Смекни!
smekni.com

Історія України Верстюк n2 (стр. 56 из 205)

На всі інші пропозиції гетьман не пристав. Він так-
товно, але принципово заявив: „... Польській стороні
уступати ніяк не можна з таких причин: якщо ті міста
уступати, то на тому боці залишиться у державі йо-
го царської величності один Київ, і буде велика
небезпека, оскільки у ті Чигиринські місця й інші
міста* переселяться з того боку Дніпра... і оволодіють
берегом того боку річки Дніпро й стануть називати
його своїм... а тому, гетьману, якщо послушенство, яке
і вчинять, то хіба що невільно, й від того будуть як від

* Попередньо мова йшла також про Канів, Черкаси. Крилов

115


Іван Мазепа протягом свого правління не полишав надії знову возз'єднати

під своєю булавою Правобережжя й Лівобережжя Цікаво, що навіть в
іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом "Війська
Запорозького обох боків Дніпра" ^

Історія У краї ни

мешканців з того боку Дніпра, так і від запорожців
труднощі й непорозуміння значні, і все піде на сто-
рону царської величності неспокійно і до втрати
великої". І далі конкретно про Стародубщину
І. Мазепа наголосив: „Стародубський полк
від поляків відділила ріка Сож, і за тією рікою, на
польському боці його, гетьманського володіння, ніяко-
го немає, а за річку в Стародубський полк полякам
вселятися непристойно ж...".

' Отже, цілком очевидним є, по-перше, гостре не-
бажання гетьмана ще більшого „звуження" його
влади на правому березі Дніпра* та обмеження впли-
ву на Запорозьку Січ; по-друге, застосування ним у
формі політичного „аргументу" чи тиску (до певної
міри, звичайно) на російську сторону можливого ви-
буху протесту запорожців і частини мешканців
Лівобережжя проти пропольської орієнтації царя;
по-третє, визнання Мазепою того незаперечного
факту, що Гетьманщина, в тому числі й Київ, перебу-
вають у складі „держави його царської величності",
а також є „гетьманським володінням'^]

Через різні політичні чинники, а також народно-
господарські умови регіони України були населені
нерівномірно. Так, на середину XVII ст. тільки на
Київщині мешкало близько 1 млн. 400 тис. чоловік,
а в межах Слобожанщини — 50 тис. На території
Київського і Чернігівського воєводств на 1 кв. км у
середньому припадало 10—12 чоловік. У межах
країни проживали тоді представники 21 народності.
Найчисленнішими серед них (крім українців) були
росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари і чехи.
Більшість з них осіла на родючих землях Наддніпрян-
щини. Значно менше тут проживало вихідців
з Молдови і Волощини, Литви, Угорщини та Німеч-
чини. Протягом другої половини століття кількість
населення зростала порівняно швидко. Зокрема,
1657 р. на Слобожанщині було 64 міста й села, в
яких мешкало до 100 тис. чоловік, а лише через не-
повних 30 років налічувалося вже 232 населених
пункти з 250 тис. жителів. Тобто, кількість міст і сіл
збільшилася в 3,6, а людність — в 2,5 раза. Власне
українці становили близько 98%.

В цей час у Російській державі проводилися
значні реформи, що не могло не вплинути на сус-
пільно-політичне, економічне та культурне життя
українців. Цар Петро І особисто кілька разів відвідав
Україну, зустрічався з гетьманами І.Мазепою та


І. Скоропадським, представниками місцевої еліти.
Реформи в Росії об'єктивно, певною мірою, сприя-
ли і розвиткові господарства та виробничих відносин
„окраїнних областей". Зокрема, деякі царські укази
та заходи передбачали в сільському господарстві
України значне поширення окремих технічних
культур, культивування нових овочів і фруктів,
збільшення виробництва полотна і канатів, розви-
ток скотарства і т.ін.

Іменний указ від 31 грудня 1719 р. про рудокопні
„заводи", згідно з яким майстрових рудокопних
підприємств звільняли від державних повинностей і
податків, виконання військової служби, викликав
значне переселення працездатних людей з Правобе-
режжя на Лівобережжя, а також зумовив прибуття
з Польщі фахівців цієї галузі. Указ 18 січня 1721 р.
деякою мірою сприяв збільшенню кількості місцевих
заводів. На початку 20-х pp. утворюється спеціаль-
на контора для нагляду за хліборобством і забез-
печенням корінних мешканців хлібом під час невро-
жаїв і стихійних лих. Імператор особисто вимагав
надсилати відомості про кількість зібраного хліба,
поліпшення обробітку землі й збільшення освоєних
земель.

Водночас величезним тягарем реформаторські
державницькі дії Петра І лягали на Україну, котру він
цілком намагався підпорядкувати Російській дер-
жаві. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник
абсолютистської влади, він писав закони, за висло-
вом О.Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що
ніби вирвались у нетерпеливого, самовладного
поміщика.

І Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше
послаблення гетьманської влади сталося після подій,
пов'язаних з Північною війною 1700-1721 pp., а кон-
кретно — з переходом до табору Карла XII частини
козаків на чолі з І.Мазепою, який хотів звільнитись
від диктату Москви і здобути ширшої автономії для
Гетьманщини! Взимку 1708—1709 pp. армія Росії ак-
тивізувала свої дії на кордонах Північної України.
Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під
Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-
українським військам. Після його завершення
перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шве-
ди незабаром відступили і отаборилися на території
від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий
шлдх на Москву.

Г І.Мазепа спробував підняти повстання проти за-
силля московського уряду й відірвати Україну від
Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав —
головним чином „низовики" під керівництвом кошо-

116


Ліквідація козацької державності

вого отамана Костя Гордієнка та порівняно невели-
ка кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар
проголосив І.Мазепу та його прибічників зрадни-
ками: наказав ганьбити їх всілякими способами
в церквах і перед народом усієї Російської держави.
Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Пол-
тавою стався вирішальний кривавий бій між війсь-
ками Петра І і Карла XII внаслідок якого шведський
король і гетьман з рештками розгромленої армії
втекли в межі володінь турецького султана^/

З 1708 р. практично призначений царем (хоча
формально й обраний на старшинській раді в Глухові)
новий гетьман Іван Скоропадський одразу підпав
під особливий нагляд довіреної особи Петра І —
боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказу-
валось при будь-якому „народному невдоволенні"
або „чиїй-небудь зраді" застосовувати „велико-
російські полки". 1722 р. сюзерен видав особливий
указ про створення на Україні так званої Першої ма-
лоросійської колегії. її безпосередні функції (нагляд
за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових
і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряд-
жень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної
інстанції на території регіону ще більше зміцнили
позиції російських сановників.

Такого політичного удару престарілий І.Скоро-
падський не зміг пережити і незабаром після виходу
царського указу від хвилювання занедужав і помер.
Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здій-

Портрет І.Мазепи.

сненні його великодержавницьких планів. Навпаки —
він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана.
Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим
обов'язки) гетьманом призначили Павла Полубот-
ка (1722—1723), котрий дуже швидко за свої
порівняно незалежні погляди потрапив до Петро-
павлівської фортеці, де після тяжких моральних і
фізичних страждань помер (1724). Імператор фактич-
но придушив спробу угруповання козацької старшини
обстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям
були характерними для російського самодержця, що
весь час відчували на собі особливо ті, хто пробував
вести самостійну незалежну політику. Так/після пе-
реходу І.Мазепи на бік Карла XII цар наказав
покарати багато людей, причому постраждали не
тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні.]
Значну кількість старшини він позбавив маєтків і
урядових посад, їх місця позаймали „вірні" чиновни-
ки з росіян, а також іноземці або ж космополіти. У
жорстокості стосовно українців не відставали від сю-
зерена і його* васали", такі, наприклад, як Олександр
МеншиковГСаме він наказав жорстоко винищити не
тільки залогу, а й все населення Батурина — від ма-
лого до старого — за те, що мешканці міста виступили
на боці І.Мазепи. Гетьманська столиця була вар-
варськи спалена^

Неймовірно тяжким випробуванням стали приму-
сові канальні роботи, спорудження фортифікаційних
споруд, воєнні „низові" походи тощо. Козаків і по-
сполитих нерідко „ганяли" до Петербурга, Астрахані,
на Кавказ. Українців змушували воювати в Біло-
русії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси.
До цього, як правило, залучались найбільш фізично
здорові й економічно забезпечені рядові козаки, се-
ляни та міщани. З них додому поверталось усього від
30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов жит-
тя, епідемій, каліцтв і т.ін.

Така внутрішня політика царату фактично вела
до поступового знищення українського генотипу
(адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей).
Правда, до нижчих верств власне російського насе-
лення він ставився нічим не краще. В одному з доку-
ментів того часу — описі полковником Іваном Чер-
няком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р. —
так йдеться про це: „... Велика кількість козаків хво-
рих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі
хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і набряк
ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незва-
жаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом
пана бригадира Леонтьева... б'ють їх при роботі пал-