винагороду від польського короля, посланням якому
відкривається „Опис України", а жвавий інтерес до
„цієї гарної й рідкісної країни", її народу, звичаїв,
історії. Це й обумовлює цінність „Опису" як історич-
ного джерела, примушує прислухатися до свідчень
французького дворянина, котрий вів суворе трудове
життя, „перекопуючи землю, відливаючи гармати і
палячи порох". Він зауважив, що „польська шляхта
досить покірна і послужлива перед вищими..., люб'яз-
на і привітна з рівними собі співвітчизниками, але
дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих
за себе". Ще дошкульнішою є характеристика
української („руської") шляхти, яка „наслідує
польській і, схоже, соромиться того, що належить до
іншої, аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї,
хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями,
вийшли з грецької віри" („яку по-своєму називають
руською").
За цими словами — розкол „українного"
суспільства, спричинений появою культурно-релігійної
альтернативи, нестримний потяг знаті до нового,
західноєвропейського, стилю життя, відмова від
„руської" віри, а відтак — і від „руськості", розще-
плення етнічної свідомості за формулою: „русин за
походженням, поляк за національністю".
Чимало сучасників сприймало це як національну
трагедію. Згадаймо хоча б Мелетія Смотрицького,
котрий 1610 р. у своєму „Треносі" гірко оплакав
відступництво від православ'я української аристо-
кратії, — передусім, славетного роду Острозьких,
що був, за словами автора, безцінним каме-
нем у короні православної церкви, перевершуючи всі
інші блиском своєї старожитної віри. І справді, є
щось символічне в долі „острозької спадщини": ону-
ка Василя-Костянтина Острозького Анна-Алоїза
Ходкевич заснувала на місці Острозької школи
єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки
батька, Олександра Острозького, перетворивши
цю процедуру на своєрідне театралізоване дійство.
За свідченням місцевого літописця, „загробний"
голос князя просив, щоб його було обернено на като-
лика, бо „віра ліпша римська ". Однак не менш
символічно й те, що сам „Тренос" написано польсь-
кою мовою (втім, як і багато інших антиуніатських
творів), а його автор, син ректора Острозької шко-
ли Герасима Смотрицького, здобув освіту в
єзуїтському колегіумі та кількох західноєвропейсь-
ких університетах.
Нова українська культура, що формувалася в
опозиції до наступу католицизму, була відкритою
для Заходу. Проповідь національної ізоляції, „куль-
75
Історія України
турного старовірства", з якою виступив наприкінці
XVI ст. пристрасний полеміст, афонський чернець
Іван Вишенський, практично не знайшла своїх адептів.
Традиційному церковно-схоластичному вихованню,
яке обстоював Вишенський, було протиставлено вик-
ладання „семи вільних мистецтв"*, запроваджене,
за європейським взірцем, спочатку в Острозі, а потім
— у братських школах.
Наступним кроком стало створення Петром Мо-
гилою 1632 р. на основі школи Київського Богояв-
ленського братства колегіуму (знаного як Києво-
Могилянський), де традиційну для братських шкіл
грецьку мову потіснила латинь, котра у Речі Поспо-
литій мала не лише освітнє, а, передусім, практичне
значення — як мова судочинства, діловодства тощо.
З виникненням колегіуму (який сучасники, за свідчен-
ням Боплана, вважали „університетом або акаде-
мією") за Києвом остаточно закріпилася роль провід-
ного осередку національної культури, де гуртувалися
найкращі інтелектуальні сили суспільства.
Наступ католицизму на „руську" віру активізу-
вав національну свідомість тогочасної людності,
викликавши своєрідну „захисну реакцію" — пошу-
ки своїх етнічних коренів, інтерес до минулого.
Водночас саме тут виразно далася взнаки духовна
стагнація попередніх століть — коли той же Боплан
захотів „дослідити історію русів, щоб дещо довідати-
ся про давні часи цих місцевостей", то, „розпитавши
кількох найученіших з-поміж них", почув лише
нарікання на „великі й тривалі війни, які спустошу-
вали їхню землю з краю до краю" та призвели до
загибелі бібліотек. Не дивно, що пошук свого істо-
ричного „я", врешті-решт, привів українську духовну
еліту до активного використання здобутків польської
та частково московської історичної думки, які й бу-
ли покладені в основу національної історіографії.
Найсприятливіші умови для поширення московсь-
ких ідеологем склалися у 20-х pp. XVII ст., коли окремі
церковні ієрархи (до митрополита включно), мона-
стирі та братства через нестатки були змушені
звертатися до царя і патріарха за допомогою („мило-
стинею"), наголошуючи на спільності віри й
походження. Як серед вищого духовенства, так і серед
козацтва дедалі популярнішою ставала ідея переходу
„під государеву руку". Та з прийняттям „Статей для за-
спокоєння руського народу" і опануванням митрополичої
кафедри Петром Могилою ситуація докорінно зміни-
лася: контакти з царським урядом перервалися, а
політичний альянс православної ієрархії та козацтва роз-
пався. Духовенство втратило свій войовничий запал,
і місію виразника національних інтересів узяло на се-
бе козацтво, виступивши фундатором нової України.
* Тобто граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометри, музики,
астрономії (що їх Вишенський розглядав як "поганські хитрощі")
т
Причини революції
а середину XVII ст. у різних сферах роз-
витку українського суспільства визріли гострі
суперечності з існуючим статусом України в
складі Речі Посполитої, її політикою в українському
питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним
ладом і системою соціально-економічних відносин.
В чому вони проявлялися?
І. У політичній сфері:
Організувавши в ході укладення Люблінської
унії 1569 р. інкорпорацію українських земель, поль-
ська еліта сформулювала імперську доктрину, за якою
вони проголошувалися такими, що раніше належали
Польщі, були від неї відірвані, а тепер законно повер-
талися до п складу. Таким чином, український народ
не лише позбавлявся історії незалежного державно-
го розвитку, але й перспектив у майбутньому,
бо терени його проживання проголошувалися
споконвічними польськими землями. На середину
XVII ст. польська політика привела до денаціо-
налізації української еліти (князів, магнатів, шляхти),
що консолідувалася з польською на платформі поль-
ської державної ідеї.
Українське
національне
відродження.
Створення
козацької держави
т
ш
Із перебранням козацтвом на себе функції ви-
разника національних інтересів, воно починає,
особливо в 20—30-х pp., набувати функції "носія ук-
раїнської державності". Тому не випадково відіграє
провідну роль у формуванні в козацькому регіоні за-
родків українських державних інституцій, які прагнула
ліквідувати Польща. Виступаючи новою елітою
("політичним народом"), воно все наполегливіше
виступає у захист "прав і вольностей руського наро-
ду" й започатковує розвиток державної ідеї у формі
надання певного політичного статусу Південному
регіону. Інтереси політичного розвитку України при-
ходили у непримиренну суперечність з інтересами
Речі Посполитої.
II. У національно-релігійній сфері:
На середину XVII ст. колоніальна політика
національно-релігійного упослідження православних
українців (абсолютної більшості населення) окресли-
лася (особливо в Західному регіоні) досить виразно.
По-перше, послідовно проводився курс на їх усу-
нення від участі в міському самоуправлінні, яке в
найбільших містах починає зосереджуватися в руках
поляків; православним єпископам заборонялося
засідати в сенаті. По-друге, чинилися перешкоди
при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промис-
лами, торгівлею, внаслідок чого в економічному житті
великих міст провідну роль починають відігравати по-
ляки й представники інших національностей. Ця
політика таїла загрозу усунення українців від
магістрального поступу нової цивілізації (в якій
провідну роль відігравало місто) та їх замкнення у
сфері середньовічного села, а відтак перетворення у
"селянську націю". По-третє, проводилася політика
на ліквідацію православної віри й впровадження ка-
толицизму та уніатства (закриття православних храмів
і монастирів, масове спорудження костьолів і кляш-
торів, знущання над релігійними почуттями
православних, насильницьке обернення в католицтво
чи уніатство тощо). По-четверте, дискримінація у
сфері мови та освіти. По-п'яте, в умовах загострен-
ня національно-визвольної боротьби каральні органи
вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення
українців тому, що вони були українцями). Вважаємо
слушним міркування канадського вченого Ф.Сиси-
на, що якби "не повстання Хмельницького, то окрема
руська ідентичність та культура були б приречені на
повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Поль-
ському королівстві".