Смекни!
smekni.com

Історія України Верстюк n2 (стр. 63 из 205)

Наприкінці XVIII ст. виникають мануфактури у
Тульчині, Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Та-
ращі, Корсуні та інших містах і містечках. На
Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х pp.
працювало близько 300 чоловік. 1795 р. на Волині
налічувалося 18 мануфактур по виробництву поташу,
де було зайнято понад 700 чоловік. Правобережжя
славилось виробництвом сукна, зброї, скла, порцеля-
нових та шкіряних виробів тощо. Виникнення і
кількісне збільшення мануфактур зумовило розклад
традиційних феодальних засад поміщицьких госпо-
дарств.

Після вікопомних подій Визвольної війни протя-
гом останньої чверті XVII — першої половини XVIII
ст. на Правобережжі не могло утвердитись кріпо-
сництво. Українські селяни, які відстоювали особисту
свободу, намагались зберегти економічну самостійнсіть
власного господарства.

Під іноземною владою

Ґ равобережна Україна з 70-х pp. XVII ст.

І поступово втрачала свій державотворчий no-
il, тенціал. Іноземні держави, захоплюючи
правобережні землі, впроваджували тут власний
адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі

і Туреччини за будь-яку ціну намагались утримати їх
під своєю владою.

Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у
поляків Поділля, включила його до свого складу.
Кам янецький еялет, який охоплював територію ко-
лишніх Подільського, Могилівського і, частково,
Брацлавського й Уманського полків козацької
України, проіснував під султанським управлінням до
1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію
бейлербей, що призначався султаном і мав всю пов-
ноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на
чотири адміністративні одиниці — санджаки, яким
підпорядковувалися менші округи — нахії. Згідно
з традиційною османською процедурою, сформова-
ною ще у XVI ст., першим етапом організації
завойованої території був перепис місцевого насе-
лення. На Поділлі він проводився турецькими
чиновниками одразу після заключения Бучацького
договору.

Вирішення економічних питань було другим ета-
пом „подільської" політики турків. Українські землі
розподілялися між султанськими володіннями, маєтно-
стями санджакбеїв і представників військово-
службової еліти. Трохи згодом підраховувались очіку-
вані прибутки, які разом з привілейними листами на
земельні наділи вносились до спеціальних щоден-
ників — дефтерів. На початку 80-х pp. процес
утвердження турецької адміністрації на Поділлі
скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) влада
бейлербея головним чином обмежувалася невеликим
районом навколо Кам'янця-Подільського, який об-
лягали й блокували поляки та українські козаки.

Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод се-
ред кам'янецької залоги, почали систематичні акції
щодо виселення подільських селян до сусідніх
воєводств. У листопаді 1684 р. єпископ С.Воєнський
повідомляв до Варшави: „Ми спустошили решту
країни навколо Кам'янця... виселили в інші сторони
мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці
XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтрим-
ки країн „Священої ліги", повернути цю частину
Правобережної України під свою владу.

Відновлення та функціонування польського дер-
жавно-політичного устрою на правобережних землях
(остання чверть XVII-XVIII ст.) відзначалися знач-
ними складнощами. Викликані внутрішніми
негараздами та причинами зовнішньополітичного ха-
рактеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої
повністю підкорити „свавільний" край. Поразка ук-
раїнського народу у Визвольній війні призвела до
поступового відновлення на Правобережній Україні

130

Ні


Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині XVII-XVIII ст.

воєводсько-повітового поділу у складі Київського,
Брацлавського, Волинського та Подільського
воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєво-
ди. Адміністративні обов'язки щодо управління краєм
покладались на сеймики, які періодично збирали маг-
нати й шляхта кожного з воєводств. На них
вирішувались усі важливі економічні, військові, су-
дові та інші питання. Київська шляхта збиралася у
Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — у
Кам'янці-Подільському (під час турецького пануван-
ня — у Львові), брацлавська — у Володимирі.
Сеймики обирали послів до головного (вального)
сейму країни. Депутати повинні були там обстоюва-
ти вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у
спеціальних письмових інструкціях. Поряд з обго-
воренням регіональних проблем на засіданнях сей-
миків розглядалися й питання загальнодержавного
характеру.

Першочерговим завданням у формуванні власної
політики щодо Правобережної України панівні кола
Речі Посполитої та Османської імперії вважали
вирішення козацького питання. Територія над-
дніпрянського Правобережжя, південно-східна час-
тина Київщини та Брацлавщина розглядались
турецьким урядом як козацькі землі, де під протек-
торатом султана мав управляти український гетьман.

Уманський сотник Іван Гонта.

Однак спротив, з одного боку, Московської держа-
ви і лівобережної Гетьманщини, а з другого —
польського короля, перешкодив Порті здійснити
плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала те-
риторію Правобережжя історичними польськими
землями, які в результаті „козацького свавілля" ли-
ше на певний час вийшли з-під її влади. Але, щоб
колонізувати й захистити відроджені східні воєводства
від турецької загрози, король Ян III Собеський зно-
ву звертається за допомогою до козацтва. Надаючи
1685 р. козакам „прадавні привілеї й вольності",
уряд Польщі цілком усвідомлено намагався поверну-
тися до тих правових норм у польсько-козацьких
відносинах, які існували напередодні 1648 р. Боязнь
поширення влади лівобережних гетьманів на Право-
бережну Україну змусила короля дозволити козакам
заселяти територію колишньої козацької республіки,
створювати органи власного самоврядування.

Невдовзі козацтво, з точки зору польських уря-
довців, виконало свою місію. Проте знищення за
домовленістю з російським царем правобережного
козацького устрою не дало панівним колам Речі Пос-
политої бажаних результатів. Слабка державно-
адміністративна влада не могла забезпечити ефектив-
ності управління Правобережною Україною у XVIII
ст. Кількість відділів коронного війська, яке базува-
лось у Київському, Брацлавському, Волинському та
Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6
тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих маг-
натів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторські
тенденції в середині країни призвели до того, що са-
ме велике магнатство стало визначати політику щодо
населення Правобережжя, яка у багатьох випадках
не сприяла нормалізації польсько-українських
взаємовідносин. Польська еліта протягом усього
століття так і не могла вирішити „українського питан-
ня", що стало однією з причин занепаду колись
наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793)
землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині
ввійшли до складу Російської імперії. Правобереж-
на Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську
губернії, що входили до Ізяславського намісництва
(генерал-губернаторства). Через два роки відбули-
ся нові зміни в адміністративно-територіальному
устрої — тут утворювалися Брацлавська, Волинсь-
ка й Подільська губернії, які незабаром перетворились
у намісництва. Здійснюваний російським урядом
адміністративний поділ Правобережжя не врахову-
вав специфічних особливостей окремих його регіонів,

131


а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворе-
но Київську, Подільську й Волинську губернії.
Російська влада над Правобережною Україною, так
само як і польська чи турецька, була іноземною для
корінного населення і не забезпечувала його повно-
кровного розвитку.

І/ и » и

ІЧозацькии устрій
та визвольні рухи

' оча за міжнародними договорами другої по-
ловини XVII ст. Правобережна Україна й
„потрапила під сферу впливу польського ко-

роля і турецького султана, влада кожного з монархів
була спочатку суто номінальною. Незважаючи на
те, що спроби українців до утвердження власної дер-
жави отримали відносну поразку на теренах
Правобережжя, стереотипи визвольних змагань про-
довжували жити у свідомості еліти. У 80-х pp. тут
почав відроджуватися головний чинник української
державності нової доби всесвітньої історії — полко-
во-сотенний устрій. Також дістав новий поштовх
інститут гетьманства.

Підкоряючись одному з монархів, українські
гетьмани тим самим намагалися надати законності
своїй владі й легітимізувати її в очах всього населен-
ня Правобережної України. Крім того, погоджуючись
на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи відно-
вити козацькі полки як основу національної
адміністрації. Однак проект створення Українсько-
го князівства (1677-1681) під зверхністю Османської
імперії не мав політичної перспективи з огляду на
перманентні військові дії, що велися на його території
та непродуману політику „(уіязя й вождя Русі-
України" Ю.Хмельницького. Його наступнику, мол-
давському господарю Г.Дуці (роки правління
1681-1683) теж не вдалося скористатися значними
адміністративними правами для управління регіоном.
Та й взагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарсь-
ких" козацьких гетьманів, якТ.Сулимка, І.Самченко,
С.Лозинський (Стецик), П.Іваненко (Петрик),
І.Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначала-
ся конструктивними державотворчими тенденціями.
Лише 1711-1713 pp. гетьману П.Орлику шляхом
складних дипломатичних комбінацій удалося отрима-
ти „з рук" султана Ахмеда III владу над козацьким
Правобережжям, яка, проте, не була довготривалою.