний". Археологи розкопали цю
велику кам'яну, слід гадати, двоповерхову споруду,
прикрашену мармуром, червоним шифером і декора-
тивною керамікою. З князюванням Ольги можна
пов'язувати настання другого етапу в розвиткові дав-
ньоруської державності.

Він ознаменувався візитом Ольги до Константи-
нополя близько 946 р. Уперше в історії глава Давньо-
руської держави ішов до Візантії не з флотом і сухо-
дольним військом, а на чолі мирного посольства.
Руську княгиню урочисто прийняв візантійський
імператор Константан Багрянородний. Було укладе-
но союзну русько-візантійську угоду. Ольгу було
охрещено патріархом та імператором у головному
храмі Візантійської імперії, грандіозному й пишному
Софійському соборі.

Але давньоруське суспільство середини X ст.
виявилось не готовим до запровадження християнст-
ва як офіційної релігії. Це, зокрема, доводиться
розповіддю Нестора про невдале намагання Ольги
схилити сина до нової віри: Святослав „не послухав
матері, відправляючи язичницькі обряди", оскільки
побоювався, що над ним сміятиметься його військо-
ва дружина. Минуло ще більше ста років, аж поки
князь Володимир Святославич зважився запрова-
дити християнство на Русі.

Характер і форма
Давньоруської держави

ІХ-Х ст.

иївська Русь ІХ-Х ст. ще не знала класового
устрою. Тому східнослов'янська державність

-а лародилася в суспільстві, що залишалося ро-
доплемінним. Можна назвати першу руську державу
надплемінною, бо в ній влада не лише відокремила-
ся від маси народу (одна з основних ознак держав-
ності), а й піднялася над самою племінною верхівкою,
набула індивідуального характеру й стала успадкову-
ватись. Давньоруська держава була організована за
територіальною ознакою, чим принципово відрізня-
лася від передуючих їй протодержавних об'єднань —■
племінних княжінь.

Джерела, насамперед угоди Русі з Візантією,
характеризують Київську Русь першої половини X
ст. як об'єднання жителів основних її земель. У до-
говорі Олега з греками 911 р. ця держава пред-
ставлена як осібна соціально-політична спільність із

Київ

і Русь

27


своєю верховною владою, власними „законами й по-
конами" і як спільність етнокультурна. У преамбулі
до цієї угоди посли Олега мовлять від імені „роду
руського". А в договорі Ігоря з Візантією 944 р. на-
голошено на тому, що посли репрезентують як Ігоря
і „всякеє княжье", так і „всіх людей Руської землі".
В цьому ж документі „люди всі руські" названі пов-
ноправними учасниками договору з Візантією.

Варто прийняти запропоноване нещодавно
О.О. Мельниковою вдале визначення форми Давнь-
оруської держави ІХ-Х ст. як дружинної. Адже
панівний прошарок складався з верхівки княжої дру-
жини, що протягом тривалого часу утворювала
примітивний адміністративний апарат. Дружина стя-
гала данину й чинила суд на місцях.

Літописці зображують давньоруських володарів
кінця ІХ-Х ст. як типових дружинних князів.
Справжнім апофеозом дружинності звучать слова
Нестора: „Адже Володимир (Святославич.— Авт.)
любив дружину і з нею думав про влаштування землі
і про раті, і про устав земляний". Певна річ, радни-
ками князя були лише старші дружинники: вони
утворювали й апарат управління, судочинства та зби-
рання данини.

Існування дружинної форми державності завер-
шується на добі Володимира Святославича
(978—1015). Проте й його синові Ярославу довело-
ся рахуватися з дружиною, щоправда, вже виключно
як з військовою силою. У державних справах
князівська дружина перестає брати участь. На пер-
ший план висуваються бояри, прошарок яких склався
з тих же старших дружинників та вихідців із старої
племінної аристократії.

Воєнна активність Русі в 60-х —
на початку 70-х pp. X ст.
Святослав

едовге князювання у Києві сина Ольги Свя-
тослава (964—972) сповнене майже без-
перервними походами і битвами. Під час

князювання Святослава Давньоруська держава бу-
ла розширена й зміцнена. Він повернув до складу
Київської Русі племінне княжіння в'ятичів, що потра-
пило під владу хозарів. Для цього йому довелося
здійснити похід у межиріччя Оки і Волги.

По тому, 968 p., Святослав завдав нищівної по-
разки Хозарському каганатові, що постійно зазіхав
на східнослов'янські землі, перешкоджав торгівлі
Русі, перерізаючи шлях її купцям у гирлах Дону і Вол-
ги. Потім київський князь звернув погляд на південь,

Історія У краї ни

втрутившись у затяжну війну між Візантією й Бол-
гарією. Походи Святослава 965—968 pp., за
виразом академіка Б. Рибакова, нагадували удар
шаблі, що одним махом прокреслив на карті Європи
широке півколо від Середнього Поволжя до Каспію
й далі Північним Кавказом і Причорномор'ям до
балканських земель Візантії. Святослав на чолі вели-
чезного на той час війська (що налічувало, за
візантійськими джерелами, 60 тис. воїнів) вирушив
до Болгарії, розбив під Доростолом сильне болгарсь-
ке військо й закріпився у Переяславці на Дунаї.
Деякі сучасні історики гадають, що так руські літо-
писці називали давню столицю Болгарії — Преслав
Великий. Візантійський уряд мав на меті вижити
звідти руського князя, що зробив свою справу, але до
часу не мав для того сили.

Того ж таки 968 р. печеніги раптово напали на
Київ. Вчасно попереджений гінцем з Києва Свято-
слав спішно повернувся до стольного града й відігнав
печенігів. Безперервно воюючи п'ять довгих років, він
дещо занедбав державні справи й, здається, розумів
обгрунтованість закидів киян: „Ти, княже, шукаєш
чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив на-
призволяще".